Поняття та види джерел митного права України

Процеси глобалізації на сучасному етапі розвитку людства впливають на функціонування держав, національних правових систем, що, у свою чергу, не може не спричинити посилення взаємозалежності держав у різних сферах.

На думку О.Ф. Скакун, у теорії права під джерелом права прийнято розуміти похідні від держави чи визнані нею офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які надають їм юридичного, загальнообов’язкового значення [126, с. 208].

В.С. Нерсесянц стверджує, що джерела (форми) права - це офіційно визначені форми зовнішнього вираження змісту права. Офіційно-владна (державна) визначеність таких форм, в яких вміст діючого права знаходить своє зовнішнє вираження, об’єктивацію й існування, надає джерелам права і праву в цілому, інституціональну визначеність і впорядкованість. Це означає, що норми чинного права (його нормативний зміст) містяться лише в певних (офіційно визнаних) джерелах права, які являють собою офіційно певні (інституціоналізовані) форми закріплення та існування норм права [105, с. 457].

Необхідно враховувати й те, що кожна галузь права має власні особливості застосування цієї юридичної категорії, що зумовлені особливостями норм галузі права, специфікою галузевої правотворчості, юридичними доктринальними традиціями [114, с. 321].

Не виключенням є і митне право. Митне право являє собою сукупність норм, що регламентують відносини, безпосередньо пов’язані з переміщенням через митний кордон України товарів та багажу під відповідний митний режим, із виконанням усіх вимог цього переміщення [61, с.

Ф.Л. Жорін визначає джерела митного права як офіційно-документальні форми відображення і закріплення норм права, що створюються органами державної влади та стосуються загальних норм поведінки у митній галузі [69, с. 40].

В.В. Ченцов під джерелами митного права розуміє правові акти органів державної влади, в яких установлюються норми митного права - загальні правила поведінки у митній сфері. Крім того, джерелом митного права може бути не будь-який правовий акт, а тільки той, який містить загальні правила щодо митної справи та її елементів. Таким чином, джерело митного права має носити нормативний характер (тому різні накази керівників митних органів про призначення на посаду, перерахування коштів, оголошення дисциплінарних стягнень, скасування незаконного акта органу нижчого рівня тощо не є джерелами митного права, тому що не містять загальнообов’язкових правил поведінки). Акти по конкретних питаннях називаються індивідуальними. Індивідуальні правові акти є юридичними фактами і породжують, змінюють або припиняють конкретні правові відносини у митній сфері. Індивідуальний характер правових актів може бути виражено у конкретності припис для певного суб’єкта, регулюванні конкретних відносин, однократності реалізації (застосування, виконання). У митно-правових актах можуть міститися одночасно й нормативні приписи, і приписи оперативно- виконавчого або правоохоронного характеру [139, с. 18].

Джерелами митного права є різноманітні зовнішні форми вираження норм митного права, які встановлюють загальні правила поведінки суб’єктів у митній сфері. У зв’язку з тим, що у більшості митні відносини є владовідносинами, основне регулятивне навантаження приходиться на нормативні акти. Це пояснюється тим, що при здійсненні митної справи митні органи та їх посадові особи повинні керуватися виключно нормами права [65, с.

У науковій літературі зустрічається категорія «джерела митної справи» як вихідні від держави або визнані нею офіційно-документальні форми вираження та закріплення норм митної справи, надання їм юридичного, загальнообов’язкового значення [65, с. 23].

Виходячи із загальнотеоретичного підходу до визначення категорії «джерело права» та з урахуванням особливостей митного права України, можна надати таке визначення поняття «джерела митного права» - це офіційно визначені форми зовнішнього вираження змісту митного права, які встановлюють основи регулювання державною митною справою.

Необхідно зазначити, що право як соціальне явище офіційно формується, існує та розширюється у певній формі, що відповідає фундаментальній ознаці права - формальній визначеності. Форма права показує, яким чином держава створює, фіксує ту чи іншу норму права і в якому вигляді ця норма доводиться до свідомості членів суспільства.

У цьому значенні форма права є сукупністю визнаних конкретною державою офіційно-документальних способів зовнішнього вираження і закріплення правових норм, змісту права. Саме завдяки державно- офіційним способам вираження і закріплення норм права, тобто певним формам права, загальні правила набувають загальнообов’язкового юридичного значення.

Із цього боку, всі форми права є джерелами, але не кожне джерело набуває якостей офіційної норми права. Для того, щоб джерело набуло якостей державної обов’язковості і загальності, необхідним є його санкціонування органами правотворчої влади [134, с. 146].

Джерела митного права повинні відповідати основними принципами побудови - конституційності і законності. Конституційність у цьому разі передбачає сувору відповідність усіх джерел права основним принципам митного регулювання, закріпленим у Конституції України. Законність означає обов’язкову відповідність підзаконних актів приписам законів, на підставі й на розвиток яких приймалися ці підзаконні акти. У разі порушення цієї вимоги підзаконні акти у встановленому законом порядку визнаються недійсними [139, с.

Митне право, як і багато галузей права, спирається на конституційну основу й на саму Конституцію. Одночасно із цим митне право ґрунтується як на внутрішньому, так і на міжнародному законодавстві. Конституція являє собою платформу, міцну базу для розвитку законодавства, у тому числі й митного.

Національна митна справа - це продукт митної політики держави, реалізовує моделі механізмів економічного розвитку держави. Але залишаються відкритими питання імплементації міжнародних стандартів. Враховуючи соціально-економічні перетворення останніх років, необхідно переглянути існуючу систему джерел митного права [86, с. 165].

У кожній правовій системі світу, а також у міждержавних правових системах джерела права мають характерні особливості, зумовлені соціальними факторами, відмінності щодо кількості та питомої ваги конкретних джерел. У відповідному типі правових систем, національній чи міждержавній правовій системі функціонує і специфічна система джерел права, яка формується у конкретно-історичних умовах і залежить від рівня розвитку конкретного суспільства.

Термін «система джерел права» дедалі частіше використовується у вітчизняній юридичній літературі, хоча попри це в українській юридичній науці та практиці стійке використання має поняття «система законодавства» у широкому розумінні (як сукупність нормативно- правових актів). Останнє свідчить про те, що єдина вітчизняна концепція «системи джерел права» не сформована і дотепер, а це породжує низку проблем у вітчизняній юридичній науці та в юридичній практиці [136, с. 29].

Система джерел права - результат руху і взаємодії правосвідомості, юридичної практики і системи юридичних інституцій. Жодне джерело права не повинно мати довільний характер та ігнорувати чинну правову систему країни. Джерела права зосереджують у собі не лише норми права, але й об’єктивно зумовлений процес їх утворення й реалізації, і є засобами формалізованого закріплення не лише самого позитивного права, але й окремих моментів стадій становлення й реалізації права.

Теоретики права виокремлюють ієрархічну структуру системи джерел права, федеративну структуру системи джерел права (структура системи джерел права автономних утворень), горизонтальну (галузеву

структуру) тощо [64, c. 220].

Так, Н.М. Пархоменко виокремлює такі ознаки системи джерел

права:

а) вона складається з багатьох різнорідних частин - підсистем джерел права - системи нормативно-правових актів, системи нормативно- правових договорів, системи правових прецедентів, які взаємодіють завдяки системним зв’язкам;

б) її здатність до змін унаслідок впливу як з боку інших підсистем правової системи, так і з боку нормоутворених джерел права; різка зміна обставин може призвести до її нестабільності, до фрагментації системи джерел права, коли частина джерел права не діє, або суперечить іншій частині, паралізуючи її;

в) у процесі розвитку переходить з рівня на рівень - від звичаєвого неписаного права - до писаного права, від фрагментарних нормативних сукупностей через кодифікацію - до складної динамічної системи;

г) у процесі функціонування завдяки системним зв’язкам виявляються нові принципи правоположення, приписи існування яких не передбачені у процесі її формування, яких прямо не закріплено в юридичних джерелах права;

д) охоплює національну; ієрархічну та горизонтальну (галузеву) структуру;

е) характеризується внутрішньою узгодженістю (взаємозв’язок та несуперечність джерел права);

є) має суб’єктивно-об’єктивний характер (суб’єктивний - системність джерел права формується суб’єктами правотворчості, але при цьому є об’єктивна потреба її існування);

ж) спостерігається активний характер джерел права, що виявляється не лише стосовно системи права чи правової системи в цілому, але й щодо безпосередньо пов’язаних із правом систем (судової, системи законодавчих і виконавчих органів державної влади тощо);

з) наділена динамічністю, що має вияв у такому: пряма та безпосередня дія; удосконалення джерел права; оновлення; процеси диференціації та інтеграції джерел права [112, с.

Важливим при встановленні сутності поняття «система джерел права» видається розмежування з такими поняттями як «система права» та «система законодавства».

Система джерел права, як уже було зазначено, є найширшим поняттям і комплексом взаємопов’язаних та взаємоузгоджених нормативно-правових приписів, що об’єктивовані у відповідних зовнішніх формах права.

До складу системи джерел права входить система нормативно- правових актів, яка є комплексом нормативно-правових приписів, що містяться у нормативно-правових актах (законах та підзаконних актах), а до складу останньої входять дві підсистеми: законодавства та підзаконних нормативно-правових актів. При цьому під системою законодавства потрібно розуміти комплекс приписів, що містяться в законах.

Ці підсистеми взаємопов’язані та взаємодіють у межах системи джерел права, забезпечуючи її цілісність, тобто нормативно-правову організацію, необхідну для правового регулювання суспільних відносин.

Категорію «система джерел права» необхідно відмежовувати від дефініції «система права». У загальному вигляді їх співвідношення можна розкрити за найбільш суттєвими ознаками: система права має об’єктивний характер, оскільки утворюється відповідно до потреб суспільства, натомість система джерел права має суб’єктивний характер, тому що формується правотворчим суб’єктом і фіксує його волевиявлення через нормативно-правові приписи; первинним елементом системи права є норма права, а первинним елементом системи джерел права є нормативно- правовий припис, за допомогою якого формалізується зміст норми права; норми права групуються в межах системи у правові інститути та галузі права (мають галузеву структуру), а нормативно-правові приписи групуються у нормативно-правові інститути, міжгалузеві інститути, галузі, підгалузі та інші системні утворення (мають поліструктурну будову: галузевий, ієрархічний, підсистемний та інші зрізи); система права відображає внутрішню будову позитивного права, а система джерел права є зовнішньою формою вираження норми та системи права [137, с. 38].

Виходячи із вищезазначеного, можна охарактеризувати систему джерел митного права як сукупність усіх форм юридичного закріплення й організаційного забезпечення інформації про загальнообов’язкові правила поведінки (юридичні норми) у сукупності їх взаємозв’язків, через які об’єктивізуються приписи, що регулюють державну митну справу.

Систему джерел митного права Україну становлять:

1) Конституція України та закони України;

2) міжнародні договори, які належним чином ратифіковані ВРУ;

3) підзаконні нормативно-правові акти, які регулюють питання здійснення митної справи;

4) звичаєве право (наприклад, торгові звичаї);

5) судово-арбітражна практика;

6) норми м’якого права (акти міжнародних організацій, модельні закони, політичні домовленості).

Для встановлення сутності джерел митного права України необхідно окремо охарактеризувати їх види.

Основним джерелом митного права, як і інших галузей права України, є Конституція України. В ній встановлено ряд норм, які мають загальне значення: про спрямування діяльності держави та її органів, про верховенство права, про міжнародні договори як частину національного законодавства України, про забезпечення регулювання і захисту власності, екологічної безпеки й підтримання екологічної рівноваги на території України, захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки, спрямованість зовнішньоекономічної діяльності на забезпечення національних інтересів шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства тощо.

Наприклад, відповідно до п. 9 ст. 92 Конституції України засади зовнішньоекономічної діяльності і митної справи визначаються виключно законами України. До повноважень КМ України п. 8 ст. 116 Конституції України віднесено організацію і забезпечення здійснення зовнішньоекономічної діяльності України та митної справи [10].

Серед законів чільне місце в системі джерел митного права посідає МК України як кодифіковане зібрання найбільш важливих норм митного права. Як відомо, одним із критеріїв виокремлення галузі права є кодифікований акт, який виконує інтегрувальну роль (носія) сукупності нормативно-правових приписів, що здійснюють правове регулювання суспільних відносин, пов’язаних з переміщенням через митний кордон товарів і транспортних засобів [115].

Перший МК України було прийнято у грудні 1991 р. (введено в дію з 1 січня 1992 р.), у період, коли формувалися основні засади державності та незалежності України в законодавчому плані. І хоча введення в дію цього нормативно-правового акта на той час відіграло позитивну роль, потреби розвитку суспільних відносин опосередкували прийняття другого та третього МК України.

Верховною Радою України 11 липня 2002 р. було прийнято другий Митний кодекс України, який вступив у дію з 1 січня 2004 р. [139, с. 19].

Значних змін зазнало митне законодавство України у зв’язку з прийняттям у березні 2012 р. нового МК України. Цей новий правовий акт, що увібрав у себе як попередній позитивний, так і сучасний досвід правового регулювання митної справи, являє собою разом із Конституцією України основу митного законодавства. Кожен кодекс охоплював певний період правового регулювання комплексу відносин, що включаються зазвичай до поняття «митна справа», та вводив у дію нові стандарти. Насамперед необхідно зазначити, що обсяг нового МК України у

порівнянні зі старим значно збільшився. Змінилася і структура документа.

Істотні зміни відбулися в регламентації митних режимів, оформлення, здійснення митного контролю, визначення митної вартості. Статтею 2 МК України встановлено особливий порядок набрання чинності законами України з питань державної митної справи, нормативно - правовими актами з питань державної митної справи, виданими Кабміном та Державною митною службою. МК України вводить поняття уповноваженого економічного оператора, яким вважається підприємство, що відповідає певним умовам (ст. 14 МК України) та має право користуватися спеціальними спрощеннями (ст. 15 МК України) [28].

Положення МК України деталізуються у поточних законах. Їх можна класифікувати на прямі та змішані. Відповідно прямими вважаються ті акти, дію яких спрямовано на регулювання відносин у сфері митної справи. Змішані закони як джерела митного права - це ті, що містять у собі норми різної галузевої приналежності і регулюють відносини у двох або більше галузях права.

У сфері митного права до прямих законів можна віднести Митний кодекс України, Закони України «Про Митний тариф України», «Про зовнішньоекономічну діяльність» тощо. Змішані закони включають норми із різних галузей законодавства, регулюючи певний блок відносин. Відносити повністю цей блок до митного законодавства недоцільно, тому що ці відносини є набагато ширшими за тих, яких урегульовано митним правом [139, с. 20]. Наприклад, Закони України «Про транзит вантажів», «Про карантин рослин», «Про вивіз, ввезення й повернення культурних цінностей», «Про гуманітарну допомогу» тощо.

Далі в системі джерел митного права необхідно розглянути міжнародні договори як основний інструмент уніфікації митних правил. У зв’язку з тим, що Конституція України не містить вказівки на загальний принцип примата міжнародного права над внутрішнім, поступова ідентифікація українського митного законодавства із загальноприйнятими нормами міжнародного митного права протікає не так швидко й виразно. Зі змісту ст. 9 Основного Закону країни випливає, що складовою національного законодавства стають лише чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надає Верховна Рада України.

Існує взаємовплив міжнародного і національного права. Щоб норма міжнародного права стала обов’язковою в середині держави, має відбутися трансформація міжнародно-правової норми в національні законодавчі та інші нормативно-правові акти, тобто має бути проведена процедура імплементації.

Можливі й інші варіанти, наприклад, включення норм міжнародного договору до чинних нормативних правових актів шляхом внесення до них змін і доповнень чи опосередкування міжнародних договорів у системі митного законодавства України через прийняття нового нормативного правового акта, який реалізує норми міжнародного акта, або включення відповідних правових норм до нормативного правового акта у процесі розвитку законодавства. Так, у національному законодавстві з’явилися норми, що регулюють переміщення об’єктів права інтелектуальної власності.

Наступними за юридичною силою джерелом митного права є підзаконні нормативно-правові акти. Їх підзаконність означає, що вони приймаються на виконання і розвиток законів і повинні відповідати їм. Організаційно-правовою гарантією є вимога реєстрації нормативних підзаконних актів.

По кількісних параметрах підзаконні акти - найбільш численний вид джерел митного права. Цьому сприяє велика кількість відсильних норм у текстах митних законів. Підвищення ролі підзаконних актів у системі джерел митного права пояснюється, крім того, наявністю у митному законодавстві численних «широких» формулювань. При всій важливості законів для регулювання митної діяльності, вони об’єктивно не в змозі вирішити усіх питань, що виникають у зв’язку з динамічним, мобільним характером митної справи. Митні закони, маючи фундаментальний характер, розраховані на тривалий термін дії. Вирішити завдання більш оперативного регулювання митних відносин, забезпечити можливості швидкого реагування на виникаючі питання покликане поточне нормативне регулювання митної справи.

Міністерство фінансів України є основним суб’єктом правотворчої діяльності у галузі митної справи. Умовно можна виокремити такі етапи реалізації цим органом правотворчої діяльності у митній сфері: повна самостійність у виданні наказів (1991-2007 рр.), обмежена самостійність щодо видання наказів (2007-2011 рр.), видання нормативних актів організаційно-розпорядчого характеру (2011-2013 рр.), повна

самостійність у виданні наказів (2013-2014 рр.), видання нормативних актів організаційно-розпорядчого характеру (2014 р. - до теперішнього часу) [66, с. 33].

У митному праві України присутня значна частка відомчих норм, що приймаються наказами Державної митної служби України. Державна митна служба України як центральний орган виконавчої влади, що забезпечує проведення в життя державної митної політики, організовує функціонування митної системи та здійснює управління цією сферою відповідно до п. 8 Положення про державну митну службу України в межах своєї компетенції видає накази, організовує і контролює їх виконання. У передбачених законодавством України випадках її рішення є обов’язковими для виконання центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоуправління, підприємствами, закладами й організаціями усіх форм власності та громадянами. У разі необхідності ДМСУ видає разом з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування спільні акти. Нормативно-правові акти Держмитслужби України, як і інші, підлягають державній реєстрації в Міністерстві юстиції України [65, с. 23].

Звичаєве право відіграє не останню роль у регулюванні митних

відносин та є одним із джерел митного права. Важливо сказати, що при цьому відсутнє навіть згадування про таке правове явище міжнародної правової системи, як загальновизнані принципи й норми міжнародного права, які існують, як правило, у формі міжнародно-правових звичаїв.

У митній справі міжнародно-правові звичаї найчастіше використовуються у двох випадках - при митному оформленні вантажу, який перевозиться морем, і при визначенні митної вартості товарів. У першому випадку застосовуються звичаї морських портів, за допомогою яких регулюються такі питання, як черговість пропуску суден для митного огляду, процедура сплати деяких видів портових зборів, стягування яких доручено митниці. У другому - митна звичаєва практика, що склалася у міжнародній торгівлі, визнається як один із можливих способів визначення митної вартості. У міжнародному праві загальновизнані принципи й норми мають найвищу юридичну силу, визначають зміст усіх інших міжнародно - правових норм. Наприклад, принцип (режим) найбільшого сприяння означає, що іноземні суб’єкти господарської діяльності мають певний обсяг прав преференцій і пільг щодо мита, податків та зборів, якими користується і (або) буде користуватися іноземний суб’єкт господарської діяльності іноземної держави, якому надано такий режим на підставі взаємної угоди згідно з відповідними договорами України.

Паритетний принцип означає договірне зобов’язання встановити для іноземних громадян і юридичних осіб такий самий режим, якими користуються громадяни та юридичні особи даної країни. У митній сфері національний режим може надаватися на договірній основі, а також в односторонньому порядку.

Принцип взаємності передбачає зобов’язання сторін надати одна одній рівноцінні вигоди або поступки. У митній справі він використовується при визначенні митних пільг для окремих категорій іноземних громадян (співробітників посольств, консульств, членів їх сімей та ін.).

Загальновизнані принципи міжнародного права відіграють визначальну роль у розвиткові національного права й законодавства у цілому і митного права й законодавства України, зокрема. Внаслідок спеціального застосування вони набувають щодо митного права й законодавства суміжного характеру, сприяючи розвиткові цієї галузі права. Зазначені принципи також визначають зміст міжнародних договорів, багато з них втілюють у собі ті ідеї, до яких законодавець повинен прагнути у побудові правової держави. Інакше кажучи, їм властивий ідеологічний вплив, що виражається в дії загального праворозуміння. Це не виключає також концептуального впливу, тобто прямого чи непрямого запозичення правових теорій (доктрин). Можливе й добровільне використання іноземного права, коли держава допускає застосування тих чи інших правових інститутів і норм міжнародного права, зокрема міжнародного митного права [147, с. 74].

У рамках застосування звичаєвого права необхідно розглянути і торговельний звичай.

Уперше можливість регулювання митних відносин за допомогою торгівельного звичаю було закріплено Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Відповідно до ч. 1 ст. 6 суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності при складанні тексту

зовнішньоекономічного договору (контракту) мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації, правила міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі цим та іншими законами України [4].

Указом Президента України Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб’єкти підприємницької діяльності України визначено, що розрахунки за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), укладеними суб’єктами підприємницької діяльності України усіх форм власності, предметом яких є товари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів Міжнародної торгової палати, Уніфікованих правил з інкасо Міжнародної торгової палати [7].

Нову версію Інкотермс 2010 р. було опубліковано Міжнародною торговельною палатою та широко застосовують у статусі звичаю міжнародної торгівлі з 1 січня 2011 р. разом зі старими збірниками правил, серед яких найбільш популярні Інкотермс 1990 і Інкотермс 2000.

Проте в Україні, згідно з п. 2 Указу № 567/94 передбачено, що українські суб’єкти можуть застосовувати під час укладання договорів (природно, згідно з законодавством України) лише ту редакцію правил Інкотермс, яку було офіційно оприлюднено шляхом опублікування в газеті «Урядовий кур’єр» (останньою опублікованою є редакція Інкотермс 2000). Правила Інкотермс є об’єктом авторського права та, відповідно, їх офіційний переклад та публікація можливі лише з відома правовласника - ICC. Але Уряд України не мав дозволу на ці дії, таким чином застосування правил Інкотермс 2010 в Україні було неможливим. Вирішити цю колізію дозволив Указ Президента України № 589/2011 від 19 травня 2011 р., який визнав такими, що втратили чинність Укази Президента від 4 жовтня 1994 р. № 567 «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» та від 1 липня 1995 р. № 505 «Про внесення змін до Указу Президента України від 4 жовтня 1994 р. № 567», забезпечивши таким чином можливість використання правил Інкотермс у редакції 2010 р. в Україні. Цей Указ було опубліковано у газеті «Урядовий кур’єр» 26 травня 2011 р.

Таким чином, із 26 травня 2011 р. Правила Інкотермс 2010, як і правила попередніх редакцій, можуть використовуватися у передбаченому законодавством порядку під час здійснення як міжнародної, так і внутрішньої торгівлі [130, с. 546].

Далі в системі джерел митного права слід виокремити судово- арбітражну практику. Обґрунтованими є погляди тих дослідників, які визнають джерелами національного права правові позиції, сформульовані

Конституційним Судом України у процесі вирішення ним справ конституційної юрисдикції (при офіційному тлумаченні Конституції й законів України, розгляді щодо конституційності актів Верховної Ради України, Президента й Кабінету Міністрів України). Зазначене стосується митного права, оскільки у практичній діяльності Конституційного Суду України є рішення й у справах, пов’язаних зі сферою митного регулювання.

Так, у п. 6 мотивувальної частини Рішення від 23 червня 2009 р. № 15-рп/2009 (справа про тимчасову надбавку до діючих ставок ввізного мита) Конституційний Суд України визначив правову позицію про те, що конституційне повноваження Кабінету Міністрів України стосовно забезпечення проведення податкової політики, встановлене у п. 3 ст. 116 Основного Закону України, не передбачає права Уряду встановлювати загальнодержавні податки і збори (обов’язкові платежі) або визначати окремі елементи правового механізму їх регулювання [24].

Доктринальне значення для розвитку національного митного законодавства та практики діяльності українських митних органів мають також правові позиції Європейського Суду з прав людини, які передбачають необхідність приведення внутрішньої практики митної діяльності у відповідність до загальновизнаних принципів міжнародного права, зумовлюють виплату державами - учасницями Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Так, прецедентного значення для окреслення меж повноважень митних органів України набуло Рішення Європейського Суду від 25 лютого 2003 р. у справі Функе (Funke) проти Франції. У зв’язку з розслідуванням можливих порушень законодавства про зарубіжні фінансові операції служба митниці разом з представником судової поліції 14 січня 1980 р. провели обшук за місцем проживання пана Функе та його дружини. Вилучено низку документів і предметів. У квітні 1982 р. митна адміністрація отримала від Суду розпорядження про арешт майна цього громадянина на суму 100 200 французьких франків для забезпечення сплати митних штрафів. Банківські рахунки пана Функе із серпня 1982 р. було блоковано, а на його нерухоме майно накладено арешт. Ці заходи знято лише в липні 1990 р. за заявою його дружини. Вирішуючи справу, Європейський Суд у п. 56 і 57 свого Рішення засвідчив, що визнає право держав удаватися до деяких заходів, наприклад таких, як огляд житла й вилучення речових доказів для встановлення правопорушення у сфері валютних операцій і переслідування винних у судовому порядку. Але при цьому необхідно, щоб у законодавстві та практиці було достатньо гарантій для захисту від зловживань. Митна адміністрація Франції на той час мала значні права: зокрема, сама визначала, які провадити перевірки, коли, скільки і протягом якого часу. Митна адміністрація ніколи не пред’являла пану Функе прямих звинувачень у порушенні відповідного валютного і фінансового законодавства, а одразу застосувала заходи втручання в особисте життя громадянина. Тим самим констатовано порушення митною службою Франції ст. 8 Конвенції, відповідно до якої кожна людина має право на повагу особистого і сімейного життя, недоторканність житла і таємницю кореспонденції.

Із цієї правової позиції Європейського Суду випливає, що й у митному законодавстві України необхідна послідовна реалізація принципу співмірності, щоб митні органи застосовували примус до суб’єктів митних операцій тільки з урахуванням ступеня вчиненого правопорушення і з обов’язковим попереднім застосуванням запобіжних заходів щодо неприпустимості протиправної поведінки (методу переконання).

Європейський Суд прийняв низку рішень із питань визначення умов оподаткування імпорту товарів між державами - членами ЄС та інших постанов щодо розв’язання проблем митного регулювання. Наприклад, допустимими митними зборами, на думку Суду, є лише ті, які задовольняють одну з таких умов:

збір є частиною національної податкової системи, що рівною мірою стосується і внутрішніх, і аналогічних товарів, які імпортуються;

збір - це компенсація за послуги, фактично надані суб’єктові економічної діяльності, і стягується в сумі, пропорційній наданій послузі;

збір компенсує витрати на інспекційні заходи, передбачені зобов’язаннями країн - членів Співтовариства в правових актах ЄС [73, с. 43].

До системи джерел митного права належить м’яке право. Сучасні міжнародні відносини регулюються не тільки за допомогою міжнародних договорів та міжнародно-правових звичаїв, але і за допомогою документів, що не створюють правових зобов’язань. Практика укладання таких актів існує досить тривалий час, і держави ставляться до них з великою відповідальністю. Уже в 1934 р. Посол Федеративної Республіки Німеччина в Ірландії Карл Стралп висловив думку, що більшу увагу слід приділяти саме таким, не договірним, зобов’язанням [153, с. 500]. Використання таких актів стало поширюватися. У практиці держав і в науці до цієї категорії документів застосовується термін «м’яке право» (soft law).

Крім словосполучення «м’яке право» також використовуються й інші терміни, наприклад: «зелене право», «перед право», «субправо» [35, с. 149], «програмне право» (programmatory law) що виокремлює умовну «неповноцінність» актів «м’якого права» у порівнянні з правовими. Стосовно актів «м’якого права» використовуються також терміни: «не договірні угоди» (non-treaty agreements) [153, c. 515], міжнародні «документи, що не мають офіційного статусу» або «неофіційні міжнародні акти», неформальні документи (informal instruments) [117, c. 34].

У цілому в літературі термін «м’яке право» застосовується до двох категорій норм: перша - це декларативні норми міжнародних договорів. Уперше термін «м’яке право» було ужито саме щодо таких норм. У зарубіжній доктрині цей феномен отримав назву legal soft law [158, с.

196]. Такі норми швидше можуть мати найменування «м’яких юридичних зобов’язань», їх правова природа не повинна підлягати сумніву [158, с. 47]. Друга категорія (non-legal soft law) [162, с. 432] - це норми, що володіють не юридичною, а морально-політичною обов’язковою силою. Сюди ж ряд авторів відносить і ті норми, що складаються на практиці звичаю.

Від вирішення питання про сутність м’якого права залежить, включати чи ні м’яке право до системи митного права та чи можна віднести джерела м’якого права до джерел митного права. Формально такі стандарти не містять зобов’язального елементу навіть для держав-членів цих організацій. Однак держави-члени не мають змоги (повноважень) запропонувати альтернативні правила, і оскільки їх відмова виконувати такі стандарти може негативно вплинути на їх інтереси, держави вважають за доцільне поводитися відповідно до «необов’язкових норм», отже, виникло і продовжує розвиватися «м’яке право». Тенденція розвитку таких норм свідчить про виникнення в недалекому майбутньому нового основного джерела міжнародного права - стандарту.

Правову природу цих правил та стандартів до кінця не визначено. Виключно практики держав у галузі застосування стандартів недостатньо для того, щоб така практика перетворилася на звичай загального міжнародного права. Ще менше підстав вважати такі норми близькими за своєю природою до договірних зобов’язань держави, хоча в окремих сферах держави вже готові наділити ІМО повноваженнями зі створення норм зобов’язуючого характеру, особливо у сфері вирішення питань аварій у морі та їх наслідків. Категорію «стандарт» можна знайти і в праві Ради Європи, яка, зокрема, покликана забезпечити стандарти забезпечення прав людини [76, c. 16].

З урахуванням стратегічного розвитку України, спрямуванням митної політики до міжнародних стандартів та участі Української держави в діяльності міжнародних організацій, які певним чином регулюють митну справу, можна стверджувати, що м’яке право є частиною митного права

України, а отже його джерела є джерелами митного права. Детальніше питання щодо сутності м’якого права та його місця в системі джерел митного права України буде розглянуто в наступних розділах роботи.

Значниим недоліком наукового розуміння сутності джерел митного права є невідповідність розвитку суспільних відносин. Переосмислення їх системи дозволить впроважити в практику здійсненя державної митної справи загальноприйнятих міжнародних стандартів та норм.

Розглянуті у цій частині дослідження аспекти, що розкривають зміст джерел митного права, дозволяють по новому оцінювати їх значення, виявити недоліки та переваги при використанні кожного з них. Крім того, опозиціювання норм м’якого права як джерела митного права України - це нове бачення й митного права України взагалі.

1.3.