Міжнародно-правова характеристика подій у Криму та на сході України з позицій принципу територіальної цілісності

Принцип територіальної цілісності держав — норма jus cogens (що визнає і Російська Федерація як держава), тому відступ від нього, відповідно до міжнародного права, неможливий. Належність території може бути зміне­на лише за згодою держави, чого, звісно, не було ані у випадку з Кримом, ані у випадку з частинами Донецької і Луганської областей.

У Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» 1974 р. передбачено, що територія держави — недоторканна, і не повинна бути об’єктом, навіть тимчасово, військової окупації або інших заходів засто­сування сили, які вживає інша держава, порушуючи Статут, об’єктом над­бання в результаті таких заходів або погрози їхнього застосування (пре­амбула), а одним із видів агресії вказано вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, хоч би який тимчасовий характер вона мала, що є результат такого втор­гнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або частини її (п. «а» ст. 2).^[590]

Розділ III Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 р., присвячений захистові цивільного населення на окупо­ваних територіях, визначає, зокрема, що особи, які перебувають під за­хистом і перебувають на окупованій території не будуть у жодному разі та жодним чином позбавлені переваг цієї Конвенції у зв’язку з будь-якими змінами, запровадженими стосовно керівних установ чи врядування на цій території внаслідок її окупації, або у зв’язку з будь-якою угодою, укла­деною між владою окупованої території та владою окупаційної держави, або у зв’язку з анексію окупаційною державою всієї або частини окупова­ної території (ст. 47).^[591]

Отже, анексія — насильницьке захоплення державою території ін­шої держави та долучення її до свого складу, таке розуміння цього понят­тя усталене в доктрині міжнародного права,^[592] його цілком підтримують і російські дослідники-юристи.

Що ж стосується окупації, то Гаазька конвенція про закони і звичаї війни на суходолі 1907 р. (IV Гаазька конвенція) містить розділ III «Вій­ськова влада над територією ворожої держави».^[595] Перші статті цього роз­ділу містять важливі положення для тлумачення змісту поняття «окупа­ція»: по-перше, територія вважається окупованою, якщо вона перебуває під контролем ворожої армії (hostile army), окупація поширюється тіль­ки на територію, де ця влада встановлена і здатна вести діяльність (ст. 42); і, по-друге, в умовах, коли повноваження законної влади насправді пе­рейшли до окупанта, він зобов’язаний вжити всіх можливих заходів для того, щоб відновити і забезпечити, скільки це можливо, громадський по­рядок і безпеку, поважаючи, крім випадків наявності нездоланних пере­шкод (unless absolutely prevented), чинні в державі належності території закони (ст. 43).^[596]

Зі змісту Женевських конвенцій з міжнародного гуманітарного пра­ва 1949 р. та протоколів до них 1977 р. випливає, що військова окупація — ефективне тимчасове зайняття збройними силами однієї держави терито­рії іншої без її згоди, з прийняттям на себе першою найважливіших фупк- цій врядування.^{[597] [598] [599] [600] Таке визначення загалом підтримується наукою міжна­родного права.609,610,611 При цьому збройний опір не визначальний фактор для характеристики стану як окупації: відповідно до ст.}

2005 р. МЗС Росії, у зв’язку з оцінками дій СРСР щодо держав Балтії у 1940 р. як окупації, заявило: «Для правової оцінки ситуації, що склала­ся в Прибалтиці в кінці 30-х років минулого століття, термін «окупація» не може бути використаний, бо між СРСР і прибалтійськими державами не було стану війни і взагалі не велося бойових дій, а введення військ від­бувалося на договірній основі і з прямої згоди тодішньої влади цих рес­публік — хоч би як до них ставитися. Крім того, в Латвії, Литві та Естонії протягом усього періоду їхнього перебування у складі Радянського Сою­зу, за винятком часу окупації Німеччиною цієї частини території СРСР в роки Великої Вітчизняної війни, діяли національні органи влади. І, як відо­мо, саме вони — знову ж таки, незалежно від того, як їх розцінювати сьо­годні — в особі Верховних Рад відповідних республік ухвалили в 1990 р. рішення, що привели до їхнього виходу зі складу СРСР».^[605] Тобто ознака­ми окупації вказано силовий опір або принаймні незгода влади відповід­ної держави на зайняття її території і припинення функціонування наці­ональних органів влади.

Підходи російської доктрини міжнародного права в цьому питан­ні не відрізняються кардинально від підходів іноземної. Так, Ю. Колосов вказує, що військова окупація являє собою вид тимчасового перебуван­ня значних військових формувань на території іноземної держави в умо­вах війни між цією державою і державою належності таких формувань, при якому припиняється ефективне здійснення влади урядом тієї дер­жави, якій належить зайнята територія.^[606] П. Бірюков визначає військо­ву окупацію як тимчасове захоплення території (частини території) одні­єї держави збройними силами іншої держави і встановлення військової адміністрації; такий режим не означає переходу території під суверенітет окупанта.^[607] Р. Симонян вважає загальновизнаними основними ознаками окупації: по-перше, тимчасовий характер цього стану; по-друге, обмежен­ня прав населення окупованої території; по-третє, обов’язкове прийняття державою на себе функцій врядування, встановлення спеціальної адміні­страції на окупованій території.^[608]

М. Філімонова формулює сутність принципу територіальної ціліснос­ті держав як заборону застосовувати сили проти територіальної ціліснос­ті держав у вигляді вторгнення, анексії, окупації, будь-яких спроб розчле­нування державної території, якщо це не пов’язано з міжнародними санк­ціями.^[609] К. Бекяшев зазначає, що одна з санкцій щодо держави-порушни- ка — післявоєнна окупація.^[610]

Отже, підтримується визначення, що походить зі змісту Женевських конвенцій з міжнародного гуманітарного права 1949 р. та протоколів до них 1977 р. Вказується, що окупація території держави, крім як при режи­мі застосування міжнародних санкцій, неправомірна.

Додамо, що в Декларації про дотримання суверенітету, територіаль­ної цілісності та недоторканності кордонів держав — учасниць Співдруж­ності Незалежних Держав 1994 р. вказано, що захоплення території із за­стосуванням сили не може бути визнане, а окупація території держав не може використовуватися для міжнародного визнання чи нав’язування змі­ни її правового статусу (п.

Зазначене, при зіставленні з фактичними обставинами подій 2014- 2015 рр., свідчить, що у випадку з Кримом йдеться про вчинення Росією неправомірної військової окупації та дальшої анексії, у випадку з части­нами Донецької та Луганської областей — неправомірної військової оку­пації. Лише таким чином, виходячи зі змісту і норм міжнародного права, і офіційної позиції самої РФ (зокрема, про визначення ознаками окупації силового опору або незгоди відповідної держави на зайняття її території і припинення функціонування національних органів влади) можна харак­теризувати дії Російської Федерації.

Навіть відомі вже нині дані однозначно свідчать — дії із зайняття ро­сійськими військами цієї частини території України без згоди останньої відбувались у лютому 2014 р., приблизно за місяць до того, як кримський парламент «ухвалив», під «надійним контролем» озброєних представників силових структур РФ, «Декларацію про незалежність Республіки Крим», проведено «референдум» 16.03.2014 р., затверджено його «результати», Ро­сією визнано півострів «незалежною державою», тобто йдеться про тери­торію, яку тоді навіть сама РФ офіційно визнавала складником України (про це вказано, наприклад, у Постанові Ради Федерації про використан­ня збройних сил Росії на території України від 1.03.2014 р.). Втім і визна­ння «Республіки Крим» незалежною державою не привело до змін статусу півострова, бо його «вихід» зі складу нашої держави, як уже обґрунтова­но в цьому дослідженні, не відповідав ані нормам Конституції та законо­давства України, ані нормам міжнародного права; тому військова окупа­ція Росією АР Крим як частини території України продовжилась. Даль­ше долучення РФ цієї захопленої насильницьким шляхом території іншої держави до свого складу, з ухваленням відповідних законодавчих актів — анексія, заперечувати це, з юридичного погляду, неможливо.

Військова окупація частини Донецької та Луганської областей Росі­єю очевидна у зв’язку з тим, що, як продемонстровано, РФ від самого по­чатку подій керувала та цілком контролювала суто маріонеткові «ЛНР» і «ДНР», їхні керівники — представники російських спецслужб, а зброй­ні сили РФ, принаймні з моменту вторгнення низки їхніх підрозділів в Україну в серпні 2014 р., — основа, «ядро» нового етапу агресії проти на­шої держави, захопили значну територію її східних областей.

Безсумнівно, варто відзначити позицію міжнародної спільноти з цих питань. У Гаазькій декларації Великої сімки від 24.03.2014 р. вказа­но: «Міжнародне право забороняє захоплення частини території чи всі­єї території іншої країни із застосуванням примусу чи сили. Діяти так — означає порушувати принципи, на яких будується міжнародна система. Ми засуджуємо протизаконний референдум, проведений у Криму всу­переч Конституції України. Ми також рішуче засуджуємо протизаконну спробу Росії анексувати Крим, усупереч міжнародному праву та конкрет­ним міжнародним зобов’язанням. Ми не визнаємо ані референдуму, ані спроби анексії» (п. 2); Росія має шанувати територіальну цілісність та су­веренітет України (п. 4).^[613]

У Резолюції ПАРЄ «Останні події в Україні: загрози функціонуван­ню демократичних інституцій» № 1988 від 09.04.2014 р. надано такі ха­рактеристики:

- російська військова агресія і дальша анексія Криму — очевидне порушення міжнародного права, зокрема Статуту ООН, Гельсін­ського заключного акта НБСЄ та Статуту і основних принципів Ради Європи (п. 14);

- так званий референдум, який організували в Криму 16.03.2014 р., неконституційний згідно з кримською та українською конститу­ціями. Крім того, його явка і результати, що були повідомлені, не­правдоподібні. Результат цього референдуму і незаконна анексія Криму Російською Федерацією, отже, не мають юридичної сили і не визнає Рада Європи. Асамблея підтверджує свою рішучу під­тримку незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України (п. 16);

- у зв’язку з денонсацію Російською Федерацією угод, укладених з Україною в 1997 р. щодо розташування в Криму Чорноморського флоту, Асамблея закликала Росію негайно вивести свої війська з Криму (п. 16);

- висловлено стурбованість з приводу збільшення кількості віро­гідних повідомлень про порушення прав людини щодо етнічних українських та кримськотатарських меншин у Криму, зокрема доступу до своїх будинків після його анексії Росією (п. 12).^[614]

У Резолюції ПАРЄ «Гуманітарна ситуація щодо українських біженців та вимушених мігрантів» від 27.01.2015 р. міститься заклик до російської влади забезпечити безпеку та дотримання прав усіх, хто живе під de facto незаконним контролем Російської Федерації в Криму, і забезпечити повну повагу до всіх зобов’язань окупаційної держави, відповідно до міжнарод­ного гуманітарного права, а також негайний і безперешкодний доступ на Кримський півострів міжнародних місій зі спостереження за правами лю­дини (п. 15.2). Асамблея наголосила, що тільки стійке політичне рішення, засноване на повазі до незалежності, суверенітету і територіальної ціліс­ності України, на повазі до прав усіх її громадян може привести до поліп­шення гуманітарної ситуації (п. 12).^[615]

У Резолюції ПА ОБСЄ «Очевидне, грубе і невиправлене порушення принципів Гельсінкі Російською Федерацією» від 1.07.2014 р. Асамблея за­судила особливо брутальні (egregious) порушення РФ суверенітету і тери­торіальної цілісності (п. 10), окупацію території України (п. 11); оцінила дії Росії як військову агресію, а також різні форми примусу, спрямованого на підпорядкування прав, властивих суверенітетові України власним ін­тересам, визнавши їх нічим не спровокованими і такими, що вчиняють­ся під нічим не обґрунтованими приводами (п. 12); визначила події щодо Криму як «силову анексію» (п. 16).^[616]

Очевидно, що окремо слід відзначити Резолюцію ГА ООН № 68/262 в ід 27.03.2014 р., в якій, серед іншого, містяться положення:

по-перше, про передбачене в ст. 2 Статуту ООН зобов’язання всіх держав утримуватися в їхніх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної неза­лежності будь-якої держави (йдеться про ч. 4 ст. 2 Статуту);

по-друге, підтвердження закріплених у Декларації про принципи між­народного права 1970 р. положень про те, що територія держави не пови­нна бути об’єктом надбання іншою державою в результаті погрози силою або її застосування і що будь-яка спроба, спрямована на часткове або по­вне руйнування національної єдності і територіальної цілісності держави чи країни або їхньої політичної незалежності, несумісна з цілями і прин­ципами Статуту (преамбула резолюції);

по-третє, заклик до всіх держав відмовитися і утримуватися від дій, спрямованих на часткове або повне руйнування національної єдності і територіальної цілісності України, в тому числі будь-яких спроб змінити кордони України за допомогою погрози силою або її застосування або ін­ших незаконних засобів (п. 2);

по-четверте, визнання того, що референдум, проведений в Автоном­ній Республіці Крим та місті Севастополі 16.03.2014 р., не був санкціоно­ваний Україною (преамбула); не має законної сили і не може бути осно­вою для будь-якої зміни статусу Автономної Республіки Крим або міста Севастополя (п. 5);

по-п’яте, заклик до всіх держав, міжнародних організацій та спеціа­лізованих установ не визнавати будь-які зміни статусу АР Крим та міс­та Севастополя на основі вищезгаданого референдуму і утримуватися від будь-яких дій або кроків, які можна було б тлумачити як визнання будь- якого такого зміненого статусу (п. б).^[617]

Положення цього акта, ухваленого в період проведення анексії Крим­ського півострова Росією, не залишають сумнівів про тлумачення дій РФ як порушення основоположних норм і принципів міжнародного пра­ва, найбільша увага з-поміж яких резолюцією приділена принципові те­риторіальної цілісності.

Як слушно зазначає з цього приводу С. Саяпін, у Резолюції згадують­ся дві ключові цінності, що перебувають під охороною Статуту ООН — територіальна цілісність та політична незалежність держави. Йдеться про безпосередню охорону цих цінностей положенням статті 2(4) Ста­туту нарівні з тими, що випливають із цілей Організації Об’єднаних На­цій (ст. 1 Статуту ООН), і тим самим встановлюється ще один необхід­ний зв’язок між Резолюцією 68/262 та статтею 2(4) Статуту. Отже, кожно­го разу при посиланні на Резолюцію 68/262 Україна шляхом звернення до Декларації 1970 р. фактично спирається на статті 1 та 2(4) Статуту ООН.^[618]

При цьому дослідник вказує, що положення ч. 4 ст. 2 Статуту — ім­перативна норма загального міжнародного права і підкреслює, що сер­йозні порушення таких зобов’язань, закріплених імперативними нор­мами загального міжнародного права, зумовлюють серйозніші наслід­ки, ніж «звичайні» міжнародно-протиправні діяння. Відзначено, що таке розуміння цієї норми усталене в міжнародно-правових актах і нау­ці міжнародного права,^[619] наведено роботи А. Фердросса,^[620] Е. Швельба,^[621] Й. Скоббі,^[622] К. Тамса.^[623]

Рада Безпеки ООН у своїй резолюції щодо «мінських домовленостей» № 2202 (2015) від 17.02.2015 р. заявила про відданість цілям і принципам Статуту ООН та підтвердила «повну повагу» до суверенітету, незалеж­ності та територіальної цілісності України.^[624] Очевидно, що вказівка на те­риторіальну цілісність України може тлумачитись лише у взаємозв’язку з міжнародними актами, зокрема ухваленими в рамках ООН (серед них — Резолюція № 68/262, Заява голови Ради Безпеки ООН від 20.07.1993 р.), за якими Кримський півострів розглядається як частина території України.

Підтримку цілісності території України та осуд спроб її порушити по­стійно висловлюють і держави — СІЛА,^[625] Китай,^[626] Польща, Туреччина,^[627] Азербайджан,^[628] Малайзія,^[629] Сербія,^[630] Казахстан,^[631] Білорусь^[632] та багато- багато інших. Протилежної позиції не дотримується жодна, крім кількох держав-ізгоїв.

Отже, загалом проведений аналіз свідчить, що діями щодо Криму та частини Східної України Росія порушила практично всі обов’язки, визна­чені нормативним змістом принципу територіальної цілісності держав, і всі, що можуть застосовуватись у цих ситуаціях.

Важливо, що порушення РФ принципу територіальної цілісності дер­жав цілковито визнає міжнародна спільнота; власне, це один з основних аспектів, підкреслюваних в актах ЄС, міжнародних організацій, інозем­них держав.

Не менш важливо, що саме порушенням Росією принципу територі­альної цілісності щодо України обґрунтовувались санкції щодо РФ. У Га­азькій декларації Великої сімки від 24.03.2014 р. вказано (п. З і п. 4): «...У відповідь на порушення Росією суверенітету та територіальної цілісності України ми наклали цілу низку санкцій проти Росії... Якщо Росія продо­вжить ескалацію ситуації, ми готові інтенсифікувати дії, зокрема скоор­диновані санкції щодо конкретних галузей, які матимуть дедалі більший вплив на російську економіку... Ми нагадуємо Росії про її міжнародні зобов’язання і про її відповідальність, зокрема щодо світової економіки. Росія має зробити чіткий вибір... Росія має шанувати територіальну ці­лісність і суверенітет України».^[633]

Цим обґрунтовані рішення і ЄС, якими він призупинив перего­вори з Росією з питання полегшення візового режиму та нової базової угоди (6.03.2014 р.),^[634] ввів обмежувальні заходи щодо низки фізичних та юридичних осіб (17.03.2014 р.),^[635] запровадив обмежувальні заходи щодо низки російських банків, імпортних і експортних операцій з Росі­єю (31.07.2014 р.);^[636] обмежив російським держбанкам та оборонним кон­цернам доступ до європейського ринку капіталу, розширив список пер­сональних санкцій (12.09.2014 р.^[637] та 9.02.2015 р.).^[638] У назвах актів Євро­пейського Союзу прямо вказано про їхню обумовленість саме порушен­ням РФ територіальної цілісності України.

Те ж стосується і рішень СІЛА щодо Російської Федерації: заморо- ження інвестиційної і військової співпраці (4.03.2014 р.), запровадження санкцій проти низки посадових осіб (17.03.2014 р.,^[639] 28.04.2014 р., 16.07.2 014 р.)^[640] банку «Росія» і бізнесменів (20.03.2014 р.),^[641] призупинення екс­порту до Росії «потенційно небезпечної продукції» (27.03.2014 р.), поста­чання товарів і послуг оборонного призначення (28.03.2014 р.),^[642] співпра­ці в космічній сфері за винятком проекту Міжнародної космічної станції (3.04.2014 р.),^[643] введення санкцій щодо представників керівництва Кри­му та компанії «Чорноморнафтогаз» (11.04.2014 р.),^[644] нових обмежень у торгівлі з РФ (28.04.2014 р. і 6.08.2014 р.),^[645] санкцій щодо російських ком­паній, банків, державних підприємств (16.07.2014 р.^[646], 29.07.2014 р.^[647]). Це ж стосується санкцій (контрзаходів) інших держав — Канади, Япо­нії, Австралії, Ізраїлю, Нової Зеландії, Норвегії, Чорногорії, Ісландії, Ал­банії, Ліхтенштейну та інших, рішень НАТО щодо припинення співпраці з РФ (ухвалених у березні — квітні 2014 р.),^[648] заходів Ради Європи з по­збавлення російської делегації права голосу і заборони її представникам займати керівні посади у Парламентській Асамблеї Ради Європи, а та­кож брати участь в місіях спостерігачів ПАРЄ до кінця 2014 року (Резо­люція 1990 (2014) від 10.04.2014 р.),^[649] рішення з продовження обмежень у 2015 р. (Резолюція № 2034 (2015) від 28.01.2015 р.).^[650]

2.5.