Вирішення кримського питання Україною та Російською Фе­дерацією на міжнародному рівні (1990—2003рр.)

На нашу думку, кримське питання після розпаду СРСР в юридичній площині не повинно було виникнути взагалі, оскільки ще починаючи з 1990 р. між Україною та Росією було укладено велику кількість як дво- так і бага­тосторонніх міжнародних договорів, які стосувалися територіальної цілісно­сті цих держав та непорушності державного кордону між ними, який виник після розпаду СРСР, та знімали можливість існування будь-яких територіа­льних претензій між ними.

19 листопада 1990 р. між УРСР та РРФСР був укладений договір^[229], відповідно до якого УРСР і РРФСР, виходячи з Декларації про державний суверенітет РРФСР^[230] від 12 червня 1990 р. та Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., маючи намір розвивати свої між­державні відносини на основі принципів суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи, відмови від застосування сили або економічних методів тиску, врегулювання спірних проблем погоджувальними засобами, а також інших загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, керуючись прагненням розвивати співдружність суверенних держав, підтверджуючи свою відданість цілям і принципам Статуту ООН, Г ельсінського Заключного акта й інших документів НБСЄ, зобов’язуючись дотримувати загальнови­знаних міжнародних норм про права людини і народів:

1) визнали одна одну суверенними державами і зобов’язалися утриму­ватись від дій, що можуть завдати шкоди державному суверенітету одна одній (ст. 1);

2) визнали та зобов’язалися поважати територіальну цілісність УРСР та РРФСР в існуючих у межах СРСР кордонів (ст. 6);

3) залишили за собою право укладати додаткові договори або угоди про співробітництво в усіх інших сферах міждержавних відносин (ст.

Даний договір був украдений строком на 10 років з можливістю авто­матичного продовження строку його дії на наступний десятирічний термін, якщо жодна зі Сторін не заявить про своє бажання денонсувати його шляхом письмового повідомлення не пізніше як за шість місяців до закін­чення строку дії Договору (ст. 20). Він набув чинності 14 червня 1991 р. після його ратифікації обома сторонами^[231] та обміну ратифікаційними гра- мотами в м. Москві і діяв до укладення Договору про дружбу, співробітниц­тво і партнерство між Україною і РФ 1997 р. Таким чином, ще у 1990 р. Росія, будучи в складі СРСР, визнала територіальну цілісність України (з Кримом) в існуючих на той час кордонах.

8 грудня 1991 р. між Україною, Білоруссю та Росією в Біловезькій пущі (Білорусь) була підписана Угода про створення Співдружності Незалежних Держав^[232], відповідно до якої ці три держави як республіки-засновниці СРСР, які підписали Договір про створення СРСР 1922 р., констатували, що Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування і замість нього утворюється Співдружність Незалежних Держав, а діяльність органів колишнього СРСР на територіях держав-членів СНД при­пиняється (ст.ст. 1, 14). Також в цій угоді зазначалося, що Україна, Білорусь, РФ визнають і поважають територіальну цілісність одна одної і недоторкан­ність існуючих кордонів у рамках СНД, а також зобов’язуються співпрацюва­ти у забезпеченні міжнародного миру і безпеки (ст.ст. 5 і 6). Зазначена Угода була ратифікована^[233] всіма трьома сторонами і є чинною до нині.

21 грудня 1991 р. до СНД приєдналися ще 8 держав (Азербайджан, Ві­рменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан та Узбекистан), які підписали в Алма-Аті (Казахстан) Протокол до Угоди про створення СНД^[234] з трьома державами-співзасновницями СНД та прийняли Алма-Атинську декларацію^[235], в якій 11 колишніх республік СРСР, визнаю­чи і шануючи територіальну цілісність одна одної і непорушність існуючих кордонів повторно констатували, що з утворенням СНД Союз РСР припи­нив своє існування.

14 лютого 1992 р. в м. Москві між 11 державами-учасницями СНД бу­ла підписана Декларація про дотримання принципів співробітництва в рам­ках СНД^[236], в якій кожна з них урочисто зобов’язалася забезпечувати:

1) суворе виконання взятих на себе в рамках СНД міжнародних зо­бов’язань;

2) невтручання у внутрішні справи одна одної;

3) повагу до територіальної цілісності і недоторканності державних кордонів;

4) беззастережне дотримання міжнародних стандартів у галузі прав людини і основних свобод, включаючи права національних меншин;

5) об’єктивне і зважене висвітлення у ЗМІ суспільно-політичного жит­тя в державах СНД, а також недопущення відомостей, які можуть призвести до міжнаціональної ворожнечі;

6) припинення діяльності політичних партій і груп, які проповіду­ють ідеї фашизму, расизму, нетерпимості та ворожнечі у міжнаціональних відносинах;

7) відпрацювання механізмів відповідальності за порушення зазна­чених принципів, сприяння через відповідні державні структури виконан­ню положень Декларації, а також відпрацювання питань, пов’язаних зі ста­тусом першої програми телебачення.

23 червня 1992 р. в м. Дагомисі (РФ) була укладена Угода між Украї­ною і Російською Федерацією про подальший розвиток міждержавних від­носин^[237], в якій обидві сторони погодилися:

- будувати свої відносини як дружні держави на основі загальновизна­них норм міжнародного права;

- співпрацювати у попередженні та урегулюванні конфліктів, які мо­жуть нанести шкоду їхній безпеці або іншим чином суттєво торкатимуться їх інтересів;

- невідкладно взятися за розробку нового повномасштабного політич­ного договору, який відбивав би нову якість відносин між ними, до укла­дення якого вони неухильно будуть дотримуватися положень попереднього Договору між УРСР і РРФСР від 19 листопада 1990 р. та інших досягнутих українсько-російських домовленостей.

22 січня 1993 р. на засіданні Ради глав держав, які входять в СНД, був прийнятий Статут СНД^[238].

15 квітня 1994 р. в м. Москві 12 держав-учасниць СНД^[239] підписали Декларацію про дотримання суверенітету, територіальної цілісності та недо­торканності кордонів держав-учасниць СНД^[240], в якій вони заявили, що:

1) забезпечуватимуть виконання у своїх взаємовідносинах принципів суверенітету, територіальної цілісності і непорушності державних кордонів;

2) підтверджують, що, будуючи свої відносини як дружні, держави бу­дуть утримуватися від воєнної, політичної, економічної чи будь-якої іншої форми тиску, включаючи блокаду, а також від підтримки і використання сепаратизму проти територіальної цілісності і недоторканності та політичної незалежності будь-якої з держав-учасниць СНД;

3) стверджують, що захоплення території із застосуванням сили не мо­же бути визнаним, а окупація території держав не може використовуватися для міжнародного визнання чи нав’язування зміни її правового статуси;

4) висловлюють впевненість, що дотримання принципу невтручання у внутрішні справи одна одної є важливою умовою зміцнення дружніх і парт­нерських відносин між державами-учасницями СНД;

5) будуть припиняти відповідно до свого національного законодавства створення і діяльність на своїх територіях організацій і груп, а також дії окремих осіб, спрямовані проти незалежності, територіальної цілісності держав-учасниць СНД, чи на загострення міжнаціональних відносин;

6) підтверджують свою готовність сприяти врегулюванню спорів і конфліктів шляхом використання узгоджених в кожному конкретному випа­дку механізмів, що передбачаються для цих цілей відповідними документа­ми, прийнятими в рамках СНД, ООН та НБСЄ.

У зв’язку із офіційною відмовою України від ядерного статусу 5 груд­ня 1994 р.

1) підтверджують щодо України свої зобов’язання:

- згідно з принципами Заключного акта НБСЄ поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України;

- утримуватися від погрози силою чи її використання проти територіа­льної цілісності чи політичної незалежності України, і ніколи не використо­вувати жодну зброю проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН;

- згідно з принципами Заключного акта НБСЄ утримуватись від еко­номічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтере­сам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які переваги;

- домагатися негайних дій з боку РБ ООН з метою надання допомоги Україні як державі-учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що не володіє ядерною зброєю, в разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії або об’єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї;

- не застосовувати ядерну зброю проти будь-якої держави-учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що не володіє ядерною зброєю, крім випадку нападу на них самих, їхні території чи їхні підопічні території, їхні збройні сили або на їхніх союзників з боку такої держави спільно або в союзі з державою, яка володіє ядерною зброєю;

2) будуть проводити консультації у випадку виникнення ситуації, вна­слідок якої постає питання стосовно цих зобов’язань.

31 травня 1997 р. між Україною і РФ було укладено Договір про друж­бу, співробітництво і партнерство^[242], з набранням чинності якого припинив свою дію Договір між УРСР і РРФСР від 19 листопада 1990 р. Даний договір набув чинності 1 квітня 1999 р.

- відповідно до положень Статуту ООН і зобов’язань по Заключному акту НБСЄ поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів (ст. 2);

- будують відносини одна з одною на основі принципів взаємної пова­ги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоря­джатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов’язань, а також інших загальновизна­них норм міжнародного права (ст. 3);

- докладають зусиль до того, щоб врегулювання всіх спірних проблем здійснювалося виключно мирними засобами, і співпрацюють у відверненні та врегулюванні конфліктів і ситуацій, які зачіпають їхні інтереси (ст. 4);

- утримуються від участі або підтримання будь-яких дій, спрямованих проти іншої Сторони, а також не допускають, щоб їхня територія була вико­ристана на шкоду безпеці іншої Сторони (ст. 6);

- в разі виникнення ситуації, яка, на думку однієї зі Сторін, створює за­грозу миру, порушує мир або зачіпає інтереси її національної безпеки, суве­ренітету і територіальної цілісності, ця Сторона може звернутися до іншої Сторони з пропозицією невідкладно провести відповідні консультації, а також обмінятися відповідною інформацією і за необхідності вжити узго­джених або спільних заходів з метою подолання такої ситуації (ст. 7).

28 січня 2003 р. між Україною і РФ був укладений Договір про україн­сько-російський державний кордон^[244], який набув чинності 23 квітня 2004 р. у день обміну ратифікаційними грамотами^{[245] [246]. З техніко-юридичної сторони даний документ складався з власне Договору, а також Опису проходження державного кордону між Україною та Російською Федерацією (Додатку 1) та Карти державного кордону між Україною та Російською Федерацією (Додатку 2), які становлять невід’ємну частину даного договору. Таким чином було проведено делімітацію державного кордону, відповідно до якого Кримський півострів однозначно залишався українською територією по інший бік державного кордону РФ. Президент РФ В. Путін охарактеризував даний процес наступними словами: «...Розуміючи всі складнощі цього про­цесу, тим не менше я відразу дав вказівку російським відомствам активізу­вати. роботу з оформлення кордону, щоб було зрозуміло всім: погоджую­чись на делімітацію, ми фактично і юридично визнавали Крим українською}

246

територією, тим самим остаточно закривали це питання...».

Між Кабінетом Міністрів України та Урядом РФ також було укладено величезну кількість угод щодо російсько-українського державного кордону, а також пропуску через нього населення прикордонних територій, відповід­но до яких АРК обома сторонами вважалася українською територією, зок­рема:

1) Угода про пункти пропуску через державний кордон між Україною і РФ^[247] від 8 лютого 1995 р., відповідно до якої для перетинання кордону між Україною і РФ особами, транспортними засобами, а також переміщення товарів та вантажів будь-якої державної належності встановлювався паро- мний пункт пропуску між Україною і РФ під назвою «Крим-Кубань»;

2) Угода про порядок перетинання українсько-російського державного кордону жителями прикордонних регіонів України та РФ від 18 жовтня 2011 р.^[248], відповідно до якої АРК кваліфікована як прикордонна територія Укра­їни.

Таким чином, не виникає жодного сумніву, що станом на 2014 р. будь- якого «кримського питання» навіть теоретично не могло бути, адже Росія остаточно визнала державний кордон між Україною і РФ, відповідно до якого Кримський півострів є складовою частиною України, не залишаючи для себе жодних юридичних підстав для територіальних претензій.

2.3.