Предмет і метод екологічного права
Охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини — обов’язкова умова сталого економічного та соціального розвитку України.
Предмет екологічного права — це врегульовані нормами права суспільні відносини щодо охорони навколишнього середовища, збереження, відтворення та раціонального використання природних ресурсів (екосистем) і забезпечення екологічної безпеки населення.
На думку В. К. Попова і А. П. Гетьмана, «екологічні відносини за своїм змістом є різноманітними, але взаємопов’язаними. Їх єдність обумовлена зв’язком усіх природних об’єктів між собою, внаслідок чого існує єдина екологічна система»[20].
Отже, предмет екологічного права становлять три групи суспільних відносин:
1. Суспільні відносини з раціонального використання природних ресурсів. Ця група, крім власне відносин з природокористування, містить також регулювання відносин власності на природні ресурси. Деякі дослідники пропонують розмежовувати зазначені групи суспільних відносин, мотивуючи це тим, що в контексті відносин власності на природні ресурси в екологічному праві вирішуються суспільно значимі проблеми володіння природними багатствами і розпорядження ними. Справді, з огляду на специфіку об’ єктів власності (ними є природні ресурси — земля, надра, водні і лісові ресурси тощо) у відносинах, регульованих екологічним правом, домінує державна, а не приватна власність на природні ресурси. Держава, володіючи правом власності, надає природні ресурси або їх частини в постійне або тимчасове користування фізичним і юридичним особам. З іншого боку, відносини власності, так само, як і відносини природокористування, передбачають такий елемент як раціональне й ефективне використання природних ресурсів. Відмінність між ними полягає в тому, що відносини власності містять володіння, користування і розпорядження природними ресурсами, а відносини з користування — тільки володіння і користування природними ресурсами.
Звідси випливає, що розмежування цих двох груп суспільних відносин не має достатньо обґрунтованої аргументації.2. Правовідносини у царині охорони навколишнього природного середовища пов’язані першою чергою з наявністю хімічного, фізичного, біологічного і радіаційного впливу на природні об’єкти. Як такі об’єкти можна вирізнити:
— природні ресурси;
— природні комплекси і ландшафти (території й об’єкти природно-заповідного фонду);
— екосистеми (включно з (морською) економічною зоною континентального шельфу);
— природно-антропогенні комплекси (курортні, лікувальні, оздоровчі та рекреаційні зони).
3. Правовідносини, пов’язані з правом громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля1.
Ю. С. Шемшученко виокремлює четверту групу суспільних відносин, пов’ язаних із формуванням, збереженням і раціональним використанням екомережі. Коло цих відносин постійно розширюється, і вони справляють істотний вплив на стан навколишнього природного середовища, задоволення сучасних і перспективних економічних, соціальних, екологічних та інших інтересів суспільства[21] [22]. Метод правового регулювання — це засіб правового впливу на поведінку учасників суспільних відносин із боку держави. Метод правового регулювання розглядається як додатковий критерій поділу права на галузі, одначе він не є головним у розмежуванні галузей права, оскільки основним його критерієм є певний вид суспільних відносин; по-друге, метод правового регулювання має вирішальне значення в розмежуванні галузей права, тому за відсутності методу правового регулювання певних відносин немає підстав говорити про окрему галузь права. Метод правового регулювання визначається з урахуванням характеру суспільних відносин. Отже, суспільні відносини (предмет), що регулюються, визначають способи й прийоми впливу на них. На основі чинного законодавства України можна зробити висновок, що встановлено три універсальні методи правового регулювання відповідних груп суспільних відносин: цивільно-правовий, який наділяє суб’єктів майнових відносин рівною можливістю право- володіння, за якого відсутні влада і підкорення суб’єктів таких відносин; адміністративно-правовий, ґрунтований на владних приписах, що докладно визначають порядок виникнення відносин, їх зміст, обсяг і розподіл прав та обов’ язків між учасниками відносин, що регулюються; кримінально-правовий1. Метод екологічного права — це сукупність способів, і засобів і прийомів, за допомогою яких держава здійснює ефективне регулювання правовідносин за раціонального й ефективного використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки людини. Щодо екологічного права можна стверджувати, що для цієї галузі права характерним є змішаний метод правового регулювання екологічних відносин, який включає головним чином адміністративно-правові й цивільно-правові способи і прийоми правового регулювання цих відносин. Змішаний метод правового регулювання екологічних відносин зумовлений самим характером відносин. При визначенні методу вирішальне значення має екологічний чинник, зокрема екологічні відносини виникають з приводу природних об’єктів, тісно пов’язаних між собою, розвиваються за своїми природними законами і становлять єдину екологічну систему (навколишнє природне середовище). Н. В. Барабашова зазначає, що подібно до інших галузей права галузі екологічного права властиві дві групи методів. По-перше, це загальнонаукові методи, що є основними для всіх галузей, і, по-друге, окремі наукові методи, що відображають характерні риси кожної окремої науки[23] [24]. Загальнонауковими методами стосовно галузі екологічного права є: — аналіз — виявляє структуру екологічного права, фіксує його основні елементи, визначає характер взаємозв’язку між ними; — синтез — використовується для узагальнення даних, отриманих у результаті аналізу різноманітних властивостей і ознак досліджуваних явищ. Синтезуючи аналітичні дані окремих елементів екологічного права, ми отримаємо уявлення про екологічне право загалом; — індукція — полягає у вивченні окремих сторін або властивостей екологічного права, на підставі чого потім роблять узагальнення різного рівня. До окремих наукових методів екологічного права належать: адміністративно-правовий або авторитарний метод, сутність якого полягає у встановленні дозволу чи заборони, у забезпеченні державного примусу до належної поведінки. За характером дії ці методи можуть класифікуватися як обмежувальні, заборонні, дозвільні. За часом дії вони можуть бути упереджувальними, тобто спрямованими на недопущення, запобігання екологічному правопорушенню, або санкціонувальними, тобто тими, що настають внаслідок такого правопорушення[25]. Цивільно-правовий метод найчастіше використовують під час регулювання відносин власності на природні об’ єкти, договірних відносин, у разі розв’ язання еколого-правових спорів, відшкодування збитків тощо. За умов розвитку ринкових відносин цей метод правового регулювання певних видів екологічних відносин набуватиме дедалі все більш ширшого застосування, оскільки звужуватиме сферу використання адміністративно-правового методу, вможливлюватиме застосування альтернативних методів правового впливу, ґрунтованих на стимулюванні суб’єктів екологічного права щодо підвищення ефективності власної природоохоронної діяльності, виявлення ініціативи у здійсненні природоохоронних заходів. Такими, зокрема, є економічні, стимуляційні методи. Вони передбачають: — встановлення нормативів плати і розмірів платежів за використання природних ресурсів, за викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище; — надання підприємствам (установам, організаціям) і громадянам податкових, кредитних та інших пільг за умов здійснення ними ефективних заходів, які забезпечуватимуть б природоохоронний ефект, впровадження устаткування для використання відходів і вторинної сировини; — звільнення від оподаткування фондів охорони навколишнього природного середовища; — надання на пільгових умовах короткострокових і довгострокових кредитів для реалізації заходів екологічної безпеки. За допомогою кримінально-правового методу ведуть боротьбу з екологічною злочинністю. 1.4.