§1. Поняття джерел права

У римському праві вперше виникла і юридично сформувалася думка про те, що для надання нормі права імперативної (обов\'яз­кової) сили слід дотримуватись певних процедур і дій.

Таким чином виникло вчення про джерела (форми) права, тобто спосіб виникнення й набуття правилами поведінки обов\'язкової сили і правової форми.

Характерними особливостями цього вчення стали:

— існування різних форм функціонування норм права;

— диференціація норм права юридичною силою й способом формування.

В юридичній науці джерела права — це спеціальний правовий термін, який означає спосіб, зовнішню форму втілення й закріп­лення юридичної норми.

Юридична норма — це виражене в джерелах права загальнообов\'яз­кове правило поведінки, яке існує як зразок, еталон можливої або належної поведінки, що охороняється від порушення заходами держав­ного примусу.

Уперше термін "джерела права" ввів у науковий обіг римський історик Тит Лівій, який єдиним джерелом усього публічного і при­ватного права назвав Закони XII таблиць.

Крім того, джерела права в літературі застосовують як джерела пізнання права (звідки ми черпаємо знання матеріалу, які визна­чають дані, що дозволяють визначити характер і зміст права в різні епохи розвитку держави) — тексти законів, судові рішення, записи звичаїв, виступи юристів, літописи, твори мистецтва, археологічні розкопки, нумізматика тощо. Інституції Юстиніана згадують два види джерел:

1) закон та інші норми, які походять від державних органів і зафіксовані ними у письмовій формі;

2) норми, які складаються на практиці.