Юридична кваліфікація застосування сили Російською Федерацією у Криму та па сході України

Дії РФ проти України, як відомо, здійснюються у два етапи: 1) операція з окупації та анексії Кримського півострова; 2) застосування сили в Доне­цькій та Луганській областях.

Перший етап розпочався на тлі трагічних подій 18-20.02.2014 р.

Операція РФ з окупації та анексії Кримського півострова розпоча­лась 23.02.2014 р. у Сімферополі, коли російські «активісти» напали на представників української і кримськотатарської громад. У той же день на мітингу проросійських сил «оголосили недовіру» голові Севастопольської міської державної адміністрації В. Яцубі та «обрали» новим головою міс­та (простим підняттям рук на площі і порушуючи законодавство України, що передбачає призначення, а не обрання на цю посаду) російського біз­несмена О. Чалого. Крім обрання нового голови міста, лідер партії «Русь­кий блок» Г. Басов заявив про створення добровольчих загонів самообо­рони.^[250] 24 лютого В. Яцуба подав у відставку.

У ніч на 27 лютого озброєні невідомі особи захопили будівлі Вер­ховної Ради та Уряду АР Крим і встановили на них російські прапори.^[251] Вони повідомили представника Ради міністрів АРК, що є «самообороною російськомовних громадян».

27 лютого оголошено про те, що кримський парламент затвердив рі­шення про проведення 25 травня 2014 року референдуму щодо розши­рення повноважень автономії. У Центральній виборчій комісії заяви­ли про неможливість реалізації цього рішення, бо за законами України проведення місцевих референдумів неможливе. Крім того, на сесії парла­менту АР Крим проголосовано за відставку Ради міністрів АРК на чолі з А.

27 лютого російські військовослужбовці без розпізнавальних зна­ків захопили аеропорт «Бельбек», поромну переправу «Крим — Кав­каз», 28 лютого побудували блокпости на в’їздах до Автономної Республі­ки Крим. Відбувалося швидке збільшення кількості російських військо­вослужбовців у Криму.^[253] Військові РФ за допомогою озброєних росіянами «сил самооборони» продовжували захоплювати ключові установи, зокре­ма офіс оператора зв’язку «Укртелеком», будівлю ТРК «Крим».^[254]

1 березня самопроголошене керівництво Криму в особі С. Аксьонова звернулося по допомогу до президента Росії В. Путіна. У своєму звернен­ні, серед іншого, Аксьонов заявив: «Попри досягнуті з центральною вла­дою домовленості про неприпустимість призначення керівників силових структур без погодження з ВР АР Крим, з порушенням норм Конституції АРК, затверджених Законом України «Про міліцію», 28 лютого начальни­ком Головкому кримської міліції призначили Авруцького Ігоря Яковича».

За словами Аксьонова, це призначення, а також «наявність на терито­рії Криму невпізнаних озброєних груп, бойової техніки і нездатність си­лових структур, розташованих в АРК, ефективно контролювати ситуацію на території республіки, призвели до заворушень із застосуванням вогне­пальної зброї». «З огляду на вищевикладене, розуміючи свою відповідаль­ність за життя і безпеку громадян, я звертаюся до президента РФ В. Пу­тіна про надання допомоги у забезпеченні миру і спокою на території Ав­тономної Республіки Крим», — резюмував голова Ради міністрів АРК.^[255]

У той же день президент Росії звернувся до Ради Федерації по до­звіл використовувати збройні сили на території України.

Рада Федерації Федеральних зборів Російської Федерації одностайно підтримала звернення В. Путіна щодо введення «обмеженого військово­го контингенту» збройних сил Росії на територію України. У відповідній Постанові, як і в зверненні президента РФ, йшлося про «інтереси безпе­ки життя громадян Російської Федерації, наших співвітчизників і особо­вого складу військового контингенту збройних сил Російської Федерації, що дислокується відповідно до міжнародного договору на території Укра­їни (Автономна Республіка Крим)... до моменту нормалізації суспільно- політичної ситуації в цій країні»,^[258] однак якими подіями має бути позна­чена вказана «нормалізація», звісно, не уточнено.^[259]

Надалі відбувалося блокування «зеленими чоловічками» підрозділів Збройних сил України, блокада портів для того, щоб українські військові судна не могли залишити їх, взяття ЗС Росії під свій контроль усіх осно­вних об’єктів життєдіяльності Криму. Крім того, Росія екіпірувала, озбро­їла та керувала діями «казаків» та інших парамілітарних угруповань, на­правлених нею ж з території РФ для сприяння окупації півострова та мас­кування дій російської армії.

16 березня так само під контролем військ та інших силових структур РФ відбувся так званий «референдум» про «входження» Криму до скла­ду Росії, Збройні сили України задля уникнення кровопролиття залиши­ли територію півострова, після юридичного оформлення анексії у другій половині березня — на початку квітня 2014 р.^[260]-^[261]»^[262] рф уже контролює Крим цілком, на її думку, законно.

Захоплення кримського парламенту в ніч на 27 лютого 2014 р. та всі подальші дії з окупації Кримського півострова проводили саме російські війська, це вже достеменно відомо й офіційно визнано. Спочатку російські високопосадовці неодноразово заперечували (зокрема В. Путін та міністр оборони РФ С. Шойгу), вказуючи на «сили самооборони». 17.04.2014 р. В. Путін усе ж визнав використання військ РФ «для забезпечення воле­виявлення народу Криму».^[263] 24.10.2014 р. на Валдайському форумі в Сочі він же заявив: «Не буду приховувати, ми використовували наші збройні сили для блокування українських військових підрозділів, розквартиро­ваних у Криму».^[264]

Кілька важливих зізнань Путін зробив в інтерв’ю в рамках фільму «Крим. Шлях додому», оприлюдненого 15.03.2015 р.:

- узимку 2014 р. він закликав Януковича застосувати силу проти «Майдану», але не засуджує його за відмову, хоча вона і «призве­ла до тяжких наслідків»;^[265]

22 лютого 2014 р. Путін ухвалив рішення про «початок роботи з повернення Криму до складу Росії» і віддав відповідні розпоря­дження силовим, зовнішньополітичним та всім іншим органам, які «діяли злагоджено»;

- для досягнення цієї мети президент РФ віддав наказ, під вигля­дом посилення охорони військових об’єктів ЧФ Росії у Криму, до­ставити туди спецпідрозділи Головного розвідуправління і сили морської піхоти, десантників;

- участь у військовій окупації Криму брали спецназ ГРУ, ВДВ, мор­ська піхота, інші підрозділи російської армії;

- саме сили російської армії в ніч на 27 лютого захопили будівлю парламенту АР Крим, для «забезпечення його роботи» (саме під керівництвом росіян і були «ухвалені» сумнозвісні рішення про «зміну влади», призначення «референдуму», «Декларація про не­залежність Республіки Крим»). Слова Путіна підтверджує і відо­мий представник російських спецслужб І. Гіркін, — депутатів кримського парламенту силою примушували голосувати за «ви­хід» зі складу України;^[266]

- коли США вимагали від Путіна припинити блокування Зброй­них сил України у Криму, він відповів, це нібито «вже не військові підрозділи, а щось інше»;

- за наказом президента РФ представники російської армії чинили тиск на українських військових, зокрема керівників флоту, «ви­ховними бесідами», примушуючи їх звільнятись і переходити на сторону окупантів;^[267]

- Росія доставила на півострів значну кількість важкого озброєння;

- у разі спротиву керівництво РФ погрожувало застосувати ядерну зброю, бо вважає Крим «власною історичною територією», «сво­єю землею», де проживають «російські люди», яких нібито треба було за будь-яку ціну захистити від «націоналістів».^[268]

Ці зізнання підтримуються офіційними твердженнями російської сторони.

У жовтні 2014 р. у статті в тій же «Російській газеті» прямо вказано про захоплення російськими військовими у лютому і березні того ж року аеропортів та інших стратегічних об’єктів у Криму. Автор нагадує, що у вересні міністр оборони РФ С. Шойгу, нагороджуючи орденом Суворо- ва особовий склад 76-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії, дислоко­ваної в Пскові, подякував десантникам «за операцію з повернення Кри­му до Росії».^[270]

Цікаві й дані адмірала І. Касатонова, колишнього командувача Чор­номорським флотом Росії, за якими «Чорноморський флот зі своїми за­вданнями впорався — були доставлені «ввічливі люди», з 27 на 28 люто­го була взята Верховна Рада Криму... «Ввічливі люди» — це армійський спецназ». Розкриваючи деталі, Касатонов процитував генерал-полковни­ка Волкова: «Проведено блискуче зосередження засобів і сил спеціально­го призначення в Криму із застосуванням маскувальних заходів, неспо­діваних для українців, а також широкий набір заходів із завчасної дезін­формації супротивника».^[271]

Ці заяви, зміст звернення президента Росії та Постанови Ради Феде­рації від 1.03.2014 р. дають підстави стверджувати про те, що намагання обґрунтувати нібито правомірність застосування Російською Федерацією сили у Криму базуються на концепції захисту власних громадян за кордо­ном, а також на твердженнях про захист «співвітчизників».

Важливо, що саме захистом своїх громадян обґрунтовувався напад РФ на Грузію у серпні 2008 р.

Така позиція була підтримана і російською доктриною міжнародно­го права: «Позаяк грузинська агресія проти Південної Осетії призвела до загибелі багатьох громадян Російської Федерації, зокрема миротворців, у керівництва Росії виникли правові підстави для збройного захисту влас­них громадян, навіть попри те, що не було дозволу Ради Безпеки. Прово­дячи операцію з примусу Грузії до миру, російські миротворці діяли від­повідно до норм міжнародного права, ухвалених раніше міжнародних зобов’язань і російського законодавства».^[273]

Реагуючи на події, пов’язані з російською інтервенцією в Грузії під приводом захисту своїх громадян, західні держави не висловлювались проти цього підходу як такого, але вважали мотиви Росії відмінними від проголошених і вказували на непропорційність і неадекватність дій РФ.^[274] Крім того, стверджувалось про порушення принципів суверенітету, спів­робітництва держав шляхом надання громадянства в масовому порядку для громадян іншої держави без її згоди; про грубе порушення принци­пу невтручання у внутрішні справи; про те, що сама РФ почала військові дії проти Грузії, вчинивши агресію (тобто застосувала збройну силу про­ти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалеж­ності іншої держави, чи яким-небудь іншим чином, несумісним із Стату­том ООН, як вказано в Резолюції ГА ООН «Визначення агресії» 1974 р.),^[275] після якої визнала незалежність Південної Осетії^[276] та Абхазії.^[277]

Втім, підтримуючи обґрунтування порушення Росією основних принципів міжнародного права та вчинення агресії проти Грузії, вар­то зауважити, що навіть дійсна та можлива аргументація РФ щодо по­дій 2008 і 2014 рр. характеризується кількома принциповими відміннос­тями, які варто розглянути в контексті вимог, що мають бути дотримані при застосуванні сили для захисту співгромадян за кордоном і визнають­ся російською доктриною міжнародного права.

1. Наявність реальної загрози життю своїх громадян або система­тичного і грубого порушення їхніх основоположних прав і свобод. Застосування сили проти Грузії російська сторона обґрунтову­вала бойовими діями грузинської армії, що призвели до убивств громадян РФ, зокрема «миротворців» (йдеться саме про аргумен­тацію, а не про фактичні обставини).

Щодо ситуації навколо Кримського півострова, виявилось, що об­ставин, на які Росія могла б посилатись, нема. Нагадаємо, що 1.03.2014 р. голова Держдуми Росії С. Наришкін повідомив в.о. Президента України О. Турчинова, що РФ використає війська в разі застосування сили до мир­них громадян Криму і на Сході.^[278] Звернення президента В. Путіна до Ради Федерації щодо надання дозволу на використання збройних сил РФ об­ґрунтовувалось «загрозою життю громадян Російської Федерації, наших співвітчизників, особового складу військового контингенту збройних сил РФ, що дислокується відповідно до міжнародного договору на терито­рії України».^[279] Лідер кримських сепаратистів С. Аксьонов у своєму звер­ненні до В. Путіна вказував на «призначення керівників силових струк­тур без узгодження з Верховною Радою АРК», а також «наявність на те­риторії Криму невпізнаних озброєних груп, бойової техніки і нездатність силових структур, розташованих в АРК, ефективно контролювати ситу­ацію на території республіки, що призвели до заворушень із застосуван­ням вогнепальної зброї».

Втім застосування сили українською владою щодо «мирних громадян Криму», про яке заявляв С. Наришкін, так і не відбулось. Так само, попри постійні провокації російських військ при блокуванні частин української армії на півострові, останні жодного разу не застосували силу, що могло б стати приводом для дій у відповідь. Надалі ані В. Путін, ані інші посадовці не розкрили, про які саме загрози «життю громадян Російської Федерації, наших співвітчизників, особового складу військового контингенту зброй­них сил РФ» йшлося. «Невпізнані озброєні групи» майже одразу були ви­знані «самообороною Криму» самим же С. Аксьоновим, а згодом В. Путін прямо назвав їх військовими російської армії. їй належала і бойова техні­ка, про яку йшлося у зверненні самопроголошеного керівництва Криму.

Нині офіційна позиція РФ у зв’язку з подіями на півострові, серед іншого, полягає в тому, що нібито після зміни влади в Україні у люто­му 2014 р. «прокотилася хвиля вбивств, масових розправ, тортур, викра­день людей, нападів на журналістів і правозахисників, ув’язнення з полі­тичних мотивів, кричущих інцидентів з явно расистським, у тому числі антиросійським і антисемітським підтекстом, які чиняться з наказу або з мовчазної згоди влади в Києві. Серед іншого, група осіб, щодо яких є під­стави вважати, що їх контролює незаконна влада Києва, зробила спробу повалити законну владу Криму».^[280]

Підтвердження неправдивості цих звинувачень — брак конкретних фактів, якими могло б бути обґрунтоване хоча б одне з них. Жодна належ­ним чином уповноважена національна, іноземна чи міжнародна інститу­ція не заявляла про порушення на території України (зокрема в Автоном­ній Республіці Крим) прав людини, що вимагало б втручання будь-якого іноземного суб’єкта чи міжнародної спільноти.

Отже, застосування Росією сили на півострові не може бути обґрун­товане реальною загрозою життю громадян РФ або систематичним і гру­бим порушенням їхніх основоположних прав і свобод.

2. Відсутність (вичерпання) інших, мирних засобів розв'язання кон­флікту, що створює необхідність вдатися до крайніх заходів са­мооборони. У 2008 р. російська сторона стверджувала, що прямий напад підрозділів грузинських військ на своїх «миротворців» і вбивства громадян РФ у Південній Осетії унеможливлює мирне врегулювання конфлікту.

На відміну від ситуації у Грузії, на Кримському півострові до застосу­вання сили Росією не було громадянського конфлікту. До початку своїх дій у АР Крим РФ не лише не робила жодної «спроби розв’язання» (не кажучи вже про вичерпання або брак засобів для цього), а й узагалі не заявляла про існування конфлікту. Застосування сили Російською Федерацією в рамках операції з окупації та анексії Кримського півострова відбувалось паралель­но з народними протестами в Києві та інших містах України, до того ж ці дії приховувались (постійно заявлялось про «самооборону Криму») аж до ви­знання В. Путіним застосування сили post factum у середині квітня 2014 р.

3. Гуманітарна мета збройної операції, при якій військові дії з вря­тування громадян за кордоном — єдиний чи принаймні основний мотив акції. У 2008 р. РФ стверджувала про те, що мотив «опе­рації з примушення до миру» — врятування мирного населення (російських громадян) від знищення грузинською армією. Однак характер дій російської сторони, подальше визнання незалеж­ності Абхазії та Південної Осетії свідчать про іншу мету.

У Криму невідповідність дій Російської Федерації задекларованим цілям є ще очевидніша. Оточення і блокування українських військових на півострові, окупація та анексія півострова спростовують гуманітарну мету застосування сили.

4. Пропорційність і адекватність дій цілям безпосереднього за­хисту громадян від реальних загроз. Застосування Росією сили у Грузії, зважаючи на фактичні обставини, характер та наслідки подій 2008 р., аж ніяк не можна вважати ані пропорційним, ані адекватним до задекларованих цілей захисту прав громадян РФ.

Дії з окупації та анексії частини території України у 2014 р. тим біль­ше не можна вважати пропорційними та адекватними, захист прав спів­громадян жодним чином не можна пов’язати з ними.

5. Обмеженість за часом і застосовуваними засобами. Активні бойові дії в Грузії відбувалися протягом п’яти днів (8-12 серп­ня 2008 р.); застосування сили було припинене після ухвалення плану мирного врегулювання, підписаного президентами Росії, Грузії, керівниками самопроголошених Абхазії та Південної Осе­тії 16.08.2008 р.

Щодо дій РФ у Криму, немає підстав і стверджувати про чітку обме­женість у часі та засобах, зумовлену метою. Окупація півострова продо­вжується й досі.

Отже, в ситуації, коли для визнання правомірності застосування сили міжнародне право вимагає дотримання всіх указаних умов, дії Росії не від­повідали жодній.

У цьому контексті наведемо узагальнену тезу російської дослідниці Л. Тарасової щодо правомірності застосування сили за кордоном для за­хисту своїх громадян: «Необхідно відзначити, що дії держави, що застосо­вує силу, виправдані тільки в тих випадках, коли вони відбуваються з ме­тою захисту співгромадян, припинення порушень та відновлення поруше­них прав і законних інтересів. Ці дії не повинні виходити за межі безпосе­реднього захисту, використовуватися для повалення влади в іншій державі або зміни її політичного ладу. Дотримання цих умов зможе гарантувати законність застосування військової сили державою з метою захисту сво­їх громадян за межами національної території».^[281] Усі ці сентенції прямо протилежні діям Російської Федерації у Криму, що були спрямовані не на захист прав російських громадян (цього і не могло бути, бо не було пору­шень), а на захоплення частини території України.

Особливо цинічними, в контексті свавільного застосування Росією сили проти нашої держави та анексії Криму, видаються слова міністра за­кордонних справ РФ С. Лаврова у 2012 р.: «Спроби підриву основополож­них принципів Статуту ООН, зокрема поваги до суверенітету і територі­альної цілісності держав, дії в обхід міжнародного права та усталених фор­матів ухвалення рішень, які ми спостерігаємо останнім часом, призводять до серйозних негативних наслідків, посилення нестабільності, елементів хаосу в міжнародних відносинах».^[282]

Слід зупинитись і на інших можливих обґрунтуваннях застосування Росією сили проти України.

Хоча зміст Постанови Ради Федерації від 1.03.2014 р. свідчить про аргументування застосування сили насамперед необхідністю захисту власних громадян за кордоном, що не потребує згоди територіального суверена (України), РФ вказувала на прохання про введення російських військ В. Януковича та самопроголошених керівників Автономної Рес­публіки Крим.

3.03.2014 р. на засіданні Ради Безпеки ООН представник РФ В. Чур- кін зачитав нібито звернення В. Януковича, в якому йшлося: «Як законно обраний президент України, звертаюся до президента Путіна з прохан­ням використати збройні сили Росії для відновлення законності на тери­торії України».^[283]

Путін в інтерв’ю російським ЗМІ 9.03.2014 р. (за кілька днів до анек­сії Криму) заявив: «Якщо ми навіть ухвалимо рішення, якщо я ухвалю рі­шення про застосування збройних сил, воно буде легітимне, таке, що по­вністю відповідає і загальним нормам міжнародного права, бо в нас є звер­нення легітимного президента, і відповідно до наших зобов’язань. У цьому випадку воно збігається з нашими інтересами із захисту тих людей, яких ми вважаємо близько пов’язаними з нами і історично, і в сенсі загальної культури. Звичайно, ми не зможемо залишитися осторонь, якщо побачи­мо, що їх починають переслідувати, знищувати, піддавати знущанням».^[284]

Очевидно, що ці сентенції не мають жодної правової підстави. По- перше, Президент України відповідно до Конституції України не наділений повноваженнями звертатись із проханням про введення іноземних зброй­них сил (вичерпний перелік його повноважень міститься у ст. 106 Консти­туції України).^[285] По-друге, на момент звернення Янукович уже самоусунув­ся від влади, Верховна Рада України у Постанові від 22.02.2014 р. це зафік­сувала і призначила позачергові президентські вибори,^[286] 23.02.2014 р. на О. Турчинова було покладене виконання обов’язків Президента України.^[287]

Крім того, Російська Федерація, ведучи переговори з новою україн­ською владою, підтримуючи дипломатичні та інші відносини, визнала її законність і, відповідно, правомірність усунення Януковича (заяви про «збройний переворот» залишились заявами, не підкріпленими диплома­тичною і юридично значимою практикою самої ж Росії), що згодом під­тверджено і визнанням Президентом обраного на позачергових вибо­рах 25.05.2014 р. П. Порошенка.

Це ж стосується і заяви С. Аксьонова, в якій, нагадаємо, йшлося: «Звертаюся до президента РФ В. Путіна про надання допомоги у забезпе­ченні миру і спокою на території Автономної Республіки Крим».^[288] Мова не йшла безпосередньо про застосування сили, однак навіть при припу­щенні можливості саме такого тлумачення, ситуація не змінюється: по- перше, С. Аксьонов не мав законних підстав обіймати посаду голови уря­ду АР Крим (відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про Раду міністрів Автономної Республіки Крим» 2011 р. призначає на посаду Верховна Рада Автономної Республіки Крим за погодженням з Президентом України),^[289] по-друге, ані Рада міністрів, ані будь-який інший орган влади АР Крим не наділені повноваженнями звертатись до іноземних держав із проханням про застосування сили на території півострова, по-третє, не було жодної правової підстави для використання іноземних збройних сил на терито­рії України.

Іншим можливим обґрунтуванням застосування Російською Феде­рацією сили в АР Крим могла б бути «гуманітарна інтервенція», про що свідчить пов’язування В. Путіним (в інтерв’ю 9.03.2014 р.) можливого за­стосування сили на території України із захистом не громадян РФ, а «тих людей, яких ми вважаємо близькими до нас і історично, і в сенсі спільної культури».^[290] Вочевидь, йдеться про вказаних у сумнозвісній Постанові Ради Федерації «співвітчизників», тобто, за означенням Закону РФ «Про державну політику Російської Федерації щодо співвітчизників за кордо­ном» від 5.03.1999 р., про осіб та їхніх нащадків, які проживають за меж­ами території Російської Федерації і належать зазвичай до народів, що іс­торично проживають на території Російської Федерації, а також зроби­ли вільний вибір на користь духовного, культурного і правового зв’язку з Російською Федерацією; осіб, чиї родичі по прямій висхідній лінії раніше проживали на території Російської Федерації, в тому числі: осіб, що пере­бували в громадянстві СРСР, які проживають у державах, що входили до складу СРСР, дістали громадянство цих держав або стали особами без гро­мадянства; вихідців (емігрантів) із Російської держави, Російської респу­бліки, РРФСР, СРСР і Російської Федерації, що мали відповідну громадян­ську належність і стали громадянами іноземної держави або особами без громадянства.^[291] Надзвичайно розмите формулювання означення дозво­ляє відносити до таких осіб вкрай широке коло, наприклад значну біль­шість мешканців держав, які раніше входили до складу СРСР (України, Грузії, Білорусі, держав Балтії тощо), зокрема й осіб, що не мають до Ро­сії жодного стосунку. Очевидно, що подібні приписи нормативно-право­вих актів РФ спрямовані на те, щоб тиснути на ці держави, сприяти сепа­ратизмові тощо. Міжнародне право не знає концепції «застосування сили для захисту співвітчизників за кордоном», якщо йдеться не про громадян держави, яка прагне їх захистити, а про «співвітчизників», «осіб близьких і історично, і в сенсі спільної культури» тощо.

Тому вказуючи на таку підставу, мову можна вести лише про два під­ходи, правомірність яких різко і послідовно заперечувала сама Росія — концепцію «гуманітарної інтервенції», і підхід «відповідальність із захис­ту». У 2012 р. С. Лавров заявляв: «Гуманітарна інтервенція» — термін, що суперечить Статутові ООН. Є міжнародне гуманітарне право, яке перед­бачає певний порядок дій в період збройних конфліктів, створює правила поводження з полоненими, правила до ставлення гуманітарної допомоги тощо. Термін «гуманітарна інтервенція» тепер уже не використовують, бо він «самовикривальний», бажаючи спекулювати на іншому терміні — «від­повідальність із захисту». Цей термін може служити виправданням для зовнішнього збройного втручання у внутрішні справи іншої держави».^[292]

Втім, на наш погляд, доцільно все ж розглянути питання наявнос­ті правових підстав для застосування сили в Україні відповідно до вка­заних підходів.

Застосування сили в порядку «гуманітарної інтервенції», як уже за­значено, може бути визнане правомірним: при вчиненні на території дер­жави масових вбивств, тортур, створенні нестерпних для життя умов, тобто таких злочинів, які однозначно є грубі порушення прав людини; коли нема можливості розв’язати конфліктну ситуацію мирними засоба­ми; якщо мета військових дій — припинення масових порушень прав лю­дини або забезпечення мінімального рівня стандартів прав людини; при дотриманні умови пропорційності.

Ці вимоги практично збігаються з умовами правомірності застосу­вання сили для захисту своїх громадян за кордоном, умовами, жодна з яких не дотримана РФ у Криму. Відмінність полягає в тому, що перші ще жорсткіші — гуманітарна інтервенція може бути визнана правомірною лише при масових порушеннях прав людини, а не наявності загроз та­ких порушень.

На Кримському півострові не існувало правових підстав і для засто­сування концепції «відповідальності із захисту» — ані загроз злочинів, ані вчинення геноциду, військових злочинів, етнічних чисток і злочинів проти людяності. Дії РФ грубо суперечать підходові R2P, адже акцент мав бути зроблений на несилових діях — превентивних або заходах диплома­тичного, гуманітарного або іншого характеру, до яких російська сторона взагалі не вдавалась. Не відповідають вони і нормі про можливість засто­сування сили лише за умов вичерпання всіх інших можливостей, зокре­ма санкцій та розслідування щодо порушників, і лише за рішенням Ради Безпеки ООН відповідно до розділу VII Статуту ООН.

Позицію, яка досить чітко відображає оцінку представників доктрини міжнародного права щодо можливості правомірного застосування Росією сили в Криму у контексті сучасних підходів до застосування сили, висло­вив Ж.-Б.Майяр з Женевської академії міжнародного права: «...Що стосу­ється самооборони, держава, яка застосовує силу, має бути жертвою вій­ськової агресії. Однак немає ніякого акту збройної агресії проти Росії на її власній території, ні навіть проти її баз у Криму чи проти її військових у Криму — ніякого ворожого акту, а тим більше нападу українців на росі­ян. Путін не може посилатися на аргумент необхідної самооборони. Про­те він це зробив. Це абсолютно невиправдано з позиції закону.

Друга умова, другий виняток із заборони застосування сили — це за­прошення до вторгнення. Але проблема в Україні — це те, що Янукович перебуває у вигнанні в Москві і просить офіційно військового втручан­ня Росії. Він це зробив у листі, яким представник Росії розмахував у Раді Безпеки, переконаний, що це ключ до законності російської інтервенції. Але оскільки Янукович не є законним представником України, вторгнен­ня незаконне. Він залишив владу, державу і, що найважливіше, більшість держав не визнавала і не визнає його законним представником України.

І, нарешті, останній виняток з заборони на застосування сили — це те, що називається «захистом співвітчизників за кордоном». І треба під­креслити, що цей виняток дуже спірний. Деякі держави вважають, що на нього взагалі не можна посилатися. Але навіть якщо ми визнаємо закон­ність цього винятку як, наприклад, Путін, що говорить: «росіяни в небез­пеці в Криму, і тому я туди йду» — так от, навіть в цьому разі необхідне дотримання певних умов.

Передусім повинна існувати реальна загроза цим співвітчизникам, дуже сильна загроза. У разі Криму не існує ніякої реальної загрози жит­тю етнічних росіян у Криму.

Той факт, що деякі росіяни — зазначу, що це не всі росіяни — нама­гаються спиратися на прецедент Косова, щоб виправдати інтервенцію в Україну, на мій погляд, — огидна і лицемірна поведінка. Тому що опера­цію в Косові кваліфікували як гуманітарну. І саме проти такого типу опе­рації Росія виступає у разі Сирії. Виходить, що в Сирії гуманітарна опера­ція не потрібна, а в Україні — нібито потрібна.

1999 р. в Косові ситуація була зовсім інша. Це була справжня гума­нітарна катастрофа, якої ми не спостерігаємо в Криму. І це була ситуація масового порушення прав людини. Операція НАТО не була схвалена Ра­дою безпеки ООН, і значить, з погляду міжнародного права, не була за­конна. Але подібна гуманітарна ситуація, яку називають «необхідністю за­хисту населення», — четвертий виняток з правила незастосування сили. Воно ще не повністю визнано міжнародним правом, але це нове, що за­роджується правило, і воно поступово перетворюється в правову норму.

Щоб обґрунтувати таке втручання, потрібно, щоб одночасно були до­тримані кілька умов. Зокрема, повинні бути гуманітарна катастрофа і ма­сове порушення прав людини. Усього цього в Криму, звичайно ж, не було. У Лівії контекст був теж зовсім інший. Тут військове втручання було вчи­нене з дозволу Ради Безпеки. Вона дозволила іншим державам провести операцію на території Лівії, і це теж не український випадок».^[293] Як бачи­мо, ця позиція збігається з оцінками, наведеними вище. Жоден із відомих представників іноземної доктрини міжнародного права (крім російських науковців) не заявив про правомірність застосування РФ сили у Криму.

Що стосується подій у Донецькій та Луганській областях, то застосу­вання безпосередньо РФ сили проти України очевидне. Про це свідчить значний масив даних про активну участь у війні підрозділів російської армії. Впродовж березня — липня 2014 р. відбувалось масове направлен­ня владою Російської Федерації на територію України «добровольців», в тому числі працівників спецслужб і військових, керівництво ними та за­безпечення зброєю, зокрема важкою, захоплення міст у Донецькій та Лу­ганській областях.^{[294] [295] [296] [297]}

З 10 липня і до кінця серпня велись постійні обстріли українських військових з реактивних систем залпового вогню «Град»,^295,296,297 з середи­ни серпня на територію України були направлені військові ряду підрозді­лів збройних сил РФ (76-а (Псков), 98-а (Кострома) і 106-а (Рязань) дивізії повітряно-десантних військ, 31-а (Ульяновськ) бригада повітряно-десант- них військ, мотострілецькі бригади: 17-а, 18-а — з Чечні, 9-а — з Нижньо­го Новгорода, 15-а — із Самари та 21-а — з Оренбурга), що підтверджуєть­ся інформацією НАТО,^[298] розслідуваннями російських ЗМІ,^[299] зізнаннями самих військових РФ,^[300] ватажків бойовиків у Донбасі^[301] тощо. Саме росій­ська армія стала тим ядром, яке у серпні 2014 р. захопило значну части­ну Донецької і Луганської областей, що до того контролювали українські військові, переламу ситуації, за якої «ополчення» було на межі знищення.

Інформація про ведення російською армією війни проти України по­стійно з’являється і далі, так, російські військові брали активну участь у боях за Дебальцеве у лютому 2015 р.,^[302] і в ранніших операціях.^[303] Рада Єв­ропейського Союзу, послідовно уникаючи відвертих формулювань і вказу­ючи переважно на «підтримку Росією сепаратистів та бойовиків на Сході України», у Рішенні про накладення обмежувальних санкцій на окремих осіб РФ від 9.02.2015 р., щодо заступників міністра оборони Росії А. Ан- тонова та А. Бахіна прямо вказала на їхню «участь у введенні російських військ в Україну».^[304]

З-поміж інших джерел, цікава інформація міститься, зокрема, в інтерв’ю «Новій газеті» 4 березня 2015 р. одного з кадрових російських військовослужбовців Д. Батомункуєва з Бурятії, який став відомим після відвідин 23 лютого в донецькій лікарні сумнозвісним діячем Кобзоном.^[305] За словами Батомункуєва, який детально описує весь процес підготування та бойових дій, зокрема під Дебальцевим у лютому 2015 р. (де він і був по­ранений), йдеться про масове централізоване направлення солдат-контр- актників російської армії та добровольців-строковиків до України на ві­йну проти нашої держави. Безпосередньо перед переходом кордону вони маскують бойову техніку, зривають знаки розрізнення, а у бойових діях відіграють провідну роль, неорганізоване та слабке «ополчення» — оче­видно допоміжну.^[306]

На те ж в інтерв’ю іншому російському виданню «Слон» від 18 берез­ня 2015 р. вказує колишній «ополченець» Манас, що прибув з Киргизії. Він стверджує, що не тільки значна більшість військової техніки, яку викорис­товують бойовики, поставляється безпосередньо з Росії, а трофейна тех­ніка використовується вкрай рідко (це очевидно і відомо з багатьох дже­рел), а й усе матеріальне забезпечення формувань «ДНР» і «ЛНР» прово­дить російська сторона, а військову міць невизнаних республік забезпе­чують кадрові російські військові, зокрема ті, що постійно розміщені за межами РФ: «Це не солдати строкової служби. Це боєздатні частини, що дислокуються в Південній Осетії, які пройшли першу і другу чеченські ві­йни. В основному контрактники. їх туди перекидають, іноді відтягують. Але вони при цьому навчають ополченців і йдуть без техніки».^[307] Втім ви­стачає й іншої інформації, що підтверджує тези про агресію Росії проти нашої держави у Донецькій і Луганській областях.

Водночас відповідно до міжнародного права дії Росії — це й усі дії «ополчення», через використання якого РФ намагається приховати веден­ня агресивної війни, видавши її за «внутрішньодержавний конфлікт» чи «громадянську війну». Віднесення дій «ополчення» до дій Російської Фе­дерації передбачене обома наявними міжнародно-правовими підходами з цього питання — і доктриною ефективного контролю (відображеною в рішеннях МС ООН у справі Нікарагуа проти США 1986 р.,^[308] та у справі Боснія і Герцеговина проти Сербії 2007 р.),^{[309] [310] за якою дії особи чи труни осіб розглядаються як дії держави, якщо остання або надає їм вказівки (ін­струкції), або керує чи контролює цих осіб (ст. 8 Статей про відповідаль­ність держав, затверджених Резолюцією ГА ООН № 58/63 від 12.12.2001 р.), 310 і доктриною загального контролю (вперше застосована МКТКЮ у спра­ві Д. Тадіча 1999 р.),[311] що передбачає певну роль іноземної держави в ор­ганізації, озброєнні, фінансуванні військових угруповань, координації або плануванні їхніх дій, тобто ведення «загального контролю» над ними.[312]}

За обома доктринами — сформованими нормативними умовами від­повідальності держави за діїї контрольованих нею бойових груп за кордо­ном цієї держави, — Росія як держава відповідальна за дії «ополчення», бо скеровує його діяльність, надає озброєння, фінансує, безпосередньо керує діями бойовиків, тобто веде і загальний, і, що робить її відповідальність явнішою, ефективний контроль.

РФ офіційно продовжує заперечувати застосування сили про­ти України, а отже не може йтися і про його правомірність. Більше того, 25.06.2014 р. за пропозицією В. Путіна Рада Федерації скасувала свою постанову від 1.03.2014 р.^[313] Втім і застосування сили не мало б жод­ної міжнародно-правової підстави за жодним із проаналізованих підходів; це обґрунтовується тими ж аргументами, що і неправомірність дій РФ у Криму, з одним суттєвим застереженням: ухвалення такого рішення мало б відбутися «заднім числом», що, звісно, також вказувало б на неправо­мірність застосування сили.

Отже, застосування Росією сили на Кримському півострові і на схо­ді нашої держави відбувається у порушення принципу незастосування сили та погрози силою. Фактичні обставини дозволяють стверджувати про порушення Російською Федерацією цілої низки зобов’язань, перед­бачених указаним принципом (нормами Статуту ООН,^[314] Декларацією про принципи міжнародного права 1970 р.,^[315] Гельсінським заключним актом 1975 р.,^[316] Декларацією про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою або її застосування в міжнародних відноси­нах 1987 р.).^[317] Серед них — зобов’язання утримуватись від таких дій:

- погрози силою або її застосування з метою порушення чин­них міжнародних кордонів іншої держави (погроза силою — Постанова від 1.03.2014 р. та ціла низка заяв високопосадов- ців РФ про введення військ в Україну, пересування вздовж україно-російського кордону армійських підрозділів та важкої техніки, починаючи з березня 2014 р., застосування сили — дії на Кримському півострові, у Донецькій та Луган­ській областях);

- збройного втручання й усіх інших форм втручання або спроб погроз, спрямованих проти правосуб’єктності держави або проти її політичних, економічних і культурних основ;

- насильницьких дій, що позбавляють народи, про які йдеться у принципі рівноправності і самовизначення, їхнього права на самовизначення, свободу і незалежність (саме такі дії веде РФ проти українського народу);

- організації або заохочення організації іррегулярних сил або озброєних банд, зокрема найманців, для вторгнення на терито­рію іншої держави;

- пропаганди агресивних воєн (її активно та послідовно ведуть і висопосадовці РФ, і державні та недержавні ЗМІ Російської Фе- дерації);

- організації, підбурювання, надання допомоги або участі в актах громадянської війни або терористичних актах в іншій державі або потурання організаційній діяльності в межах своєї терито­рії, спрямованій на вчинення таких актів, у тому разі, коли вони пов’язані з погрозою силою або її застосуванням (йдеться про організацію та вчинення низки терактів у Донецькій та Луган­ській областях);

- військової окупації території держави, як результату застосу­вання сили і порушення при цьому положень Статуту ООН;

- застосовування і заохочення застосування економічних, по­літичних чи будь-яких інших заходів з метою домогтися під­порядкування собі іншої держави в здійсненні нею своїх суве­ренних прав і дістання від цього будь-яких переваг (закриття кордонів для товарів з України, припинення постачання енер­горесурсів).

Відбулось і порушення базових міжнародно-правових актів, які регулюють відносини між Україною та РФ й містять положення про зобов’язання дотримуватись принципу незастосування сили або погрози силою — Договору про дружбу та співробітництво між Російською Феде­рацією та Україною 1997 р.,^[318] (статті 3, 6, 7) і Будапештського меморан­думу про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 р. (пункти 2-4).^[319]

Фактичні дії Російської Федерації у порушення міжнародно-правових норм щодо правомірного застосування сили і, відповідно, принципу неза­стосування сили чи погрози силою можна розцінювати лише як збройний напад та агресію в розумінні ст. 51 Статуту ООН, інших норм Статуту, по­ложень Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» 1974 р. Згідно зі ст. 1 Резолюції, агресія — застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної неза­лежності іншої держави, або будь-яким іншим чином, несумісним із Ста­тутом Організації Об’єднаних Націй, як це зазначено в цій резолюції.^[320]

При цьому визначено види дій, що розглядаються як акти агресії (ст. З Резолюції):

a) вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація (хоч би який тимчасо­вий характер вона мала), як наслідок такого вторгнення чи на­паду, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або її частини;

b) бомбардування збройними силами держави території іншої дер­жави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;

c) блокада портів чи берегів держави збройними силами іншої дер­жави;

миру або акту агресії (глава VII). По- друге, в порядку здійснення права на самооборону в разі збройного на­паду доти, поки Рада Безпеки не ухвалить необхідних заходів для підтри­мання міжнародного миру та безпеки (ст. 51).

Втім, застосування сили часом відбувається без рішення Ради Безпе­ки. Йдеться про реалізацію концепції «гуманітарної інтервенції», права на превентивну самооборону та застосування сили для захисту власних гро­мадян за кордоном в порядку самооборони.

Кожна з цих концепцій піддається критиці (особливо активній — «гу­манітарна інтервенція»), однак навіть їхні прихильники вважають засто­сування сили крайнім заходом, правомірність якого обумовлюється низ­кою жорстких вимог.

Аналіз цих вимог дозволяє дійти висновку про певну схожість, що дає змогу зробити узагальнення. По-перше, застосування сили може бути визна­не правомірним лише при вичерпанні або браку можливості розв’язати кон­флікт мирними засобами. По-друге, метою таких дій має бути відвернення не­минучої загрози державі чи її громадянам за кордоном або припинення масо­вих порушень прав людини. По-третє, застосування сили повинно бути об­межене тими діями, що розумні та необхідні для досягнення означених цілей. По-четверте, застосування сили повинно відбуватись лише протягом стро­ку, необхідного для відвернення неминучої загрози або припинення масових порушень прав людини. По-п’яте, загрози повинні бути актуальні на момент застосування сили. Для визнання правомірності застосування сили необхід­не доведення наявності (дотримання) всіх указаних умов.

Застосування Російською Федерацією сили проти України, що відбу­вається впродовж 2014 р. (окупація та анексія Кримського півострова, ке­рівництво бойовиками, постачання зброї та «добровольців» у Східну Укра­їну, і, нарешті, бойові дії підрозділів російської армії проти Збройних сил України) не відповідає жодній з указаних вимог.

Дії РФ проти нашої держави порушують норми міжнародного пра­ва, їх можна розцінювати лише як військову агресію в розумінні ухва­леної на 29-й сесії Генеральної Асамблеї ООН 1974 р. Резолюції «Визна­чення агресії» та змін до 2010 р. Статуту Міжнародного кримінального суду 1998 р. — застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої дер­жави. У 2014-2015 рр. РФ вчинила практично всі види агресії, передбаче­ні цими актами, ведучи проти нашої держави агресивну війну.

Грубо порушивши засадничий принцип міжнародного права, прин­цип незастосування сили та погрози силою, вчинивши військову агресію проти України, Російська Федерація поставила під загрозу існуючий між­народний правопорядок, що вимагає чітких і скоординованих дій світо­вої спільноти для припинення агресії та притягнення до відповідальнос­ті винних у її розв’язанні.