Джерела права у Руському Королівстві (1349-1434 pp.) іРуськомувоєводстві (1434-1569 pp.)

У сучасній юридичній літературі термін “джерело права” чітко усталений. Джерела права - це зовнішня форма існування норм права у вигляді письмового документа, виданого в межах повноважень суб’єктів правотворчості, згідно зі спеціальною процедурою, яка має юридичну чинність та обов’язковість до виконання, відображає волю народу, політику держави і суб’єктів місцевого самоврядування та спрямована на регулювання суспільних відносин.

1. Публічність - джерела права, котрі в комплексі утворюють систему, приймаються суб’єктами правотворчості та поширюють свою дію на всіх осіб, які перебувають у межах юрисдикції.

2. Формальність - джерела права, крім правових звичаїв, становлять сукупність відповідно оформлених документів (правових актів).

3. Нормативність - змістом джерела права є система юридичних норм, офіційно визнаних і чинних у певній державі.

4. Юридична сила - джерела права, котрі утворюють систему, розташовуються в порядку зменшення юридичної сили, в такий спосіб набуваючи ієрархічності.

5. Обов’язковість, гарантованість і безпосередній зв’язок з державою-джерела права приймаються від імені держави або з дозволу, їх реалізація забезпечується за допомогою системи державних гарантій і санкцій.

6. Безпосередній зв’язок джерела права з колом суб’єктів, простором і часом - формується на основі джерела права, діючих у певний часовий період і у відповідній державі, а відтак безпосередньо залежить від цих “змінних величин”^[980].

Джерела права в кожній державі становлять певну систему, оскільки їх впорядкування необхідне для виконання ними функцій. Стабілізуюча та регулятивна функції права неможливі без функціонування системи джерел права.

Джерела права суттєво впливають на суспільні відносини через реалізацію своїх функцій, визначення та закріплення цілей права, завдання соціально-нормативного регулювання, основ правопорядку, головні цінності суспільства та дії, які визначаються державою^[981].

Ієрархічний характер системи джерел права найпритаман- ніший системі нормативно-правових актів. Юридична сила та соціальна значущість кожного виду нормативно-правових актів залежить від того, яке місце в системі державних органів посідає орган, який їх приймає. Тобто, ієрархія нормативно-правових актів визначається ієрархією відповідних державних органів. Акти нижчих органів повинні відповідати нормативно-правовим актам вищих органів. Нормативно-правові акти нижчих і вищих органів не повинні підмінювати одне одного. Найважливіші суспільні відносини, котрі підлягають правовому регулюванню, повинні бути регламентовані законом. Нормативно-правові акти нижчих органів можуть бути змінені чи скасовані лише ними самими або вищими органами^[982].

Окрім нормативно-правових актів, до джерел права належать нормативно-правові договори, правові принципи, правові звичаї, правові прецеденти, релігійні тексти та юридична доктрина.

Джерела права - результат розвитку суспільних відносин, тому їх формування та діяльність безпосередньо залежать від потреби нормативного впливу на ці відносини. Отже, суспільство, висуваючи перед соціальним феноменом права окремі завдання, наділяє джерела права певними функціями. Економічні й політичні потреби суспільства становлять підставу виникнення та розвитку джерел права з погляду їхньої об’єктивної необхідності, а джерела права у свою чергу, є формою опосередкування соціально-економічних і політичних відносин, які виникають у суспільстві. У зв’язку з цим джерела права виконують соціальну, політичну й економічну функції. Соціальна функція джерел права покладає на них виконання світоглядних, координаційних, ідеологічно-програмуючих та ідеологічно-виконавчих завдань^[983].

У Галичині XIV-XVI ст. відбулися значні зміни у правовому регулюванні суспільних відносин, пов’язані зі захопленням Галичини Польським Королівством у 1349 p. Особливістю правового статусу Галичини (1349-1434 pp.) стало співіснування та її території певного дуалізму правових джерел: колишньої Галицько-Волинської держави та Польського Королівства.

Правові джерела Галицько-Волинської держави та Польського Королівства мали відмінності. Правова система Польського Королівства сформувалася під впливом західної традиції права, а правова система Київської Русі, Галицько-Волинської держави - на основі звичаєвого права, яке є найдавнішою формою виникнення й розвитку права в суспільстві. Українське звичаєве право відображало безпосередньо свідомість та інтереси праукраїнців, становило форму існування суспільства на українських землях, яке розробило саме суспільство. Цілком обґрунтованими є міркування й висновки авторів (I. Усенка, В. Бабкіна, I. Музики, T. Бондарукта ін.) фундаментальної монографії про правовий звичай як джерело українського права IX-XIX ст., які зазначають, що “функціонування звичаєвого права на українських землях, хоча і відбувалося в контексті загального історичного розвитку європейського права, мало також свої конкретно- історичні особливості. Вивчення його в більшості випадків суттєво ускладнюється відсутністю відповідних документальних джерел та польових досліджень^[984]. I в Київській Русі, й у Галицько-Волинській державі звичаєве право виступало особливою формою права серед інших форм права. Ha думку згаданих авторів, “надалі звичаєве право як комплекс норм зберігається лише у селянських громадах. Ha практиці мало місце надання чинності нормам звичаєвого права як державою, так і спільнотою (громадою, суспільством), яка визнавала певні звичаї як право, тобто загальнообов’язкові норми поведінки. У цьому випадку його реалізація забезпечувалася не державним примусом, а авторитетом суспільної думки”^[985]. Тому польська влада після приєднання у 1349 p. Галичини не запроваджувала в повному обсязі свій державно-правовий лад тутдо 1434 p., а правові відносини регулювались джерелами права Галицько-Волинської держави: українське звичаєве право, “Руська правда”, грамоти галицько-волинських князів, магдебурзьке право (вжедіяло у м.Сянок від 1339 p.).

У юридичній літературі поняття наступності в праві належить до малодосліджених. Недостатньо досліджено також поняття наступності в науці історії держави та права України. Такого поняття не називає жодне з довідкових загальноправових видань^[986]. Усупереч сподіванням, відповідних визначень немає і в спеціальному монографічному виданні Н.Нєновскі^[987]. Чи не єдиною працею, в якій висвітлено це питання, була стаття професора М.Бажанова. Автор, не зосереджуючись спеціально на понятті наступності, все-таки зазначав таку найзагальнішу її рису, як використання попереднього правового досвіду, а також окремі аспекти наступності в праві^[988]. Повнішим дослідженням поняття наступності в праві стала праця професора В.Навроцького, де він визначив поняття наступності як зв’язок, наявність спільних рис у правових нормах, судовій практиці, наукових положеннях, а також обгрунтував елементи та поняття наступності в кримінальному законодавстві^[989].

У історико-правовій літературі під наступністю в історії права необхідно розуміти розвиток державно-правових інститутів від попередника до наступника, те, що відбувається послідовно, почергово. Це безперервність державно-правових процесів, явищ тощо. Вияви наступності в праві Галицько-Волинської держави мали специфіку, оскільки визначальна роль в її забезпеченні належала наступності законодавства. Отже, в нових правових джерелах Галицько-Волинської держави зберігалися основні риси, ознаки, властивості попередньої правової системи Київської Pyci (звичаєве право, князівське законодавство, “Руська правда”, канонічне право й інші джерела права, які відповідали новим соціально-економічним і політичним відносинам). Із викладеного випливає, що станом на 1349 p. на етнічних українських землях, введених до Польського Королівства, була сформована і функціонувала українська правова традиція. “Усі змістовні характеристики вживання терміна “правова традиція”, - зауважив Ю.Лобода, - відрізняються тим, що вказують на своєрідність правової системи, зумовлену її унікальним конкретно-історичним шляхом розвитку”^[990]. Водночас ознаки, котрі визначають неповтор- ність, особливість, оригінальність етнонаціональної організації, розглядаються передусім як етнічні.

До найпоширеніших норм українського звичаєвого права, що діяло в Галичині у перші роки її перебування під владою польського короля Казимира III, належали норми, які регулювали порядок окремих процесуальних дій в українських селах під час здійснення копного судочинства. Авторитет звичаєвого права у Галичині, до її введення 1349 p. до Польського Королівства і поширення польського права у 1434 p., був обумовлений архаїчним, консервативним характером українського звичаєвого права, що сприяло захисту староукраїнських традицій правового ладу від невиправданих змін або накидання чужих правових норм. Українське звичаєве право зберігало дух, ідеологію українського народного права, у ньому віддзеркалювався рівень розвитку правової культури того часу.

До середини XV ст. існувала практика, за якою польські королі підтверджували з певною періодичністю чинність у Галичині джерел руського права через прийняття відповідних нормативно-правових актів. Так, 18 лютого 1387 p. польська королева Ядвіга видала привілей Перемишльській землі^[992].

Достатньо поширеною практикою в Галичині було підтвердження права власності через перезатвердження грамот галицько-волинських князів привиѵеями польських королів. Польський король Казимир III 31 серпня 1358 p. підтвердив Яцьку Солнечку грамоту князя Лева на села Угерці та Розбір^[993], а 20 березня 1350 p. - жителю Руського Королівства шляхтичу Ходкові Макутейовичу привілей “славетного володаря князя Лева”, виданого його предкам, стосовно права власності на c. Хлопчичі Перемишльської землі^[994]. У 1448 p. 15 березня польський король Казимир IV, на прохання Левка, Гаврила, Яцька, Тимка, Андрія та Петра Василевичів, підтвердив наданий їх предкам “привілей” князя і володаря Руських земель Лева”^[995]. Ці й інші факти підтверджують те, що джерела права Галицько-Волинської держави не були і не могли бути цілковито замінені джерелами права Польського Королівства.

Окремим джерелом права у Галичині було, як уже зазначалося, магдебурзьке (німецьке) право. Воно сформувалося під впливом західної традиції права і спочатку регулювало міське самоврядування у м. Сянок (1339 p.), з 1356 p. - у м. Львові, а відтак - в інших галицьких містах і містечках.

Загальновідомо, що правові системи більшості європейських країн були сформовані зі значним впливом римського права. Упродовж історичного розвитку, внаслідок комплексу історичних і політичних чинників, територія України мала зв’язки з Римською імперією (і зі східною, і зі західною її частинами). Східна частина Римської імперії перетворилась на Візантійську імперію, правова система якої, безперечно, ґрунтувалася на римській класичній правовій традиції. Крім того, значно вплинула на українські землі й західна традиція права, яка через німецьке (магдебурзьке) право, сформоване на виключно римській класичній правовій традиції, поширювалась у Галицько-Волинській державі. Визначивши вплив римського права на формування української правової традиції, можна визначити напрям зв’язків між правовими системами України та Римської імперії, а через останню - з країнами Європи^[996].

Важливе значення на формування правової системи Київської Русі, а відтак Галицько-Волинської держави, мала рецепція римського права, яка розпочалася в XI-XII ст., охопивши практично всю тогочасну Європу й Київську Русь. У науці римського приватного права вчені-правознавці визначають два види рецепції римського права: пряму та опосередковану (похідну). Пряма рецепція римського права передбачає запозичення римських правових ідей і правових рішень із першоджерел; опосередкована (похідна) здійснюється не лише через запозичення римських першоджерел, а й через ті системи права, де рецепція відбулася раніше. Опосередкована рецепція характерна для колишніх європейських країн, котрі в зв’язку з певними обставинами виявилися на узбіччі загальних тенденцій розвитку європейського законодавства, що творилося внаслідок поєднання засад римських та національних^[997].

Для визнання можливості рецепції римського приватного права в Україні, її типу і наслідків перспектив необхідно з’ясувати, до якого виду цивілізації відноситься українська культура,-так обґрунтовано стверджує авторитетний учений- правознавець, професор Е.Харитонов^[998].

Лінгвістичні, археологічні й антропологічні матеріали засвідчують, що культура Київської Pyci здебільшого була зорієнтована на східноєвропейську цивілізацію, тобто візантійську. Прийняття християнства якдержавної релігії в Київській Pyci сприяло переважному впливу правової візантійської культури порівняно з впливом тогочасних західноєвропейських держав. Видатний дослідник візантійського права Є.Ліпшиц вважав: “Візантійське право було однією з найяскравіших сторін візантійської культури, і за силою впливу на культуру інших народів Середньовіччя воно може порівнюватись хіба що з візантійським мистецтвом і архітектурою”^[999]. Річ у тому, що внаслідок прийняття християнства “з рук” візантійського патріарха та наявності наприкінці X ст. власної правової традиції Київської Pyci на основі звичаєвого та писаного права, найбільшого впливу візантійського права зазнали ті галузі й інститути права Київської Русі, котрі мали безпосереднє відношення до церковної юрисдикції^[1000]. 3 ініціативи вищої церковної адміністрації Київської Pyci на її територію були привезені численні писемні джерела, необхідні для повноцінного функціонування новоствореної церкви. До таких джерел належали ритуальні тексти, християнсько-філософські твори та візантійські збірки правових норм. Одним із найвизначніших джерел права Візантійської імперії, які повністю чи частково потрапляли на територію Київської Русі, були “Номоканони” - комплексні збірки з джерел церковного та світського права, створені відомими церковними діячами Візантії Іоаном Схоластиком і патріархом Фотієм. Доповнені різними правовими нормами вітчизняного й іноземного походження, ці збірки в Київські Pyci отримали назву “Кормчі книги” і в багатьох списках, редакціях упродовж віків регламентували всі церковні та деякі інститути позитивного права. Найдавнішою з відомих сучасним дослідникам є “Єфремівська кормча книга”, яка датується кінцем XI - початком XII ст. і містить фотієвський “Номоканон” з 14 титулів, фрагменти “Родоського морського закону”, “Землеробського закону Юстиніана”, “Еклоги”, “Прохірону”, “Новел” з ^uCorpus Juris Civililis\'- тобто, елементи найзначніших джерел церковного та світського права Візантійської імперії, створених до X ст. Наявністю такого унікального представництва правових норм Візантії на території Київської Pyci можна пояснити увагу дослідників до “Єфремівської кормчої книги”, аналіз правових норм якої дає змогу визначати певні особливості розвитку правової системи Київської Pyci після

• U •• • • U 1 f)f)7

появи тенденцій впливу на неї візантійського права¹.

Цілком слушні особливості впливу римського права на правову систему Київської Pyci назвав видатний український правник М.Чубатий: “Християнство на полі права привело у нас до великого перевороту. Наше звичаєве право (Київської Русі. - І.Б.) мало багато понять, які стояли в суперечності з християнськими поняттями, як: родовід, многоженьство, наложництво і т.д. Прихід християнства модифікував наше звичаєве право. Ha Україні приходить духовенство зі своїми церковними канонами і своїм окремим судівництвом, і в цьому напрямі вони не хотіли підчинятися звичаєвому праву, але принесли зі собою готові збірники як церковного, так і світського права”^{[1001] [1002].}

Разом з нормами церковного права візантійських збірок на територію Київської Pyci потрапляли й окремі положення римського цивільного права, котрі збереглися дотепер та увійшли до галузі сучасного цивільного права України.

Іншим подібним правилом “Кормчої”, що увійшло до цивільного права і, зокрема, містяться у чинному Цивільному кодексі України, є трирічний термін позовної давності з можливістю його продовження за поважних причин. Так, “Єфремівська кормча книга” визначає особливу систему перерозподілу єпархій у територіях, клір яких добровільно вирішив повернутися у християнство з єритичних течій. Упродовж трирічного терміну, з моменту встановлення кордонів єпархій, приймаються всі претензії з переділу територій, котрі спрямовувались до церковного суду або помісного собору. Цей термін продовжували, якщо єпископ, права якого порушені, з об’єктивних причин не міг звернутися до суду. Так само, як передбачено і в Цивільному кодексі України, поважність обставин, що спричинили пропуск строку позовної давності позивачем, вирішує безпосередньо судовий орган^[1003].

Саме в правових нормах “Єфремівської кормчої книги” чітко зафіксовано підстави недійсності правочину, який вчинено під впливом насильства або за вкрай невигідних умов, що міститься в чинному Цивільному кодексі України.

Ми повністю поділяємо міркування М.Чубатого стосовно неоднозначності впливу римського права в Київській Русі, а також про міцні правові традиції, сформовані київськими князями. Так, М.Чубатий справедливо стверджував: “Рецеп- товане візантійське право збагатило українське право новим правовим поняттям, а через поширення по Україні чужих збірників права право уодностайнилося; треба підкреслити, що кожна земля мала своє звичаєве право, кожне плем’я на Pyci мало свій обичай, доперва введення чужих збірників, а рівночасне поширення з ними “Руської правди” як збірника українського права надало цілій Київській державі право спільне для всіх земель. Все-таки на Заході рецепція чужого римського права оставила на собі глибинніші сліди, чим у нас, приміром у Німеччині, римське цивільне право зовсім виперло германське німецьке право. У нас рецепція чужого права (візантійського) так сильно не зазначилася, а зміни були незначні і то лиш конечні. Завдячити треба сильному прив’язанню слов’янського елементу до свого звичаєвого права і консерватизмові українських племен”^[1004]. 3 цього випливає, що, на відміну від держав Західної Європи, зокрема Італії, Франції, Німеччини, в Україні за Київської Pyci процес рецепції римського права здійснювався на перших етапах не так активно і тому не набув такого поширення, як у цих державах. До того ж, на думку львівського правознавця А.Федущак-Паславської, це була “переважно, не пряма, а похідна рецепція, тобто нормативні акти, відображали рецептовані іншими державами норми, ідеї, засади римського права”^[1005].

Вплив візантійського права простежується у русько-візантійських договорах 907, 911, 944, 971 pp., де були посилання і на норми візантійського права (тобто візантійські переробки римського права), і на “закони руські”, що засвідчило взаємозв’язок і взаємовплив правових систем Київської Pyci й Візантійської імперії у цей період.

Галицько-Волинські правителі неодноразово відвідували Захід, а західні в свою чергу - Галицько-Волинську державу. Правлячі династії Галицько-Волинської держави, Польщі, Чехії, Угорщини часто зв’язували себе династичними шлюбами. Події у Галицько-Волинському Королівстві широко відображались у хроніках західних країн, а руські літописи, зокрема Галицько-Волинський, часто фіксував різні події в Західній Європі.

Правова система Галицько-Волинської держави ґрунтувалася переважно на джерелах права Київської Русі: звичаєве право, Коротка редакція “Руської правди”, судова практика.

Важливим джерелом права Галицько-Волинської держави було німецьке (Магдебурзьке) право, яке почало формуватися з 1188 p. у м. Магдебург й у XIII ст. поширилося на інші німецькі землі, адалі - на міста Польщі, Литви, Чехії, Галиць- ко-Волинськоїдержави, Угорщини. Німецьке (магдебурзьке) право під час формування зазнавало впливу західної традиції права, тобто римського права. Згодом німецьке (магдебурзьке) право поширилося у Галицько-Волинській державі. Це стало наслідком загальноєвропейського розвитку міст, який європейські дослідники називають “міською революцією Європи”¹⁰¹². Галицько-Волинські володарі заселяли німецьких переселенців задля розбудови міст і нарощування темпів їх економічного розвитку, створення оборонних споруд, а також значну увагу приділяли правотворчій діяльності. Можна допустити, що переселення німецьких колоністів у Галицько- Волинську державу спричинило необхідність врегулювати їх відносини. Привезені німецькими переселенцями “права” сприяли, зокрема, рецепції римського права. Особливості цієї рецепції полягали у тому, що вона здійснювалася через посередництво джерел права Київської Русі, яка своєю чергою

^10,2 Кобилецький M. Магдебурзьке право в Україні (XIV - перша половина XIX ст.) : історико-правове дослідження / Микола Кобилецький. - Львів : ПАІС, 2008. - C.387.

значно раніше зазнавала впливу візантійського (опосередкованого - римського) права через русько-візантійські договори 907,911,944, 971 pp.

Отже, можна стверджувати, що в Київській Русі, а відтак у Галицько-Волинській державі, зокрема і в Галичині - складовій цих держав, відбувалася опосередкована рецепція римського приватного права, позитивно впливаючи на вдосконалення правових систем цих держав, зближення тогочасної України до західноєвропейської цивілізації. Однак татарське нашестя, загарбання і розчленування українських земель перервало не лише процес державно-правового розвитку українського народу, а й повноцінну рецепцію римського приватного права.

Проаналізований матеріал дає підстави для певних міркувань. Київська Русь і Галицько-Волинська держава та їхні правові системи пройшли складний шлях розвитку. Самобутність українського права до 1434 p. зумовлювалась міцними традиціями правотворення. Безперечно, визначальна роль у збереженні національних особливостей українського правотворення належала українському звичаєвому праву. Державно- правовий розвиток на українських землях ґрунтувався, крім стабільної й авторитетної національної бази, ще і на зовнішніх впливах, котрі особливо відчутними стали після 1349 p., адже втрата політичної незалежності неодмінно провокує та примножує у кілька разів зовнішній вплив на державу та право.

Яким був цей вплив упродовж XIV-XVI ст.? Позитивним чи негативним? Східним чи західним? До 988 p. вплив на українську державно-правову систему ззовні майже не відчувався. Більше того, Київська Русь сама визначала прогресивні тенденції розвитку права, політики, культури й економіки в усій тогочасній Європі, не визнаючи над собою патронату, а тим паче - зверхності інших держав. Чого лишень вартий щит, прибитий князем Олегом на воротах Царгорода - столиці Візантії!

Як відомо, у 988 p. Київська Русь прийняла державною релігією християнство східного обряду (православ’я). 3 того моменту розпочався візантійський (східний) вплив на її державно-правовий розвиток, оскільки релігія, зокрема в період Середньовіччя, неодмінно на ньому позначалася. Ha українських землях почали набувати чинності візантійські джерела права, зокрема “Намоканон” та “Еклога”,якіпривносили не лише позитивні тенденції (рецепція римського права), а й сумнівної вартості (смертна кара, тілесні покарання,тортури). Однак візантійський вплив на українське право не був настільки сильним, як може видатись на перший погляд.Археологіч- ні й писемні тогочасні джерела засвідчують, що християнство тривалий час не було релігією більшості українськогонароду, зокрема до XHI ст., а отже, зберігались національнітрадиції, серед яких - регулювання правовідносин. Окрім того, християнство почало ставати релігією окремих праукраїнців до 988 p., а саме - з I ст., коли на етнічну праукраїнську територію почали поширюватись впливи і тенденції сусідньої Римської імперії. Це стало виявом західноєвропейського впливу на формування держави та права України.

У 1199 p. на західноукраїнських земляхбулаутворена Галицько-Волинська держава - типова середньовічна європейська феодальна держава, на той час - одна з найрозвинутіших. Здійснюючи військову й дипломатичну політику, спрямовану на захист своєї території від сусідніх держав (Польщі, Угорщини та ін.), Галицько-Волинська держава часто укладала з ними тимчасові військові союзи. Це не моглонепозначитись на розвитку її державно-правової системи, що зазнала впливу союзників. Одночасно безсумнівним був вплив Галицько-Волинської держави на сусідів. Так, у Віслицькому та Пьотр- ківському статутах 1347 p. відчутно простежується рецепція “Руської правди”. Однак зазначимо, що вплив і взагалі характер Галицько-Волинськоїдержави був західноєвропейським, адже Візантія перебувала в стані занепаду, а майже весь географічний схід Європи окупувала Золота Орда з настільки низькою правовою культурою, що її вплив на Галицько-Волин- ську державу був мінімальним навіть після визнання Данилом Галицьким себе васалом хана.

У 1253 p. Папа Римський коронував Данила Галицького. Це був визначний момент, оскільки від того часу західноєвропейський вплив на Галицько-Волинську державу та її правову систему суттєво посилився. Трансформація Галицько-Волинської держави з князівства у королівство означала її приєднання на рівних правах до західноєвропейської спільноти держав і певну інтегрованість у західноєвропейські правові системи. Безперечно, цей крок Риму був радше політичним, аніж правовим, оскільки Європі потрібен був захист від Золотої Орди, а Галицько-Волинська держава мала виконувати роль своєрідного щита. Так чи інакше, але це мало місце, і Галицько-Волинська держава набула західноєвропейської моделі організації влади - Королівства з усіма випливаючими з цього принципами й особливостями.

Ключовою відмінністю між Західною та Східною частинами Римської імперій було розуміння вищої державної влади. Після прийняття християнства в Римі встановилась офіційна доктрина, за якою правитель держави отримував владу безпосередньо від Господа Бога. Символом цієї влади став меч.

У Західній Римській імперії мечів було два: один - для керівника світської влади, а інший-для керівника церковної влади. Отже, існував дуалізм державної влади, притаманний і наступним епохам історії Західної Європи. Натомість у Східній Римській імперії (Візантії) меч був один, тому імператор правив і державою, і церквою. Часто траплялося й так, що керівники світської та церковної влади були рідними братами.

Аналізуючи історію Галицько-Волинської держави, доходимо висновоку: вона перейняла теорію “двох мечів”, як і держави Західної Європи, оскільки вплив державного апарату на справи церковні був мінімальним. Ця розмежованість сфер компетенції світської та церковної влади характерна майже для всієї історії держави і права України, за винятком періоду перебування українських земель у складі Російської імперії, адже ця держава перейняла візантійську доктрину “одного меча”, взаємодію держави та церкви і підпорядкування церкви державі.

У 1339 p., як уже згадувалося, м. Сянок отримало магдебурзьке право, відтак - й інші галицькі міста, а з XV ст. воно надано містам Наддніпрянської України. Магдебурзьке право було одним із видів середньовічного європейського міського права, яке сприяло економічному розвитку міст, захищало міщан від феодальної залежності, гарантувало їм право на самоврядування, атакож-джерелом рецепції римського права на українських землях. Рецепція магдебурзького права засвідчує найяскравіші приклади західноєвропейського впливу на державу та право України.

Отже, станом на 1349 p., тобто на час входження Галичини до складу Польського Королівства, український народ уже мав власні традиції формування держави та правотворення європейського зразка.

4.2.