Порушення нрав людини в Автономній Республіці Крим, Східній Україні, утиски української національної меншини в Російській Федерації: кваліфікація за міжнародним правом

Росія завжди визнавала значення принципу захисту прав і свобод людини для цієї держави. Зокрема, у 1998 р у листі президента РФ голові Держав­ної думи у зв’язку з ратифікацією Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.

Російська Федерація — учасниця основних договорів у сфері захисту прав людини; відповідно до норми ч. 4 ст. 15 Конституції РФ 1993 р. їхні положення — складова частина російської правової системи і мають прі­оритет перед нормами законів.^[1125]

У Конституції Росії правам і свободам людини присвячено окремий розділ (розділ II), зміст якого свідчить про проголошення беззастереж­ної відданості Росії відповідному принципові міжнародного права та за­кріплення всіх ключових положень, покликаних гарантувати його дотри­мання. Основним законом передбачено, що в Російській Федерації визна­ються та гарантуються права і свободи людини і громадянина відповідно до загальновизнаних принципів та норм міжнародного права і Консти­туції (ч. 1 ст. 17); основні права і свободи людини невідчужувані і нале­жать кожному від народження (ч. 2 ст. 17); права і свободи людини і гро­мадянина безпосередньо чинні, визначають сенс, зміст і застосування за­конів, діяльність законодавчої і виконавчої влади, місцевого самовряду­вання і забезпечуються правосуддям (ст.

Нормами Конституції РФ безпосередньо закріплені громадянські та політичні основні права і свободи — право на життя (ст. 20); гідність осо­бистості (ст. 21); свободу та особисту недоторканність (ст. 22); недотор­канність приватного життя, особисту й сімейну таємницю, захист честі і

доброго імені (ст. 23 і ст. 24); недоторканність житла (ст. 25); свобода пере­сування (ст. 27); свобода совісті і віросповідання (ст. 28); свобода думки і слова, масової інформації (ст. 29); право на об’єднання (ст. ЗО); право на зі­брання (ст. 31); право громадян брати участь в керуванні справами держа­ви як безпосередньо, так і через своїх представників, мати рівний доступ до державної служби, брати участь у здійсненні правосуддя (ст. 32); звер­татися особисто, а також направляти індивідуальні та колективні звернен­ня до державних органів та органів місцевого самоврядування (ст. З З).^[1126]

Передбачено і право на судовий захист прав і свобод (ст. 46); пра­во на отримання кваліфікованої юридичної допомоги (ст. 48); закріпле­но презумпцію невинуватості (ст. 49); заборону повторного засудження за один і той самий злочин, заборону використання доказів, отриманих з порушенням федерального закону, право на перегляд вироку порядком, встановленим федеральним законом (ст. 50); передбачене звільнення від обов’язку свідчити проти себе самого, свого чоловіка і близьких родичів (ст. 51); вказано на охорону законом прав потерпілих від злочинів і зло­вживань владою, право на доступ до правосуддя і компенсацію заподіяної шкоди (ст. 52); закріплене право на відшкодування державою шкоди, за­подіяної незаконними діями (або бездіяльністю) органів державної влади або їхніх посадових осіб (ст. 53); передбачена недопущення зворотної сили закону, що встановлює або обтяжує відповідальність (ст.

В Основному законі РФ містяться і норми, спрямовані на захист еко­номічних, соціальних та культурних прав — права кожного на вільне ви­користання своїх здібностей і майна для підприємницької та іншої не за­бороненої законом економічної діяльності (ст. 34); права приватної влас­ності (ст. 35), в тому числі приватної власності землю (ст. 36); права на пра­цю (ст. 37); рівного права батьків турбуватися про дітей, їхнє виховання (ст. 38); права на соціальне забезпечення (ст. 39), житло (ст. 40), охорону здоров’я та медичну допомогу (ст. 41), освіту (ст. 43); свобода літератур­ної, художньої, наукової, технічної та інших видів творчості, викладання (ст. 44). Закріплене право кожного самостійно визначати і вказувати свою національну належність, право на користування рідною мовою, на віль­ний вибір мови спілкування, виховання, навчання і творчості (ст. 26).^[1127]

Як вказує О. Савін, основні права і свободи людини і громадянина, передбачені Конституцією РФ, являють собою єдину систему, що зага­лом відповідає міжнародним стандартам.^[1128]

Для російської правової доктрини характерне загальне визнання першорядного значення принципу захисту прав і свобод людини для Ро­сійської Федерації. Як зазначає Ю. Зельніков, Росія проголосила права людини пріоритетними і найзначущими цінностями, що знайшло відо­браження у ст. 2 Конституції, в якій закріплена найважливіша, фунда­ментальна теза життя російського суспільства: «Людина, її права і сво­боди є найвища цінність. Визнання, дотримання і захист прав і свобод людини і громадянина — обов’язок держави». Це єдина найвища цін­ність, інші такої конституційної оцінки не дістали.

Росія визнала необхідність дотримання в цій сфері загальноприй­нятих міжнародних стандартів, закріплених у таких актах, як Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, со­ціальні і культурні права 1966 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Європейська конвенція про захист прав люди­ни і основоположних свобод 1950 р.

Підтверджує відданість російської демократії цим актам ухвалена в листопаді 1991 р. Декларація прав людини і громадянина, що стала ор­ганічною частиною нової Конституції РФ, базою всього законодавства щодо людської особистості.^[1129]

У 2009 р. тодішній президент РФ Д. Медведєв підписав надзвичай­но важливий для кожного росіянина Федеральний закон «Про ратифі­кацію Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 3.05.1996 р.».^[1130] Виходячи із зазначеного, Ю. Зельніков констатує, що Росія бере повно­правну участь не тільки в універсальній (в рамках ООН), але й у євро­пейській системі захисту прав людини. Мається на увазі те, що РФ — учасниця Конвенції 1950 р., Європейської соціальної хартії, діяльності Ради Європи та Європейського суду з прав людини.^[1131]

М. Іжиков вказує на те, що для Росії як правової демократичної дер­жави винятково важливе глибоке осмислення поставлених перед нею за­вдань у правозахисній сфері. Необхідно створити умови, які забезпечу­вали б максимально сприятливе становище особистості в суспільстві, юридично захищали б її від протиправного внутрішнього і зовнішньо­го втручання, сприяли б конструктивній співпраці державних структур з міжнародними інститутами в галузі забезпечення прав і свобод лю­дини.^[1132]

М. Амірова наголошує на важливості належного застосування ро­сійськими судами міжнародного права у сфері захисту прав людини, що повною мірою можливе тільки в умовах панування права як усередині держави, так і на міжнародній арені.^[1133]

Події у Криму та на сході України викликають великі сумніви в тому, що реальні дії Російської Федерації відповідають положенням її ж Кон­ституції, міжнародним зобов’язанням у сфері захисту прав людини, від­повідним міжнародним стандартам та, отже, принципові поваги прав і свобод людини як основному принципові міжнародного права. Однак, зрозуміло, що для обґрунтованих висновків ці дії повинні бути належ­ним чином проаналізовані.

Насамперед варто визначити, за які саме дії на вказаних територі­ях Російська Федерація, відповідно до міжнародно-правових норм, несе відповідальність. Як обґрунтовано в розділі щодо принципу добросовіс­ного виконання міжнародних зобов’язань, відповідно до міжнародного права діяння Росії як держави не лише діяння російської армії та спец- служб у Криму та на сході України, які чиняться при окупації цих час­тин території нашої держави, а й діяння «самооборони Криму» і «опол­чення» у Донецькій та Луганській областях, адже РФ скеровувала (й досі скеровує, залежно від часових рамок конкретних подій) їхню діяльність, надає озброєння, фінансує, безпосередньо керує діями бойовиків, тобто провадить і загальний, і, що робить її відповідальність явнішою, ефек­тивний контроль над ними. Це повного мірою стосується порушень цими особами прав людини і в Криму, і в Східній Україні.

Важливі в цьому контексті й рішення міжнародних судових установ із захисту прав людини, зокрема рішення ЄСПЛ у справах «Лоїзіду проти Туреччини» 1995 р., «Костелло-Робертс проти Великої Британії» 1993 р., «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» 2004 р.

При розгляді першої справи уряд Туреччини відмовився від будь- якої юрисдикції над діями власних збройних сил, що скуповують північ­ну частину Кіпру. Не визначаючи своєї позиції по суті спору між сторо­нами, ЄСПЛ вказав, що в контексті принципів міжнародного права про відповідальність держави особливо важливо, що питання про неї може виникнути і тоді, коли в результаті військових дій, законних або неза­конних, держава дістала можливість ефективно контролювати терито­рію, що міститься за межами її національних кордонів.

Зобов’язання забезпечити на такій території права і свободи, га­рантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних сво­бод 1950 р., випливають з факту контролю над нею з боку держави — учасниці Конвенції, незалежно від того, чи провадиться він збройними силами цієї країни, чи цю територію контролює підпорядкована їй міс­цева адміністрація.

Крім того, суд вказав, що сторони можуть бути притягнені до відпо­відальності у зв’язку з діями влади незалежно від того, чи відбуваються вони всередині, чи поза межами державних кордонів, якщо такі дії ви­кликають наслідки за межами їхньої власної території.^[1134]

1993 р. у рішенні у справі «Костелло-Робертс проти Великої Брита­нії» Європейський суд з прав людини постановив, що держава — учас­ниця Конвенції не може уникнути відповідальності, «делегувавши свої зобов’язання приватним організаціям або приватним особам».^[1135]

У рішенні у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» 2004 р. ЄСПЛ встановив відповідальність РФ за порушення прав громадян Молдови на території Придністров’я, що юридично є складовою час­тиною Молдови.^[1136] Суд вказав, що відповідальність Російської Федера­ції настає у зв’язку з незаконними діями придністровських сепаратис­тів, враховуючи підтримку цих дій Росією. Остання зробила свій внесок в утвердження сепаратистського режиму в Придністров’ї, частині тери­торії Молдови, підтримуючи його політичними та військовими засоба­ми (п. 382 рішення).^[1137]

Міжамериканська комісія з прав людини при розгляді справи «Ко- урд та інші проти США» 1999 р. встановила відповідальність Сполуче­них Штатів за порушення прав громадян Гренади, скоєних на території останньої у 1983 р.^[1138]

Отже, Російська Федерація, яка окуповує частину території Украї­ни — Кримський півострів та частини Донецької і Луганської областей, зобов’язана дотримуватись щодо населення цих територій міжнародно- правових актів і у сфері гуманітарного права (як держав а-окупант), і без­посередньо у сфері захисту прав людини та основних свобод. Це, стосу­ється, зокрема, права на належне медичне обслуговування, забезпечен­ня харчуванням, заборони конфіскації майна тощо. Дії, які суперечать змістові положень вказаних актів, у тому числі дії «самооборони Криму», «ополчення» в Донецькій та Луганській областях — це порушення Росі­єю міжнародного права, що веде до міжнародно-правової відповідаль­ності цієї держави. Видається доцільним проаналізувати зміст конкрет­них дій: а) в Автономній Республіці Крим; Ь) у Східній Україні; с) щодо українців у Російській Федерації.

1. Порушення нрав людини в Автономній Реснубліці Крим. У цьому контексті, слід передовсім вказати на порушення права на самовизначення. Вже обґрунтовано, чому дії Російської Фе­дерації з окупації Криму, «виведення» зі складу України та анек­сії півострова являють собою, серед іншого, грубе порушення міжнародно-правового принципу самовизначення народів. Росія порушує, отже, і право на самовизначення, передбачене спільною нормою Пакту про громадянські та політичні права^[1139] та Пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. (гт її ^[1140]

Неправомірне застосування сили проти нашої держави, відповідно до міжнародного права. — агресія і пряме порушення щодо українсько­го народу положення ч. 1 ст.1 пактів, згідно з яким усі народи на підста­ві права на самовизначення вільно встановлюють свій політичний ста­тус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток.

По-друге, йдеться і про грубе порушення права жителів Кри­му на волевиявлення. Проведення під тиском російських окупан­тів 16.03.2014 р. так званого «референдуму» в АР Крим усупереч Консти­туції України, чинному українському законодавству і нормам міжнарод­ного права (ці питання вже були предметом ґрунтовних досліджень)^[1141] стало вихідним пунктом подальших системних порушень прав громадян України — мешканців півострова, порушень, які значно посилились піс­ля анексії Криму Росією.

Одним із ключових інструментів прискорення «інтеграції» окупо­ваної АР Крим в загальноросійську державну систему стало проведен­ня 14.09.2014 р. «виборів» до «Державної ради Республіки Крим» (тобто, «парламенту») і місцевих «органів влади» півострова.

Поряд з тим, що саме проведення виборів — це знову ж таки грубе порушення Конституції України, чинного українського законодавства і норм міжнародного права, варто відзначити недбалість в організації «пе­редвиборчої кампанії» та поспішність проведення «виборів», системні порушення демократичних принципів та масові порушення прав люди­ни і громадянина. Важливою обставиною став і бойкот «виборів» крим­ськими татарами — корінним народом Криму.^[1142] Процесом вересневих «виборів» було порушено виборчі права громадян Криму та їхнє право на участь у керуванні місцевими справами.

Те ж стосується і керування державними справами, бо населен­ня півострова зіткнулось з серйозними перешкодами щодо участі в президентських (25.05.2014 р.) та парламентських виборах в Україні (26.10.2014 р.), не дістало змоги мати своїх представників у законодав­чому органі Української держави (зокрема депутатів, обраних за мажо­ритарними округами, бо вибори за округами, розташованими в Криму, не проводились).

Отже, Російська Федерація порушила відповідні норми ст. 21 За­гальної декларації прав людини 1948 р. (право брати участь у керуван­ні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представни­ків, право на участь у виборах), ст. 25 Міжнародного пакту про грома­дянські і політичні права 1966 р. (право брати участь у веденні держав­них справ як безпосередньо, так і через вільно обраних представників, право голосувати і бути обраним); ст. З Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. («Право на віль­ні вибори»).

Однак найжахливішим наслідком окупації та анексії Криму стали масові порушення прав людини і основоположних свобод щодо жит­тя, безпеки, свободи, особистої недоторканності, права власності — ви­крадення, тортури та вбивства активістів, незаконне позбавлення волі. Так, 8.03.2014 р. в Сімферополі заарештований керівник кримського Єв- ромайдану А. Щекун, на залізничному вокзалі окупанти організували ме­ханізм обшуку всіх без винятку пасажирів поїздів, що прибували з ма­терика, 9.03.2014 р. були викрадені журналісти та активісти Автомайда- ну, які прямували до Криму з боку Херсонської області (пізніше звільне­ні), з 11.03.2014 р. у полоні в Криму кілька днів перебував французький журналіст, 13.03.2014 р. в Ялті скоєно напад на мирних мітингувальни- ків з українською символікою, були поранені.^[1143]

Після проведення «референдуму» переслідування пр©українських активістів продовжились. Значна більшість з них виїхала або була си­лою вигнана з території Криму. Прикладами можуть бути ситуація щодо Т. Рихтун, голови медіацентру «ІРС Севастополь», сайту журналістських розслідувань «Гражданская оборона», яку за висловлення проукраїн- ської позиції побили, тримали у полоні (з іншими співробітниками ор­ганізації), А. Засоби, голови громадської організації «Студактив», яко­му за проукраїнські погляди погрожували фізичною розправою,^[1144] про- української кримської активістки та блогерки Є. Богуцької, у помешкан­ні якої проведено обшук, вилучено оргтехніку та телефони.

3.03.2014 р. під час одиничного протесту проти окупації Криму на головній площі Сімферополя «самооборона Криму» викрала активіс­та Р. Аметова, 15.03.2014 р. його знайшли вбитим. 21.04.2014 р. був уби­тий 16-річний студент М. Іванюк, у травні зникли безвісти та так і не були знайдені громадські активісти, що виступали проти окупації та анексії Криму — Л. Корж, Т. Шаймардінов та С. Зінедінов.^[1145]

Про ці кричущі випадки вказано і у доповідях Управління верхо­вного комісара ООН з прав людини про становище у галузі прав люди­ни в Україні, зокрема у доповіді від 16.09.2014 р.^[1146] та Доповіді комісара Ради Європи з прав людини від 27.10.2014 р.^[1147]

Найрезонанснішим став випадок з активістом Автомайдану, укра­їнським кінорежисером О. Сенцовим, затриманим в Криму ФСБ Ро­сії 10.05.2014 р. нібито за підозрою в злочинах, передбачених статтями Кримінального кодексу РФ «Терористичний акт», «Організація терорис­тичної спільноти і участь у ній» і «Незаконний обіг зброї». Крім фальси­фікації справи, незаконного обшуку та вилучення особистих речей, до Сенцова застосовувалися тортури (про це стало відомо ще на засідан­ні Лефортовського суду 7.06.2014 р),^[1148] він досі перебуває в ув’язненні.

Йдеться, отже, про порушення Російською Федерацією основопо­ложних прав людини — права на свободу та особисту недоторканність (ст. З Загальної декларації прав людини 1948 р., ст. 9 Міжнародного пак­ту про громадянські і політичні права 1966 р.; ст. 5 Конвенції про за­хист прав людини і основоположних свобод 1950 р.); заборони тортур і катувань (ст. 5 Загальної декларації прав людини 1948 р., ст. 7 Міжна­родного пакту про громадянські і політичні права 1966 р.; ст. 2, ст. 12, ст. 13, ст. 15 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюд­ських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покаран­ня 1984 р., ст. З Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.); права власності (ст. 17 Загальної декларації прав люди­ни 1948 р., ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.) і, відповідно, норм щодо захисту прав людини Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Укра­їною та РФ 1997 р. (ст. З і ст. 10).

По-четверте, йдеться про примусову зміну українського громадян­ства на російське. Ніхто не може в примусовому або автоматичному по­рядку змінити своє громадянство — це випливає з норм міжнародного права і практики міжнародних судових органів.

Позаяк сучасне міжнародне право категорично не допускає надбан­ня території шляхом анексії, розглядаючи останню як один з класичних проявів агресії як найтяжчого злочину проти міжнародного права, си­туацію в Автономній Республіці Крим слід розглядати лише як тимчасо­ву (незалежно від її фактичної тривалості) окупацію. Відповідно, згідно зі статтею 2, спільною для чотирьох Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 р., ця ситуація повинна кваліфікуватись як міжнарод­ний збройний конфлікт, а відносини на окупованій території — регулю­ватися міжнародним гуманітарним правом.

Дії окупаційної держави, спрямовані на зміну громадянства цивіль­них осіб, що перебувають під захистом Четвертої Женевської конвенції, не можуть визнаватися правомірними, бо вони за своєю суттю супер­ечать об’єктові та меті цієї конвенції. Слід пам’ятати, що відповідно до пункту 1 статті 4 Четвертої Женевської конвенції «під захистом цієї Кон­венції перебувають особи, які у будь-який момент та у будь-який спо­сіб перебувають у разі конфлікту або окупації під владою сторони кон­флікту, або окупаційної держави, громадянами якої вони не є».^[1149] Отже, примушування громадян окупованої держави набути громадянство дер- жави-окупанта — недобросовісна та протиправна поведінка, що має на меті позбавити їх захисту міжнародного гуманітарного права, та пору­шення прав людини щодо громадянства.^[1150]

Питання громадянства набули критичного характеру ще й у зв’язку з реалізацією «угоди» між РФ і самопроголошеною владою Криму від 18.03.2014 р., якою передбачено, що «громадяни України та осо­би без громадянства, які постійно проживають на території Криму ви­знаються громадянами Росії з дня прийняття в Російську Федерацію зазначених суб’єктів, за винятком осіб, які протягом одного місяця з 18.03.2014 р. заявлять про своє бажання зберегти наявне в них і (або) їхніх неповнолітніх дітей інше громадянство або залишитися особами без громадянства».^[1151]

В ситуації, за якої значна кількість жителів Криму після анексії Ро­сією Криму не бажали відмовлятися від українського громадянства в об­мін на здобуття російського, окупаційна влада створила жителям пів­острова організаційні та правові перешкоди, спрямовані на уникнення масової відмови від російського громадянства. Так, у Криму були ство­рені тільки 3 пункти для подання відмов від російського громадянства (Сімферополь, Білогірськ, Бахчисарай). Термін їхнього подання стано­вив усього місяць (до 18.04.2014 р.), цей термін не був продовжений, по­при поширену самопроголошеною владою інформацію про зворотне. Крім того, кожній особі, яка відмовилась від російського громадянства, видавали довідку без печатки та підписів.^[1152]

Репресивним заходом стало ухвалення змін до Федерального зако­ну «Про громадянство РФ» (президент Росії підписав відповідний за­кон 4.06.2014 р.), якими була введена кримінальна відповідальність за приховування подвійного громадянства. Згідно з новою редакцією зако­ну, особи, що приховують друге громадянство, повинні сплатити штраф розміром до 200 тис. рублів або виконати обов’язкові громадські робо­ти.^[1153]

Окупаційна влада створила тим, хто не отримав російський пас­порт, нездоланні перешкоди в реалізації права на працю, права на охо­рону здоров’я, права на освіту, значно вищі для них податки при прода­жу нерухомості.^[1154] Отже, порушено відповідні положення Загальної де­кларації прав людини 1948 р., Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Конвенції про захист прав людини і осново­положних свобод 1950 р. та протоколів до неї, Конвенції МОП про дис­кримінацію в галузі праці і занять 1958 р., Конвенції ЮНЕСКО про бо­ротьбу з дискримінацією в галузі освіти 1960 р. тощо.

По-п’яте, після окупації Кримського півострова Росією масовими, системними і грубими стали порушення права власності. Захоплення власності проводять загони, підпорядковані «урядові Криму». З момен­ту початку окупації вони взяли під свій контроль підприємства, банки, готелі, бензоколонки, пекарні, склади Ялтинської кіностудії. В цілому постраждало не менш ніж 5000 осіб, загальна вартість власності оціню­ється приблизно 1 млрд дол. СІНА.^[1155]

І силове захоплення власності, і проведена кримською «псевдовла- дою» націоналізація підприємств, що належать громадянам України, — грубе порушення права власності як одного із базових прав людини і, відповідно, зобов’язань Російської Федерації у сфері захисту цього пра­ва, закріплених у ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав лю­дини і основоположних свобод 1950 р.

По-шосте, грубі є й порушення Росією права мешканців Криму на свободу совісті, релігії та віросповідання (ст. 18 Загальної декларації прав людини 1948 р., ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і по­літичні права 1966 р., ст. 9 Конвенції про захист прав людини і осново­положних свобод 1950 р.). У Доповіді верховного комісара ООН з прав людини про ситуацію щодо прав людини в Україні від 16.09.2014 р. вка­зано на тиск на Українську православну церкву Київського патріархату. З часів анексії 6 з 15 священиків УПЦ КП були змушені поїхати з півост­рова, закрито чотири з 12 церков.^[1156]

Варто підкреслити, що порушення прав людини у Криму, про які йдеться, відображені в регулярних періодичних доповідях Верховного комісара ООН з прав людини про ситуацію щодо прав людини в Украї­ні, перша з яких оприлюднена у квітні 2014 р. 1157,1158,1159,1160,1 ібі.ііб2,пбз _та д₀_ повіді комісара Ради Європи з прав людини від 27.10.2014 р.^[1157]

Що стосується порушень Російською Федерацією прав кримськота­тарського народу, то перші з них відбулись одночасно з початком окупа­ції цією державою Кримського півострова. 26.02.2014 р. представники так званої «самооборони Криму» напали на мітинг кримських татар у Сімфе­рополі, завдавши деяким учасниками тілесних ушкоджень.

Причиною відкритого застосування окупаційною владою практи­ки залякування і репресій кримськотатарського населення стала прин­ципова позиція більшості його представників з невизнання «референду­му» 16.03.2014 р., окупації і подальшої анексії Криму Росією. Тиск поси­лився у вересні 2014 р., після того як кримські татари увалили рішення не брати участь у так званих «виборах» в Криму; за це проголосувала абсо­лютна більшість членів Меджлісу кримськотатарського народу (не долучи­лися до «виборчого процесу» і кримські татари, які входять до опозиційної Меджлісу та лояльнішої до Росії громадської організації «Міллі Фірка»).^[1158]

Знакова подія відбулась 3.05.2014 р., коли сотні кримських татар приї­хали зустрічати свого лідера М. Джемілєва, що повертався з Києва до Кри­му. Зустріч супроводжували кілька десятків вантажівок зі співробітника­ми російського ОМОНу, десять БТРів, почалася бійка, очевидці повідо­мляли про постріли в повітря. Джемілєва не пустили на територію Криму і заборонили йому в’їзд на півострів, через кілька днів «прокурор Криму» винесла голові Меджлісу кримсько-татарського народу Р. Чубарову попе­редження «про неприпустимість екстремістської діяльності» на території півострова і пригрозила заборонити діяльність Меджлісу.

Масовими стали повістки в суд для учасників акції 3.05.2014 р. та ін­ших акцій, штрафи на значні суми, обшуки в їхніх будинках та помеш­каннях активістів Меджлісу та інші дії російської влади з переслідуван­ня Крим сь ких татар.^[1159]

13.05.2014 р. Генеральна прокуратура України зробила заяву з при­воду порушення прав кримських татар у Криму, в якій, зокрема, йшлося: «Широкого розголосу набула інформація щодо порушення прав кримсько­татарського населення, зокрема щодо побиття, незаконного затримання та проведення масових обшуків під приводом пошуку «терористів». На­явність таких фактів свідчить про серйозні порушення прав етнічного на­селення Кримського півострова.

На дотримання прав національних меншин, насамперед на терито­рії окупованої Автономної Республіки Крим, звертають увагу авторитет­ні міжнародні організації, серед яких ООН та ОБСЄ.

Генеральна прокуратура України вважає, що вищезазначені факти дискримінації мають бути засуджені всіма міжнародними організація­ми, що поділяють демократичні принципи, а також повинні бути розгля­нуті європейськими інстанціями, зокрема Європейським судом з прав людини».^[1160]

2.07.2014 р. на допит з приводу можливої «екстремістської діяльності» до «прокуратури Криму» був викликаний головний редактор кримськота­тарської газети «Авдет» Ш. Каубуллаєв.^[1161] 5.07.2014 р. Російська Федерація заборонила Р. Чубарову в’їзд на територію Криму на 5 років.^[1162] 9.08.2014 р. таке ж рішення було ухвалене щодо радника голови Меджлісу кримсько­татарського народу з питань взаємовідносин з Туреччиною І. Юкселя.^[1163]

М. Джемілєв у травні 2014 р. заявив про намір звернутись до ЄСПЛ.^[1164] У липні повідомлено про розгляд у Суді справи щодо його сина X. Джемілєва, якого РФ утримувала в ув’язненні у Криму, а пізніше про­вела його незаконну екстрадицію до Краснодарського краю. Адвокат X. Джемілєва повідомив про звернення до ЄСПЛ з проханням застосу­вати так звані «тимчасові заходи» відповідно до Правила № 39 Регламен­ту Суду. 10.07.2014 р. Суд надіслав повідомлення про рішення президен­та секції застосувати такі тимчасові заходи — РФ і Україна зобов’язані за­безпечити дотримання Конвенції, в тому числі ст. З та ст. 5, тобто права на свободу і права на захист від жорсткого поводження.^[1165]

Урядовий Уповноважений у справах Європейського суду з прав лю­дини Н. Севастьянова повідомила, що дії Російської Федерації — спроба тиснути на М. Джемілєва для того, щоб кримські татари підтримали анек­сію Криму.^[1166] Крім того, 11.07.2014 р. міністр юстиції України П. Петрен­ко заявив, що заборона Р. Чубарову на в’їзд до Криму буде предметом роз­гляду в ЄСПЛ.^[1167]

31.07.2014 р. співробітники «прокуратури Криму» з’явилися з пові­сткою до благодійної організації «Фонд Крим», в приміщенні якої також міститься Меджліс кримськотатарського народу. Керівник управління зо­внішніх зв’язків Меджлісу А. Хамзін заявив, що кримська «влада» руками силовиків продовжує тиск на цей орган.^[1168]

Триває і тиск РФ на засоби масової інформації в Криму. 4.08.2014 р. представник ОБСЄ зі свободи ЗМІ Д. Міятович висловила засудження рішення про вилучення майна телерадіокомпанії «Чорноморська»: «Я за- кликаю всіх відповідальних за ситуацію в Криму зупинити залякування представників ЗМІ та утриматися від придушення критичної інформації. Такі вибіркові та обмежувальні заходи не можуть бути прийнятні, бо це впливає на вільний потік інформації та свободу слова».^[1169]

6.08.2014 р. Р. Чубаров заявив, що Кремль і його маріонетки у Криму спішно намагаються знову використати кримськотатарський фактор, ство­рити ілюзію залученості кримських татар до реалізації експансіоністських планів Росії щодо півострова. Звідси безпрецедентне посилення пресин­гу на членів Меджлісу кримськотатарського народу, виявлення окремих його членів, не здатних протистояти тиску.^[1170]

14.09.2014 р. в Сімферополі озброєні люди заблокували будівлю Меджлісу, проведено обшуки в цьому органі, редакції газети «Авдет», бла­годійному фонді «Крим». Також відбувся обшук у квартирі члена Медж­лісу Е. Барієва. Йому пред явили постанову з підозрою в зберіганні «зброї та забороненої літератури», раніше обшук пройшов у квартирі М. Асаби, голови Білогірського регіонального Меджлісу.^[1171] Були вилучені релігійні книги, комп’ютерна техніка, особисті речі. До кінця 2014 р. у помешкан­ням кримських татар проведено ще низку обшуків.^[1172]

22.09.2014 р. міністр закордонних справ України П. Клімкін, висту­паючи на Всесвітній конференції ООН з корінних народів, серед іншого, зазначив: «Кримські татари, етнічні українці та інші меншини на півост­рові піддаються відкритій, безсоромній дискримінації... Разом зі своїми військами Російська Федерація привнесла в Крим ідеологію ненависті й ізоляціонізму... Людей карають за те, що вони по-різному висловлюють­ся, по-різному виглядають і по-різному мислять. Кожен день ми отриму­ємо все нові скарги на порушення їхніх політичних, мовних і культурних прав».^[1173]

Найтрагічніше — це поширення в окупованому Криму практики вбивств, тортур, викрадення і насильницького зникнення кримських та­тар. Зокрема, з початку окупації Кримського півострова був викраде­ний 21 представник кримськотатарського народу, троє з них знайдені мертвими (серед них — активіст Р. Аметов, про якого вже йшлося).

28.09.2014 р. в районі Білогірська невідомі люди в уніформі викрали двох кримських татар (Б. Білялова і А. Дайрабекова) і відвезли в невідомо­му напрямку. 14.10.2014 р. на околицях Сімферополя виявлено тіло Біля­лова, Дайрабеков був важко поранений; обох жорстоко катували. Крим­ські татари оцінили цей випадок як чергову спробу їх залякування росій­ською владою.^[1174]

Ситуація не покращується і в 2015 році. Вчинено напад на все- кримську конференцію із захисту прав кримських татар у Сімферопо­лі 17.01.2015 р., на якій ухвалено звернення до ООН у зв’язку з розгорну­тим Росією терором та фізичним винищенням народу,^[1175] вчергове відмов­лено в реєстрації кримськотатарського телеканалу ATR у березні, продо­вжено тиск на активістів^[1176] тощо.

На грубі порушення РФ прав кримських татар неодноразово звер­тали уваги і представники іноземних держав та міжнародні організації. Так, 03.11.2014 р. міністр закордонних справ Латвії Е. Рінкевічс під час зу­стрічі з Генсеком ООН Пан Гі Муном вказав на критичну ситуацію з до­триманням прав представників національних меншин на території оку­пованого Росією Криму: «Ми отримуємо дуже тривожні повідомлення про масові переслідування кримських татар, їх залякування, виселення з місць проживання та випадки викрадення. ООН та іншим міжнарод­ним організаціям слід звернути серйозну увагу на цю ситуацію і закли­кати Росію дотримуватися загальноприйнятих норм захисту прав націо­нальних меншин».^[1177] У березні 2015 р. верховний комісар ЄС із закордон­них справ і політики безпеки Ф. Могеріні визнала: «Ми повинні звернути увагу на систематичні порушення, які зафіксовані Управлінням верхо­вного комісара ООН у справах біженців, зокрема переслідування і заля­кування кримських татар і дальші спроби обмежити свободу вираження та свободу ЗМІ».^[1178]

ПАРЄ у своїй Резолюції «Гуманітарна ситуація щодо українських бі­женців та вимушених мігрантів» від 27.01.2015 р. у п. З «висловлює жаль з приводу погіршення ситуації з правами людини в Криму, про що по­відомляє комісар Ради Європи з прав людини за підсумками свого візи­ту в вересні 2014 р. Зокрема, йдеться про залякування, переслідування та дискримінацію етнічного українського та кримськотатарського насе­лення». Асамблея закликала російську владу забезпечити безпеку та до­тримання прав усіх, хто живе під de facto незаконним контролем Росій­ської Федерації в Криму, і забезпечити повну повагу до всіх зобов’язань окупаційної держави, відповідно до міжнародного гуманітарного пра­ва, а також забезпечити негайний і безперешкодний доступ на Крим­ський півострів міжнародних місій зі спостереження за правами люди­ни (п. 15.2); оперативно проводити ефективні та адекватні розслідуван­ня всіх випадків порушення прав людини в Криму, в тому числі випад­ків зникнень (п. 15.3); припинити непропорційні і надмірні обшуки та перевірки, що проводять озброєні працівники сил безпеки в масках у кримськотатарських релігійних установах, підприємствах і приватних будинках (п. 15.4).^[1179]

10.12.2014 р. представники Центрального офісу товариства куль­тури та взаємодопомоги кримських татар у Туреччині провели акцію протесту біля посольства Російської Федерації в Анкарі. Мітингуваль- ники вимагали від російської влади припинити порушення прав лю­дини в Криму, а також припинити тиск на кримськотатарський народ і Меджліс.^[1180]

15.01.2015 р. міністр закордонних справ Туреччини М. Чавушоглу за­явив, що ця держава пред’явила РФ факти зникнення кримських татар і тиску на кримськотатарський народ, проте реакції не було.^[1181] 20.03.2015 р. президент Туреччини Р. Т. Ердоган заявив: «Ми безпосередньо спостеріга­ємо за становищем кримських татар, які вже рік перебувають під постій­ним тиском. І ми будемо продовжувати виносити на порядок денний про­блеми наших братів як на рівні двосторонніх контактів, так і на будь-якій міжнародній платформі».^[1182]

25.12.2014 р. радник «повноважного представника президента Росій­ської Федерації в Кримському федеральному окрузі» Е. Біля лов заявив про необхідність обрання заступника «голови Держради Республіки Крим» Р. Ільясова заступником голови Меджлісу кримськотатарського народу й одночасно виконувачем обов’язків голови Меджлісу. Р. Чубаров однознач­но розцінив це як прояв тиску на орган кримськотатарського народу.^[1183]

Управління Верховного комісара ООН з прав людини у своїх доповід­ях, з-поміж інших порушень, неодноразово вказувало на тиск російської окупаційної влади на мусульманських релігійних діячів з метою залишен­ня ними території Криму.^{1191,1192,1193}

Попри промови та запевнення як «влади Криму», так і влади Росій­ської Федерації про те, що кримським татарам надані можливості для збе­реження і розвитку своєї культури, своєї мови (кримськотатарська мова за «змінами» до Конституції Криму стала державною, видано указ про ре­абілітацію кримських татар, підписаний В. Путіним), усі відповідні «ініці­ативи» залишилися декларативними. Дії РФ представники Меджлісу роз­цінюють як тиск, спробу залякування кримських татар для того, щоб не мати реальної опозиції на півострові.^{[1184] [1185] [1186] [1187]}

Отже, у Криму відбуваються прямі, грубі та систематичні порушен­ня Російською Федерацією щодо кримських татар базових прав людини:

- права на життя (ст. З Загальної декларації прав людини 1948 р., ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні пра­ва 1966 р., ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основополож­них свобод 1950 р.);

- при тортурах і катуваннях — заборони відповідних діянь (ст. 5 Загальної декларації прав людини, ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, статей 2, 12,13, 15 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р., ст. З Конвенції про захист прав людини і основоположних сво- бод);

- при ув’язненнях представників кримськотатарського народу — права на свободу та особисту недоторканність (ст. З Загальної декларації прав людини, ст. 9 Міжнародного пакту про громадян­ські і політичні права, ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод);

- при забороні вільного переміщення М. Джемілєва, Р. Чубарова, І. Юкселя, груп та окремих представників кримських татар — права на свободу пересування та заборони вислання (ст. 9 За­гальної декларації прав людини, ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 2 і ст. З Протоколу № 4 1963 р. до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод);

- при арештах кримських татар за незгоду з політикою російської влади — права на свободу та особисту недоторканність, заборо­ни свавільного арешту (ст. 9 Загальної декларації прав людини, ст. З та ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод);

- при обшуках осель кримських татар, приміщень їхніх організа­цій та вилученні їхніх речей — права власності (ст. 17 Загальної декларації прав людини, ст. 1 Протоколу № 1 1950 р. до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), права на та­ємницю особистого життя та недоторканність житла (ст. 12 За­гальної декларації прав людини, ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод);

- права на свободу думки і слова (ст. 19 Загальної декларації прав людини, ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 9 і ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основопо­ложних свобод);

- права на свободу совісті, релігії або віросповідання (ст. 18 За­гальної декларації прав людини, ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод);

- свободи зібрань та об’єднання (ст. 20 Загальної декларації прав людини, ст. 21 та ст. 22 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 11 Конвенції про захист прав людини і осно­воположних свобод)

- права на належний правовий захист (ст. 9-11 Загальної деклара­ції прав людини, ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 13 Конвенції про захист прав людини і осно­воположних свобод);

- право на рівність перед законом (ст. 7 Загальної декларації прав людини, ст. 26 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основополож­них свобод);

- заборони дискримінації (ст. 7 Загальної декларації прав людини, ст. 26 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних сво­бод, ст. 1 Протоколу № 12 2000 р. до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, норми Конвенції МОП про дискримінацію в галузі праці і занять 1958 р., Конвенції ЮНЕС- КО про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти 1960 р., Між­народної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискриміна­ції 1965 р.).

Російська Федерація порушила і колективні права, притаманні крим­ськотатарському народу як корінному народу Криму, положення Між­народного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. (ст. 27), Гельсінського заключного акта НБСЄ 1975 р., принципи Конвенції МОП № 169 про корінні народи і народи, що ведуть племінний спосіб життя, у незалежних країнах 1989 р., Декларації ООН про права корін­них народів 2007 р.

Важливе значення останньої пов’язане з тим, що вона стала резуль­татом багаторічних зусиль членів ООН і відображенням їхнього консен­сусу слідувати певним принципам у напрямку розвитку правових норм щодо регламентації прав корінних народів і окремих представників цих народів.^[1188]

У Декларації 2007 р. зафіксовано право корінних народів на здійснен­ня всіх прав людини та основних свобод, визнаних у Статуті ООН, За­гальній декларації прав людини 1948 р. і в нормах міжнародного права, що стосуються прав людини (ст. 1); на розвиток народу в тому напрямку, який сам народ вважає таким, що відповідає його потребам і прагненням (преамбула); підтверджується право корінних народів на самовизначен­ня і свободу встановлення ними свого політичного статусу і здійснення економічного, соціального та культурного розвитку (ст. 3); право зберіга­ти і зміцнювати свої особливі політичні, правові, економічні, соціальні та культурні інститути, зберігаючи при цьому своє право, якщо вони того ба­жають, на повну участь у політичному, економічному, соціальному і куль­турному житті держави (ст. 5) тощо.^[1189]

Грубі порушення прав кримських татар на півострові констатовані у документах міжнародних організацій — у доповідях Управління верхо­вного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ) про становище у галузі прав людини в Україні, зокрема від 16.09.2014 р.,^[1190] Доповіді комісара Ради Єв­ропи з прав людини від 27.10.2014 р.^[1191]

УВКПЛ у Доповіді від 16.09.2014 р. відзначило, що стурбоване постій­ними порушеннями прав людини у Криму, в тому числі шляхом набрання чинності на півострові законодавства Росії, порушуючи при цьому резо­люцію 68/262 Генеральної Асамблеї «Про територіальну цілісність Украї­ни», закликало владу РФ припинити тиск і залякування кримських татар, пов’язаних з Меджлісом, зокрема постійні обшуки приватної власності під приводом боротьби з екстремізмом; припинити порушення прав людини «самообороною Криму»; гарантувати дотримання всіх основних прав усіх осіб, що проживають в Автономній Республіці Крим, у тому числі свободу мирних зборів і асоціацій, свободу думки, віросповідання та пересування, право на освіту, а також забезпечити дотримання економічних і соціаль­них прав; розслідувати випадки вбивств і насильницьких зникнень крим­ських громадських активістів (Р. Аметов, Т. Шаймарданов, С. Зінедінов, Л. Корж, В. Черниш) і притягнути до відповідальності винних; забезпечи­ти, щоб громадяни України, які втекли від військових дій на сході держа­ви, не були насильно переселені до Російської Федерації.^{[1192] [1193] [1194]}

2. Порушення нрав людини нри агресії РФ на сході України. Агре­сія Російської Федерації у Луганській і Донецькій областях також супроводжується брутальними, системними, масовими пору­шеннями основних прав людини. У квітні 2014 р. одним із перших збройних загонів бойовиків, що чинили їх, став загін представ­ника російських спецслужб І. Гіркіна, що 12.04.2014 р. захопив Слов’янськ Донецької області. З цього моменту і до звільнення міста у полоні бойовиків побувало 40 журналістів, в тому числі іноземних, до полонених застосовували тортури.^1200,1201 За повідо­мленням журналіста М. Левіна, 13 квітня у Слов’янську озброєні

терористи розстріляли групи людей «впритул»,^[1195] 15 квітня ви­крадено авто охоронної фірми, охоронця розстріляли.^[1196] 22 квіт­ня О. Турчинов повідомив, що біля Слов’янська знайдено тіла двох по-звірячому закатованих людей, одним з яких виявився де­путат Горлівської міськради, член партії «Батьківщина» В. Рибак, якого напередодні викрали терористи.^[1197]

У травні відбулось захоплення бойовиками ряду інших міст Доне­цької та Луганської областей, в яких вони відкрито грабували, захоплюва­ли в заручники, катували, вбивали цивільне населення. Так, 17.05.2014 р. опубліковано список із 7 заручників бойовиків. 26 травня у Донецьку взя­то у заручники 2 групи спостерігачів ОБСЄ.^[1198] В одному зі звітів «Human Rights Watch» йдеться про те, що, починаючи з квітня 2014 р., озброєні бойовики «ДНР» та «ЛНР» захопили сотні мирних жителів, переслідува­ли можливих критиків, зокрема журналістів, пр©українських політичних активістів, релігійних активістів і деколи членів їхніх сімей.^[1199] Лише у пе­ріод 23-30 червня в одному тільки Донецьку зареєстровано 500 злочинів проти місцевих мешканців.^[1200]

18.06.2014 р. журналіст С. Шаповал, що 23 дні перебував у заручниках «ДНР», засвідчив про катування, яким піддавали його та інших заручни­ків: для бойовиків катування були засобом розваги.^[1201] З червня про викра­дення і катування представниками «ЛНР» розповіли журналісти В. Бон­даренко та М. Осовський,^[1202] пізніше з’явились десятки подібних свідчень. Лише «НВЛУ» задокументувала свідоцтва 12 осіб про побиття, ножові по­ранення, сигаретні опіки та інші тортури, вчинені терористами.^[1203]

У доповіді Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй з прав людини, оприлюдненій 15.07.2014 р., вказано про 717 осіб, викрадених «озброєними групами у Східній Україні» в період з середи­ни квітня до середини липня.^[1204] 21.07.2014 р. МВС України повідомило про те, що у визволеному Слов’янську виявили масове поховання місце­вих жителів, яких вбили російські бойовики.^[1205] 28.07.2014 р. на допиті бо­йовика «ДНР», що відбувся після звільнення міста, затриманий засвідчив постійні грабежі, вбивства мирних людей, зґвалтування жінок та дівчат і подальші їх убивства.^[1206]

22.08.2014 р. бойовики «ЛНР» вбили почесного консула Литви у Лу­ганську М. Зеленця.^[1207] Наприкінці серпня 2014 р. Центр зі звільнення за­ручників опублікував список із 500 заручників «ДНР» і «ЛНР».^[1208]

У Доповіді Моніторингової місії УВКПЛ О ОН з прав людини в Укра­їні від 17.08.2014 р. констатовано, що незаконні збройні формування на сході України викрадають цивільне населення заради викупу, обміну, під­дають полонених тортурам або вбивають. Зафіксовано понад 900 випад­ків викрадень, з них 46 журналістів, 26 представників ОБСЄ, 22 депутати, члени політичних партій та голови місцевих рад. Доля 375 осіб залишаєть­ся невідомою. Представники місії ООН зафіксували окремі випадки вико­ристання терористами як заручників дітей, особливо сиріт та інвалідів.^[1209]

Одним з найкричущіших випадків стало збиття 17.07.2014 р. авіалай­нера «Боїнг-777» авіакомпанії «Malaysian Airlines», що робив переліт за рейсом МН-17 «Амстердам — Куала-Лумпур»;^[1210] загинули всі 298 осіб, що перебували на борту.^{[1211] [1212] [1213] [1214] Фактично одразу в західних ЗМІ цей злочин стали пов’язувати з бойовиками,1219,1220,1221 адже ті незадовго до цього хизувались отриманням від РФ комплексу «Бук», одразу після катастрофи — збиттям українського транспортного літака, а місце падіння «Боїнга» (околиці міс­та Тореза) свідчить про збиття з території, що контролювали бойовики.}

10.09.2014 р. міністр закордонних справ Великої Британії Ф. Геммонд звинуватив у загибелі пасажирів авіалайнера керівництво Росії, яке нада­ло терористам відповідну зброю.^[1215] За 2 дні до цього з’явилась інформа­ція про те, що ракетна система «Бук», з якої 17 липня був збитий МН-17, прибула з Росії і швидше за все мала російський екіпаж.^[1216] Проведене ор­ганізацією CORRECTIV^[1217] розслідування, результати якого опубліковані німецьким «Spiegel» у січні 2015 р.,^[1218] свідчать про те, що цивільний літак збитий російськими військовими. Наразі розслідування триває.

13.03.2014 р. Уряд України подав до Європейського суду з прав лю­дини міждержавну заяву проти Російської Федерації, враховуючи події, які почалися на території Автономної Республіки Крим з кінця лютого і тривають досі. Це зроблено на підставі статті 33 («Міждержавні справи») Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.^[1219] У поданій міждержавній заяві і доповненнях до неї Україна вказує на пору­шення Росією прав, гарантованих ст. 2 («Право на життя»), ст. З («Заборо­на катування»), ст. 5 («Право на свободу та особисту недоторканність»), ст. 8 («Право на повагу до приватного і сімейного життя»), ст. 9 («Сво­бода думки, совісті і релігії»), ст. 10 («Свобода вираження поглядів»), ст. 11 («Свобода зібрань та об’єднання»), ст. 14 («Заборона дискриміна­ції») Конвенції, ст. 1 Протоколу 1 («Захист власності»), ст. 2 Протоколу 4 до Конвенції («Свобода пересування»).^[1220]

3.06.2014 р. прем’єр-міністр України А. Яценюк заявив, що українська сторона подала до ЄСПЛ два позови — щодо анексії Криму і щодо відпові­дальності РФ перед Україною.^[1221] 8.07.2014 р. міністр юстиції П. Петренко повідомив, що на розгляді ЄСПЛ перебуває два позови від України до Росії у зв’язку з подіями у Криму і Донбасі. Перший позов стосується порушень прав військовослужбовців, журналістів. Міністр пояснив, що приблизно за місяць до того відомство подало до ЄСПЛ доповнення до цього позо­ву, які стосувалися економічної частини вимог: «Сума — 1 трлн 180 млрд грн. Це ті збитки, які були пораховані за обмеження права користування майном. І вона навряд чи остаточна, враховуючи, що вищезазначена за­ява постійно оновлюється і доповнюється». За словами Петренка, йдеть­ся про комплексну заяву, яка стосується компенсації збитків, заподіяних державі Україна російською стороною. Другий позов стосується вивезен­ня дітей з території проведення спецоперації.^[1222]

15.08.2014 р. міністр повідомив, що в рамках розгляду найбільшої справи, пов’язаної з військовою агресією і незаконною анексією Криму, ухвалено перше рішення — Росію зобов’язали вивести військовий кон­тингент з території півострова.

Другий позов пов’язаний з викраденням терористами дітей дітей-си- ріт і їх вихователів, захоплених 12 червня в місті Сніжному Донецької об­ласті і незаконно переправлених в РФ.^[1223]

Інші резонансні справи, які вже розглядає ЄСПЛ, стосуються двох громадян України — Н. Савченко та X. Джемі лева. Українського військо­вослужбовця Надію Савченко викрали бойовики, передали російській владі, що помістила її в слідчий ізолятор, відкривши проти неї кримі­нальну справу за нібито «причетність до загибелі російських журналістів І. Корнелюка та А. Волошина».

15.07.2014 р. Європейський суд з прав людини почав розгляд у справі Н. Савченко проти Росії, надавши їй пріоритетний статус. Президент Суду направив російському урядові питання про те, як і на яких підставах укра­їнка з’явилася у російському слідчому ізоляторі і чому їй перешкоджали в зустрічі з консулом. ЄСПЛ зобов’язав російський уряд інформувати його про умови, в яких утримується Н. Савченко.^[1224]

Обрання Н. Савченко народним депутатом України^[1225] не змінило позиції російської влади. 13.12.2014 р. Надія розпочала голодування, зая­вивши: «Своїм протестом — голодом — я хочу добитися здорового глуз­ду від російської влади і совісті від Слідчого комітету Росії. Є безперечні докази моєї непричетності і невинуватості у тих злочинах, в яких мене звинувачують».^[1226] ПАРЄ у своїй Резолюцій «Гуманітарна ситуація щодо українських біженців та вимушених мігрантів» від 27.01.2015 р. закликала російську владу негайно звільнити всіх військовополонених, у тому чис­лі члена українського парламенту і члена української делегації ПАРЄ На­дію Савченко та інших українських громадян, яких продовжують неза­конно утримувати в російських в’язницях. Однак і це не змінило позиції російської влади.^[1227]

У липні 2014 р. до Суду за підтримки Української Гельсінської спілки з прав людини (УГС) була подана заява в інтересах українських військо­вих, які перебувають у полоні терористів. Цій заяві надано статус пріори­тетної. В документі зазначено, що територію, де захопили солдат, контро­люють терористи «ДНР», які, своєю чергою, є агенти Російської Федерації, бо отримують фінансування, матеріально-технічне забезпечення і зброю від РФ. Отже, вся відповідальність за життя та здоров’я полонених лягає на Росію як державу, що контролює терористів. Правозахисники проси­ли Суд вжити термінових заходів та зобов’язати РФ негайно випустити з полону українських військових.

4.08.2014 р. УГС повідомила, що військових, які перебували в поло­ні і щодо яких була подана заява в Європейський суд з прав людини, від­пустили. Як відзначив директор зі стратегічних справ УГС М. Тарахкало: «Спостерігається тенденція — військових, щодо яких подані заяви до Єв­ропейського суду, терористи відпускають. Можливо, це збіг, та, можли­во, що таку вказівку терористам дає Росія після отримання повідомлен­ня з Євросуду».^[1228]

Так званий «Мінський процес» не змінив ситуації щодо прав люди­ни на окупованих територіях. Це підтверджують дані Моніторингової мі­сії Управління верховного комісара О ОН з прав людини.^[1229] Так, у Доповіді Управління від 16.09.2014 р. вказано про створення бойовиками «військо­вих трибуналів» і застосування смертної кари, вбивства ними мирного на­селення, перешкоджання з їхнього боку тим, хто намагається залишити зону конфлікту, примусовий «марш» близько 50 українських бранців, під час якого їх піддано фізичному та моральному приниженню, про позбав­лення жителів у районах, що безпосередньо постраждали від насильства, можливості реалізовувати фундаментальні права людини.^[1230]

У доповіді від 15.11.2014 р., серед іншого, зазначено: «...ситуація у Східній Україні залишається дуже й дуже важкою. Спостерігається ціла низка порушень і зловживань у сфері прав людини, зокрема безцеремон­ні страти, тортури, свавільні утримання в одиничному ув’язненні, при­мусову працю, статеве насильство, а також руйнування і незаконне захо­плення власності. Відбувається повний розвал законності та правопоряд­ку... Йдеться про тисячі зниклих людей, частина з них — в одиничному ув’язненні, частина — вбита — в масових похованнях».^[1231] Важливе визна­ння Управлінням верховного комісара ООН з прав людини того, що по­стійна присутність військовослужбовців з Російської Федерації безпосе­редньо впливає на ситуацію з правами людини на сході України.^[1232]

Наведене свідчить, що військова агресія РФ на сході України супрово­джується відкритим терором проти мирного населення і, відповідно, гру­бими, системними та масовими порушеннями Росією прав людини і осно­вних свобод, передбачених положеннями Міжнародного білля прав люди­ни, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. та протоколами до неї,^[1233] Конвенції ООН проти катувань та інших жор­стоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводжен­ня і покарання 1984 р.^[1234] Відомо і про порушення положень Конвен­ції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.,^[1235] Конвенції про права дитини 1989 р.,^[1236] Конвенції ООН про права інвалі­дів 2006 р.^[1237] тощо.

3. Порушення нрав української національної меншини в Ро­сійській Федерації. Випадки нехтування Росією правами укра­їнської національної меншини фіксуються протягом усього пострадянського періоду, однак відверто системними та ціле­спрямованими вони стали в останні роки і, особливо, з початком російської агресії проти нашої держави.

2008 р. у Москві під приводом браку дозвільних документів була при­пинена діяльність Українського освітнього центру, що понад 10 років пра­цював на базі однієї зі шкіл.^[1238] Станом на кінець 2014 р. в Росії немає жод­ної української школи з фінансуванням з державного бюджету (при тому, що в Україні функціонують 1256 шкіл з навчанням російською мовою, у яких навчаються 700 тисяч учнів).

2009 р. верховний комісар ОБСЄ К. Воллебек надав російській владі рекомендації з поліпшення доступу і якості освіти для українців та інших національних меншин Росії. 2011 р. він повідомив, що уважно спостерігає за ситуацією з дотримання прав українців і доводить свою стурбованість до відома російської влади. Однак реальних зрушень у ситуації, зокрема щодо впровадження рекомендацій ОБСЄ в Росії, не відбулося.

Аналогічна ситуація у сфері функціонування засобів масової інфор­мації: у РФ видається лише сім україномовних газет і додатків до видань та виходить одна радіопередача українською мовою, зовсім нема української мови в телеефірі, не була виконана і багаторічна обіцянка російського ке­рівництва надати можливість для мовлення в Росії деяким українським телеканалам; натомість, в Україні налічується 1176 російськомовних га­зет, а теле- та радіопрограми російською мовою займають від 5% до 74% від обсягу мовлення (залежно від регіону).^[1239]

Відомим і кричущим випадком став тиск на Бібліотеку української літератури у Москві, єдину офіційну бібліотеку української літератури в Росії. 2007 р. Ю. Кононенкові, завідувачеві відділу російської україніки бібліотеки, заступникові голови Об’єднання українців Росії, одному з іні­ціаторів створення бібліотеки наприкінці 1980-х рр. та авторові книжки про її історію відмовлено у продовженні трудового контракту. Незадовго до цього з бібліотеки через постійний тиск з боку російської влади та по­грози російських націоналістичних організацій звільнилися семеро спів- робітників-українців.

У жовтні 2007 р. з Ю. Кононенком не продовжили контракт, а 2009 р. російські прикордонники не дозволили йому повернутись до Москви з України, мотивуючи забороною на в’їзд до РФ через нібито порушення її законодавства.^[1240]

У грудні 2010 р. російська прокуратура порушила кримінальну спра­ву за фактом нібито розповсюдження ксенофобських книг. У бібліоте­ці проведено три обшуки, під час яких вилучено понад півсотні книжок, комп’ютерне устатковання та завдано фізичних травм директорові. В ре­зультаті БУЛ була закрита для відвідувачів протягом тривалого періоду. Крім того, 2007 р. в бібліотеці провели значне оновлення фондів, у резуль­таті чого списали багато українських видань, передусім періодичних ви­дань українських громад Росії.

2011 р. рішеннями Верховного суду РФ закриті українські організації федерального рівня — Об’єднання українців Росії (ОУР)^[1241] і Федеральна національно-культурна автономія українців Росії (ФНКАУР),^[1242] багато­річну позитивну діяльність яких раніше не раз відзначали представники як широкої громадськості, так і державних структур Російської Федерації.

Цілком логічно, що російська влада двічі відмовляла в реєстрації но­вого загальноросійського громадського об’єднання українців, натомість, навесні 2012 р. Міністерство юстиції РФ зареєструвало так звану «Феде­ральну національно-культурну автономію «Українці Росії», створену без відома української громади і без згоди більшості регіональних національ­но-культурних об’єднань, зазначених серед її засновників. А на чолі штуч­но створеної маріонеткової структури опинилася маловідома фігура, що відзначилася лише низкою одіозних антиукраїнських публікацій.^[1243]

Ці факти наведені у Заяві Верховної Ради України «Про утиски та не­дотримання прав українців у Росії та невідкладні заходи щодо задоволен­ня національно-культурних та мовних потреб закордонних українців» від 17.06.2014 р.,^[1244] відповідній Постанові ВРУ,^[1245] відкритому листі чле- нів-засновників громадської організації «Українська національно-куль­турна автономія Санкт-Петербурга» В. Путіну від 4.09.2014 р.,^[1246] інших зверненнях організацій українців в Росії.^[1247]

Крім викладеного, неодноразово констатовано і те, що протягом останніх років найвищі посадовці Росії та державні ЗМІ послідовно, на­полегливо і методично створюють образ ворога в особі українців, але з по­чатком агресії проти нашої держави вони не просто розпалюють міжнаці­ональну ворожнечу, а відверто закликають російських громадян до участі у війні проти нашої держави. «Увага» спецслужб РФ до українців, які про­живають на території Росії, супроводжується відвертим тиском на акти­вістів з метою змусити їх виступати з заангажованими політичними зая­вами; відомими стали факти переслідування членів українського земля­цтва Хабаровського краю «Криниця».

Росія, отже, порушує низку своїх міжнародних зобов’язань, передба­чених, зокрема, Міжнародним пактом про громадянські і політичні пра­ва 1966 р., Гельсінським заключним актом НБСЄ 1975 р., Рамковою кон­венцією про захист національних меншин 1995 р., Договором про друж­бу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федера­цією 1997 р.

Що стосується Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, то йдеться про явне порушення ст. 27, згідно з якою у тих країнах, де існують етнічні, релігійні та мовні меншини, особам, які належать до таких меншин, не можна відмовляти і в праві разом з іншими членами тієї ж труни користуватися своєю культурою.^[1248]

Щодо зобов’язань Росії, передбачених Рамковою конвенцією про за­хист національних меншин 1995 р., то йдеться про порушення таких:

- гарантувати особам, які належать до національних меншин, пра­во рівності перед законом та право на рівний правовий захист (п. 1 ст. 4);

- не чинити будь-якої дискримінації на підставі належності до на­ціональної меншини (п. 1 ст. 4);

- вживати, у разі необхідності, належних заходів з метою досягнен­ня в усіх сферах економічного, соціального, політичного та куль­турного життя повної та справжньої рівності між особами, які належать до національної меншини, та особами, які належать до більшості населення (ст. 4);

- створити необхідні умови для того, щоб особи, які належать до національних меншин, мали змогу зберігати та розвивати свою культуру, зберігати основні елементи своєї самобутності, зокре­ма релігію, мову, традиції та культурну спадщину (п. 1 ст. 5);

- утримуватися від політики та практики асиміляції осіб, які на­лежать до національних меншин, проти їхньої волі і захища­ти цих осіб від будь-яких дій, спрямованих на таку асиміляцію (п. З ст. 5);

- заохочувати атмосферу терпимості та міжкультурного діалогу і вживати ефективних заходів для поглиблення взаємної поваги, взаєморозуміння та співробітництва між усіма особами, що про­живають у межах їхньої території, незалежно від їхньої етнічної, культурної, мовної або релігійної самобутності, зокрема в галу­зях освіти, культури та засобів масової інформації (п. 1 ст. 6);

- вживати належних заходів для захисту осіб, які можуть стати об’єктами погроз або актів дискримінації, ворожого ставлення чи насильства на підставі їхньої етнічної, культурної, мовної або релігійної самобутності (п. 2 ст. 6);

- забезпечувати повагу прав кожної особи, яка належить до наці­ональної меншини, на свободу мирних зборів, свободу асоціації, свободу виявлення поглядів і свободу думки, совісті та релігії (ст. 7);

- забезпечувати, в рамках своїх правових систем, щоб особи, які належать до національної меншини, не дискримінували в їхньо­му доступі до засобів масової інформації (п. 1 ст. 9);

- вживати належних заходів для полегшення доступу осіб, які на­лежать до національної меншини, до засобів масової інформації з метою сприяння поглибленню терпимості та розвитку культур­ного плюралізму (п. 4 ст. 9);

- вживати заходів у галузях освіти та наукових досліджень з метою сприяння вивченню культури, історії, мови та релігії своїх націо­нальних меншин та більшості населення (п. 1 ст. 12);

- забезпечувати належні можливості для підготування вчите­лів і доступу до навчальних посібників і сприяють контак­там між учнями та вчителями, які належать до різних громад (п. 2 ст. 12).^[1249]

Дії щодо української національної меншини на її території — це й гру­бе порушення Російською Федерацією цілої низки її зобов’язань, закріпле­них Договором про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією 1997 р., а саме: будувати двосторонні відноси­ни одна з одною на основі додержання прав людини та основних свобод (ст. 3); гарантувати громадянам іншої сторони права і свободи на тих же підставах і в такому ж обсязі, що й своїм власним громадянам, крім випад­ків, встановлених національним законодавством сторін або їхніми між­народними договорами (ст. 10); забезпечувати захист етнічної, культур­ної, мовної та релігійної самобутності національних меншин на своїй те­риторії і створювати умови для заохочення цієї самобутності (ч. 1 ст. 12); гарантувати право осіб, що належать до національних меншин, індивіду­ально або разом з іншими особами, які належать до національних меншин, вільно висловлювати, зберігати і розвивати свою етнічну, культурну, мов­ну або релігійну самобутність і підтримувати і розвивати свою культуру, не зазнаючи будь-яких спроб асиміляції всупереч їхній волі (ч. 2 ст. 12); гарантувати право осіб, які належать до національних меншин, повністю і ефективно здійснювати свої права людини й основні свободи і корис­туватися ними без будь-якої дискримінації і в умовах повної рівності пе­ред законом (ч. З ст. 12); сприяти створенню рівних можливостей і умов для вивчення української мови в Російській Федерації та російської мови в Україні, підготування педагогічних кадрів для викладання на цих мо­вах у освітніх закладах і надавати з цією метою рівноцінну державну під­тримку (ч. 4 ст. 12).^[1250]

Росія, отже, порушує низку своїх міжнародних зобов’язань, перед­бачених Гельсінським заключним актом 1975 р. (Декларація принципів, якими держави-учасниці будуть керуватись у взаємних відносинах), яким у принципі VII «Повага прав людини і основних свобод, зокрема свобо­ди думки, совісті, релігії і переконань» визначено, що держави-учасниці, на території яких мешкають національні меншини, поважатимуть права осіб, які належать до цих меншин, і створюватимуть для них можливості користування правами людини та основними свободами, захищатимуть їхні законні інтереси в цій сфері.^[1251]

Необхідно вказати і на пряму суперечність дій РФ принципам Резо­люції ГА ООН 47/135 «Декларація про права осіб, що належать до націо­нальних або етнічних, релігійних і мовних меншин» 1992 р. щодо захисту державами на їхніх відповідних територіях існування та самобутності на­ціональних чи етнічних, культурних, релігійних та мовних меншин та зао­хочення створення умов для розвитку цієї самобутності (п. 1 ст. 1); гаран­тування права користуватися досягненнями своєї культури, своєю мовою у приватному житті та публічно, вільно та без втручання чи дискриміна­ції у будь-якій формі (п. 1 ст. 2); права осіб, що належать до меншин на ак­тивну участь в ухваленні на національному і, де це необхідно, регіонально­му рівні рішень, стосовно тої меншини, до якої вони належать (п. З ст. 2); права осіб, що належать до меншин, створювати свої власні асоціації та забезпечувати їхнє функціонування (п. 4 ст. 2) тощо.^[1252]

Варто зазначити і про те, що один з обов’язків держав, передбаче­них нормативним змістом принципу поваги прав людини, увідповідне- ння державою національного законодавства міжнародним стандартам і своїм міжнародним зобов’язанням у сфері захисту прав людини; удоско­налення законів, адміністративних правил і політики у сфері прав люди­ни та основних свобод і належне їх застосування на практиці, гарантую­чи ефективну реалізацію цих прав і свобод. Дозвіл на введення збройних сил РФ на територію України, внесення змін до Конституції Російської Фе­дерації із «внесенням» до її складу Кримського півострова, інші рішення, що юридично «оформили» військову агресію та масові порушення Росією прав людини на території нашої держави, рішення кримської псевдовла- ди, зміни до КК Росії щодо кримінальної відповідальності за приховуван­ня подвійного громадянства прямо протилежні змістові цього обов’язку.

Вкрай болюче питання — антиукраїнська пропаганда, яку ведуть у РФ. Потурання їй становить пряме порушення Росією не лише зазначе­них норм, які забороняють будь-які утиски або дискримінацію національ­них меншин, а й положення ст. 11 Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією 1997 р. Останнє пе­редбачає зобов’язання держав вживати на своїй території необхідних за­ходів, зокрема ухвалення відповідних законодавчих актів, для відвернен­ня і припинення будь-яких дій, що являють собою підбурювання до на­сильства або насильство проти окремих осіб чи груп громадян, яке ґрун­тується на національній, расовій, етнічній або релігійній нетерпимості.

Заклики населення брати участь у війні з Україною, які в різній фор­мі систематично звучать як від представників російської влади, так і від державних ЗМІ — грубе порушення положення Гельсінського заключно­го акта про обов’язок держав утримуватися від пропаганди агресивних воєн або будь-якого застосування сили або загрози силою,^[1253] прямо су­перечить Статутові Організації Об’єднаних Націй (згідно з п. 9 Резолюції ГА ООН «Декларація про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою або її застосування в міжнародних відносинах» 1987 р.^[1254] відповідно до цілей і принципів Організації держави зобов’язані утриму­ватися від пропаганди агресивних воєн), настановам ст. 20 Пакту про гро­мадянські і політичні права 1966 р. Втім дії РФ не дивують, адже пропа­ганда війни тісно пов’язана з агресією:^[1255] Генеральна Асамблея ООН ще в Резолюції «Заходи, які повинні бути вчинені проти пропаганди та підбу­рювачів нової війни» 1947 р. засудила пропаганду війни в будь-якій краї­ні і в будь-якій формі, бо вона посилює акт агресії.^[1256]

Російські правоохоронні органи ігнорують і очевидну наявність у вка­заних діях складу злочину, передбаченого нормою ч. 1 ст. 282 Криміналь­ного кодексу РФ «Розпалювання ненависті або ворожнечі, приниження людської гідності», а саме — дії, спрямовані на розпалювання ненависті або ворожнечі, а також на приниження гідності людини або групи осіб за ознаками статі, раси, національності, мови, походження, ставлення до ре­лігії, належності до якої-небудь соціальної труни, вчинені публічно або з використанням засобів масової інформації або інформаційно-телекому­нікаційних мереж. Це ж стосується і положень ст. 354 КК РФ «Публічні заклики до розв’язування агресивної війни», якими відповідні дії визна­ються злочином.^[1257]

Надаючи загальну оцінку діям Російської Федерації, зазначимо, що у неї не було підстав ані для обмеження прав людини (йдеться, звісно, лише про права української національної меншини у РФ), ані для від­ступу від своїх зобов’язань за міжнародними договорами у сфері захис­ту прав людини. Що стосується першого, то не може і йтися про жодну з підстав, якими міжнародно-правові акти пов’язують будь-які обґрунту­вання правомірності обмежень прав людини: захист прав і свобод інших осіб, забезпечення інтересів національної та громадської безпеки, запобі­гання заворушенням чи злочинам, захист здоров’я населення, захист сус­пільної моралі, громадського порядку і загального добробуту в демокра­тичному суспільстві.

Більшість норм міжнародних договорів, які містять зобов’язання Російської Федерації щодо прав людини, порушені її діями в Криму та Східній України, не передбачають можливості відступу від відповідних зобов’язань за будь-яких умов. Утім агресія Росії, в умовах якої відбува­ються ці порушення, звичайно, унеможливлює посилання на будь-яку об­ставину, настання якої могло б означати правомірність відступу від від­повідних зобов’язань.

Що стосується прав української національної меншини у РФ, то від­ступ цієї держави від своїх зобов’язань не може бути обґрунтований таки­ми обставинами, навіть за найширшим їхнім переліком — ані війною або іншою суспільною небезпекою, ані надзвичайним становищем в державі, при яких життя нації перебуває під загрозою, ані іншими надзвичайними обставинами, що ставлять під загрозу незалежність або безпеку держави.

Отже, аналіз дій Російської Федерації щодо мешканців Кримського півострова, зокрема кримських татар як корінного народу Криму, жите­лів сходу України, української національної меншини на території Росії свідчить про порушення нею принципу поваги прав людини як основно­го принципу міжнародного права. При цьому йдеться про порушення всіх обов’язків, покладених на державу нормами міжнародного права в контек­сті вказаного принципу, про які, з огляду на характер подій, може йтися:

- поважати права людини та основні свободи, незалежно від статі, раси, мови, релігії чи інших ознак;

- сприяти розвиткові та ефективній реалізації громадянських, по­літичних, економічних, соціальних, культурних та інших прав і свобод;

- поважати право людини на об’єднання з іншими для задоволен­ня своїх законних інтересів, брати участь у суспільному та полі­тичному житті;

- поважати права національних меншин, забезпечувати їм можли­вість користуватись правами людини та основними свободами, захищати їхні законні інтереси;

- дотримуватись норм міжнародних договорів, у яких містяться зобов’язання держави щодо захисту прав людини та основних свобод;

- увідповіднювати національне законодавство міжнародним стан­дартам і своїм міжнародним зобов’язанням у сфері захисту прав людини; удосконалювати свої закони, адміністративні правила і політику у сфері прав людини та основних свобод і належним чином застосовувати їх на практиці, гарантуючи ефективну реа­лізацію цих прав і свобод;

- забезпечувати функціонування демократичних інститутів як не­обхідної передумови дотримання прав людини;

- забезпечувати функціонування ефективної та доступної системи засобів правового захисту у виконавчих, законодавчих, судових чи адміністративних органах;

- притягати до відповідальності осіб, винних у порушенні прав лю­дини;

- забезпечувати постійну та неухильну повагу цих прав і свобод у відносинах з іншими державами;

- докладати зусиль спільно і самостійно, зокрема й у співпраці з ООН, для сприяння загальному та ефективному дотриманню прав людини.

5.5.