Дефектність радянської правової системи як causa causalis кримського питання

Будь-який територіальний конфлікт має свою власну унікальну перед­історію, яку складає сукупність різнорідних обставин внутрішнього та зов­нішнього характеру, що темпорально передують конфлікту та прямо або опосередковано виступають його детермінантами.

18 березня 2014 р. Президент РФ В. Путін звернувся до депутатів Дер­жавної Думи та членів Ради Федерації Федеральних Зборів РФ з питанням прийняття Республіки Крим в склад РФ. В своїй промові, Президент Росії головним винуватцем всієї кримської трагедії, яка постійно завдавала шкоди російсько-українським відносинам, назвав першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова, оскільки саме з його політичної волі, за словами Путіна, в 1954 р. відбувся незаконний адміністративно-територіальний трансфер Криму від Росії до України в межах СРСР, і у зв’язку з чим після розпаду останнього в 1991 р. виникло кримське питання^[144]. Насправді, така аргументація президе­нта РФ не має нічого спільного ні з міжнародним правом, ні з юридичною логікою взагалі, адже сама постановка питання про перегляд територіальних кордонів лише внаслідок формальних дефектів будь-якого правового акту, який їх встановив 60 років тому, з точки зору міжнародного права є не прос­то абсурдною, а й прямо небезпечною для всього глобального правопорядку.

Однак, у зв’язку з тим, що ще до 2014 р. аналіз правових аспектів пере­дачі Криму Україні в 1954 р. на предмет законності неодноразово ставав у центрі уваги російського та українського наукових дискурсів і в ході крим­ських подій лютого-березня 2014 р. багато-хто лише в черговий раз «відкри­ли» цю проблему для себе, то ми вважаємо за необхідне все ж таки в ході даного дослідження проаналізувати законність кримського трансферу, але не тому, що це має якесь значення для кваліфікації кримських подій 2014 р. з точки зору міжнародного права, а лише тому, що справжня causa causalis кримського питання знаходиться саме в радянській правовій системі, в ме­жах якої воно і зародилося. Справді, встановлення всіх наявних державних кордонів між 15 сучасними незалежними державами, які колись були союз­ними республіками СРСР, є прямим результатом законотворчої діяльності органів СРСР, тому необхідно з’ясувати, яким було юридичне підґрунтя встановлення цих кордонів, зокрема у випадку з Кримом.

З 1922 по 1991 рр. Крим входив до складу СРСР, який вважався зага­льнонародною соціалістичною багатонаціональною союзною державою, утвореною на засадах соціалістичного федералізму в результаті вільного самовизначення націй та добровільного об’єднання рівноправних радянсь­ких соціалістичних республік, які були суверенними державами, та суверен­ні права яких охоронялися Союзом РСР. Суверенітет СРСР розповсюджува­вся на всю його територію, яка була єдиною і включала в себе територію союзних республік, а закони СРСР мали однакову силу на території всіх союзних республік та діяли навіть у випадку колізій із законом союзної рес­публіки. Кожна союзна республіка мала право на вільний вихід зі складу СРСР, а також з 1944 р. могла вступати у відносини з іноземними держава­ми, укладати з ними договори та обмінюватися дипломатичними і консуль­ськими представниками, брати участь у діяльності міжнародних організацій. Територія союзних республік не могла бути зміненою без їхньої згоди, а кордони між союзними республіками могли змінюватися лише за взаємною згодою відповідних республік, затвердження якої відносилося до компетен­ції СРСР. Організація і діяльність Радянської держави будувалася на засадах демократичного централізму та соціалістичної законності. Вся влада в СРСР належала народу, який її здійснював через Ради народних депутатів, що утворюють єдину систему органів державної влади (ст.ст. 1-4, 70-72, 74-76, 78, 80, 81 Конституції СРСР 1977 р.^[145]).

Однак ці правові положення йшли в розріз з об’єктивною реальністю, викликаною політичним режимом радянської держави: СРСР був гіперцент- ралізованою однопартійною диктатурою з політичною та ідеологічною мо­нополією на державну владу Комуністичної партії Радянського Союзу^[146], яка відповідно до норм тієї ж Конституції СРСР 1977 р., «існувала для наро­ду та служила йому», була «керуючою та спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних та суспільних орга­нізацій», «визначала генеральну перспективу розвитку суспільства, лінію внутрішньої і зовнішньої політики СРСР, керувала великою будівничою діяльність радянського народу, надавала планомірний, науково обґрунтова­ний характер його боротьбі за перемогу комунізму», а вся влада Рад народ­них депутатів, що утворювали єдину систему органів державної влади була лише імітацією демократичних процесів та пропагандою соціалістичної дійсності з боку КПРС.

КПРС функціонувала на основі власних внутрішніх партійних докуме­нтів — Статуту та Програми КПРС, актів з’їздів КПРС, центральних та міс­цевих органів КПРС, їхніх пленумів та конференцій. Акти КПРС мали пря­му юридичну дію та були загально обов’язковими для всіх, кого вони стосувалися, а всі рішення органів державної влади СРСР приймалися на виконання партійних документів після попереднього обговорення та санкці­онування відповідними органами КПРС^[147]. Ступінь партійного контролю над всіма політичними, правовими, соціальними, економічними, науковими, культурними, релігійними та ін. процесами в радянській державі змінювався час від часу, а співвідношення між авторитарними та тоталітарними тенден­ціями в СРСР постійно корегувалося в залежності від волі партійної номен­клатури та її окремих лідерів, у зв’язку з чим політичний режим СРСР в цілому завжди мав антидемократичне забарвлення^[148].

Таким чином, радянській правовій реальності була властива глибока прірва між її' нормативною (де-юре) та фактичною (де-факто) сферами, що було спричинено офіційною ідеологією КПРС — марксизмом-ленінізмом. Відповідно до творів К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, а також з точки зору провідних членів КПРС, право, як і держава, вважалися всього-на-всього «частиною надбудови над економічним базисом класового суспільства»^[149]. Право розглядалося та досліджувалося виключно крізь призму позитивізму як «система встановлених або санкціонованих державою загально­обов’язкових правил поведінки (норм), що виражають волю пануючого класу або всього народу, чи революційно-демократичних сил суспільст­ва»^[150]. Як пише О. Лук’янова, «радянській владі позитивний підхід до права був вигідний, і радянські учені, заперечуючи ворожі «буржуазні» дослі­дження, продовжували вивчати постулати позитивістської теорії права. Як наслідок єдиним науковим змістом права стало вивчення законів, а юрис­пруденцію замінили легістикою»^[151]. Таким чином, радянська держава, ке­руючись одним із ключових постулатів філософії марксизму-ленінізму про відмирання держави в ході становлення комуністичного суспільства^[152], з одного боку, визнавала лише інструментальну цінність права та не приділя­ла правовій політиці належної уваги, а з іншого, — постійно ідеалізувала власне «соціалістичне право», протиставляючи його праву «буржуазно- му»^[153].

Відкидаючи традиційну на заході концепцію поділу влади, КПРС ви­значила Верховну Раду СРСР (до 1936 р. — З’їзд Рад СРСР) формально вищим органом державної влади СРСР, уповноваженим вирішувати питан­ня, віднесені до відання СРСР, який формувався на безальтернативних ви­борах переважно із числа членів КПРС. Важливою змістовою характеристи­кою діяльності даного органу була його дискретність: він щороку збирався на кілька днів для законотворчої діяльності, а решту часу його функції вико­нувала Президія, склад якої відповідно до ст. 119 Конституції СРСР 1977 р. формувався самою Верховною Радою СРСР (до 1936 р. — Центральний Виконавчий Комітет СРСР, який обирався З’їздом Рад СРСР). Президія Верховної Ради СРСР як постійно діючий орган Верховної Ради СРСР, крім здійснення функцій вищого органу верховної влади в період між сесіями Верховної Ради СРСР, також займалася виконанням поточної роботи, маючи власні повноваження, реалізація яких не залежала від часу сесій Верховної Ради СРСР^[156].

В період між сесіями Верховної Ради СРСР з наступним поданням на її затвердження на черговій сесії Президія Верховної Ради СРСР мала право вносити у разі потреби зміни до чинних законодавчих актів СРСР, затвер­джувати зміну кордонів між союзними республіками, а також за пропозиці­єю Ради Міністрів СРСР утворювати та ліквідовувати міністерства СРСР і державні комітети СРСР та призначати на посади і звільняти з посад окре­мих осіб, які входили до складу Ради Міністрів СРСР за поданням Голови Ради Міністрів СРСР (ст.

Такий алгоритм діяльності вищого органу державної влади СРСР збе­рігався протягом всього часу існування СРСР, незалежно від зміни назви і корегування функцій цього органу внаслідок конституційних реформ 1936 і

1988 рр. в СРСР. Однак, на відміну від вищезгаданої Конституції СРСР 1977 р., в Конституції СРСР 1936 р. норма про дублювання функції ВР СРСР в міжсесійний період Президією ВР СРСР чомусь була відсутня (хоча це саме собою розумілося ще починаючи з 1918 р.^[157]). Це законодавче упущення більшовиків породило безліч спекуляцій щодо повноважень Президії Вер­ховної Ради СРСР у питаннях адміністративно-територіального устрою, зокрема і у випадку з Кримом, оскільки повноваження щодо утворення но­вих територіальних одиниць у складі союзних республік, а також затвер­дження змін кордонів між союзними республіками не входило до сфери власної компетенції Президії Верховної Ради СРСР, а належали Верховній Раді СРСР (п. «д», «е» ст. 14, ст.ст. 31, 32).

Але якими б не були конституційні положення щодо Президії Верхов­ної Ради СРСР та самої Верховної Ради СРСР, необхідно наголосити, що фактично функції цього «вищого органу державної влади СРСР» зводилася лише до схвалення попередньо заготовлених КПРС проектів законодавчих актів, тому будь-яка законодавча ініціатива, так само як і її результат нале­жали виключно КПРС, а не цьому органу. Така ж сама логіка імітації держа­вного управління була на всіх рівнях територіальної організації СРСР^[158].

Отже, з’ясувавши правовий стан речей в СРСР, тепер можна безпосе­редньо перейти до правового статусу Криму як територіальної одиниці СРСР та розглянути з формально-юридичної точки кримський трансфер 1954 р.

На момент створення СРСР 30 грудня 1922 р. Крим уже був «автоном­ною республікою» в складі РСФРР. 18 жовтня 1921 р. Всеросійський центральний виконавчий комітет (вищий орган державної влади РСФРР в період між Всеросійським З’їздом Рад) та Рада народних комісарів РСФРР (де-факто уряд РСФРР) прийняли спільний Декрет «Про Автономну Крим­ську Радянську Соціалістичну Республіку»^[159], який об’єднав існуючі 7 окру­гів на півострові (Джанкойський, Євпаторійський, Керченський, Севасто­польський, Сімферопольський, Феодосійський та Ялтинський округи) в Автономну Кримську Соціалістичну Радянську Республіку як частину РСФРР. Якщо відповідно ст.ст. 12, 31, 49 Конституції РСФРР 1918 р., чинної на той момент^[160], обсяг повноважень Всеросійського ЦВК щодо визначення адміністративного устрою РСФРР в нас не викликає заперечень, то питання автономій в тій Конституції практично не було врегульовано: єдина норма ст. 11 даного документу лише передбачала, що «ради областей, які вирізня­ються особливим побутом та національним складом, можуть об’єднатися в автономні обласні союзи... Ці автономні обласні союзи входять на основі федерації в РСФРР». Крім того, в даному Декреті навіть не було чітко про­писано назву новоствореної територіальної одиниці^[161]. Таким чином, навіть найперший установчий документ про Крим як відокремлену територіальну одиницю РСФРР містив в собі ознаки типового більшовицького правового нігілізму.

За менш як 24-річний період існування кримської автономії було при­йнято три Конституції Криму (1921, 1929, 1937 рр.)^[162], що в цілому не ви­кликає подиву у зв’язку з загальними мінливими традиціями радянського конституціоналізму (прийняття трьох конституції Росії в 1918, 1925, 1937 рр. та двох конституцій СРСР в 1924, 1936 рр.)^[163] перших двадцяти років існування більшовицького режиму. Така конституційна динаміка в СРСР лише доводить теоретичність будь-який проявів федералізму в СРСР, які емпірично були немислимі в межах централізованого диктату компартії СРСР.

У 1945 р. відбулася перша зміна правового статусу Криму — позбав­лення його автономії, яке юридично було оформлено наступним чином. 30 червня 1945 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ «Про перетво­рення Кримської АРСР в Кримську область в складі РРФСР», яким затвер­джувала подання Президії Верховної Ради РРФСР про перетворення Криму з автономної республіки в область^[164]. Але оскільки в Конституції СРСР та союзних республік містилися переліки територіальних одиниць кожної сою­зної республіки (зокрема, в ст. 22 Конституції СРСР та ст. 14 Конституції РРФСР), то будь-яке територіальне перетворення вимагало внесення змін як до Конституції СРСР, так і до Конституції відповідної союзної республіки, що могла зробити лише відповідна Верховна Рада. Тоді 25 червня 1946 р. ВР РРФСР прийняла Закон РРФСР «Про ліквідацію Чечено-Інгушської АРСР та перетворення Кримської АРСР в Кримську область»^[165], яким вносила зміни в ст. 14 Конституції РРФСР, а 25 лютого 1947 р. ВР СРСР внесла від­повідні зміни в Конституцію СРСР^[166]. Таким чином, наступні два закони по суті мали легітимаційний характер: вони затверджували Указ Президії Вер­ховної Ради СРСР, вносячи відповідні зміни в радянське законодавство.

Чи була ліквідація кримської автономії в 1945 р. суттєвою трансфор­мацією фактично правового статусу Криму в СРСР? Звісно, що ні: фактичне становище жителів Криму в рамках тоталітарної держав мало залежало від наявності чи відсутності автономії у Криму, так само як і від перебування Криму в складі РРФСР чи УРСР. Процеси створення та ліквідації будь-яких територіальних одиниць в складі СРСР шляхом об’єднання, роз’єднання, приєднання, виділення, перетворення та перейменування, а також територі­альні трансфери в межах СРСР — переділ кордонів між територіальними одиницями першого (союзні республіки), другого (автономні республіки, автономні області, області, краї) та навіть третього рівня (автономні області в складі країв, автономні округи в складі країв чи областей, райони) — були абсолютно буденною справою для радянського державотворення^[167]. І хоча, відповідні органи державної влади, які здійснювали ці територіальні рефор­ми, обґрунтовували їхню необхідність, як правило, «неодноразовими про­ханнями» населення або трудящих, однак насправді як від останніх, так і навіть від цих державних органів мало що залежало — без політичної волі КПРС не видавався жоден нормативний акт в СРСР. Референдумів щодо територіальних питань в СРСР ніколи не проводилося^[168], але навіть якби вони відбувалися, то, знаючи політичний режим та виборчий процес в СРСР, можна припустити, що такі рішення все одно не відображали б віль­ного волевиявлення громадян СРСР.

Що ж до міжреспубліканського трансферу Кримської області з форма­льно-юридичної точки зору, то відповідно до Конституції СРСР 1936 р., а також Конституцій РРФСР і УРСР^[169] 1937 рр., територія союзних республік не могла бути зміненою без їхньої згоди. Будь-якого спеціального закону СРСР, як і законів союзних республік, які б регулювали питання таких між­республіканських територіальних трансферів, в СРСР не було. Тому згода союзних республік, підтверджена самим СРСР, могла виражатися лише у внесеннях змін у відповідні положення щодо територіального устрою УРСР і РРФСР до всіх трьох конституцій^[170]. Отже, поетапно процес передачі Кри­му від РРФСР до УРСР можна зобразити наступним чином:

1) 5 лютого 1954 р. Рада Міністрів РРФСР прийняла Постанову^[171], якою передбачала «вважати доцільним передати Кримську область зі складу РРФСР в склад УРСР» і «просити Президію Верховної Ради РРФСР розгля­нути питання про передачу Кримської області в склад УРСР та звернутися з відповідним поданням до Президії Верховної Ради СРСР»;

2) 5 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради РРФСР прийняла По­станову^[172], в якій проголосила: «Передати Кримську область зі складу РРФСР в склад Української РСР. Дану постанову внести на затвердження Президії Верховної Ради СРСР»;

3) 13 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла По­станову^[173] з наступним формулюванням: «Відповідно до подання Президії Верховної Ради Російської РФСР Президія Верховної Ради Української РСР постановляє: [п]росити Президію Верховної Ради Союзу РСР передати Кримську область зі складу Російської РФСР до складу Української РСР»;

4) 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР», в якому прописала:

«Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю і Української' РСР, Президія Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік постановляє:

Затвердити спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР і Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області зі складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки»^[174];

5) 26 квітня 1954 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон СРСР «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР», яким затве­рдила Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. та внесла відповідні зміни в ст.ст. 22 і 23 Конституції СРСР, якими встановлювалася територіальна організація РРФСР і УРСР^[175];

6) 2 червня 1954 р. Верховна Рада РРФСР прийняла Закон РРФСР «Про внесення змін і доповнень в статтю 14 Конституції (Основного Закону) РРФСР»^[176], яким відповідна стаття Конституції РРФСР про територіальний устрій приводилася у відповідність зі статтею 22 Конституції СРСР;

7) 17 червня 1954 р. Верховною Радою УРСР був прийнятий Закон УРСР «Про внесення змін і доповнень в статтю 18 Конституції (Основного Закону) Української РСР»^[177], яким також була приведена у відповідність зі статтею 23 Конституції СРСР відповідна стаття Конституції УРСР.

Таким чином, юридично увесь процес трансферу Криму був проведе­ний менш ніж за півроку: обидві союзні республіки надали свою згоду на зміну власної території (при чому двічі — до трансферу шляхом Постанов Президій ВР і після трансферу шляхом внесення змін до власних Конститу­цій), а СРСР цю згоду затвердив.

Натомість російські науковці, починаючи з 1991 р. і до тепер, уперто заперечують формальну зміну правового статусу Криму і Севастополя в 1954 р., стверджуючи, що вона була юридично нікчемною у зв’язку із гру­бими порушеннями радянського законодавства, оскільки Конституція СРСР не передбачала повноважень Президії Верховної Ради СРСР з розгляду пи­тань про зміну кордонів союзних республік; а Севастополь, крім того, взага­лі не був переданий в склад УРСР, оскільки він на той момент уже був міс­том республіканського значення^[178]. Такі ж самі висновки звучали і в багатьох офіційних документах російських державних інституцій, зокрема і російського парламенту^[179], які не рідко призводили до міжнародних сканда-

•180

лів.

Якщо ж досліджувати повноваження Президії Верховної Ради СРСР, то дійсно, в ст. 49 Конституції СРСР 1936 р., яка їх визначає, немає пункту щодо зміни кордонів між союзними республіками. Однак, в цьому переліку визначалися власні повноваження Президії Верховної Ради СРСР, які вона здійснювала незалежно від Верховної Ради СРСР. А як зазначалось вище, навіть не зважаючи на ту неточність, яку допустили більшовики в Консти­туції 1936 р., в міжсесійний період Президія Верховної Ради СРСР викону­вала повноваження самої Верховної Ради СРСР. А питання встановлення кордону між союзними республіками, повторимося, за ст. 14 Конституції СРСР 1936 р. якраз належало до повноважень Верховній Раді СРСР. Та на­віть якщо й не визнавати законним Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р., все одно неможливо поставити під сумнів конституцій- ність Закону СРСР від 26 квітня 1954 р., який був прийнятий на сесії Верхо­вною Радою СРСР та затверджував Указ Президії Верховної Ради СРСР. Так само не можна заперечити, що Закон РРФСР від 2 червня 1954 р. і Закон УРСР від 17 червня 1954 р. по суті виражали згоду обох союзних республік на територіальний трансфер. Тому з точки зору соціалістичної законності назвати цю передачу Криму незаконною не можна.

Що ж до міста Севастополя, то в РФ поширена думка, що Севастополь з 1948 р. як місто республіканського значення був окремою адміністративно- територіальною одиницею РРФСР, а отже не входив до складу Кримської області, через що не був переданий УРСР. Справді, у зв’язку зі стратегічним значенням м. Севастополь як головної бази Чорноморського флоту ВМФ СРСР, 25 жовтня 1948 р. Рада міністрів СРСР видала Постанову № 403 «Про ^[180] заходи щодо прискорення відновлення Севастополя»^[181], п. 57 якої пропонував віднести Севастополь до категорії міст республіканського значення. 29 жовтня 1948 р. Рада Міністрів РРФСР схвалила Постанову «Питання міста Севасто­поля»^[182], а Президія Верховної Ради РРФСР прийняла Указ «Про виділення міста Севастополя в самостійний адміністративно-господарський центр»^[183], яким постановила виділити м. Севастополь у самостійний адміністративно- господарський центр зі своїм бюджетом і віднести його до категорії міст рес­публіканського підпорядкування, а також зобов’язати Держплан РРФСР, Мі­ністерство фінансів РРФСР, міністерства і відомства РРФСР надалі виділяти м. Севастополь у державному плані і бюджеті окремим рядком.

Найцікавішим і найдивнішим є, мабуть, те, що поняття «місто республі­канського підпорядкування» не мало будь-якого закріплення в законодавстві СРСР (ще одне юридичне упущення більшовиків). Не існувало жодного сою­зного чи республіканського закону щодо правового статусу таких міст, так само як ні в ст. 14 Конституції РРФСР 1937 р., ні в у відповідних статтях ін­ших радянських конституцій такі міста в переліку наявних адміністративних одиниць не зазначалися. Не з’явилося м. Севастополь в ст. 14 Конституції РРФСР і після 1948 р. Єдиним поясненням такого стану речей було те, що з точки зору радянської влади Севастополь просто став містом, яке фінансува­лося напряму із республіканського бюджету окремим рядком, без зміни його юридичного підпорядкування чи правового статусу. Така точка зору також підкреслюється бюджетним законодавством РРФСР до 1954 р. та УРСР після 1954 р., місцевими актами Кримської області, а також тим, що жителі міста Севастополя після 1948 р. продовжували обирати своїх депутатів в Кримську обласну раду народних депутатів, а всі міські державні структури Севастополя продовжували підпорядковуватися Кримській області^[184]. Також, у Великій радянській енциклопедії (1955 р.) в статті про Севастополь сказано, що це «місто республіканського підпорядкування Кримської області УРСР»^[185].

Щодо самої категорії міст республіканського значення, то вона вперше з’явилася лише в республіканських Конституціях 1978 рр. (в Конституції СРСР 1977 р. були залишені тільки переліки союзних республік, а також автономних республік, областей і округів). Так, в ст. 71 Конституції РРФСР 1978 р. містами республіканського підпорядкування записані міста Москва та Ленінград^[186], тоді як в ст. 77 Конституції УРСР 1978 р. — міста Київ та Севастополь^[187].

Тому, як і у випадку з передачею Криму, фактичний стан речей в СРСР підтверджував той факт, що насправді Севастополь як місто республікансь­кого підпорядкування після 1948 р. залишався в складі Кримської області, і разом з нею був переданий в склад УРСР.

Варто підмітити ще останню територіальну зміну на Кримському пів­острові, яка відбувалася в 1955 р.: 3 березня 1955 р. був прийнятий Указ Президії Верховної Ради УРСР «Про перерахування Стрілковської та Щас- ливцевської сільських рад Кримської області в склад Херсонської облас­ті»^[188], яким північні території Арабатської стрілки, які географічно належали Кримському півострова та перебували під юрисдикцією цих двох сільських рад Джанкойського району Кримської області, передавалися до складу Гені- чеського району Херсонської області. Таким чином, невеликий сектор Кри­му в ході цього мікротрансферу юрисдикційно перейшов до Херсонській області материкової України, і завдяки цьому в 2014 р. ця частинка півост­рова не зазнала анексії, а залишиться в складі України.

З огляду на все зазначене вище виникають такі питання до апологетів теорії незаконної передачі Криму УРСР. Чому оспорюється саме передача Криму в склад УРСР від РРФСР в 1954 р.? Чому не визнається саме цей Указ Президії Верховної Ради СРСР 1954 р., незважаючи на те, що він є одним із численних документів подібного роду, якими здійснювалися всі територіальні трансфери в межах СРСР^[189]? Чому російська сторона не ви­знає законною передачу Криму Україні, але одночасно визнає та ніколи не заперечувала юридичну дійсність статусу Севастополя як міста республі­канського значення, «мікротрансфер» 1955 р., якщо в усіх цих випадках рішення так само приймалися Указами Президій, а не актами відповідних Верховних Рад?

Таким чином, очевидно, що жодних формальних конституційних по­рушень в передачі Криму Україні в 1954 р. немає. Додатково хотілося б зазначити, що якби зазначені думки щодо незаконності передачі Криму чи Севастополя від Росії до України відкрито висловлювались безпосередньо за існування самого СРСР, то за це тоді можна було б отримати покарання у вигляді позбавлення волі розміром від 6 місяців до 7 років, оскільки таке діяння, відповідно до кримінального законодавства СРСР, однозначно під­падало під ознаки антирадянської агітації та пропаганди^[190].

З іншого боку, знаючи фактичний стан речей в СРСР, можна сміливо стверджувати, що вищезгадані юридичні акти всіх зазначених органів дер­жавної влади, які брали участь у кримському процесі 1954 р., явно не вира­жали своєї власної політичної волі чи необхідності даних територіальних змін, оскільки реальна політична воля в СРСР належала виключно органам КПРС^[191]. І хоча російські науковці ніколи не оспорювали передачу Криму Україні саме з такої підстави, ми вважаємо, що навіть, якби все радянське законодавство було ідеальним з точки зору форми та змісту, а кримський трансфер відбувся зразково з точки зору самого процесу, то вони все одно поставити б під сумнів легальність цієї процедури, але цього разу вже через особливості політичного режиму, який існував в СРСР.

Таким чином, справжньою передумовою анексії Криму стала радянсь­ка правова система, дефектність якої виражалася у синтезі правового нігілі­зму (зневаги і байдужості до права в цілому) з правовим ідеалізмом (роман­тизації та возвеличення соціалістичного права), юридичним нормативізмом з ігноруванням основних закономірностей юридичної технології, формаль­ним проголошенням демократії з її фактичним запереченням тощо. Саме така непродумана та неправова більшовицька політика по відношенню до територіального устрою СРСР, яка супроводжувалася волюнтаризмом при встановленні кордонів між адміністративними одиницями, і дала старт вже під час розпаду СРСР безлічі територіальних спорів, серед яких з’явилося і кримське питання.

2.2.