Інші суб’єкти міжнародних договорів

У міжнародній практиці існують договори, в яких беруть участь не лише такі типові суб’єкти міжнародно­го права, як держави та міжнародні організації, а й інші суб’єкти.

Як це випливає зі ст.

В юридичній літературі серед цих суб’єктів найчас­тіше називають такі: нації, що ведуть боротьбу за свою незалежність, території з міжнародним статусом і вою­ючі сторони.

Розглянемо цих суб’єктів у контексті їхньої договір­ної правоздатності.

Нації, що ведуть боротьбу за свою незалежність. Цих суб’єктів міжнародного права іноді називають дер­жавами у стадії становлення, що акцентує на їх тимча­совому характері.

У процесі національно-визвольної боротьби проти окупаційного чи колоніального режиму такі нації ство­рюють політичні органи, які втілюють їх суверенну волю і через які вони здійснюють свою міжнародну право- суб’єктність. Залежно від характеру такої боротьби (мирної чи немирної) нації, їх національні органи мо­жуть мати різну структуру і назву: фронт національного визволення, комітети опору, визвольна армія, тимчасо­вий уряд та ін.

Договірна правоздатність нації, що веде боротьбу за свою незалежність, випливає з її міжнародної право- суб’єктності. Іншими словами, якщо нація є суб’єктом міжнародного права, вона має правоздатність укладати міжнародні договори. Як підкреслює А.Н. Талалаєв, “...нація може вступати в договірні міжнародні відносини незалежно від форми колоніального режиму та від ви­знання іншою державою, у тому числі метрополією. Договірна правоздатність нації виникає одночасно з її міжнародною правосуб’єктністю”^[122].

Історичними прикладами органів національно-виз­вольної боротьби, за якими в міжнародній практиці ви­знавалася договірна правоздатність, є: МПЛА (Ангола), ФРЕЛІМО (Мозамбік) та ПАІГК (Гвінея-Бісау).

Найяскравішими прикладами сучасних міжнародних договорів, укладених за участю нації, яка веде націо­нально-визвольну боротьбу проти окупаційного режиму, є низка угод, укладених між Ізраїлем та палестинським народом в особі Організації визволення Палестини (ОВП).

Території з міжнародним статусом. Зауважимо, що на сьогодні такі території вже не існують, однак вони існували в минулому, і не можна цілком виключати імовірність їх появи вмайбутньому. Це може статися, наприклад, на території колишньої Югославії, з огляду на нещодавні події, в Косові або у Східному Єрусалимі.

Найвідомішими з історії зовнішньої політики терито­ріями з міжнародним статусом є, насамперед такі, як місто Краків, що певний час перебувало під спільним протекторатом Австрії, Росії та Прусії, вільне місто Дан­циг, територія Саару та вільна зона Танжеру^[123].

Згадані території мали різний статус, але всі вони, незважаючи на форму міжнародного контролю за ними, ніколи не вважалися повноцінними суб’єктами міжна­родного права.

Причому оскільки кожна з цих територій була ство­рена в особливих історичних умовах і за різних політич­них обставин, їх слід аналізувати окремо.

Так, “незалежне місто Краків” (1815-1846) було створено на Віденському конгресі 3 травня 1815 року під протекторатом Австрії, Прусії та Росії. Однак ані до­говір між Австрією, Прусією та Росією про створення цього незалежного міста, ані конституція, надана Крако­ву згаданими державами, не передбачали надання дого­вірної правоздатності цьому місту. Проте намагання Ав­стрії, Прусії та Росії зберегти Краків як своєрідний сим­вол польської державності, а також певні конституційні реформи, так і не призвели до надання йому міжнарод­ної договірної правоздатності, а в 1846 р. Краків було інкорпоровано Австрійською імперією.

Не можна вважати суб’єктом міжнародних договорів і “міжнародну зону” Танжеру (1923-1956). Цей нейтра­лізований порт перебував під номінальним суверенітетом султана Марокко, який сам з 1912 р.

“Вільне місто Данциг” було створено на Версаль- ській мирній конференції 1919 р. з метою реалізації од­ного з чотирнадцяти пунктів президента США Вільсона про створення незалежної Польської держави на тери­торіях, заселених польським населенням, “якій має бути гарантовано вільний і безпечний доступ до моря...”. Польща намагалась анексувати Данциг, але союзні дер­жави не схильні були передати Данциг Польщі з огляду на його переважно німецьке населення.

Компроміс було знайдено на Версальській конферен­ції: відокремлення Данцига від Німеччини і перетворен­ня його на “вільне місто” зі спеціальним міжнародним статусом.

Данциг мав внутрішню автономію і два органи вла­ди. Законодавча влада була представлена Законодавчою асамблеєю (Уо1кзїа§) у складі 120 депутатів, обраних на чотирирічний термін загальним, прямим і таємним голо­суванням, а виконавча влада - Сенатом.

Усі суперечки між Польщею і Данцигом мали вирі­шуватися Верховним Комісаром, призначеним Лігою Націй.

Відповідно до ст. 193 Версальського мирного догово­ру 1919 р. конституція Данцига мала укладатися “на­лежним чином призначеними” представниками цього вільного міста спільно з Верховним комісаром і підпа­дала під гарантії Ліги Націй. Стаття 104 Версальського договору передбачала участь союзних держав у перего­ворах про укладення договору між Польщею і Данцигом, який мав набрати чинності водночас, із заснуванням цього вільного міста.

Конституційна асамблея Данцига, обрана 1920 р., прийняла проект конституції і пізніше у процесі перего­ворів під час Конференції послів союзних держав у Па­рижі (Великобританія, Франція, Італія та Японія) ухва­лила проект угоди з Польщею (Паризькій договір).

Таким чином, договірна правоздатність Данцига передувала заснуванню цього “вільного міста” з міжна­родним статусом, оскільки укладення договору з Поль­щею було попередньою умовою його створення.

До початку Другої світової війни між Данцигом і ПО

Польщею часто виникали суперечки з приводу тлума­чення та імплементації згаданих міжнародних угод.

Каменем спотикання між Данцигом і Польщею стали такі положення ст. 104 Версальського договору:

“1. включити вільне місто Данциг у межі митної тери­торії Польщі та заснувати вільний район у порту;

2. гарантувати Польщі без будь-яких обмежень вільне використання та обслуговування всіх водних шля­хів, доків, водойм, пристаней, а також інших засо­бів на території Вільного міста, необхідних поль­ського імпорту та експорту;

3. гарантувати Польщі контроль та управління Віслою (річка) та всією залізничною системою на території Вільного міста... а також поштовими, телеграфними комунікаціями між Польщею та портом Данцига;

4. гарантувати Польщі право розвивати та поліпшува­ти водні шляхи, водойми, пристані, залізниці й інші засоби комунікації;

5. забезпечити гарантії проти будь-якої дискримінації на території Вільного міста Данцига громадян Поль­щі та інших осіб польського походження і мови;

6. забезпечити взяття на себе урядом Польщі ведення зовнішніх справ Вільного міста Данцига, а також дипломатичний захист громадян цього Міста, коли вони перебувають за кордоном”.

Як бачимо, згідно з пунктом 6 ст. 104 Польща мала представляти Данциг у зовнішніх відносинах. Щодо са­мого Данцига, то у сфері зовнішніх відносин його інте­реси представляв Сенат. Президент Сенату підписував договори з третіми державами від імені Данцига, хоча самі договори укладалися за допомогою польського Мі­ністерства закордонних справ.

За конституцією Данцига (ст. 41 та 45) для укладен­ня договору потрібна була згода Сенату та Законодавчої асамблеї за умови, що договір не порушував право Поль­щі представляти Данциг у зовнішніх зносинах.

Після Паризького договору 1920 р.

Врешті-решт Данциг було анексовано Німеччиною, а після закінчення Другою світової війни він став части­ною території Польщі.

Версальський мирний договір був правовою основою створення ще однієї території з міжнародним статусом - території Саару, яку згідно зі ст. 45-50 цього договору було тимчасово (на 15 років) передано Німеччиною Франції як компенсацію за зруйновані Німеччиною під час Першої світової війни вугільні шахти у північних районах Франції. Відповідно до ст. 49 Версальського договору Німеччина не втрачала суверенітету над Са­аром, а лише передавала Лізі Націй управління цією територією.

Після завершення п’ятнадцятирічного періоду в Са- арському районі передбачалося проведення плебісциту з метою з’ясування подальшої долі Саару. Шляхом плебіс­циту населення Саару мало визначитися щодо одного з трьох можливих варіантів: 1) збереження міжнародного режиму Саару; 2) об’єднання Саару з Францією; 3) об’єд­нання з Німеччиною.

Управління Сааром було покладено на спеціально створену Міжнародну урядову комісію, яка представля­ла Лігу Націй і складалася з п’яти членів: громадянина Франції, представника місцевого населення Саару і трьох громадян третіх держав, призначених Радою Ліги Націй терміном на один рік. Міжнародна урядова комі­сія здійснювала законодавчі та виконавчі функції. При­чому рішення “Електоральної Асамблеї”, що представ­ляла місцеве населення Саару, не були обов’язковими для неї.

Хоча питання про міжнародну правосуб’єктність те­риторії Саару залишалося невирішеним, Міжнародна урядова комісія уклала низку угод з Францією та Німеч­чиною, а також приєдналася до деяких міжнародних ба­гатосторонніх угод, наприклад, до Всесвітньої поштової конвенції 1929 р.

Після проведення плебісциту 1935 р., на якому більш як 90 % населення проголосувало за об’єднання з Німеччиною, Саар втратив міжнародний статус і знову став територією Німеччини.

Таким чином, розглянуті вище приклади дають нам підставу для декількох висновків про договірну право­суб’єктність територій із міжнародним статусом.

По-перше, вищерозглянуті території з міжнародним статусом були створені державами на міжнародних кон­ференціях як компромісний варіант розв’язання важких політичних і територіальних проблем.

По-друге, деякі з цих територій були наділені міжна­родною правосуб’єктністю, а їхні представницькі органи в межах внутрішньої автономії мали обмежену договірну правоздатність.

Водночас зазначимо, що договірна правоздатність не була характерною ознакою всіх територій із міжнарод­ним статусом, а скоріше мала винятковий характер.

Воюючі та повсталі сторони. Питання договірної правоздатності воюючих і повсталих сторін завжди було складною проблемою в міжнародно-правовій теорії та практиці. На відміну від держав і міжнародних організа­цій, воюючі та повсталі сторони є тимчасовими, пере­хідними утвореннями. Вони ведуть збройну боротьбу або з метою створення своєї держави на частині терито­рії існуючої держави, або з метою встановлення повного контролю за всією територією цієї держави. У разі пере­моги воююча чи повстала сторона створює нову державу або новий уряд, а в разі поразки - зникає.

Під час громадянської війни міжнародна правосуб’єкт- ність і договірна правоздатність воюючої чи повсталої сто­рони в підсумку залежить від їхнього визнання з боку держав. Ці сторони можуть бути визнані третіми держа­вами або навіть офіційним урядом держави, проти якого вони ведуть боротьбу. Так, приміром, офіційний уряд держави може визнати повсталу чи воюючу сторону з тим, щоб зняти з себе відповідальність за ворожі дії, вчинені цією стороною проти іноземних громадян та їхньої власності.

На думку В. Дегана, “таке визнання завжди має конститутивний ефект. Як наслідок - стосовно держав, які відмовляються визнати ці утворення, - вони не є міжнародними суб’єктами”^[124].

Він також вважає, що визнання воюючої та повста­лої сторони цілком залежить від розсуду третьої держа­ви, перед якою таке питання постало, і що за міжнарод­ним правом не виникає обов’язку визнавати або не ви­знавати повсталу чи воюючу сторону або встановлювати з нею договірні зв’язки^[125].

На нашу думку, такий підхід є доволі спірним, оскільки визнання третьою державою воюючої чи по­всталої сторони само по собі може розглядатися як по­рушення такого основного принципу сучасного міжна­родного права, як принцип невтручання у внутрішні справи іншої держави.

Слід додати, що з практичної точки зору визнання воюючої чи повсталої сторони може спричинити багато проблем, пов’язаних, зокрема, з питаннями застосування норм міжнародного гуманітарного права, наприклад, та­ких, як блокада портів і захоплення нейтральних суден у відкритому морі.

Практика визнання воюючих і повсталих сторін на­була особливого поширення у XX ст. Приклади такого визнання пов’язані з повстанням іспанських колоній в Америці проти своєї метрополії, повстанням греків 1821- 1825 рр. проти Туреччини і громадянською війною в США 1861-1865 рр.

У цей період сформувалися певні попередні умови визнання, зокрема такі, як: ефективний контроль пов­станців за частиною території, в межах якої вони діяли як уряд de facto; дотримання законів і звичаїв війни всіма сторонами внутрішнього конфлікту, а також веден­ня збройної боротьби повсталою чи воюючою стороною під організованим командуванням.

Держави, які визнавали воюючу чи повсталу сторо­ну, у свою чергу, зобов’язувалися дотримуватися ней­тралітету стосовно всіх конфліктуючих сторін.

Утім, в інших внутрішніх збройних конфліктах не було визнання з боку іноземних держав виключно з причин політичного характеру. Найвідоміший приклад такого конфлікту - громадянська війна в Іспанії в 1936- 1939 рр. У цій війні після оголошення офіційної політи­ки невтручання, яка фактично сприяла повсталій стороні на чолі з генералом Франко, практично жодна з третіх держав формально не визнавала силу повстанців як вою­ючу сторону аж до закінчення війни.

Однак, незважаючи на невизнання, Німеччина, Іта­лія і Португалія надавали суттєву збройну та матеріаль­ну підтримку військам генерала Франко.

Практика визнання повсталої сторони набула поши­рення у другій половині XIX ст. на Американському кон­тиненті. В цьому регіоні визнання повсталої сторони порівняно з визнанням воюючої сторони було більш об­меженим і переважно мотивувалося гуманітарними мір­куваннями. Як наслідок такого визнання - повстала сторона не розглядалася третіми державами як право­порушник, і ці треті держави підтримували певні обме­жені зносини з повсталою стороною як владою de facto 116

на конкретній території з метою захисту власних грома­дян і суден, що перебували на цій території.

На практиці визнання повсталої сторони третіми державами нерідко мало на меті заперечення міжнарод­ної правосуб’єктності повстанців.

Під час Першої світової війни Франція і Велика Бри­танія визнали Чехословаччину і Польщу як “нації”, що викликало подив серед тодішніх представників міжна­родно-правової доктрини, оскільки в той час нації не вва­жалися суб’єктами міжнародного права.

Визнання цих “націй” хоча і відбулося всупереч прин­ципу ефективності, врешті-решт зумовило створення національних армій, які, однак, не контролювали тери­торій у межах тодішніх Австро-Угорської, Німецької та Російської імперій.

Таке визнання мало значні політичні наслідки. Най­важливішим було те, що представники визнаних “націй” дістали змогу обстоювати свою державність під час ро­боти Версальської мирної конференції 1919 р.

Водночас у своєму рішенні щодо деяких німецьких інтересів у польській Верхній Сілезії від 25 травня 1926 р. Постійна Палата міжнародного правосуддя відмо­вилася надати юридичного значення визнанню згаданих “націй”.

У цій справі Польща намагалась обґрунтувати свій статус у міжнародному праві, виходячи з факту, що її збройні сили були визнані союзними державами як авто­номна союзницька армія, політичне керування якою бу­ло покладено на Польський національний комітет у Па­рижі. Однак оскільки Німеччина не визнавала польську армію як воюючу сторону, Палата дійшла висновку, що

“на ці факти не можна покладатися проти Німеччини, яка не брала участі в цій угоді”^[126].

З цієї ж причини Польща не мала права на отриман­ня певного зиску з Конвенції про перемир’я з Німеччи­ною та з Протоколу від 1 грудня 1919 року. У цьому зв’язку Палата заявила: “...Під час укладення обох Кон­венцій Польща не визнавалася Німеччиною як воююча сторона; лише на основі такого визнання можливо було укласти перемир’я між цими двома державами”^[127].

Хоча Польща і була стороною Версальського мирно­го договору 1919 р., Палата заявила, що вона не мала права на репарації, оскільки вона і Німеччина юридично ніколи не перебували у стані війни, а Німеччина юри­дично визнала Польщу як суверенну державу лише в листопаді 1919 року.

Рішення Палати демонструє важливість визнання воюючої сторони певною державою з тим, щоб визнання мало юридичні наслідки для цієї держави.

Зауважимо, що до моменту створення 00Н визнан­ня воюючої сторони, повсталої сторони та “нації” були винятками в міжнародних відносинах і не становили жодного інтересу для більшості держав.

Ситуація змінилася з набранням чинності Статутом 00Н, у статті 1 (2) якого проголошується як одна з цілей Об’єднаних Націй ціль “розвивати дружні відноси­ни між націями на основі поважання принципу рівно­прав’я та самовизначення народів...”.

Після закінчення Другої світової війни у світі розпо­чався активний процес деколонізації, що супроводжував-

ся виникненням національно-визвольних рухів, які вели боротьбу за створення незалежних держав.

Деякі з цих рухів здобули визнання як єдині законні представники своїх народів, що стало значною політич­ною підтримкою для цих рухів в їхній антиколоніальній боротьбі.

Ще однією рисою національно-визвольних рухів було те, що керівництво більшості з них перебувало за кордо­ном, оскільки ці рухи далеко не завжди мали змогу кон­тролювати значну частину території своїх країн і нерідко змушені були обмежуватися спорадичними партизан­ськими діями замість створення ефективних урядів у власних країнах.

Яскравим прикладом такої ситуації є історія націо­нально-визвольної боротьби алжирського народу проти французьких колонізаторів.

19 вересня 1958 року в Каїрі (Єгипет) було створе­но “Тимчасовий уряд республіки Алжир”, який упро­довж декількох наступних років здобув визнання більш як тридцяти держав, встановив дипломатичні відносини та уклав низку двосторонніх договорів з деякими держа­вами.

У 1960 р. цей Тимчасовий уряд приєднався до чоти­рьох багатосторонніх Женевських конвенцій 1949 р. що­до міжнародного гуманітарного права.

Після кількох років кривавої боротьби в 1962 р. Тимчасовий уряд Алжиру уклав угоду з Францією, яка визнала незалежність Алжиру і передала владу цьому Уряду.

У ситуаціях, коли на право представляти народ краї­ни, що вела антиколоніальну боротьбу, претендувало декілька рухів, остаточний вибір значною мірою залежав 119

від таких регіональних організацій, як Ліга арабських держав (ЛАД), Організація африканської єдності (ОАЄ) або (в окремих випадках) від Руху неприєднання.

Після перетворення нових незалежних держав на впливову групу членів 00Н, органи 00Н почали визна­вати ті національно-визвольні рухи, які ще не здобули незалежності у своїх країнах.

І хоча ці національно-визвольні рухи, наприклад ОВП, не мали права голосу в таких головних органах 00Н, як Генеральна Асамблея та Рада Безпеки, їм було надано статус спостерігачів у різних органах 00Н та її спеціалізованих установах^[128].

Слід зауважити, що постійні представництва згада­них національно-визвольних рухів, що мають статус спо­стерігачів при 00Н, користуються тими самими при­вілеями та імунітетами в рамках цієї організації, що й представництва інших держав-членів 00Н.

Коли США спробували ліквідувати представництво ОВП у Нью-Йорку, зсилаючись на прийнятий у США “Закон проти тероризму”, Міжнародний суд 00Н у своєму консультативному висновку одноголосно висло­вився за те, що США повинні владнати цей конфлікт з 00Н за допомогою арбітражу і на основі Угоди про штаб-квартиру 1947 р., укладеної між 00Н і США.

Держави, які визнають національно-визвольні рухи, іноді дозволяють їм створювати на своїй території інфор­маційні представництва і навіть надають їхнім представ­никам дипломатичні привілеї та імунітети в повному обсязі.

Так, наприклад, вісім національно-визвольних рухів були запрошені взяти участь як спостерігачі в роботі Третьої конференції ООН з міжнародного морського права і отримали право підписати заключний акт цієї Конференції.

Повсталі та воюючі сторони нерідко укладають кон­тракти з приватними особами щодо купівлі-продажу зброї, амуніції та харчових продуктів. Суди в країнах, які не визнають ці сторони, не зобов’язані визнавати такі контракти дійсними.

З іншого боку, держава, яка визнає повсталу чи воюючу сторону, може укласти з цією стороною двосто­ронню міжнародну угоду, що регулюватиметься нормами міжнародного права. Така міжнародна угода, у свою чергу, може слугувати доказом визнання повсталої чи воюючої сторони.

Під час внутрішнього збройного конфлікту з повста­лою чи воюючою стороною офіційний уряд держави та­кож може укладати з цією стороною деякі угоди з таких питань, як ведення бойових дій, обмін військовополоне­ними чи пораненими, перемир’я або капітуляція. Однак ці угоди не обов’язково означають визнання повсталої чи воюючої сторони з боку офіційного уряду. Таке визнання має бути чітко виражене в тексті угоди або випливати з обставин, в яких було укладено угоду.

Стосовно цього великий інтерес становлять поло­ження статей і (4) та 96 (3) Першого додаткового протоколу 1977 р. до чотирьох Женевських конвенцій з гуманітарного права 1949 р. Так, у ст. 1 (4) йдеться про таке: “4. Ситуації, згадані у попередньому пункті^[129], охоплюють збройні конфлікти, в яких народи ведуть бо­ротьбу проти колоніального панування та іноземної оку­пації і проти расистських режимів з метою здійснення свого права на самовизначення, закріпленого у Статуті Організації Об’єднаних Націй і в Декларації про принци­пи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй”.

Фактично за допомогою цього положення усі держа- ви-учасниці Першого додаткового протоколу заздалегідь визнають вищезгадані конфлікти як міжнародні збройні конфлікти.

До цих конфліктів застосовуються норми, викладені в ст. З чотирьох Женевських конвенцій 1949 р. і Друго­го додаткового протоколу 1977 р., що стосуються так званих “неміжнародних збройних конфліктів”.

Водночас слід мати на увазі, що “неміжнародні збройні конфлікти” стосуються ситуацій, коли “народ” веде боротьбу проти колоніального панування, або проти іноземної окупації, або проти расистського режиму.

У цьому зв’язку доречно звернутися до статті 96 (3), в якій йдеться про таке: “3. Влада, що представляє народ, який веде боротьбу проти однієї з Високих Дого­вірних Сторін у збройному конфлікті, типу згаданого у ст.1, п.4, може взяти на себе обов’язок застосовувати Конвенції та цей Протокол щодо такого конфлікту шля­хом односторонньої заяви, адресованої депозитарію. Ця заява після її отримання депозитарієм матиме таку дію стосовно цього конфлікту:

а) Конвенції та цей Протокол набирають чинності для згаданої влади як сторони, що перебуває в конфлік­ті, негайно;

b) згадана влада набуває тих самих прав і бере на се­бе ті самі обов’язки, що й права та обов’язки, набуті й узяті на себе високою Договірною Стороною Кон­венцій і цього Протоколу; та

c) Конвенції і цей Протокол є однаковою мірою обов’яз­ковими для всіх Сторін, що перебувають у цьому конфлікті”.

Вищезгадана заява адресується Швейцарській Феде­ральній Раді як депозитарію. Така одностороння заява влади, що представляє “народ” у конфлікті, має негай­ний ефект, незалежно від поведінки держави-учасниці Додаткового протоколу. Звідси випливає, що нема необ­хідності в тому, щоб дана держава до цього моменту ви­знавала владу, яка представляє “народ”.

На практиці одностороння заява зумовлює те, що обидві конфліктуючі сторони підпадають під дію поло­жень чотирьох Женевських конвенцій і Першого додат­кового протоколу.

Як бачимо з розглянутих положень, у міжнародному праві формується тенденція визнання об’єктивної право- суб’єктності національно-визвольних рухів, включаючи договірну правоздатність, з початком внутрішнього зброй­ного конфлікту.

Втім, слід наголосити на тому, що на сьогодні у зв’яз­ку із закінченням процесу деколонізації майже всі націо­нально-визвольні рухи із здобуттям незалежності їхніми країнами перетворилися на законні уряди цих країн.

У багатьох випадках національно-визвольна боротьба закінчувалася підписанням угоди про незалежність між керівництвом національно-визвольного руху і колишньою колоніальною державою, яка ставала юридичною осно­вою подальших відносин між цими державами.

“Парадержави" та їхня договірна правоздат­ність. У міжнародній політиці, особливо у зв’язку з гро­мадянською війною в певній країні, можуть поставати доволі складні питання щодо договірної правоздатності утворень, які беруть участь у такій війні й не розгляда­ються іншими державами як національно-визвольні рухи чи воюючі сторони. Найтиповішою ілюстрацією такої си­туації є громадянська війна в 90-х роках на території Боснії і Герцеговини (БіГ) між сербською, мусульман­ською і хорватською етнічними групами.

Як відомо, ця міжетнічна війна закінчилася прийнят­тям під тиском країн Заходу і США так званих “Дейтон- ських угод”, в укладенні яких взяли участь і стали їхніми сторонами Республіка Сербська (РС) і Мусуль- мано-Хорватська Федерація (МХФ). Оскільки РС і МХФ брали участь у переговорах в Дейтоні і стали сторонами низки угод, це свідчить про те, що за цими утвореннями визнавалася певна міжнародна правоздатність, у тому числі обмежена договірна правоздатність. Підставою для такого підходу стало, зокрема, те, що РС під час грома­дянської війни здійснювала контроль за певного части­ною території і мала свій уряд, а МХФ мала “персонал і організації в Боснії і Герцеговині під її контролем”^[130].

З огляду на те, що внаслідок міжетнічної ворожнечі РС і МХФ з великими труднощами погоджувалися на співпрацю в рамках формально єдиної держави, ці утво­рення у складі Боснії і Герцеговини отримали вельми широкі права, і в Конституції БіГ за ними було навіть визнано обмежену міжнародну правоздатність. Напри-

клад, у Конституції БіГ було закріплено такі елементи обмеженої міжнародної правоздатності цих утворень:

- утворення мають право встановлювати особливі, паралельні відносини з сусідніми державами, узгод­жуючи це з суверенітетом і територіальною цілісні­стю БіГ;

- кожне утворення за згодою Парламентської асам­блеї може укладати угоди з державами і міжнарод­ними організаціями; причому в законодавчому по­рядку Асамблея може встановити, що деякі види угод не потребують такої згоди.

Слід зазначити, що у відносинах між РС і МХФ діє такий принцип міждержавних відносин і міжнародного права, як принцип незастосування сили.

Виходячи з вищесказаного, на думку деяких юрис- тів-міжнародників, угоди, укладені між РС і МХФ, а також угоди, укладені цими утвореннями з іншими дер­жавами, є “параміжнародними угодами”, що за своїм характером наближаються до міждержавних договорів, а самі утворення можна розглядати як “парадержави”^[131].

І хоча концепція “параміжнародних угод” і “пара- держав” ще не набула визнання в міжнародному праві та його доктрині, ми можемо зробити висновок, що, як засвідчує досвід БіГ і Дейтонських угод, за певних об­ставин і з політичних міркувань держави, будучи повно­цінними суб’єктами міжнародного права, можуть на ос­нові міжнародних угод штучно конструювати утворення з квазіміжнародно-правовим статусом і обмеженою дого­вірною правоздатністю.