<<
>>

Глава 1. Загальна характеристика взаємодії суспільства і природи. Поняття і предмет екологічного права

1.1. Основні концепції взаємодії людства і природи.

1.2. Концепція сталого розвитку.

1.3. Глобальні закони природи як основа екологічного законодавства.

1.4. Поняття порівняльного екологічного права.

I.l. Упродовж всієї своєї історії людське суспільство розвивається в оточуючому його природному середовищі та взаємодіє з природним базисом. Людство використовує природні ресурси, змінює природне середовище відповідно до своїх потреб. Вплив людської цивілізації на природу обумовлюється розвитком матеріального виробництва, науки і техніки, громадських потреб, а також характером суспільних відносин.

Вплив людини на природу й обмежені уявлення про її фундаментальні закономірності призводять до того, що людина в досягненні миттєвих цілей із забезпечення функціонування свого біологічного організму, втручаючись у природу, знищує її як головну умову свого існування. Брак знань про природні процеси веде до того, що найбільш віддалені наслідки тих дій, які спрямовані на досягнення поставленого результату, виявляються зовсім іншими, часом і зовсім протилежними тому, що було необхідним. Це призводить до екологічних криз і катастроф (наочний приклад — глобальне потепління).

При цьому через наростання ступеня дії суспільства на природу відбувається розширення рамок географічного середовища і прискорення деяких природних процесів: накопичуються нові властивості, що дедалі більш віддаляють її від природного стану. Водночас, якщо позбавити сучасне географічне середовище його властивостей, створених працею бадатьох поколінь, і поставити сучасне суспільство у вихідні природщ умови, TO воно не зможе існувати: людина геохімічно перетворила світ, і цей процес вже є незворотним.

Протягом усього свого існування людина намагається визначити своє місце у природі, усвідомити значення природи як

філософської категорії, просторового базису і необхідної умови існування людства.

Історично склалися такі основні уявлення про природу і право: Доля, Скарб, Довкілля, Ресурс, Біосфера. Відповідно, у ставленні людини до природи можливо виділити такі етапи: 1) біогенний — адаптаційний, присвоюючий; 2) техногенний — частково перетворюючий; 3) ноогенний — системно- перетворюючий.

Bci вони тією чи іншою мірою визначають основні тенденції розвитку законодавства.

У стародавніх суспільствах з недостатнім розвитком науки й економіки природа безпосередньо впливала на життя суспільства. Природа сприймалася як божественне провидіння. Для права було характерне таке саме сприйняття. У ньому відбивалися лише ті питання, які стосувалися внутрішніх проблем існування суспільства. Зміст правових норм, регулюючих природокористування, визначався потребами окремих індивідуумів і їх груп, наприклад, у використанні пасовищ або водних джерел, а не інтересами охорони довкілля. Запобігти його деградації вдавалося лише за рахунок недостатнього розвитку господарства і використання традиційних технологій.

Однак уже в ті часи є приклади природоохоронних законів. Впродовж китайської історії правителі Китаю завжди дуже уважно ставилися до розробки, використання природних ресурсів і управління в цих сферах. Розвиток екологічних ідей у стародавньому Китаї почався на базі ідей про захист живих природних ресурсів. Діяльність з охорони довкілля в Китаї включала в себе два основні напрями: створення спеціальних органів і системи чиновників з питань охорони довкілля.

У період, передуючий першій китайській династії Ся (XXI ст. до н.е. — XVI ст. до н.е.), за часів трьох ідеальних государів, був створений орган, що відав питаннями oxopo- пи оточуючого середовища. Згідно з «Ритуалом Чжоу» в епоху імператора Шуня існували спеціальні «чиновники юй», до компетенції яких входили екологічні питання. У період династії Чжоу (XI ст. до н.е. — 256 p. до н.е.) управління природними ресурсами здійснювалося спеціальною структурою Ситу Фе, розділеною на окремі департаменти (юй, хен). Основним їхнім завданням було створення спеціальних обгороджувань

у районах, багатих природними ресурсами, а також встановлення певних тимчасових періодів для розробки різних видів природних ресурсів і заборони на їх свавільний захват, розробку і використання.

Згідно із законами «Статуту привласнення природних ресурсів»: «Не дозволяється руйнувати дома, засипати колодязі, рубати дерева, вбивати тварин. Порушники засуджуватимуться до смерті без поблажливості». Хоча ці правила є правилами військової дисципліни, проте вони включають у себе й аспекти охорони природних ресурсів. Крім того, у «Ритуалі Чжоу» в розділах «Закони князя» і «Щомісячні укази» наведені правила полювання для кожної пори року і передбачені різні заборони для кожного з дванадцяти місяців. У ранній період історії Китаю були вироблені базові екологічні закони. За часів правління династії Шан (Інь) (4000 p. до н.е. — XXI ст. до н.е.) були опубліковані такі закони: «Навесні заборонялося вирубування дерев у гірських лісах для того, щоб дозволити рослинам добре розростатися, влітку заборонялася риболовля, аби забезпечити розмноження риб». Це — спосіб вираження правової норми, який має прихований заборонний характер. Законом було закріплено, що людина, яка викидає сміття на громадську дорогу, карається відрубуванням обох рук.

Ha бамбукових дошках, знайдених при розкопках у пров. Хубей, були виявлені закони з охорони природних ресурсів. Згідно із Законом про землю у сфері охорони природних ресурсів були прийняті такі закони: «У другому місяці весни заборонено рубати дерева і засипати русла річок і струмків. До настання літа заборонено випалювати траву і збирати рослини з молодими паростками, а також полювати на дитинчат тварин, збирати яйця з пташиних кубел, труїти рибу і ставити капкани і сіті. Жителі сіл, розташованих поблизу від пасовищ диких тварин або інших заповідних районів, не повинні полювати із собаками в період розмноження диких тварин. Відповідальні за заподіяння збитку природі чиновники і керівники відомств, що відають питаннями охорони довкілля, виряджаються у відставку і піддаються судовому переслідуванню». Крім того, були суворо регламентовані охорона й управління гірськими і лісовими ділянками, а також водними ресурсами, сіль-

ськогосподарськими угіддями, а за діяння, що призвели до руйнування природних екосистем, були встановлені заходи покарання[1].

3 індустріальним розвитком виникла потреба підвищення продуктивності, зокрема за рахунок розширення природокористування і підвищення навантажень на довкілля. Суспільство не лише пристосовується до природи, але й починає змінювати її відповідно до своїх виробничих, політичних, естетичних потреб. Природа перетворюється з доленосної реальності на засіб виробництва. Ha цьому етапі природа розглядається як скарбниця. Землі меліоруються, води перерозподіляються, передаються в публічне управління. Водний закон Німеччини 1877 року свідчив, що господарське значення проточних вод, які використовуються в промисловості й сільському господарстві, мало бути всесторонньо й ефективно визначено з метою зменшення частини національного багатства, яка не знаходить вживання. Водне право розглядало води як джерела питної води; води, що використовуються в промисловості; місця скидання стічних вод. Регулювалося конкуруюче водокористування. Право охоплювало проблеми освоєння і розподілу природних ресурсів. Питання охорони природи практично не розглядалися як об’єкт правового регулювання2.

У результаті стали помітні шкідливі наслідки, до яких призводить індустріальний розвиток, а саме забруднення вод, ґрунтів, повітря, вирубка лісів, зміна клімату, зникнення багатьох видів тварин і рослин. У середині XX століття виникає нове бачення природи. Природа стала сприйматися як оточуюче середовище і зовнішня необхідна умова життя людини, якій загрожує небезпека, а отже, необхідний захист. Формулюються першочергові завдання охорони природи. Виникає екологічне право як галузь права. Величезний вплив на зміну світовідчування суспільства справив твір «Межі зростання», який вийшов друком 1972 року. Автори книги дійшли таких висновків:

1. Якщо існуючі тенденції зростання чисельності населення світу, індустріалізації, забруднення навколишнього середовища, виснаження ресурсів, виробництва продуктів харчування залишаться незмінними, межі зростання на нашій планеті будуть досягнуті протягом найближчих 100 років.

Найбільш вірогідним результатом стане раптове неконтрольоване зниження чисельності населення й обсягу виробництва.

2. Ці тенденції можливо змінити і створити умови екологічної та економічної стабільності, яка збережеться й у майбутньому. Стан глобальної рівноваги має бути таким, аби кожна людина могла задовольнити основні матеріальні потреби і мала можливості для реалізації свого творчого потенціалу.

3. Якщо людство вибере дорогу сталого розвитку, то чим швидше почне працювати над його здійсненням, тим більше буде шансів досягти успіху\'.

Вийти за межі означає ненавмисно вийти за рамки обмежень, що накладаються законами розвитку природи. Незважаючи на вдосконалення технологій, суворішу природоохоронну політику, використання багатьох природних ресурсів і потоки забруднень вже вийшли за межі стійкості. Навколишнє середовище не може вистояти, починається безповоротний процес його деградації. Зв’язано це, у першу чергу, із стрімкими змінами в системі «суспільство — довкілля», викликаними зростанням чисельності населення світу і розвитком економіки.

У людській діяльності зростання розглядається як досягнення, засіб вирішення невідкладних проблем. У розвинених державах економічне зростання дозволяє забезпечити зайнятість населення, соціальну стабільність, підвищити якість життя. У бідних країнах економічне зростання розглядається як засіб виходу з убогості. Проте зростання породжує і проблеми.

Розміри земної кулі кінцеві. Будь-яке матеріальне зростання, включаючи зростання людської популяції і обсягу вироблюваних продуктів, не може тривати вічно. Межами зростання є межі інтенсивності потоків енергії і матеріалів, необхідних для життя людей і функціонування промисловості. Населення й економіка [2]

залежать від наявності сировини, джерел енергії і води, що знаходяться в природі, можливості планети переробити відходи, що утворюються в результаті людської діяльності. Межі зростання — це межі здатності планетарних джерел забезпечувати ці потоки матеріалів і енергії, можливості стоків — поглинати забруднення і відходи.

Bci основні елементи системи «суспільство — навколишнє середовище» (чисельність населення, виробництво продуктів харчування, промислове виробництво, вжиток ресурсів, забруднення довкілля) у даний час перебувають у стані експоненціального зростання.

Таке зростання відбувається, якщо зростаючий об’єкт виробляє сам себе (живі організми, включаючи людину; промисловий капітал) або його зростання обумовлене тим чинником, що відтворює сам себе (виробництво продуктів харчування, генерування забруднень).

Зростання чисельності населення визначається показниками народжуваності та смертності. Навіть при врахуванні впливу культурологічних, національних, місцевих особливостей простежується закономірність, що дозволяє зробити висновок про те, що чисельність населення змінюється відповідно до трьох моделей. Ця теорія отримала назву теорії демографічного переходу.

1. У країнах з низьким рівнем розвитку значні як народжуваність, так і смертність, при цьому спостерігається низький приріст населення.

3 поліпшенням якості життя і харчування, підвищенням рівня охорони здоров’я смертність падає, а народжуваність, за інерцією людського мислення, залишається високою. Відбувається швидке зростання населення. Поступово люди залучаються до способу життя індустріального суспільства, народжуваність знижується і приріст населення стабілізується, а в ряді випадків стає негативним.

2. У країнах із середнім рівнем розвитку промисловості й охорони здоров’я смертність падає, а народжуваність залишається високою. Темпи зростання населення високі.

3. Високорозвинені країни Європи й Америки характеризуються низькою смертністю, низькою народжуваністю і невисоким, навіть нульовим, приростом населення.

Проте слід мати на увазі, що темпи приросту населення залежать не лише від рівня економічного розвитку і доходів населення, але й від впливу на спосіб^життя людей рівня освіти, зайнятості населення, традиції планування сім’ї, становища жінок у суспільстві1.

Промисловий капітал також може зростати завдяки своїй здібності до відтворення. При певному обсязі промислового капіталу виробляється щорік достатній обсяг промислової продукції. Певна частина продукції є інвестиціями, які сприяють майбутньому розширенню обсягу продукції. Величина інвестицій, як і народжуваність, змінна і залежить від економічних можливостей і рішень, що приймає людина. Значніший обсяг виробництва сприяє збільшенню кількості продукції, що випускається, частина якої йде на інвестування, зростання ж інвестицій приводить до зростання виробництва. Одночасно відбувається зношування (амортизація) виробничих фондів (проведемо аналогію із смертністю).

Здібність до самовідтворення населення і промисловості визначає їхню роль у світі. Саме люди і промисловість експлуатують природні джерела сировини й енергії, витягують ресурси з природного середовища, одночасно повертаючи в навколишнє середовище відходи. Вочевидь, що існують межі темпів використання сировини й енергії, межі можливостей прийому і зневаження відходів природними системами, при перевищенні яких відбувається порушення природного балансу і настає екологічна криза. Екологічна криза є результатом суперечності між економічними й екологічними інтересами, між інтересами розширення виробництва і здатністю біосфери до самовідновлення. У сьогоденні людство живе в умовах екологічної кризи, яка виявляється не тільки в деградації природного середовища, але й у неспроможності суспільства зупинити ці процеси наявними засобами. Умовою виживання людства стає переосмислення місця людини в природі, розробка стратегії виживання у зміненому світі, розробка сучасних концепцій взаємодії людства і природи.

Див. докладніше: Миронин С. Причины второго демографического перехода [Електронний ресурс] / С. Миронин, О. Козырева. — Режим доступу: http://www. zlev.ru/65_36.htm

Ha цьому етапі право довкілля носить виражений антропоцент- ричний характер. Це виражено вже в самому понятті «довкілля», що відображає розуміння природи як житла людини. Заборона шкідливоїдії встановлюється, якщо вона загрожує, у першу чергу, людині. Навіть норми, спрямовані на захист природи як такої, забезпечують здатність природи виробляти необхідні людині блага. Показники якості довкілля орієнтовані на людину, її потреби. Прогресивні ідеї оголошують природу загальнолюдською спадщиною, що потребує захисту.

Ядром біосферної концепції є визнання природи загальним будинком, де людина не є єдиним господарем. Людина як біологічний вид підпорядкована глобальним зв’язкам природи і може зникнути як вид, якщо за допомогою інтелектуальної переваги і технічних можливостей спробує придбати панування над природою. Земля становить собою систему, що самоорганізуєть- ся, самостійно координує хімічні, фізичні й біологічні процеси таким чином, що досягається рівновага між ними. У систему втручається людина, виробляючи токсичні відходи, підвищені обсяги вуглекислого гаЗу. Це може призвести до зміни клімату і створити умови, неприйнятні для виживання людини, і у той самий час стати поштовхом для формування нових видів, за допомогою яких рівновага буде відновлена. Право враховує це, обмежуючи втручання людини та намагаючись забезпечити збалансований, сприятливий для природного довкілля розвиток суспільства.

1.2. 1984 року в рамках OOH була сформована Міжнародна комісія з навколишнього середовища і розвитку, яку очолила прем’єр-міністр Норвегії Гро Харлем Брундтланд. Доповідь комісії Наше спільне майбутнє», в якій обґрунтована концепція сталого розвитку, була подана 1987 року. Сталий розвиток визначений як такий розвиток, який задовольняє потреби теперішнього часу і не ставить під загрозу можливість майбутніх поколінь задовольняти свої потреби. Сьогодні концепція сталого розвитку є однією з прогресивних концепцій взаємодії суспільства і природи, визнаною світовою науковою спільнотою універсальною базовою категорією, навколо якої динамічно створюється система природ- иичонаукових і гуманітарних знань про соціальні, економічні, політичні, екологічні та інші процеси.

У той самий час концепція сталого розвитку не e однозначною, так само як і її правове опосередкування. Навіть щодо змісту терміна «сталий розвитою ведуться наукові дискусії. Зв\'язок між суспільством, його діяльністю з використання природних ресурсів планети та природою на Землі, інакше кажучи, діада «суспільство — природа-, не може розглядатися (як це було раніше) тільки з натуралістичної точки зору, поза внутрішньою структурою людського суспільства, узятого в цілому, як сукупність країн і народів і як структура соціальних і соціально-політичних зв\'язків усередині них1.

Це якісно новий етап у розвитку людського суспільства, необхідна умова збереження нинішньої цивілізації і переходу до вищого ступеня її розвитку. Сталий розвиток означає, отже, гармонійний сумісний розвиток (коеволюцію) суспільства з його природним середовищем, біосферою[3] [4].

Еколого-соціальна криза, з якою людство має діло вже декілька десятиліть, неминуче змінює шлях розвитку цивілізації. Складовою частиною концепції сталого розвитку стала фундаментальна ідея дотримання прав майбутніх поколінь. Природні ресурси Землі є загальною спадщиною всього людства, включаючи як ті, що нині живуть, так і майбутні покоління. Мета — виживання людини як біологічного виду. У той самий час дедалі більше число людей усвідомлює, що само подальше існування людства буде неможливим, якщо деградація природного місця його існування перевищить деякий, поки невідомий критичний рівень[5].

Концепція сталого розвитку включає п\'ять основних елементів:

1. Людство здатне надати розвитку сталий і довготривалий характер, з тим щоб він відповідав потребам людей, що нині

живуть, не позбавляючи при цьому майбутні покоління можливості задовольняти свої потреби.

2. Наявні обмеження у сфері експлуатації природниХ Pe\' сурсів відносні. Вони пов’язані із сучасним рівнем техніки і с0‘ ціальної організації, а також із здатністю біосфери справлЯтИСЯ з наслідками людської діяльності.

3. Необхідно задовольнити елементарні потреби всіх лї°Деи і всім надати можливість реалізовувати свої надії на благополучніше життя. Без цього сталий і довготривалий розвиток неМОЖливий.

4. Розміри і темпи зростання населення мають бути узгоджені із змінним продуктивним потенціалом глобальної екосисТеми Землі.

Особливо підкреслюється динамічний характер сталого P03\' витку, який є не незмінним станом гармонії, а процесом зМ\'н, у якому масштаби експлуатації ресурсів, напрями капіталоВкла\' день, орієнтація технічного розвитку та інституційні зміни узгоджуються з нинішніми і майбутніми потребами[6].

Програми сталого розвитку базуються на «Порядку денному — XXI», одному з найважливіших документів, прийнятих на гЛ0" бальній екологічній конференції Pio-92.

«Порядок денний — XXI» називає головні напрями дій:

— мінімізація споживання ресурсів;

— мінімізація виробництва відходів;

— запобігання завданню шкоди природі;

— управління енергією, зниження споживання і потреб;

— забезпечення основних прав людини2.

1.3. Закони розвитку природи створюють природно-наукОВ1 й філософські основи всілякої діяльності з природокористування й охорони довкілля, у тому числі у сфері права. УрахуваннЯ за_ конів природи при плануванні і здійсненні екологічно шкідливої діяльності та їх дотримання повинно служити основним критерієм екологічної обґрунтованості й допустимості такої діяльності. Ix знання і врахування особливо важливі при вжитті т^ких

правових заходів охорони природи, як нормування гранично допустимих впливів на природу, оцінка впливу планованої діяльності на довкілля, екологічна експертиза, планування заходів з охорони природи та ін. Закони розвитку природи повинні враховуватися також при підготовці законопроектів про охорону довкілля. Дотримання законів природи при прийнятті господарських, управлінських і інших екологічно значимих рішень — одна з умов, методологічна основа виходу з екологічної кризи.

До основних законів природи належать, зокрема, такі:

1. Закон максимізації енергії (закон P. і E. Одумів). Збереження системи визначається найкращою організацією вступу в неї енергії і використанням мінімальної кількості енергії з найбільшою ефективністю.

2. Закон мінімуму (закон Ю. Лібіха). Життєві можливості організму визначаються екологічними чинниками, кількість і якість яких близькі до необхідного організму (системі) мінімуму. Подальше їх зниження призводить до загибелі організму.

3. Закон обмеженості природних ресурсів. Правило одного відсотка. Bci природні ресурси Землі є кінцевими, оскільки площа Землі обмежена в просторі. Навіть ресурси, які ми відносимо до категорії «невичерпних», не є такими. Обмеження накладає сама енергетика біосфери, антропогенна зміна якої понад допустимої межі за правилом одного відсотка виводить систему із стану рівноваги.

4. Закон «Все або нічого» (закон Боуліча). Незначна дія не впливає на природну систему, але накопичення таких дій призводить до порушення природного балансу і динаміки природних процесів.

5. Закон константності (закон B.I. Вернадського). Правило заповнення екологічних ніш. Кількість живої речовини природи постійна. Убування кількості живої речовини в одній частині біосфери означає її зростання в іншій частині. Порожня екологічна ніша має бути заповнена. При цьому відбувається заміна великих високоорганізованих форм меншими і менш організованими.

6. Закон внутрішньої динамічної рівноваги. Зміна будь-якої із складових природних систем (речовини, енергії або інформації) викликає якісні й кількісні зміни інших складових і системи в цілому.

7. Закон розвитку природної системи за рахунок використання ресурсів довкілля. Ізольований розвиток, безвідходне виробництво неможливо.

8. Закон піраміди енергій. 3 одного трофічного рівня екологічної піраміди переходить на іншій її рівень не більше 10% енергії. Для здобуття з природного середовища одиниці корисної продукції з кожним днем потрібно дедалі більше енергії.

9. Закон убиваючої природної родючості. Ha освоєних людиною землях відбувається зниження природної родючості ґрунту, причиною якої є порушення природних процесів ґрунтоутворення внаслідок штучного зрошування, монокультури і т.д.

10. Закон екологічної кореляції. B екосистемі, як і в будь-якому цілісному природно-системному утворенні, всі вхідні в неї види живого й абіотичні екологічні компоненти функціонально відповідають одне одному. Випадання однієї частини системи (наприклад, знищення виду) неминуче веде до зникнення всіх тісно пов’язаних з цією частиною системи інших її частин і функціональної зміни цілого. Закон екологічної кореляції особливо важливий для збереження видів біорізноманіття, ніколи не зникаючих ізольовано, але завжди взаємозв’язаних групою. Дія Закону призводить до стрибкоподібності в зміні екологічної стійкості: при досягненні порогу зміни функціональної цілісності відбувається зрив (часто несподіваний) — екосистема втрачає властивість надійності.

Відомий американський учений-еколог Б. Коммонер зводить основні закони екології до такого: 1) все пов’язано зі всім; 2) все повинно кудись діватися; 3) природа «знає» краще; 4) ніщо не дається дарма[7].

1.4. B умовах майже сформованої нової системи екологічного законодавства України надзвичайно велику роль відіграє аналіз та вдосконалення правових норм у цій сфері та процесів їх застосування.

Однак тривалий час у сфері екологічних відносин в Україні не надавалось достатньої уваги порівняльному правознавству. Особливо це стосується порівняння різних суспільно-історичних

типів права. Тим часом саме порівняльне право дає можливість глибше пізнати та покращити своє національне право.

Передумовами цього процесу є зростання екологічних погроз і створення державами, зокрема Україною, США, державами Західної Європи, законодавства у сфері охорони довкілля, а також потреби проведення транснаціональних екологічних досліджень, міжнародного обміну і співпраці в цій сфері. Ha основі активного розвитку порівняльно-правових досліджень відбулися такі важливі події, які визначили подальший розвиток екологічного законодавства багатьох країн світу, як запозичення ними системи оцінки впливу на довкілля, вперше розробленої у США, сприйняття національним екологічним законодавством різних держав, зокрема України, принципу «забруднювач платить», який запропонувала Організація економічного співробітництва і розвитку.

B умовах глобалізації і наростаючої тенденції взаємовпливу і взаємозалежності держав і їхніх правових систем розвиток національного екологічного права невіддільний від порівняльного екологічного правознавства як наукового методу і комплексного наукового напряму, що має науково-теоретичне і практико-при- кладне значення, та є актуальним для екологічного права1. Еко- лого-порівняльні дослідження мають значення для вдосконалення українського законодавства в галузі охорони довкілля і процесів його застосування в Україні.

У даному контексті у предмет аналізу і зіставлення порівняльного екологічного правознавства слід, зокрема, включати: норми і правові інститути екологічного права України та інших країн; екологічне законодавство цих держав, включаючи екологічні й інші закони та інші нормативні правові акти; еколого-правові концепції; предмет і методи правового регулювання суспільних відносин у сфері природокористування і охорони довкілля; еколого-правові поняття і терміни та ін.

Предметом порівняльного екологічного права є: вивчення загальних закономірностей та тенденцій розвитку екологічної політики різних країн світу з врахуванням їхніх природних і національних особливостей; порівняльний аналіз екологічного законо-

давства; дослідження специфіки еколого-правових відносин тієї чи іншої країни, ефективності запровадження та функціонування різних еколого-правових інститутів. Методи складає система за- гальнонаукових та спеціально-наукових методів, що забезпечують об’єктивний аналіз досліджуваних проблем: історико-правовий, логічний метод, метод моделювання, системно-структурний, CO- ціогенетичний метод, структурно-функціональний; порівняльно- правовий метод.

Ha основі дослідження й аналізу особливостей порівняльного екологічного права воно визначається як: самостійна дисципліна екологічного правознавства, зміст якої полягає в проведенні спеціалізованих компаративістських досліджень, заснованих на науковому і системному підході щодо екологічних законів, практики їхньої дії та екологічного правознавства різних держав; галузева дисципліна порівняльного правознавства; нова суміжна наукова галузь правознавства, загальна для порівняльного й екологічного правознавства.

Завдання порівняльного екологічного правознавства полягають у проведенні спеціалізованих систематизованих порівняльних досліджень міжнародного, регіонального і національного екологічного законодавства, практики його вживання і досягнень екологічного правознавства різних держав.

У числі особливостей порівняльного екологічного правознавства виділені: специфічний об’єкт дослідження — екологічне право різних держав та міжнародне екологічне право, які мають комплексний характер, перебувають у тісному взаємозв’язку з конституційним, адміністративним, цивільним, кримінальним і ін. галузями права; широка сфера для порівняння, що дозволяє, зокрема, порівнювати екологічне право різних держав, зіставляти національні еколого-правові системи і норми міжнародного права довкілля, досліджувати різні еколого-правові системи і т.д.; слабо обкреслені межі правових систем, що виявляється у скороченні істотних відмінностей між ними, тенденціях до об’єднання екологічного національного права різних держав і їхньому впливі па міжнародне право довкілля; суміжний характер порівняльного екологічного права1.

Особливості порівняльного екологічного права як галузі порівняльного правознавства пов’язані з інтенсивним розвитком сучасного екологічного права всіх рівнів, глобальним характером екологічних проблем і, відповідно, приписів, значним обсягом нормативного матеріалу, широким використанням досягнень і термінології природничих наук, об’єктивно існуючим конфліктом екологічних та економічних інтересів.

<< | >>
Источник: Сурілова O.O,. Порівняльне екологічне право: Навчальний посібник. — 0 ,2010. — 220 c.. 2010

Еще по теме Глава 1. Загальна характеристика взаємодії суспільства і природи. Поняття і предмет екологічного права:

  1. Глава 9 ВИРОБНИЦТВО І ФІРМА. ПІДПРИЄМНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ
  2. Глава 1. Загальна характеристика взаємодії суспільства і природи. Поняття і предмет екологічного права
  3. 3 M I C T
  4. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  5. 3.1. Вирішення земельно-правових колізій за юридичною силою джерел права
  6. Міське самоврядування в системі публічної влади в Україні
  7. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХДЖЕРЕЛ
  8. 1.1. Сутність адміністративно-правових відносин у сільському господарстві
  9. Економіко-правова характеристика капітального будівництва
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -