<<
>>

Формування та функціонування правової системи Польського Королівства та їївплив на правове регулювання у Галичині

У процесі становлення Польської держави формувалося і розвивалося право як важлива її ознака. Стародавнє польське право формувалось зі звичаєвого права. У зв’язку з відсутністю в ранньофеодальній Польщі збірника права на зразок варварського права (leges barbarorum) збереглося дуже мало відомостей про чинне в X-XII ст.

польське звичаєве право.

Історичні відомості про польське звичаєве право містяться у реляціях арабських купців, котрі відвідували польські землі, матеріалах хронік. 3 розвитком господарських відносин на польських землях з’являються князівські дипломи, що підтверджували правові дії приватних осіб (купівлі-продажу, дарування), князівські акти пожалувань, судові акти.

Важливим ранньофеодальним джерелом, в якому містяться відомості про становлення польського права, булатак звана Ген- риківська книга (інакше її ще називають - “Книга цистерціансь- кого монастиря в Генрикові” (Силезія) з XIII-XIV ст.).

У процесі формування владних структур з’явилися практичні порадники про те, як укладати правові акти й докумен- ти-формуляри. Існували формуляри для канцелярії монарха, архієпископської канцелярії в Гнєзно, для судів[895].

Правова система Польського Королівства була сформована внаслідок санкціонування звичаєвих норм. Цими звичаями були встановлені правила поведінки, що визнавались племен- ними союзами, котрі мешкали на території Польщі. Ними були західнослов’янські племена, звичаї яких були подібні до звичаїв східних слов’ян. Польський учений И.Лелевель дійшов висновку, що “Руська правда” значно вплинула на формування польського права. Адже суспільні відносини в Київській Pyci та Польському Королівстві були подібними, тому польська влада інколи вдавалась до аналогічного способу правового регулювання, передбаченого у “Руській правді”. Крім давньоукраїнського права, на формування польського права вплинуло великою мірою німецьке та норманське право[896].

Прийняття Польщею християнства стало чинником, який позитивно позначився на формуванні та розвитку правових інститутів. Це сталось не лише завдяки канонічному праву, а й вплинуло на правосвідомість польських правотворців і населення. Передусім необхідно звернути увагу на те, що офіційною мовою, якою творилося польське законодавство, стала латинська, оскільки вона була офіційною мовою католицької церкви. Тексти нормативно-правових актів формувались виключно латинською, хоча її не знала більшість населення Польського Королівства, в тому числі й населення Галичини. Народ не мав доступу до першоджерел правової інформації. Цей доступ, а також змогу освоїти юридичну професію, надавали лише полякам, котрі володіли латиною, були заможними й освідченими[897].

Найдавнішим джерелом польського звичаєвого права був збірник з другої ПОЛОВИНИ XIII CT., відомий у польській історико-правовій літературі під назвою “Книга звичаєвого польського права (iiKsiqgaprawa Zwyczajowegopolskiego”), інколи скорочено “Книга права” (“Ksiqgaprawa”), “Найдавніший звід польського права”, або “Ельблонзька книга” (‘iKsiqga Elblonska ’), книга Ноймана. Назва походить від того, що збірник польського звичаєвого права знайшов у м. Ельблонгу в 60-х роках XIX ст. в архіві бібліограф Ф.Нойман. Перше друковане видання “Польської правди” вийшло у світ 1869 p. B українській історико-правовій літературі цей збірник також називали “Польською правдою”, аналогічно до назв пам’яток раннього Середньовіччя “Руська правда”, “Салічна правда”[898]. Відповідно до ранньої середньовічної правовоїдійсності використовувався термін “правда”, який мав юридичне значення і сприяв формуванню терміна “право”. Адже термін “право” походить від кореня “прав”, що означає правда, справедливість. Під “правдою” в той час розуміли “закон”, який був обов’язковим до виконання, хоч поняття “закон” у правотворчості Середньовіччя не застосовували. За тогочасними уявленнями, закон розумівся як Божий припис, заповіді Святого Письма та ін.

Часом створення “Польської правди” прийнято вважати XIII ст. Її рукопис, збережений до наших часів, безперечно, не є оригіналом і датується близько 1340 p. Оригінал “Польської правди” створили німці. Річ у тім, що в XIII ст. від 1228 p. північнопольські етнічні землі перебували під владою Тевтонського ордену, а в 1249 p. місцеві князі уклали договір із великим магістром Тевтонського ордену, за яким отримали право застосовувати на цій території польське звичаєве право. Проте більшість суддів (німці) не були в ньому обізнані. Щоби вирішити цю проблему, влада Тевтонського ордену здійснила кодифікацію польського звичаєвого права, внаслідок чого було створено “Польську правду” (“Ельблонзьку книгу”), списки якої допомагали суддям німецької національності вирішувати судові справи на північнопольських землях.

“Польська правда” писалася середньовічною німецькою мовою для потреб хрестоносців і їх адміністрації, під владою яких опинилась в ті часи частина польських земель. Основним укладачем “Польської правди” була особа німецької національності. Автор “Польської правди” зазначав, що зібрав оригінальне право, яке “мудреці цього народу з давніх-давен встановили і оголосили, щоб він звертався до нього. Народ цей називається поляками, його право повідомляю”. Німецький автор писав про польське право як спільне для всіх польських земель, а це могло засвідчити, що система цього права не мала тоді станового характеру і складалася ще до розпаду Польщі на уділи, тобто до XII ст.[899]

“Польська правда” складалася зі вступу і чотирьох частин (право любецьке, староруське, старопольське і німецько- прусський словничок), налічувала 29 статей, котрі стосувалися різних галузей права. Отже, у збірнику є приписи щодо організації судів і судочинства (ст.І-ѴІ), низка норм кримінального права, які передбачали різні види злочинів і покарань (ст. VH-XX), норми спадкового права (ст. XXI-XXII), процесуального права, зокрема передбачено систему доказів, причому детально врегульовано застосування ордалій (“судів Божих”) (ст.

XXIII-XXV), становище феодально-залежних людей (XXVIH-XXIX)[900].

Вивчення тексту “Ельблонзької книги” дає змогу відтворити майнове становище основних верств ранньосередньовічного суспільства, їхнє правове положення, місце в соціально- політичному житті країни.

Будучи важливим джерелом для вивчення соціально- економічних, політичних і правових відносин Польщі XII-

XIII ст., “Ельблонзька книга” містила цікавий матеріал для порівняльного вивчення середньовічного права Польщі та Київської Русі.

У “Польській правді” вперше згадується про коморника. Однак його правовий статус, порівняно з Віслицьким статутом 1347 p., суттєво відрізнявся. Згідно з “Польською правдою”, він виконував роль дрібного судового чиновника, а у Вісли- цькому статуті - заступника судді. Також зазначимо появу в “Ельблонзькій книзі” найменшого в Польському Королівстві грошового покарання “триста”, яке (за даними з її тексту) сплачувалося крихтами солі (триста крихт солі)[901].

Офіційної чинності “Польська правда” на території Галичини не набула. Ймовірно, однак, що значна частина положень застосовувалася в юридичній практиці у Галичині. Це зумовлювалось масовим переселенням поляків на територію Галичини, котрі привезли з собою власне право й інші звичаї.

Одночасно зі функціонуванням польського звичаєвого права відбувалося формування писаного права[902]. Ha думку польського дослідника XVHI ст. Б. Ленгніха, право писане - це право, зафіксоване письмово, яке можна прочитати; неписане - те, що ніколи не було оголошене, а використовується як звичай і рівне за юридичною чинністю з писаним правилом. Уперше воно було встановлене польськими королями у формі статутів і привілеїв, котрі вважалися першою формою писаного права. Статути - це розпорядження (усні чи письмові) польських королів, у яких вони вирішували окремі питання державного ладу. До найдавніших належать Статути Болесла- ва Кривоустого у справі врегулювання військових обов’язків населення та Статут Лєшка Білого для гірників[903].

Згодом з’являються й інші джерела писаного права, видані королем і сеймом (королівські статути, сеймові конституції, королівські привілеї, королівські декрети), правові акти, видані міською владою (міські ухвали), правові акти церкви.

3 XIII ст. польські правителі видають привілеї, які поділялися на одноособові й земські. Привілей - це нормативно- правовий акт, що видавав польський король як глава держави стосовно встановлення, зміни чи припинення правовідносин для окремих фізичних і юридичних осіб. У латинській термінології - це привілей (privilegium), надання або донація (donatio), звільнення (libertas), імунітет (immunitas), відступлення (cessio)[904]. До категорії привілеїв не належали декрети, мандати, розпорядження, універсали королів, що стосувалися виконання певних правових дій, джерелом яких були або привілеї, або загальнодержавні конституції та статути[905].

Одноособові привілеї польський король видавав окремим особам - магнатам, шляхті, монастирям, церквам. Незабаром польські королі почали видавати земські привілеї для окремих станів або всієї землі, а також видавали загальнодержавні привілеї, що стосувалися всього Польського Королівства загалом.

Привілеї як джерело права у Галичині в складі Польського Королівства не завжди мали нормативно-правовий характер[906]. Із цією позицією С.Кутжеби доцільно погодитись, оскільки не можна вважати нормативно-правовими актами, скажімо, привілей на володіння певним селом. Отже, привілеї можна розподілити за правовою природою на нормативно- правові акти й інші документи (адміністративно-розпорядчі, господарські тощо).

Привілеї мав право видавати лише польський король як глава держави. Оскільки він володів широкою державною владою, інколи її свідомо обмежували через прийняття привілеїв щодо окремих осіб, соціальних груп, регіонів або всього населення держави. Тому за критерієм, кому був наданий привілей, ці документи можна класифікувати на чотири основні групи;

- привілеї для духовенства;

- привілеї для шляхти та рицарів;

- привілеї для міст;

- привілеї для євреїв[907].

За юридичною дією в просторі, привілеї поділялись на загальнодержавні (генеральні) та регіональні (провінційні). Генеральні поширювали дію на територію всієїдержави; провінційні (земські) - на шляхту однієї провінції чи землі. Перший загальнодержавний привілей шляхти прийнятий у м.Буда 1355 p. королем Людовиком Угорським[908]. Останній загальнодержавний королівський привілей - Нешавський, прийнятий у 1454 p. Безперечно, регіональні привілеї за кількістю значно переважали загальнодержавні. Найважливішим для Галичини регіональним привілеєм став привілей Владислава III 1434 p., за яким на її території було поширено чинність польського законодавства[909].

У 1374 p. Людовик Угорський, прагнучи утвердити на польському престолі свою дочку, змушений був видати Коши- цький привілей. За цим нормативно-правовим актом шляхта звільнялася від податків на користь держави (виняток становили символічних 2 гроші з лану). Шляхта могла бути призвана на військову службу лише у випадку “сильного нападу ворогів”, тобто зі службової суспільної групи ставала привелі- йованою. Для порівняння: у Росії право дворян самостійно вирішувати питання про перебування їх на державній службі надала Катерина II у “Жалуваній грамоті дворянству” аж 1785 p., а до цього часу військова та цивільна служба російсь- кихдворян вважалася обов’язковою. Згідно з Кошицьким привілеєм 1374 p., рицарство урівнювалося в правах з магнатами у питаннях володіння землею та звільнення від повинностей. Посада каштеляна ставала пожиттєвою, а призначали на неї лише представників місцевої знаті. Під контроль каштелянів переходили 23 міста, що раніше були опорою королівської влади. Водночас скасовувався обов’язок шляхти брати участь у будівництві нових і ремонті старих замків. Умовні утримання земель знаті (на умовах служби королю) були замінені на спадкові. Шляхта звільнялась навіть від обов’язку приймати на постій короля та його військо[910].

Видання Кошицького привілею 1374 p. - важливий етап у подальшому формуванні шляхетського стану, становленні його як суб’єкта державної політики[911]. Кошицький привілей ще сильніше зменшив слабкі ресурси королівської казни, додавши королівській владі залежності не лише від магнатів, а й від шляхти. У подальші часи, спираючись на надані їй привілеї, підсилені формуванням із шляхти “посполитого рушення”, яке становило неабияку політичну силу, шляхта набула впливу та значення, що переважалиудекілька разів політичний вплив і значення аналогічних соціальних верств у інших тогочасних європейських країнах.

Важливе значення у правотворчій діяльності короля Кази- мира III мало видання Статуту 1356 p. про заборону міським судам, які перебували під юрисдикцією німецького права, звертатися за роз’ясненням правових норм (так званими ортилями) за кордон. У зв’язку з цим було створено Вищий суд магдебурзького права Краківського замку. До його повноважень входило надавати правові роз’яснення з питань застосування права лав- ничими судами міст Малопольщі й бути провінціальним судом для війтів і солтисів із королівських міст[912]. Вищою інстанцією для міських судів став королівський суд, який ще називали комісарським судом шести міст[913]. Його вироки обов’язково повинен був затверджувати польський король. Наприклад, апеляції на рішення, постановлені лавничим судом Львова, передавалися до короля, оскільки Львів був наділений правом першої апеляційної інстанції для всіх руських міст[914].

Важливим правовим джерелом на польських землях стало німецьке право. Тут воно почало поширюватися від середини XIII ст., причому не в усній, звичаєвій формі, а у вигляді правових актів та стосувалося і міст, і сіл. Його правовою підставою були локаційні привілеї, надані правителем містові чи селу (якщо вони розташовувались у його володіннях), або на підставі дозволу правителя - власника землі - поселенцям на його території. У локаційному документі зазначалося, що поселення буде користуватись німецьким правом, визначався його устрій, система управління, господарське і правове становище поселенців тощо; зауважувалось, який населений пункт “на німецькому праві” служитиме для поселення зразком.

Основним німецьким джерелом права для таких поселень було “Саксонське зерцало”, укладене близько 1220 p., і створені на його основі системи німецького права - магдебурзьке, хелмінське, любецьке. У зв’язку з місцевими особливостями, до цього права вносились різнідоповнення та зміни. По суті, кожне поселення (місто чи село) мало “своє” німецьке право.

Найпоширенішим у Польщі був приватний збірник магдебурзького права під назвою uMagdeburgisches WeichbiMn (“Магдебурзька міськатериторія”) від початків XIV ст. Цей збірник дещо переробив, пристосувавши до польських умов, Конрад з Ополя (1308 p.).[915]

Окрім того, Магдебург систематично давав польським містам правові поради та консультації. Наприклад, такі поради- вказівки зі судових питань, видані для м. Вроцлава 1261 p., налічували 64 статті.

Важливим джерелом права стали судові міські книги й акти міських судів (найдавніші з них стосуються Кракова (1300 p.), різні торговельні, митні й інші привілеї, надавані монархами різним містам (найдавніші стосуються Вроцлава 1309 p., найбільше їх мав Краків).

Наприкінці XHI - початку XIV ст. у Польському Королівстві здійснювалася централізація державної влади, наслідком якої, зокрема, було створення єдиних судебників, згодом об’єднаних у Повний звід статутів Казимира Великого. До Казимира IH польські суди керувалися переважно нормами звичаєвого права, які багато в чому застаріли, не відображали нових соціально-економічних відносин і в кожному удільному князівстві мали свої особливості. До джерел права належали окремі князівські розпорядження, часто суперечливі[916].

Найважливішою пам’яткою писемного права цього періоду був Віслицький статут 1347 p., що мав загальнодержавне значення, тому й поширював чинність на Галичину. Його видав король Казимир III і оголосив у неділю, 11 березня 1347 p., на генеральному з’їзді ^enerale etgrande conventum) представників шляхти Малої та Великої Польщі (прелатів і баронів). Це був перший правовий акт Польського Королівства, який покладено в основу всіх наступних правових актів королівської влади. Аналізуючи джерела Статуту 1347 p., наголосимо, що Казимир III використав їх творчо. Водночас, як зауважує український історик Р.Лащенко, в процесі його укладання використовувалися і норми звичаєвого польського, і звичаєвого руського права, оскільки Статут містив уже багато норм, майже тотожних з нормами “Руської правди” Київської Pyci[917]. Проте у польській літературі висловлюється думка: це зібрання булолише одним із трьох звичайних судових віч, котрі щороку відбувалися у Віслиці; з них одне зазвичай припадало на неділю. Польський дослідник Р.Губе допускав, що головним укладачем Віслиць- кого статуту була особа духовного сану. 3 ученим погоджувався український дослідник P. Лащенко, оскільки вживані у тексті статуту звороти були характерні для декреталій Папи Григорія IX (1234 p.) і посилань на Святе Письмо[918]. Аналіз тексту Віслицького статуту 1347 p. засвідчує, що він написаний з позицій теологічної концепції права, адже в ньому містились положення, згідно із котрими суддя, розглядаючи справу, повинен пам’ятати, що найвищим покаранням є Божа кара[919]. Віслицький статут 1347 p. розпочинався з передмови, в якій король визначив мету видання статуту: “Тим документом указуємо, що усі піддані нашого Польського Королівства повинні піклуватися один за одного, не кривдити один одного, але справедливо допомагати”[920]. За структурою Віслицький статут 1347 p. складався з двох частин.

До першої частини Віслицького статуту входили приписи, що стосувалися судочинства, а також приписи, віднесені до цивільного права. Друга частина завершувалася кримінально- правовими нормами. У обох частинах налічувалось 59 статей, кількість яких збільшилась до 113. До Статуту ввійшли й інші норми. До них належали, зокрема, “преюдикати”, тобто судові рішення, що визнавалися зразковими і мали характер прецеденту, оскільки цих приписів і повинні були у подальшій діяльності дотримуватися суди. Таких преюдикатів у Вісли- цькому статуті містилося 25. Крім того, дещо пізніше до нього були введені 20 додаткових законодавчих розпоряджень -extrawaganty (extrawaganty constitutiones). Вони доповнили основні засадничі норми статуту. B частині правових приписів, котрі врегульовували відносини власності, у Віслицькому статуті містилася низка приписів про давність ^rraescriptionibus), спадщину “без заповіту”, а також окремі загальні норми про позови, судові доводи та свідків. Він регулював правовідносини, містив норми публічного і приватного права. Статут 1347 p. визначав правовий статус окремих станів суспільства, передусім шляхти та духовенства. Ha обидва стани покладалися обов’язки військової служби на користь короля залежно від розмірів землеволодіння. Якщо з певних причин священик не міг виконати цей обов’язок, то допускалась можливість передати це комусь із близьких родичів, в іншому випадку земельне володіння вилучалося і поверталося до королівського земельного фонду.

За Віслицьким статутом 1347 p., шляхта зобов’язувалась відбувати службу в межах держави. Її участь у військових походах поза межами Польського Королівства визнавалась справою добровільною, з окремою грошовою оплатою[921].

Важливим джерелом права у Польському Королівстві був Пьотрківський статут 1347 p. Однак він не поширював чинність на Галичину, алише на Велику Польщу. Віслицький статут перекладено українсько-руською мовою, а Пьотрківський - ні. Дослідник Р.Губе дійшов висновку, що між цими статутами існували суттєві розбіжності. Ha йогодумку, Віслицький статут не лише узаконив діючі в державі норми звичаєвого права, а й містив багато правових нововведень, що відповідали новим соціально-економічним та політичним умовам розвитку Польського Королівства. Пьотрківський статут обмежувався лише викладом чинних законів і звичаїв. Через вузьку юридичну природу він застосовувався лише у Великій Польщі, а Віслицький статут мав загальнодержавне значення і діяв на всій території Королівства, в тому числі у Галичині[922]. Це положення підтверджують також факт перекладу Віслицького статуту 1347 p. українсько-руською мовою у зміненій редакції, яка враховувала місцеву специфіку Галичини[923].

Порівнюючи Пьотрківський статут із Віслицьким статутом, можна простежити політичні відмінності між ними. Віслицький статут став результатом нормопроектування ма- лопольської еліти, зокрема краківської. Краків був столицею Польського Королівства, тому не дивно, що у ньому мешкали кваліфікованіші фахівці в галузі права, котрі у Віслицькому статуті втілили низку законодавчих новел, що відповідали умовам державно-правового розвитку. Серед авторів Віслицького статуту - краківський каштелян Спицимир, краківський канцлер Збігнев та інші представники столичної інтелігенції. Натомість у Пьотрківському статуті акцентувалось на кодифікації правових звичаїв, котрі діяли у Великопольщі, застосовуючи незначну редакцію чинного права[924].

Віслицький статут детально визначав порядок судового процесу, що було особливо важливим у середньовічних правових системах. У Пьотрківському статуті процесуальне право регламентувалось дотично. Натомість Пьотрківський статут значно чіткіше регулював сімейно-правові відносини порівняно з Віслицьким. Це було позитивною рисою Пьотрківського статуту, хоча навіть такий позитив не був насправді великим у зв’язку зі збереженням окремих архаїчних звичаєвих норм у сімейному праві.

У першій половині XIV ст. польські королі намагалися уніфікувати польське законодавство через кодифікацію, в основу якої було покладено об’єднання Віслицького та Пьотрківського статутів[925]. Необхідність кодифікації польського права чітко виражена у ст. 119 Повного зводу статутів Казимира Великого: “Оскільки народ, який перебуває під владою одного короля, не повинен користуватися різним правом, щоб він не був подібним до чудовиська з декількома головами, для загального блага корисно, щоб на основі єдиного й однакового права як в Кракові, так і у всій Польщі судили. Бо один король, одне право і одна монета у всьому Королівстві повинні бути”[926].

Кодифікаційний процес закінчився створенням нового письмового нормативно-правового акта - Повного зводу статутів Казимира Великого у 1420 p. Кодифікатори вирішили низку складних теоретичних і практичних питань польського права в дусі ідей західної традиції права. Однак в історико- правовій літературі точна дата його укладення не встановлена. Повний звід статутів Казимира Великого і Доповнення до зводу статутів Казимира Великого налічував 165 статей і складався з двох статутів: Віслицького (Малопольського) і Пьотрківського (Великопольського). Його аналіз засвідчує, що норми Віслицького статуту ввійшли у цей статут повністю, а норми Пьотрківського - лише частково. Із Пьотрківського статуту перенесено лише ті норми, котрі не суперечили Bic- лицькому статуту. Повний звід статутів Казимира Великого (в літературі він згадується під назвою “Статути Казимира Великого”) був ґрунтовно опрацьований, нормативний матеріал систематизований, суперечливі положення усунені. Оригінал Статутів Казимира Великого не знайдено, вони відомі з пізніших (XV ст.) рукописів. Статути Казимира Великого, як і більшість офіційних документів того часу, були написані латинською мовою. Найкращим перекладом Повного зводу статутів Казимира Великого польською мовою був переклад, опублікований А.Гельцелем у 1856 p.[927]

У 1423 p. було прийнято Вартський статут, який складався з 30 артикулів. Він був актом загальнообов’язковоїдії на території Польського Королівства і характеризувався чіткістю та досконалістю правових норм[928]. Вартський статут було прийнято 28 жовтня 1423 p. у м. Варт королем Владиславом II Ягай- лом. Його застосовували до кінця XVI ст. До найважливіших положень цього документа належав дозвіл шляхті викупляти неефективні господарства. Крім того, Вартський статут визначав судові повноваження старост, обмежував право селян покидати село, надавав право воєводам встановлювати ціни без участі представників цехів. Цей нормативно-правовий акт формував правові основи для економічного розвитку шляхетських фільварків, проте водночас обмежував можливості розвитку міст[929]. Головна увага у Вартському статуті 1423 p. приділялась регулюванню сімейних, спадкових та опікунських відносин. B окремих статтях визначалася компетенція сільських старост. Дата прийняття Вартського статуту була дискусійним питанням у польській історико-правовій науці. Тривалий час вважалось, що Вартський статут прийнято у 1423 p., доки цю думку не опротестував польський дослідник А.Клодзинський. Він презюмував: датою прийняття цього нормативно-правового акта був 1434 p. Згодом цим питанням зацікавився інший польський дослідник - С.Роман, який, провівши ґрунтовні дослідження, обґрунтував, що Вартський статут прийнято у 1423 p. Аналізуючи оригінальні тексти цього статуту, порівнюючи їх з лонкошинськими та мазовецьки- ми документальними джерелами, польський історик права Ф.Собальський дійшов висновку: правильнішою була думка С.Романа, ніж А.Клодзинського, а Вартський статут було прийнято у 1423 p.[930] Статути Казимира Великого (1420 p.) та Вартський статут(1423 p.), що уточнював їх, стали основними писаними джерелами польського права, які діяли в Руському воєводстві до 1569 p.

Оскільки на польських землях письмові джерела права з’явилися пізніше, ніж на українських, тому цілком обґрунтовано можна допустити, що раннє законодавство Польського Королівства формувалося з урахуванням українського досвіду правотворення. Надумку П.Раковецького, до часу прийняття

Статутів короля Казимира Великого у межуючих з українськими землями польських регіонах, ймовірно, діяла “Руська правда”. Цей погляд також підтримував вітчизняний дослідник Ф.Леонтович, який також звернув увагу на подібність правових норм “Руської правди” та польських статутів. Він навіть склав порівняльну таблицю тотожних правових норм цих законодавчих актів:

“Руська правда” (Розширена редакція) Тотожна стаття Віслицький

статут

________ ст. 69________ Про викрадення бджіл_________________ ст. 34
_______ ст. 4-5________ Хто буде поранений у сварці____________ ст. 36
ст. 85 Коли кметь помре без дітей, тоді пан отримує спадщину____________________________ ст. 54
________ ст. 71________ Коли смерд (кметь) вб’є іншого кметя ст. 56
ст. 86 Дівчина виходить заміж: бере з батьківського майна віно, а спадщина, за відсутності синів, переходить князю ст. 105
сг. 89 При братах сестри беруть тільки віно ст. 127

Як і у Віслицькому, так і у Вартському статутах містилися норми, що дублювали “Руську правду”. Ст. 7 Вартського статуту дублювала ст. 89 Розширеної редакції “Руської правди” (сини після батьківської смерті повинні сестер видати заміж). Ст. 12 Вартського статуту повторювала ті самі положення ст. 64-66 Розширеної редакції “Руської правди” (про порушення меж і знаків). У ст. 5 Вартського статуту зазначалося: “... дружина після смерті свого чоловіка... усе майно, поки на стільці вдовичому сиділа, під своєю опікою тримала, а так своєю злою волею багаторазово дітям майно витрачала, тому, переглянувши це, скасовуємо, встановлюючи, що вдова може взяти тільки своє віно та посаг, а не інше майно, яке має їх з чоловіком дітям віддати”[931]. Ст. 101 Розширеної редакції “Руської правди”: “Якщо дружина після смерті чоловіка залишилася вдовою, витратила майно чоловіка, а потім знову вийшла заміж, то їх заплатити за все дітям”[932]. Отже, ці статті відповідають одна одній за змістом.

Порівняльний аналіз цих правових норм засвідчує, що законодавство Польського Королівства розвивалося також завдяки рецепціїдавньоукраїнського права. Причиною цього було, передусім, сусідстводо 1349 p. з Галицько-Волинською державою та вплив її високорозвинутої правової системи.

Король Владислав Ягайло 4 березня 1430 p. видав Єд- лненський привілей, в якому підтвердив права шляхти і духовенства, надані їм земськими привілеями 1374, 1386, 1388 і 1425 pp., та надав нові права цим суспільним верствам[933]. У ньому регламентувався порядок поширення польського права на Галичину, Куявську та Добжинську землі. Зокрема, ст.18 Єдлненського привілею гласить про розпорядження права земель польських на “terra Russie”. Подібну норму містили також привілеї короля 1425 p. і 1433 p.[934] Так, у Краківському привілеї 1433 p. Владислава II Ягайла (повна назва нормативно-правового акта - “Підтвердження прав земських через осяяного Владислава короля польського 1433 p. у Кракові”) зазначалося: “... всі землі наші Королівства Польського, теж земля Руська... до одного права і одного статуту посполитого всіх земян приводимо і з’єднуємо...”[935]

Авторитетний польський дослідник С.Кутжеба вважав: попри прийняття нормативно-правових актів, Руське воє- водство перейшло на польське право аж у липні 1434 p., коли було затверджено ще один привілей, який докладніше регулював порядок цієї правової реформи. Польський хроніст Ян Длугош наголошував: перед прийняттям рішення про впровадження в Галичині польського права тривала гсора дискусія між двома політичними угрупуваннями впливових польських магнатів. Одні підтримували повне впровадження польського права в Галичині, інші - ні, оскільки не хотіли ділитись своїми привілеями з феодальною верхівкою Руського воєводсгва[936]. Єд- лненський привілей 1430 p. впроваджував нову судову систему та новий адміністративний апарат. Так, 2 травня 1433 p. містилася перша згадка про каштеляна перемишльського; 7 листопада 1433 p. - каштеляна сяноцького; 16 січня 1434 p. - підкоморія та мечника сяноцьких; 25 липня 1434 p. - підкоморіїв перемишльського та галицького; 23 серпня - хорунжого сяноцького[937].

Прийняття Єдлненського привілею мало важливе значення для Галичини. До 1434 p. Руське воєводство не мало своїх представників у королівській раді. Єдлненський привілей надавав право Галичині мати таке представництво, передусім в особі каштеляна та воєводи[938].

Відповідно до положень Єдлненського привілею змінювалась система судоустрою. Були впроваджені земські суди, підко- морські суди, а сгаростинські суди сгали іменуватися гродськи- ми судами. Реалізація цієї реформи затрималась на кілька років. У Львівській землі її реалізували 1 січня 1435 p.; у Галицькій землі - 12 вересня 1435 p., Сяноцькій - 22 вересня 1435 p. Точна дата невідома, але у Перемишльській землі теж були організовані в 1435 p.[939].

У 1454 p. польська шляхта отримала право скликати свої сеймики. Це право надав Казимир IV Ягеллончик, який змушений був видати Нешавські статути. Оригінальна назва He- шавських статутів - “Відновлення прав земських із дозволення деяких статей через осяяного Казимира короля Польського 1454 p. в Нешаві”[940]. За Нешавськими статутами, король не мав права прийняти жодного важливого рішення без скликання генерального з’їзду шляхти - сейму[941]. Пізніше цей порядок підтвердили Мельницький і Радомський привілеї 1505 p.

Нешавські статути 1454 p. складалися з чотирьох частин: великопольського, малопольського, серадзького та холмського. Можна погодитися з польським дослідником М.Бобжинським в тому, що зміст малопольського та холмського Нешавських статутів був однаковим[942].

Нешавські статути вилучали з підсудності королівського суду певні категорії кримінальних справ про злочини, вчинені шляхтою. Цей нормативно-правовий акт зрівнював права шляхти і магнатів стосовно заміщення державних посад. Нешавські статути передали також сеймикам право на здійснення судочинства. Його в особливих випадках здійснював загальнодержавний сейм. Вільне селянство мало власний копний суд, який обирався на громадському віче. Суд над кріпаками здійснював власник села. У межах володінь, належних їм, магнати довільно змінювали чинні норми права, диктували свою волю не лише селянам, а й безземельній шляхті.

У 1505 p. було видано Радомський привілей, який підвищував роль вального сейму в державно-політичному житті Польського Королівства. Згідно з цим привілеєм, польський король втратив право самостійно видавати статути та привілеї, роздавати коронні землі[943].

У польській літературі Радомський привілей 1505 p. називають конституцією Nihil novi (з лат. - “Нічого нового”), адже цим актом для прийняття королем загальнодержавних нормативно-правових актів встановлювалася необхідність надання згоди вального сейму. Радомський привілей зазначав: “Оскільки загальні права і статути держави стосуються не однієї людини, а всього народу, тому на цьому вальному сеймі в Радомі разом з усіма як доцільно та справедливо визнаємо і постановляємо, що віднині і в майбутньому на вічні віки нічого нового (nivil novi) не може бути встановлено нами та нашими наступниками без спільної згоди сенаторів і послів земських, бо інакше це буде шкодою для Польської держави і кожного її жителя, кривдою приватною, яка спрямована на скасування загального права та публічної свободи”[944].

Окрім цього, Радомський привілей 1505 p. дав визначення терміна “шляхтич”. За привілеєм, шляхтичем можна вважати тільки того, у кого кожен з батьків був шляхтичем і походить з шляхетського роду, а він і його батьки проживали і проживають у своїх маєтках, гродах, містечках або селах згідно зі звичаями шляхти, статутами і правами шляхти Польського Королівства. Привілей також визнавав шляхтичем того, у кого батько шляхтич, а мати належала до іншої суспільної групи, якщо він дотримувався зазначених умов і не займався діяльністю, притаманною міщанам або селянам (ремісництво, землеробство та ін.)[945]. *

Однією з найґрунтовніших систематизацій польського середньовічного права був СтатутЛаського 1506 p. За юридичною природою, цей нормативно-правовий акт був результатом інкорпорації, оскільки формувався із чинних джерел права без змін їхнього змісту. Ініціатором створення цього документа був коронний канцлер Ян Ласький, а автором - коронна канцелярія на чолі з ним. Ідея створення законодавчого зводу, в якому були б поміщені найважливіші закони держави прозвучала 1505 p. на засіданні вального сейму в м. Радом[946]. Цей об’ємний документ надрукували 27 січня 1506 p. у м.Краків під назвою uCommune inaliti Poloniae Regniprivilegium constitutionum et indultum ’ (Зібрання польських королівських привілеїв, конституцій і розпоряджень”. -/.£.)[947].

У Галичині Статут Ласького мав широке застосування під час рокошу (бунту) львівської шляхти в 1537 p. Юридичної дії Статуту Ласького 1506 p. було надано на підставі привілею польського короля Олександра, який був оголошений ним на засіданні вального сейму 1506 p.

До складу Статуту Ласького 1506 p. увійшли: статути (Віслицький, Пьотрківський, Вартський та ін.), сеймові конституції (1496, 1504, 1505 pp.)> генеральні привілеї шляхти (Кошицький, Червинський, Єдлненський та ін.), міжнародні договори з Великим князівством Литовським і Тевтонський орденом, державно-церковні акти, привілеїдля євреїв, списки звичаєвого права, джерела магдебурзького та канонічного права[948]. Інкорпорація законодавства Польського Королівства була здійснена у такий спосіб, що нормативно-правові акти в Статуті Ласького 1506 p. розміщувалися у хронологічному порядку. Статут Ласького отримав затвердження польського короля, тому офіційно набув юридичної чинності. Серед джерел німецького права в статут було введено: “Саксонське зерцало”, вейхбільд магдебурзький, право любецьке[949].

Статут Ласького 1506 p. не охопив усіх діючих у Польському Королівстві законів, а ті нормативно-правові акти, що потрапили до його складу, не припинили юридичної дії, будучи чинними паралельно з ним.

У 1523 p. вальний сейм ухва^йв підготовлений спеціальною комісією проект процесуального кодексу, який грунтувався на магдебурзькому процесуальному праві. Він був названий “Формула кодексу”, налічував 111 артикулів з чітко викладеними положеннями (усунені з судового процесу архаїчність, формалістика, консерватизм). Текст кодексу поділявся на дві частини: у першій (арт. 1-75) містилися приписи про порядок здійснення судового процесу; в другій (арт. 76-111) зібрано процесуальні формули, докладно розроблено процедуру виконання вироків і рішень[950]. Його спочатку застосовувала лише Малопольща, а згодом - інші землі Польського Королівства.

Унаслідок подальших кодифікаційних робіт у 1532 p. був опублікований проект законів із основних галузей польського права, названий “Коректура права” (‘iCorrectura іигіит”). Він складався з 929 артикулів, налічував п’ять книг (перша стосувалася діючих джерел права, організації держави і судів; друга - процесуальне право; третя - сімейне та спадкове право; четверта - зобов’язальне і кримінальне право; п’ята - процесуальне право)[951].

Творці проекту “Коректури права” у процесі його створення використовували СтатутЛаського 1506 p. і Зібрання Сигізмунда I Старого 1524 p. їх метою було редагування діючого права внаслідок усунення повторів і суперечностей правових норм, ліквідації партикуляризмів, а також уніфікації своєї правової системи. Безсумнівно, ці наміри були дуже прогресивними.

Заплановане прийняття “Коректури права” на засіданні вального сейму в Пьотркові в 1534 p. не відбулося. Шляхта вирішила, що цей нормативно-правовий акт може перешкодити збільшенню її прав і привілеїв, окрім того, стати надійною правовою основою для посилення державної влади польського короля. Провал “Коректури права” 1534 p. мав негативне значення для подальшого розвитку польського законодавства, адже наступні кодифікаційні роботи відбулися аж в епоху Відродження[952].

Однак ідея кодифікації польського права не цілковито зникла серед політичної еліти Польського Королівства. У 1553 p. шляхтич Я.Прилуцький упорядкував обширне зібрання законів, яке мало стати основою для майбутньої кодифікації. Законодавчий збірник Я.Прилуцького отримав назву iiLeges seu statuta acprivilegia Regni РоІопіае” (“Закони, статути та привілеї Польського Королівства”. - І.Б.). Нормативно-правові акти в збірнику систематизовані за зразком “Інституцій” давньоримського юриста Гая. Центральна влада Польського Королівства визнала таку систематизацію права невдалою для держави та не надала їй офіційного затвердження.

У 1563 p. шляхтич Я.Гербут здійснив неофіційну кодифікацію законодавства Польського Королівства - iiStatuta Regni РоІопіае in ordinen alphabeti digesta” (“Статути Польського Королівства, укладені в алфавітному порядку”. - /.£.), яка отримала широке застосування у судовій практиці. Збірник укладений латинською мовою, тому автор отримав завдання від центральної влади Польського Королівства перекласти його польською. Це було виконано в 1570 p., але, як і попередній збірник, він не отримав урядового визнання[953].

Польське середньовічне право було спрямоване на обмеження влади короля і зміцнення влади шляхти. Такий характер законодавства простежується в усіх згаданих джерелах польського права. Однак найбільшої влади шляхті надав нормативно-правовий акт під назвою “Артикули короля Генріха Валуа[954]* 1573 р.”. У ньому закріплено небачений утогочасній Європі феномен виборчого характеру королівської влади. Що два роки король зобов’язувався скликати сейм, без згоди якого заборонялося оголошувати війну чи укладати мир. Нормативні акти (статути, ухвали, конституції) приймав лише вальний сейм. У випадку відмови короля від дотримання Генріхових артикулів шляхті надавалося законне право на збройну боротьбу за свої права. Над королем встановлювався юридично закріплений контроль, що покладався на постійно діючу раду сенаторів.

Окрім цих найважливіших нормативно-правових актів Польського Королівства, діяли також і менш значущі нормативні акти, хоча вони заслуговують на увагу історико-правової науки (зокрема, привілеї, видані королівською владою з окремих питань державного управління). До них, наприклад, можна віднести привілеї Казимира III про військову й монетну справу, застосування німецького і канонічного права та ін.[955]

Законодавча діяльність польських королів до XIV ст. не була активною. До періоду правління останнього короля з династії П’ястів - Казимира III - польські королі прийняли обмаль актів, котрі б мали нормативно-правовий характер (серед них першим відомим актом був Статут Мєшка I, який зобов’язував жителів Польського Королівства дотримуватися церковного посту та встановлював заборону багатоженства). У 1138 p. (1139 p.) польський король Болеслав Кривоустий видав ординації про засади і правила престолонаслідування, а 1286 p. Пшемислав II - нормативно-правовий акт, який визначав документальну форму привілеїв. Владислав I Локетек у 1298-1299 pp. надав окремим містам, через прийняття відповідних нормативно-правових актів, право самостійно карати злочинців[956].

Джерелами права були також загальні й особисті привілеї, законодавство сеймиків, а з утворенням вального сейму - його власні акти: конституції, постанови, статути тощо.

Нормативно-правові акти, які приймав вальний сейм Польського Королівства, називалися “конституції”. Перші відомі сучасній історико-правовій науці конституції вального сейму прийняті 1493 p. Щоправда, не всі нормативно-правові акти вального сейму називалися “конституціями”, а лише ті, котрі регулювали найважливіші сфери суспільного життя. Загальною назвою актів вального сейму була “ухвали”.

Конституції в Польському Королівстві поділялися на два види:

-constitutionesperpetuae - чинності, необмежені часом, тобто “вічні конституції”;

- constitutiones temporales - з певним строком юридичної дії, так звані тимчасові конституції.

Ha засіданні вального сейму в м.Пьотркові було прийнято тимчасові конституції (вони діяли впродовж трьох років), а на засіданні сейму в м.Радом у 1505 p. - і вічні, й тимчасові конституції (термін дії таких тимчасових конституцій - до наступної сесії вального сейму). Такий строк зазвичай встановлювався щодо військових конституцій, котрі визначали оборонну політику держави на певний проміжок часу. Конституції 1519 p. повинні діяти в Польському Королівстві три роки, але після спливу цього строку (1524 p.) вальний сейм надав їм статус вічних[957]. Отже, вальний сейм мав право за потреби змінювати термін чинності своїх нормативно-правових актів.

Ухвали вального сейму, що здійснювали правове регулювання податкових правовідносин, мали назву “податкові універсали”.

Усі сеймові ухвали приймалися іменем Польської Корони, а в їхніх преамбулах зазначалося, що вони є результатом згоди сейму - палати представників і сенату. Зазвичай з ініціативою прийняття певної ухвали виступав на засіданні вального сейму король. Ця законодавча ініціатива в польській юриспруденції позначалася терміном “петиція” tyetitia). У 1508 p. на засіданні вального сейму в Кракові з петицією виступила палата представників, що було нетиповим випадком[958].

Унаслідок прийняття нормативно-правових актів вальний сейм впливав на суспільні відносини, регулюючи важливі сфери економіки, судочинства, господарства тощо. Це засвідчують норми, які в них закріплювалися, зокрема ухвали:

- 1512 p. - про злодіїв; обов’язки старостта ін.;

- 1515 p. - про монети;

- 1523 p. - про затвердження Formulaprocessus (кодифікації процесуально-правових норм), таксу на товари, про договори та ін.;

- 1524 p. - про кримінально-правову відповідальність за вбивство;

- 1564 p. - про затвердження декрету “на суди нові”;

- 1501, 1569 pp. - конституції щодо унії з Великим князівством Литовським;

- інші[959].

Податкові універсали мали переважно вузький предмет правового регулювання, встановлюючи чи скасовуючи один або два податки. Так, 1511 і 1518 pp. вальний сейм приймав ухвали щодо “побору” та “чопового”. У 1519p. було прийнято кілька податкових універсалів: про “побір”, податок з євреїв, а також так звану поборову ординацію. Конституції 1503, 1504 і 1505 pp. Ян Ласький ввів до складу свого Статуту 1506 p.

Отже, результатом законодавчої діяльності вального сейму стало прийняття широкого кола нормативно-правових актів, котрі здійснювали правове регулювання суспільних відносин у Галичині.

Як відомо, до утворення вального сейму та генеральних земських сеймиків у Польському Королівстві важливі справи вирішувалися загальнодержавними та місцевими з’їздами шляхти. Окрім багатьох інших функцій, ці з’їзди займалися і законодавчою діяльністю. Прийняті ними нормативно- правові акти називалися “конклузіони” (‘iConclusiones”). Так, у 1444 p. загальнодержавний з’їзд шляхти у м. Пьотрків прийняв кілька конклузіонів, оскільки король перебував тривалий час в Угорщині[960].

Кожне воєводство та кожна земля Польського Королівства володіли певною адмінісгративно-правовою автономією. Право прийняття нормативно-правових актів, які поширювали юридичну дію на територію одного воєводства чи однієї землі, належало вічам, а в XV ст., у зв’язку з прийняттям Нешавсь- ких статутів 1454 p., перейшло до генеральних і земських сеймиків. Ці місцеві нормативно-правові акти називали “ляу- ди” (“laudum”). У ляудах здійснювалося правове регулювання питань судочинства, цивільного (приватного) і кримінального права. Деколи вони визначали правове становище селянства чи навіть земської оборони.

Зазвичай ляуди були невеликі за обсягом і містили по кілька статей. Однак відомі й такі ляуди, в яких налічувалося кільканадцять статей, наприклад, ляудум Красноставсько- го сеймику 1477 p. Цікаво зазначити, що Руське воєводство входило до регіонів Польського Королівство, де сеймиковим ляудам належала велика роль у системі джерел права.

Ha відміну від конклузіонів, котрі приймали з’їзди шляхти, ляудам для набуття чинності не було необхідно затвердження короля. Це давало змогу сеймикам здійснювати активну правотворчу діяльність, розвивати інститут місцевого самоврядування в Галичині й ефективно вирішувати питання регіонального значення[961].

Генеральний сеймик Руського воєводства 20 вересня 1587 p. прийняв на засіданні у м. Вишня постанову про участь галицької шляхти в бою під Віслицею, де повинні були воювати збройні сили Польщі та Швеції. Подібна за змістом і призначенням ухвала, прийнята генеральним сеймиком Руського воєводства 5 листопада 1587 p. У ст. 4 цього нормативно-правового акта зазначалось про намір галицької шляхти обрати нового керівника для здійснення управління та судочинства[962].

Джерелами польського права були також постанови польських королів, законодавство сеймиків, а з утворенням вального сейму - його власні акти. Королівські привілеї зазвичай отримували міста й містечка та соціальні групи населення

Польського Королівства, зокрема й Галичини. Прикладом слугують привілеї та постанови, видані з XIV ст. м.Львову. Так, привілей польського короля Казимира III від 17 червня 1356 p. надав м.Львову, як уже згадувалося, магдебурзьке право, а привілеєм цього ж короля від 28 грудня 1360 p. визначив правовий статус м.Львова як автономного адміністративного центру Руського воєводства[963].

Із сеймових постанов можна назвати постанову 1496 p., що юридично закріплювала виняткове право польської шляхти на землю, а постанова 1550 p. стосувалася юридичного оформлення прав міського населення[964]. Земельні сеймики також видавали нормативні акти стосовно своєї землі. їх називали “земські ляуди”. Іноді складались збірники цих ляуд. Важливим джерелом права була коронна метрика (.Metrica Regni Poloniae)

- реєстраційні книги. їх вели канцлер і підканцлер, записуючи сюди дипломатичні документи, листування, королівські нормативні акти, вироки королівських судів, розпорядження центральних органів влади[965]. У містах джерелом права, крім загальнодержавних актів, були свої статути (вількери). Велись також книги міських рад і лав.

Серед підзаконних нормативно-правових актів Польського Королівства необхідно виділити також маршалківські статті (артикули). їх приймали на засіданнях вального сейму Польського Королівства. Ця практика розпочалася за правління Сигізмунда II Августа. Маршалківські статті здійснювали правове регулювання управління королівським двором, судочинство над шляхтою, справи церемоніальні та ін.

Подібне значення мали гетьманські статті, що приймали гетьмани Польського Королівства (керівники збройних сил) зі середини XVI ст. Вони врегулювали судочинство над військовослужбовцями та деякі організаційні військові питання. Уперше гетьманські статті були прийняті в 1561 p. гетьманом Ф. Зебжидовським.

Ординації підскарбів містили конкретизацію положень сеймових конституцій у фінансових справах. Перша ординація підскарбія прийнята в 1539 p. і визначала права скарбових писарів.

Воєводи приймали нормативно-правові акти, які називалися “такси”. У них визначались ціни та товари у воєводстві. Право прийняття такс було надано воєводам Вартським статутом 1423 p. У XV - першій половині XVI ст. воєводські такси визначали ціни лише на певні товари. Починаючи з 1565 p., воєводські такси встановлювали ціни на всі товари, за винятком завезеного в місто збіжжя. Ha певні товари такси мали право встановлювати вальний сейм, маршалки та гетьмани.

У XVI ст. старости почали приймати ординації, в котрих визначали порядок діяльності гродських уряду та суду. Ста- ростинські ординації заносилися в актові книги гродських судів. Перші ординації були прийняті краківським староством у 1562 p. і 1574p.[966]

Крім ординацій, старости приймали також інші нормативно-правові акти місцевого значення. Так, у листопаді 1435 p. староста Галицької землі Руського воєводства Михайло Бу- чацький прийняв спільно зі шляхтою рішення, в якому було визначено: “Коли хтось гнав слід за своїм злодієм і прийшов у село, в якому звинуватив якусь людину в злочині, то в цей день у тому селі повинен був відбутися суд у цій справі. Якщо власник, отаман чи хтось з радців того села заявляв, що в селі немає тої людини, то потерпілий повинен був чекати три дні.

Ha третій день мав відбутися суд. Якщо винного й до тих пір не було і його не можна було знайти, то власник сам повинен був компенсувати потерпілому шкоду. Коли ж такий феодал відмовлявся платити чи не бажав сприяти судочинству, то на нього покладався штраф у розмірі трьох гривень”[967].

З-поміж найважливіших особливостей правової системи Польського Королівства найбільше привертає увагу співіснування у ній трьох правових субсистем: польського земського права; міського (званого німецьким); церковного (канонічного) права[968].

Канонічне право в Польському Королівстві, зокрема у Галичині, було важливим регулятором церковних відносин. Для Галичини це право не вважалося новим, адже в Київській Pyci та Галицько-Волинській державі діяли головно церковні статути київських князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Однак поступово змінювалися норми, які визначали систему канонічного права в Галичині. У Польському Королівстві його також називали костельним правом, основне завдання якого полягало у регулюванні внутрішньо- церковного життя, відносин церкви (костела) з державою, суспільством та ін. Канонічне право встановлювало права й обов’язки для духовенства, однак з приводу окремих питань, наприклад, шлюбно-сімейного та процесуального права, воно мало загальнообов’язкову юридичну чинність для населення Польського Королівства.

У XIV-XV ст. діяли збірники канонічного права - “Троїстий” (кінець XI), бо мав три частини (папські декрети, постанови церковних соборів і витяги римського права зі судовими рішеннями). Потім - “Декрет Граціана” - приватна праця монаха з Болоньї (XII ст.). Він також був розділений на три частини (у першій частині охарактеризовано різні джерела права й ієрархія церковних посад; у другій - норми процесуального, сімейного та земельного права; у третій - питання церковної обрядовості, літургії та ін.).

Ще одним збірником канонічного права були декрети Папи Григорія IX, зібрані й опрацьовані у п’яти книгах. Тут містилися декрети і булли Римських Пап, видані у XII- XIII ст. Джерелами канонічного права були й рішення синодів, тобто з’їздів єпископів, їх збірники[969].

Важливим збірником Малопольського канонічного права був ttLauda Cracovi Cracoviensa \\ О.Бальцер вважав, що він прийнятий у 1447 p. і складався з 25 статей:

1. Судочинство духовенства.

2. Заповіти священнослужителів.

3-10. Десятини.

11. Папські комісії, що мали судові повноваження.

12, 13. Про право патронату.

14. Про покарання, які застосовувались до священнослужителів.

15. Моніції та позви.

16. Військові зобов’язання духовенства.

17. Покарання щодо проклятих.

18. Про викрадачів церковного майна.

19. Про грабежі в церкві.

20. Про вбивство світського особою духовної та навпаки.

21. Про субсидії духовенства у військових походах.

22-25. Церковні податки[970].

Іншим збірником канонічного права був ttLaudum Vartense\\ який регулював питання десятин[971]. Ha думку О. Бальцера, його прийнято між 1423 і 1428 pp.[972]

Канонічне право Польського Королівства було консервативним. Більшість його джерел мали давній характер. Це право створено не в Галичині й не у Польщі, а передусім у Ba- тикані. Його основним завданням було зміцнення влади Папи Римського, захист моральних цінностей церкви та суспільства, формування духовенства як окремого правового статусу. Однак інколи канонічне право використовували недобросовісно. Для підтвердження цього варто хоча б згадати свавілля єзуїтів на Галицьких землях у XVI-XVII ст. До джерел канонічного права належить привілей польського короля Сигізмунда I Старого (1522)[973].

Хоча правова система Польського Королівства орієнтувалась здебільшого на правовий звичай і нормативно-правовий акт, у правових відносинах часто регулятором виступав і судовий прецедент. Судова практика як джерело польського права періоду Середньовіччя виявлялась у тому, що рішення вищих королівських судів і місцевих з’їздів шляхти створювали обов’язковий судовий прецедент для вирішення аналогічних справ. Уже від XIV ст. у практичній діяльності вищих королівських судів траплялись випадки, коли ці суди виносили вирок у конкретній справі на основі прийнятих раніше судових рішень, причому спеціально зумовлювалося, що у подальшому справи повинні вирішуватися аналогічно. Згодом судовий прецедент якджерело права отримав ще біль-

I. И. Бойко ^^

ший розвиток. Це спричинило видання спеціальних збірників судових рішень, котрим була надана обов’язкова юридична чинність для розгляду відповідних кримінальних і цивільних справ[974].

Отже, головним недоліком польського законодавства, яке діяло на території Галичини з 1434 p. до 1569 p., стало те, що чіткої кодифікації права не було здійснено. Система права Польського Королівства не мала достатньої єдності. Причина недосконалості правової системи Польського Королівства полягала в тому, що найвпливовішим світським і духовним магнатам, а також шляхті це було невигідно, адже кодифікація польського права могла б обмежити їхні широкі права заради захисту прав інших суспільних груп[975].

Загалом польське право доби Середньовіччя мало подібні ознаки з правом інших держав Європи цього історичного періоду. Найсуттєвішою вирізняючою рисою був значний обсяг прав польської шляхти. Це засвідчувало існування соціальної нерівності у Польському Королівстві.

Порівнюючи право Польського Королівства та Великого князівства Литовського за хронологічний період 1349- 1529 pp., зауважимо, що польське право перебувало в цей час на дещо вищому рівні розвитку, ніж литовське. У Польському Королівстві діяли Віслицький, Пьотрківський статути, Повний звід статутів Казимира Великого, Вартський статут й інші нормативно-правові акти, котрі були прикладом високого рівня законодавчої техніки.

Аналізуючи правові системи Польського Королівства та Великого князівства Литовського, можемо стверджувати, що ці дві держави спочатку розвивались подібним шляхом. Як і

Литва, так і Польща не ризикували відразу поширювати дію своїх правових актів на українські землі. Однак у 1434 p. Польське Королівство на основі Єдлненського привілею 1430 p. започаткувало процес скасування у Галичині чинності джерел права колишньої Галицько-Волинськоїдержави, запровадивши там своє право. Правова політика Литви стосовно української території будувалася на принципі: “Старого не ламаємо, а нового не вводимо”. Більше того, після інкорпорації Литвою українських земель та рецепції “Руської правди” офіційною державною мовою стала руська (давньоукраїнська) мова.

Характеризуючи право Польського Королівства та Великого князівства Литовського за 1529-1569 pp., зазначимо, що литовське право не лише наздогнало польське за рівнем розвитку юридичної техніки, а й випередило його. Як уже згадувалося, на відміну від Литви, в Польському Королівстві так і не було здійснено кодифікації законодавства. Правова система Великого князівства Литовського значною мірою ґрунтувалась на “Руській правді”, але у 1529 p. був прийнятий Перший статут Великого князівства Литовського - перший у тогочасній Європі систематизований звід законів різних галузей права. Він юридично закріпив основи суспільного та державного ладу, правове становище верств, станів і соціальних груп населення, порядок утворення, склад і повноваження органів державного управління й суду. Перший Статут Великого князівства Литовського слугував міцною основою для розвитку законодавства, був головним джерелом у процесі підготовки Статуту Великого князівства Литовського 1566 p.[976]

Одним з джерел статутів Великого князівства Литовського стало польське право. Як уже зазначалося, у 1385 p. Велике князівство Литовське було об’єднане з Польським Королівством так званою особистою унією (одна і та сама особа була

королем польським i великим князем литовським). 3 того часу польське право починає впливати на право литовсько-руське. Згодом, зокрема після унії 1569 p., вплив польського права посилився, а в статутах 1566 і 1588 pp. він був ідентичним. Вплив польського права відображено в процесуальних нормах статутів Великого князівства Литовського; судові норми переносяться у Велике князівство Литовське. У статутах Великого князівстваЛитовського 1566 і 1588 pp. містився розділ, присвячений визначенню прав і привілеїв шляхетського стану. Джерелом цього розділу було польське право[977].

Аналіз наведених основних історичних аспектів розвитку правових джерел у Галичині в складі Польського Королівства, а також окремих положень чинного права на українських землях Великого Королівства Литовського дає підставу дійти висновку, що правова система на українських землях формувалася відповідно до романо-германського типу правової системи, для якої, на думку професора Л.Луць, характерні такі суттєві юридичні ознаки: 1) визнання нормативно-правового акта основним джерелом права; 2) ієрархічність нормативно-правових актів, що визначається їхньою юридичною чинністю; 3) визнання найвищого рівня в цій ієрархії за конституцією; 4) кодифікованість значної частини нормативно-правових актів; 5) наявність спеціалізованих органів конституційного правосуддя; 6) поділ права на публічне та приватне, а також галузевий поділ; 7) відведення ролі генетичного джерела формування принципів права в правовій доктрині; 8) подібність правових принципів та понять у національних правових системах цього типу; 9) існування чіткої й ефективної юридичної техніки[978].

Окремі наведені ознаки формувалися в праві, яке діяло, зокрема, у Галичині з 1349 до 1434 p., а відтак - з 1434 до 1569 pp. Це стосується також основного джерела права - нормативно-правового акта (князівські грамоти, привілеї польських королів, статути вального сейму тощо), кодифікації як способу систематизації таких актів, їхньої ієрархічності та ін.

Однак наступ на територіальну адміністративно-правову автономію Галичини, який розпочався ще в роки правління Казимира III, а також розвиток правотворчої діяльності польських королів і вального сейму Польського Королівства у XV ст. і особливо у першій половині XVI ст. призвели до того, що, крім українських правових джерел, у Галичині починають застосовуватися певні нормативні акти Польського Королівства, зокрема статути і привілеї польських королів, статути й ухвали вальних сеймів, збірники канонічного права. Через Польське Королівство у Галичині поширювалася західна традиція права. До характерних рис західної традиції права належало співіснування та змагання в середині одного суспільства різних юрисдикцій і різних правових систем, котрі взаємно збагачувалися, взаємодіяли[979]. Саме цей плюралізм юрисдикцій та правових систем і надавав перевагу нормативно-правовому акту (привілею, статутам, ухвалам) як регулятора суспільних відносин, хоча це й призводило до звуження правової автономії Руського Королівства, зокрема чинності українських правових джерел та встановлення пріоритету польського законодавства. Польська колонізація, що вирізнялася широкими масштабами у Галичині, переносила зі собою польську правову систему, що накладалася на джерела руського права.

4.1.2.

<< | >>
Источник: Бойко І.Й.. Органи влади і право в Галичині у складі Польського Королівства (1349— 1569 pp.) : монографія /І. И. Бойко. - Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка,2009. - 628 c.. 2009

Еще по теме Формування та функціонування правової системи Польського Королівства та їївплив на правове регулювання у Галичині:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -