<<
>>

Цивільне право

Майнові відносини у Галичині регулювалися цивільно- правовими інститутами, котрі в XV-XVI ст. поступово виділялися в особливі сфери. До 1434 p. у Руському Королівстві правове регулювання цивільних відносин здійснювалося на основі українських джерел права (“Руська правда”, звичаєве право, окремі грамоти галицько-волинських князів) та Bic- лицького статуту 1347 p., який спочатку застосовувався до польського населення Галичини, а з 1434 p.

поширився на все населення Руського воєводства. Поступова інкорпорація

Галичини в складі Польського Королівства переносила з собою польське, зокрема цивільне (приватне) право. У Віслицькому статуті 1347 p. та інших нормативно-правових актах Польського Королівства, що почали в повному обсязі застосовуватися в Руському воєводстві з 1434 p., нормам цивільного права приділялося менше уваги, ніж нормам кримінального та процесуального права, наприклад, порівняно з “Руською правдою” Київської Русі. Однак суттєві зміни в майнових відносинах привели до формування і розвитку низки інститутів цивільного права Польського Королівства, в складі якого перебувала Галичина.

Розвиток цивільно-правових відносин у Польському Королівстві був спричинений значним внутрішнім обігом і стійкими зовнішніми економічними відносинами з іншими державами. Правове регулювання майнових відносин у Галичині в складі Польського Королівства будувалося на основі нерівної правоздатності суб’єктів, зумовленої становою та релігійною належністю, залежали від правового становища особи. У той період суб’єктами цивільних правовідносин були і приватні, й колективні особи (громади, монастирі та ін.). До першої групи належали люди вільного стану, зокрема магнати, шляхта, духовенство, міська знать, вільні селяни. Суб’єкти права повинні були відповідати визначеним вимогам, насамперед володіти правоздатністю та дієздатністю, яка визначалася залежно від станової приналежності, досягнення встановленого віку, статі1013.

Стосовно впливу віку на правоздатність і дієздатність, то польське середньовічне право відрізняло особи, котрі досягли повноліття, від осіб неповнолітнього віку1014. Повнолітні в польських правових джерелах називалися iiIegitima

10.3 Ливанцев K. E. История государства и права феодальной Польши XIII-XIV вв. / К. E. Ливанцев. - Л. : Ленинградский университет, 1958. -С. 105.

10.4 Zwod zupelny statut6w Kazimierza Wielkiego // Starodawne prawa polskiego pomniki / wyd. A. Z. Hekel. -T. 1. - Warszawa, 1856. - S. 101-102.

actas", або “majenes”, інші - “actas infantiles і min6res annis", або 6Hmpuberes9noiro.

Найповнішу правоздатність у Польському Королівстві мали ті, хто належав до привілейованого стану і володів привілеями, порівняно зі селянами, які у XIV ст. фактично були безправними. Феодали мали право вільно, без жодних обмежень розпоряджатися майном, що їм належало.

Найобмеженішими у правоздатності були залежні люди - “невільні люди”, котрі перебували у правовій залежності від своїх панів[1006] [1007]. Про те, в якому віці наставало повноліття, а, відповідно, і повна дієздатність, зазначено в ст. 37 Вісли- цького статуту 1347 p., що поширював чинність у Галичині. Подібна за змістом і ст. 70 Повного зводу статутів Казимира Великого 1420 p.[1008] Згідно з цією статею, повноліття наставало із досягненням 12-річного віку. Однак зміст цієї статті лише частково відповідав даним судової практики. Наприклад, деякі дослідники вважають, щоздосягненням 12 років ставали повнолітніми лише особи жіночої статі, а особи чоловічої - після 14-річного[1009]. Проте ці дані не можна вважати точними. Ha думку окремих дослідників, повноліття, яке вело за собою повну дієздатність, наставалолише в 24 роки[1010]. До повноліття діти залишалися під владою батька або опікуна і звільнялися від обов’язків нести відповідальність у судах. У Польському

Королівстві чоловіки перебували у вигіднішому становищі, ніж жінки.

Перевага чоловіків полягала в тому, що вони як брати мали право викупити у примусовому порядку в своїх сестер родові маєтки. Крім того, рідні брати здійснювали над ними опіку і мали вирішальне слово у питанні вибору для них нареченого[1011].

Право Польського Королівства розрізняло дівчат, заміжніх і вдів за ступенем наявності правоздатності та дієздатності. Згідно з цим поділом, правоздатність жінки у певних питаннях обмежувалась. Найбільшою обмеженістю володіли незаміжні дівчата, котрі не мали права укладати будь-які цивільно-правові угоди з приводу набуття або відчуження майна. Однак усі жінки, незалежно від названого розподілу, мали право виступати в суді через своїх довірених осіб або захисників - як позивачі, так і відповідачі[1012] [1013].

Певні обмеження цивільних прав поширювалися на іноземців. Спадок іноземця, що помер, не залишивши на території Польського Королівства спадкоємця або заповіту, переходив до держави.

Особлива правоздатність встановлювалася для євреїв. їм було заборонено вступати в шлюб з християнами; поселятися вони повинні були у визначених місцевостях або кварталах міста. Проте, на відміну від християн, євреям дозволялося укладати договори позики під відсотки. Ці привілеї пов’язувалися з особливим статусом євреїв у державі, котрі трактувалися як

»1П99

слуги казни 10.

Важливим чинником, що впливав на дієздатність, був психічний стан особи. Наприклад, ст.17 Віслицького статуту 1347 p. встановлювала: у цивільних угодах можуть брати участь особи, котрі володіють здоровим розумом (habentes plenam discretionem)[1014].

Поняття юридичної особи - суб’єкта цивільних відносин - не було передбачено у джерелах польського середньовічного права. Проте наявність королівського двору зі земельним фондом, наявність власного господарства у церкви, монастирів засвідчувала зародження і розвиток суспільних об’єднань щодо спільної господарської діяльності[1015].

Польські джерела права поділяли речі на рухомі та нерухомі[1016].

Відмінність рухомих і нерухомих речей як об’єктів права власності полягала в тому, що відчуження перших оформлялося у земських і гродських книгах, а для відчуження других достатньо було усної згоди[1017]. Перехід права власності на нерухоме майно здійснювався через складну процедуру, так зване введення у володіння, а перехід права власності на рухоме майно - через просте передавання речі[1018]. Це положення підтверджувало значний вплив римського права на польське, що сприяло вдосконаленню правової системи Польського Королівства.

Право власності. Розвиток і утвердження приватної власності, майнової нерівності, урізноманітнення майнових відносин у Польському Королівстві, зокрема і в Галичині, призводив до необхідності правового регулювання цих суспільних відно- син. Ha перших етапах розвитку майнових відносин у західних (польських) слов’ян їх регламентацію здійснювали звичаї. 3 інтенсивним розвитком соціально-економічних відносин, розширенням цивільного обороту в Польському Королівстві значна увага приділялася регулюванню права власності.

Від 1349 p. до 1434 p. у Руському Королівстві право власності регулювалося відповідно до “Руської правди” та звичаєвого права. Згідно з нормами “Руської правди”, яка діяла в Галичині до 1434 p., суб’єктами права власності були князі, бояри, дружинники, духовенство, ремісники, купці, селяни. Суб’єктами права власності не могли виступати невільні селяни. Відповідно до українського звичаєвого права, власник мав право розпоряджатися майном, укладати договори, отримувати прибуток з майна, вимагати захисту належного йому майна у випадку посягань інших осіб на це майно[1019].

Об’єктами права власності у Галичині були земля, знаряддя праці, коні, одяг, робоча худоба, торгові товари та ін. 3 утвердженням правового регулювання майнових відносин земля стала основним об’єктом права власності в Галичині під владою Польського Королівства.

Феодальна земельна власність у Галичині 1349-1434 pp. розвивалася на основі колишніх грамот галицько-волинських князів, а також привілеїв із королівського домена польських королів. Феодальна власність встановлювалася і внаслідок примусового вилучення боярами земель у громади[1020].

У Галичині 1349-1434 pp. основними підставами набуття права феодальної земельної власності були купівля, дарування, спадкування, міна, освоєння вільних земель, надання королем земель за службу, захоплення земель громад[1021]. Однак польський король Казимир III після захоплення Галичини отримав у своє розпорядження домени галицьких князів, зокрема конфісковані вотчини і пустуючі державні землі. Поступово у Галичину починає проникати ленне право як різновид службового права на володіння землею, що надавалося за службу (насамперед військову) васалам (шляхті) від сюзерена (польського короля), яке передавалося за спадком (від батька до сина і т.д.). Виникнення тут ленного права М.Грушевський пов’язував з “рецепцією польськими королями західного, переважно німецького права”[1022]. В.Гейнош поділяв цей погляд і одночасно погоджувався з А.Прохаскою, який допускав існування ленів у Галичині до Владислава Опольського[1023]. Ha думку Г.Пашкевича, розвиток ленного права у Галичині став результатом перенесення польським королем і його наступниками на місцевий ґрунт (Галичину. - І.Б.) норм німецького права, які застосовувалися відносно солтисів[1024]. M. Корду- ба наголошував на подібності галицького суспільного ладу зі західноєвропейським феодалізмом, що відображалось у додатковому впливі сусідніх країн - Польщі й Угорщини на Галичину[1025]. Траплялися випадки, коли землі надавалися не королем, а його намісником. Так, 6 липня 1375 p. Владислав Опольський надав Яську с. Дросів Самбірського повіту[1026]. Ha першому плані у поданнях Владислава Опольського виступали три основні моменти: надання становилолен; з наданням пов’язаний обов’язок військової служби й інші обов’язки васала; забезпечення васалові ленного заступництва[1027]. Ha думку В.Інкіна, основними рисами руського лену були:

- залежність характеру служби в якісних і кількісних показниках від розміру земельного надання; зокрема йдеться про переважання легкоозброєних лучників над списниками;

- обов’язок васала перебувати невідлучно на Русі;

- заборона передання ленних маєтків в треті руки без згоди короля;

- обов’язок васала платити королю подимне - 2 гроші широких з осідлого кметя;

- обов’язок сплати королю вівсяної данини та низки платежів на користь міст, утримання в оборонній готовності та забезпечення замків усім необхідним для оборони (інколи - замковою “роботизною”).

Предметом надання могла бути не лише земля, а й інші об’єкти (джерела прибутків)[1028].

Унаслідок впровадження польського права Галичині у 1434 p., інститут права власності зазнав суттєвих змін, оскільки він почав функціонувати відповідно до законодавства Польського Королівства.

Поняття права власності (xvtasnosc) існувало в ранньому Середньовіччі, хоч юридичний термін у Польському Королівстві сформульовано у XVI ст. До того йшлося не про власність (від “володіти”), а про дідизну, успадкування майна “від дідів”[1029].

У давньому польському праві власність поділялася на публічну й індивідуальну. До публічної власності відносили поля, пущі. Вони не належали нікому, але водночас належали всім. Таку форму власності називали польськомовним терміном “puscizna”. Той, хто присвоїв собі це майно, ставав його власником. Хаотичність у розподілі індивідуальних володінь, битви, бійки та ворожнечі між власниками спричинили необхідність правового регулювання цього питання державою. Так виникло фундаментальне правило: нерухомість у власність отримували ті особи, котрі перебували на службі в короля[1030].

Право власності на майно поділялося на індивідуальне й колективне. Суб’єктами права власності в Польському Королівстві були король, магнати, шляхта, духовенство, ремісники, купці, селяни та ін.

Польські джерела права регламентували правовий статус власника, який мав право володіння майном, користування, а також допустиме право у межах розпорядження ним. Право користування і розпорядження майном у Польському Королівстві обмежувалося правами третіх осіб. Польський король Владислав III Варненчик 18липня 1444 p., бажаючи виявити свою особливу опіку над м. Львовом, зобов’язав усіх духовних і світських осіб шляхетського походження продавати свої будинки й нерухоме майно, отримані у Львові в спадщину , особам, підлеглим міському праву з тією метою, щоб ці маєтки не вийшли з-під його підпорядкування[1031]. Цей документ підтвердив король Сигізмунд II Август у Любліні 16 квітня 1554 p.[1032]

Аналіз Віслицького статуту 1347 p., Повного зводу статутів Казимира Великого 1420 p., Вартського статуту 1423 p. та інших нормативно-правових актів Польського Королівства дав змогу стверджувати: складніший характер мали майнові права, пов’язані з набуттям і переданням нерухомої власності.

Основними формами земельної власності у Польському Королівстві загалом і Руському воєводстві зокрема вважалися помістя та вотчина. Надаючи як винагороду за службу свої земельні угіддя служилим людям, королі тим самим забезпечували їх ленну, васальну від себе залежність. Ці земельні ділянки передавали служилим людям. Вони являли собою служиле помістя, яке польські правові джерела називали “wysluzonc”. Особливістю помістя полягала в тому, що воно не передавалося за спадком, а їх держатель, який був васалом короля, зобов’язаний був нести військову й адміністративну службу при королівському дворі. Після припинення королівської служби це майно поверталося у земельний фонд короля[1033].

Водночас у середньовічній Польщі мав місце й інший вид земельного володіння - так звана вотчина (маєток), яка позначалася “haereditates”. Ha відміну від вислуженого маєтку, вона становила цілковиту власність їх володільців. 3 цього випливало, що право власності феодалів на землю характеризувалося наявністю двох видів: повного права власності, що мали володільці вотчини, й обмеженого права власності, яким володіли володільці вислужених помість.

У Галичині XV ст. галицькі бояри повинні були доводити з допомогою свідків давність володіння своїми вотчинами перед знатними польськими родами, котрі репрезентували інтереси польського короля[1034]. Доля нащадків князівських слуг і дрібних галицьких бояр визначалася завданням польського уряду в новопридбаних землях заселити, спустошений війнами, анексований край і створити збройні сили для його оборони. Тому необхідно було залучити на свій бік корінний “служилий елемент”[1035]. У перші роки перебування Галичини в складі Польського Королівства ні польський король Казимир III, ні “управитель” Владислав Опольський не порушували старихленних відносин. їхні надання різним слугам і службовцям пов’язувалися з військовою службою - кінною зі списами і легшою - з луками та стрілами. Зобов’язання галицького васала, зокрема участь у кожному поході, ленне судочинство і допомога своєму панові у здійсненні судових функцій нічим не відрізнялися від васальних обов’язків у країнах Західної Європи. Винятком був обов’язок особисто проживати у Галичині[1036]. Ленний характер земельних надань польського короля Казимира III визначався тим, що вони були пов’язані з військовою службою. Ця умова була важливою ще з часів існування Галицько-Волинськоїдержави (наприклад, можна назвати грамоти князя Лева)[1037]. Особливо виражений характер мали земельні надання натериторії Самбірщини. Владислав Опольський 6 липня 1375 p. привілеєм дарував Яськові та його законним спадкоємцям с.Дорожів у Самбірській во- лості з умовою несення служби списником і лучником, участі в кожному генеральному ополченні та сплати подимного по 2 гроші з кожного селянського двору на день Святого Мартина. Донатор декларував своєму васалові заступництво - викуп у випадку необхідності з полону та відшкодування вартості під час бою коня[1038] [1039].

Ленне право у Галичині ототожнювалося зі службовим правом, яке давало право володіння земельною ділянкою і надавалося за службу (насамперед військову) васалам (шляхті) від сюзерена (польського короля). У королівському привілеї 1519 p. сказано про звільнення васала від “феодального або службового права” таленного суду. Однак не всі служилі були васалами. Надумку Б.Грекова, польський король простежив у документах галицько-волинських князів імена двірцевих слуг - військових і домових з одного боку, а з іншого - селян різного юридичного статусу. Bce це населення почала називатися терміном 66servitores99l04S.

Галицькі служилі люди XV-XVI ст., хоч і не мали права виходу, виконували земську службу в судах, військову та ін. Вони були звільнені від сплати чиншів і данини, які сплачували кметі. Що стосується стації, то її сплачували лише під час приїзду польського короля. Окрім військових обов’язків (військова варта в замку, охорона кордонів волостей), вони також розвозили листи, збирали податки і мита, виконували адміністративні обов’язки. Службове становище цих людей прив’язувалося не до особи, адо землі й могло бути перенесено на іншу особу. Цілком справедливо вважав В.Інкін: “Публічно-правовий елемент надання ленного права поступався приватно-правовому”, тому ці особи “розпоряджалися землею як своєю власністю”[1040].

У процесі подальшого розвитку феодальних відносин у Польському Королівстві, зокрема й у Галичині, відмінності між вотчиною та вислугою стиралися. За прикладом захід- ноєвроейських держав, у Польському Королівстві відбулися перетворення вислуг на вотчини. Тобто, польській шляхті у першій половині XIV ст. вдалося закріпити за собою вислужене майно на праві невідчужуваної феодальної власності й одночасно з цим набути у своїх землеволодіннях ті самі привілеї, якими вже володіли барони[1041]. Водночас деякі відмінності в правовому режимі між вотчиною і вислуженим майном ще залишалися. Наприклад, якщо вислуга переходила за спадком лише за чоловічою лінією, вотчина могла успадковуватися й особами жіночої статі. Крім того, на противагу вислуженим помістям, вотчини могли відчужуватися їх володільцем. Однак найближчим родичам володільця було надано право родового викупу набутої вотчини іншими особами[1042].

Феодальна власність існувала у вигляді королівського домену, переважно на королівських пожалуваннях. Королівський домен був не лише власністю короля та важливим господарським механізмом, а й гарантією непорушності його влади. Існували різні способи формування королівського домену. Важливим шляхом набуття права власності стала конфіскація маєтків шляхти внаслідок визнання особи ворогом короля, не підтвердження шляхетського походження чи правових

підстав набуття права власності на маєток. Особливо активно конфісковував маєтки та роздавав землі з королівського домену Казимир III. Після його смерті був організований рух шляхти, яка вимагала повернення своїх конфіскованих маєтків, тому Людовик Угорський мусив повернути окремі маєтки колишнім власникам.

Королівський домен поділявся на ключі, котрі об’єднували від кількох до кільканадцяти сіл. Управління ними здійснювали державні службовці - підручні, чи бурграфи. У Галичині ці службовці підпорядковувались старості.

Зазвичай місцем перебування бурграфа, який управляв частиною королівського домену, був замок, що символізував владу на цій території, адміністративний центр ключа. Навколо нього зосереджувалось суспільне життя всієї околиці. Штат замкової служби формувався солтисами сусідніх сіл, а інколи до її складу входили місцеві рицарі на підставі привілеїв про надання земельних ділянок. Такі надання пов’язані з відбуванням військових обов’язків, тому формувалась суспільна група замкових службовців.

“Феодальна власність на землю формувалася як власність, розділена між кількома суб’єктами. Сутність роздільної власності полягала в тому, що король володів верховною власністю на землю, залишаючи селянинові лише право на неї, що визначалися терміном “підвладної власності”. He все селянство, однак, користувалися таким видом власності, суть якої полягала у праві передання майна спадкоємцям за низхідною лінією і розпорядження нею на визначених умовах”[1043]. У більшості галицьких сіл селяни мали право лише тимчасово користуватися землею, але, як засвідчують джерела, в окремих селах селяни виступали повноправними суб’єктами права власності.

Так, 1549 p. у c. Одрехова селянин Іван Глоденський продав селянину Грицеві свою земельну ділянку[1044].

Право верховної власності на землю належало державі й було пов’язане з правом вимагати від селян оброк та інші феодальні повинності, встановлені в локаційному документі, або як звичай. Сфера утилітарної власності й норм, що визначали її становище, передбачалась у Вартському статуті 1423 p., за яким селянина, що втік, пан повинен був 4 рази покликати повернутися і лише після того посадити на цю землю іншого селянина. Статути Казимира Великого 1420 p. встановили: селяни не відповідають за борги свого пана[1045].

За правовим статусом, земельні володіння шляхти поділялися на три категорії: 1) вотчини, дідизни; 2) маєтки, вислужені або отримані в користування (державні) на визначений або невизначений термін; 3) куплені маєтки. Право власності на землю у Польському Королівстві тісно співвідносилося з військовою службою. Це виявлялося в тому, що кожен власник маєтку чи землі виконував спеціальні повинності, притаманні тільки конкретно його маєтку або землі.

Правовий статус володіння іноді позначався терміном “держання”, що суттєво відрізняло його від права власності. Під правом володіння розумілося фактичне володіння (панування) річчю, але з обмеженим правом розпоряджатися нею. За певних умов держання могло перетворитися на право власності (наприклад, у випадку володінням нерухомим майном понад 10 років). Польський король мав право видати привілей про передання маєтку в пожиттєве володіння шляхтичеві. Володіння, як і власність, підлягало судовому захисту.

Подібно до інших країн тогочасної Європи, земельні володіння польських феодалів поділялися на дві частини: безпосередньо власні помістя феодала і частина землі, яку надавали в користування селянам цього феодала. Отримуючи землю від феодала, селяни зобов’язувались відбувати повинності на його користь. Будучи власниками землі - лена, феодали володіли значними привілеями, отриманими від польських королів. Окрім того, вони мали право розпоряджатися своєю земельною ділянкою: продати її, передати у спадок, подарувати, виміняти, закласти для забезпечення боргу[1046]. Під час відчуження земельної власності необхідно було зробити відповідний запис у земських або гродських книгах.

Польські королі, здійснюючи свою політику, акцентували на закріпленні та захисті права власності польської шляхти, причому нерідко обмежуючи, а інколи й позбавляючи права власності українських землевласників, нащадки яких набули цей статус переважно у Галицько-Волинській державі. Король Казимир III у 1352 p. затвердив право власності Юрія Pynep- та та Маргарити, синів і дочки покійного львівського війта Матвія, на млин “Сільський кут” зі ставом поблизу Львова, а також на с.Малі Винники з млином, ставом, корчмою та фільварком. “Підпреск” - маєток, подарований князем Левом їхньому дідові, львівському війтові Бертольдові[1047]. У 1374 p. руський староста, власник Віснича та Буська, Івасько Кміта віддав у володіння Пшимиславові два села у Буському повіті та зобов’язав його брати участь у військовому поході[1048]. Владислав II Ягайло 18 березня 1408 p. надав за заслуги Тошкові та Миколі Пакошовичам королівське c. Тошкигав за умови, що вони особисто поселяться в Саноцькій землі, будуть платити по 2 гроші від кожного двору та нести військову службу в Галичині за потреби. 3 цього випливало, що статус представників руської шляхти, позбавлених своїх маєтків, засвідчував: відчуження маєтків, що перебували у руської шляхти як вотчини або застави до початку правління Владислава III (1434- 1444 pp.)> негативно впливало на цю групу населення.

Дії, спрямовані на відчуження шляхетської власності у Галичині, стали можливим на підставі принципових змін у політиці королівських надань за перших Ягеллонів[1049]. Упродовж XV ст. зростаюча потреба польських королів у грошах призвела до поширення практики застав державних володінь. Система застав давала королівській владі змогу накопичувати кошти, потрібні для покриття видатків королівського двору. Крім того, вкладання коштів у королівські позики й отримання натомість королівських земель сприяли зростанню мобільності та збільшенню політичної вагомості магнатів, суттєвим змінам у розподілі власності та влади в Польському Королівстві[1050].

Правління Владислава III особливо відрізнялось масштабами заставлень королівських володінь. Застави стали основним джерелом капіталів, які польський король потребував для ведення постійних війн з Угорщиною й іншими країнами і на винагороди службовій шляхті. Достатньо сказати, що застави становили приблизно 60 % виданих Владиславом III привілеїв - цифра, особливо значна порівняно з кількістю заставних привілеїв, що збереглися від правління його попередника Владислава II Ягайла (лише 25 % від загальної кількості королівських документів)[1051].

За протоколами судових справ про спірні володіння між дідичними власниками і новими одержувачами заставлених королівщин можна відтворити картину цивільно- правових відносин у Галичині. Ці протоколи збереглися у судових книгах Руського воєводства від початку правління Владислава III. Дослідники неодноразово зверталися до цих документів[1052]. У процесі вивчення справ, котрі зберігаються у судових книгах Львівської землі Руського воєводства, львівський історик Ю. Зазуляк опрацював 29 випадків, найдавніший з яких зафіксовано 5 вересня 1440 p.[1053] Найбільша кількість справ (17) припадає на 1442- 1443 pp. Записи за 1445-1454 pp. містять інформацію про сім випадків. Справи можна поділити на дві групи. Першу становлять справи про суперечки між шляхтичами, що отримали ті самі маєтки, другу - справи (таких налічується 13), в яких одна зі сторін, зазвичай відповідач, оголошував маєток своєю спадковою власністю. Загалом про другу групу справ збереглася повніша і детальніша інформація[1054] [1055].

Цікавою для аналізу інституту права власності в Галичині була справа про с.Стронятин, яку А.Малеховський розпочав проти П.Гамладиновича. Зазначимо, що під час першого розгляду (12 листопада 1443 p.) королівський староста звертався до П.Гамладиновича як дО міщанина й Агтептш*. П. Гамладинович проголосив Стронятин своєю власністю, що вказувала на його статус як землевласника і шляхтича. Факт неоднозначної та суперечливої його соціальної ідентичності передбачливо використав А.Малеховський, який не пропустив можливості піддати сумніву шляхетське походження відповідача. М.Гологорський, виступаючи у суді як представник (прокуратор) П.Гамладиновича, протестував проти такого твердження і зобов’язав Гамладиновича пройти процедуру “очищення” шляхетства. Як підтверджує запис 20 березня 1444 p., П.Гамладинович успішно здійснив її, і М.Гологорський подав доказ суду міста, що засвідчив цей факт[1056].

Джерела польського середньовічного права, характеризуючи основний інститут системи права - право власності, підтверджують право феодальної власності на нерухоме та рухоме майно. Основним видом нерухомого майна була земельна власність. Визначальна роль земельної власності в період Середньовіччя випливала з того, що земля у феодальному суспільстві є основним засобом виробництва і, відповідно, власність на неї була основою феодальної системи загалом[1057]. Так, у реляції (звіті) 1551 p. возного Яна Заборського згадувалось про c. Гаї, що було власністю Яна Щенсного (Гербурта)[1058].

Рухоме майно було виключно індивідуальною власністю шляхти, а власність на землю в період Польського Королівства часто мала перероздільний характер: земля була власністю сімейної громади. Ha відміну від співволодіння, що давало право на розпорядження майном, члени сімейної громади не мали права на реальну частку майна. У випадку смерті члена громади його майнові права не переходили до спадкоємців, спільна частка лише збільшувалася[1059].

Джерела польського права до способів обмеження власності відносили право близькості, що розумілося на основі спорідненості, охоплювало право першочергової купівлі та право ретракту. За правом першочергової купівлі, родичі продавця (у випадку відчуження спадкового майна) отримували перевагу на першочергове його придбання. За їх відмови від цього права нерухомість могла передаватися чужій людині. Якщо родичів оминали, вони могли скористатися правилом ретракту. Існував також ретракт-захоплення, що реалізувався близькими родичами безкоштовно у випадку дарування, проведеного без їхньої згоди.

Збільшення земельного обороту призвело до реалізації права власника та гарантованої йому свободи розпорядження своїм майном. Строком добросовісного володіння, після закінчення якого володілець майна набував прав власника, було три роки і три місяці. Упродовж цього терміну будь-яка зацікавлена особа мала право звернутися з позовом за справою про маєток, який перебував у чужому володінні. Якщо позивачем стосовно відновлення права власності на майно виступала жінка, то строк законної давності відповідно продовжувався для заміжньої жінки до десяти років, а для вдови -до шести[1060].

Повний звід статутів Казимира Великого 1420 p. заохочував ліквідацію нероздільних маєтків, встановлюючи для поділу не- зафіксований документально термін у 3 роки та 3 місяці, після спливу якого розподіл уже не міг бути оскаржений. Усе більше обмежувалося право ретракту, що належало родичам.

Обсяг правоздатності власника рухомого майна не мав обмежень. Повноваження власника нерухомого майна були неоднаковими до різних суб’єктів і залежали від двох чинників: 1) способу набуття права на майно; 2) правового режиму, в якому перебувало майно в попереднього власника.

Право Польського Королівства передбачало два способи набуття права власності: первинний і вторинний. Перший - це привласнення нічиїх, або безгосподарних цінностей, у тому числі заволодіння неосвоєних вільних земель, захоплення та присвоєння селянської землі шляхтичами, встановлення залежності дрібних землевласників від магнатів, узаконення на підставі давності володіння тощо. Землю привласнювали частіше в процесі її використання. Правовою формою привласнення, а пізніше - підтвердження права власності була так звана заповідь. Вона полягала в оголошенні державного акта, згідно з яким ніхто, крім того, хто оголосив про своє відношення до певної землі, не мав на неї прав, і ця земля з моменту оголошення ставала його власністю[1061].

Первинний спосіб набуття права власності в польському праві розглядався як споконвічне володіння. Воно було визнанням права власності на основі давнього та безперервного проживання на цих землях і узаконювалося на підставі давності володіння, а суд у кожному конкретному випадку вирішував, чи достатній названий термін для обґрунтування визнання права власності. Відповідно до Повного зводу статутів Казимира Великого 1420 p., така давність встановлювалася 30-тирічним терміном.

Ще одним способом набуття права власності вважалася воєнна здобич (трофеї), що охоплювала майно, цінності, відібрані у ворога.

Набуття права власності похідним, вторинним способом полягало у переході права власності на майно від однієї особи до іншої. Відомі такі похідні, вторинні способи набуття власності на майно: через отримання спадщини; через надання землі як безпосередньо, так і на ленному праві; набуття майна внаслідок укладання цивільно-правової угоди та ін.

За первинного способу набуття права власності, обсяг правоздатності не мав жодних обмежень. Ha підставі похідного способу набуття права власності обсяг правоздатності зумовлювався обсягом прав попереднього власника чи обмежувався умовами надання (привілею або угоди). У Польському Королівстві похідними способами набуття права власності були:

- пожалування польськими королями служилому дворянству помісті на ленному праві;

- перехід права власності внаслідок різних юридичних угод, зокрема: купівлі-продажу, міни, дарування, позики;

- набуття права власності за давністю;

- інші випадки похідного способу набуття права власності: забезпечення приданим, виділ повнолітніх синів з відповідною часткою майна, спадкування та присудження спірного майна за рішенням суду[1062] [1063].

Процес юридичного оформлення майнових прав магнатів і шляхти на землю завершився у XV-XVI ст. Відтоді підставою законного володіння землею стали правові акти. Основним способом набуття майнових прав на землю був похідний - права переходили від одних осіб до інших. Найповніше законодавство Польського Королівства регламентувало набуття майнових прав у порядку спадкування, вислуги, дарування, купівлі-продажу, застави та ін.

Особливості спадкування ми розглянемо в іншому пункті дослідження, тому на цьому етапі не будемо зупинятися на його конкретизації. Власність переходиладо нового набувача за договором, що йменувався в польському праві ttZdaniemn9 або tiWzdaniem М072.

Передання власності здійснювалося за певними визначеними правилами, в присутності представника державної влади. Підтверджуючи відчуження, воєвода видавав відповідний документ, скріплений печаткою. Так, в архівному акті зазначалось: “Діялося у львівському Нижньому замку в найближчу середу перед днем Святого апостолаАндрея року Божого 1543 у присутності шляхетних і знатних Миколая Гінека з Унєва, підстарости львівського, Миколая Голомбека з Зимної Води, львівського земського судді, Валентина Ласького, Станіслава Луговського, Леонарда Чижиковського, Марцина Дампського й інших численних, гідних свідчити представлене. ...Обачний Ян з Белза, земський возний, у присутності Марцина Дампського і Станіслава Носсовського, відкрито і без примусу зізнав, що його покликав Захарія Миколайовський до львівського генерального суду через Станіслава Одновського зі Спрови, воєводу земель Руських, інших осіб та урядовців львівського земського суду (з вимогою) повернути гроші Захарії Микола- йовському, позивачеві за інтромісію (введенняуволодіння) у добра села Закомар’я, яке тримає в оренді Матей Влонський ... та на всі інші добра Матея Влонського на Руських землях. Згаданий Матей Влонський цю інтромісію на добра Закомар’я та на всі інші у Королівстві Польському не визнав, заявивши, що добра не віддаються і не відчужуються, що й зізнає возний”[1064].

Від інших способів набуття власності необхідно відрізняти набувальну давність. Вона вперше з’явилась у законодавстві Польського Королівства в Повному зводі статутів Казимира Великого 1420 p. Строком добросовісного володіння, після закінчення якого володілець майна перетворювався на власника, було три роки і три місяці[1065]. Упродовж цього часу будь-яка зацікавлена особа могла подати позов зі справи про маєток, що перебував у чужому володінні, причому коли позивачем з відновлення права власності виступала жінка, то строк законної давності відповідно продовжувався: для заміжньої жінки-до десяти років,адля вдови-до шести. Надання заміжнім жінкам тривалішого терміну позовної давності закон мотивував тим, що чоловіки у зв’язку із привілейованим становищем могли обмежувати дії своїх дружин; стосовно вдів, то збільшення в їх інтересах терміну законної давності Віслицький статут 1347 p. пояснював “слабкістю жіночої статі”[1066].

За правом давності, набуття володіння, як й інші важливі права, пов’язані з ним, здобували титул права власності. Давність призводила до втрати права, не використаного впродовж визначеного періоду. Втраті права, з одного боку, відповідало утвердження, з іншого - істотне значення давність набуття мала як підстава для усунення претензій третіми особами на основі права близькості та ін. Перебіг терміну давності розпочинався від моменту фактичного вступлення у володіння маєтком, але у двох випадках він міг призупинятись - на час війни, участь в яких брав володілець, і на період перебування володільця у полоні, якщо він туди потрапляв під час військових дій[1067].

Давність у Віслицькому статуті 1347 p. була визначена у декількох статтях, котрі здебільшого мали казуїстичний характер. До вимог про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння встановлювався загальний строк позовної давності - три роки і три місяці. Строк давності для заміжніх жінок становив десять років, а для вдів - шість років. Отже, держава намагалася захистити права вдів. До заміжніх жінок законодавець враховував ту особливість, що в них було багато сімейних обов’язків. Стосовно заставного майна термін позовної давності становив 15, а договору позики - чотири роки. Сплив терміну позовної давності переривався, якщо позивач потрапляв у полон татар[1068].

Отже, встановивши найчастіше використовуваний термін у три роки, а в окремих випадках-три роки і три місяці, Повний звід статутів Казимира Великого відображав прагнення шляхти і міст припинити стародавні та тривалі суперечки, діючи в інтересах забезпечення надійності цивільно-правових договорів, зміцнити та розширити інститут давності набуття[1069].

Певні особливості правового регулювання з окремих питань про давність було визначено для малолітніх. Якщо вони виступали позивачами зі спорів про маєток, то перебіг терміну позовної давності призупинявся до досягнення ними повноліття, після чого розгляд судової справи поновлювався і справа розглядалася по суті. Водночас, якщо неповнолітній самостійно був добросовісним володільцем і виступав у суді відповідачем, то він мав право за законом захищатися і посилатися на той термін давності, що сплив у нього або в його батьків ще перед першим викликом до суду[1070].

Отже, коли зацікавлена особа, яка вважала себе власником маєтку, що перебувала в чужому володінні, впродовж названого у законі терміну давності не подавала позову про повернення йому цього майна, то добросовісний володілець останнього отримував на нього законне право власності[1071].

Особа, посилаючись на законну давність, повинна була доводити її наявність за допомогою свідків[1072]. Саму

I. И. Бойко ^^

ж процедуру заяви відповідача про сплив позовної давності називали відводом з причини законної давності (іexceptiopraescriptiones)[1073]. Як передбачав Віслицький статут 1347 p., що застосовували на території Галичини, в цьому випадку відповідач, заперечуючи проти позову з допомогою відводу, був зобов’язаний довести своє твердження[1074].

У Галичині в складі Польського Королівства (та й в усій Центральній Європі) усні свідчення функціонували як інститу- ціоналізована колективна пам’ять певної спільноти і виконували вирішальну роль у земельних суперечках[1075]. Широке визнання такого способу підтвердження прав на землю в юридичній практиці Руського воєводства було явищем звичним[1076]. Це підтверджують записи судового процесу про c. Великий Любінь. Перший запис у судовій книзі зроблено 1450 p. Він починався з вимоги генерального руського старости П.Одровонжа, щоб, відповідно до мандату короля, шляхтичі Іван і Петро подали докази про підтвердження на частину земельної власності, якою вони володіли у цьому селі. їхні права були опротестовані шляхтичем X. Італікусом, службовцем львівської митниці та відомим кредитором короля і старости П.Одровонжа. I вимога старости, і королівська інструкція, дана йому і введена у документ під назвою “Sequitur littera Regalis”, висували умову

про залишення Великого Любіня у власності Петра й Іванадо подання ними привілеїв на володіння ним упродовж шести тижнів. Як засвідчують подальші стадії спору, Іван та Петро не виконали вимоги старости, але намагалися переконати суд по-іншому. Згідно зі записом їхньої промови, вони оголосили спірне володіння своєю дідизною і зазначили давність своїх спадкових справ.

Однак у записах йдеться про свідків, представлених шляхтичами з Великого Любіня. Промова Миколая зі Страдова, обвинувача Христофора Італікуса, виголошена одразу після промови відвідувачів, частково пояснювала мовчання джерела стосовно осіб свідків. Миколай зі Страдова звинуватив Петра й Івана у нешляхетському походженні, стверджуючи, що вони та їх батько були сервіторами у колишніх власників Великого Любіня. Запис про це відображав останню стадію судової справи. Найімовірніше, відповідачі не змогли засвідчити своє шляхетство, що вимагалося і від свідків, тому жоднихдокумен- тів стосовно їх “очищення” не збереглося у судових книгах. Цей факт, очевидно, відігравав вирішальну роль у їх поразці. 3 іншого запису цієї справи відомо, що суд прийняв рішення передати спірний маєток у власність Христофора Італікуса[1077]. Припинення права власності здійснювалося тими самими способами, як і набуття. Відмінність полягала в тому, що замість пожалування тут виступала конфіскація майна - покарання за певні злочини[1078].

У Польському Королівстві, в тому числі й у Галичині, важливе значення серед забезпечення виконання зобов’язань мала застава, як гарантія укладеногодоговору позики. Залежно від речі, якою боржник гарантував інтереси кредитора, роз- глядали заставу рухомого та нерухомого майна. У земському праві основне значення мала застава нерухомості. Предметом застави-володіння могла бути шляхетська або міська нерухомість, селянське господарство. Відповідно до Повного зводу статутів Казимира Великого 1420 p., власник заставленого помістя мав право його викупу впродовж визначеного законом строку. B іншому випадку він втрачав своє право власності на заставлене помістя.

Умови викупу заставленої землі були визначені у нормативному порядку:

1. Якщо власник заставленого помістя впродовж 15 років не викупить його або у зазначений період ані він, ані його найближчі родичі не зафіксують щорічно “охоронну відмітку” щодо заставленого майна в суді, тоді заставодавець втрачав право власності на заставлену ним землю.

2. Якщо власник або його найближчі родичі зроблять згадані “охоронні відмітки”, то він зберігав за собою право викупу заставленого майна до закінчення 30-річного строку[1079].

Характеризуючи правовий режим заставленого майна, окрема стаття Повного зводу статутів Казимира Великого 1420 p. встановлювала: якщо власник заставленого майна, використовуючи строк викупу, наданий йому законом, захоче повернути борг і викличе з цією метою заставоутримувача в суд, то у відсутності останнього визнається повне право власності на це майно[1080].

Значна увага в польському законодавстві приділялася регулюванню меж землеволодіння. Виходячи з багаточисленних спорів, Повний звід статутів Казимира Великого 1420 p. визначав: якщо кордоном між маєтками була ріка, яка змінювала напрямок своєї течії, то кордоном між вотчинами залишалося попереднє русло. Проте мешканці сіл, котрі жили з обох боків першого русла ріки, зберігали за собою право ловлі риби і в новій водоймі[1081].

У Галичині XIV ст. сформувалися нові форми застави: застава-оренда і застава - без оренди. Застава-оренда полягала в тому, що користувач відносив прибуток від заставлених маєтків у рахунок боргу. Внаслідок цього після спливу часу заборгованість анульовувалася, а застава поверталася боржнику. Після затвердження Статуту Великого князівства Литовського 1529 p. польський король Сигізмунд I Старий видав привілей, згідно з яким боржник, що передавав у заставу свою ділянку землі чи ціле господарство, повинен був щонайменше раз на рік оголошувати своє прізвище та суму грошей, яку він узяв під заставу[1082] [1083]. Згодом до цього привілею додавалися такі постанови: “Всі застави без оренди є дійсними, коли вони записані до міських або земських актів того повіту, де перебуває власник маєтків’4092. Від запису в земські книги звільнялися лише ті, хто тримав землю в заставі чи оренді до 1531 p. “Давність власності цих земель залишається в силі, вони завжди можуть бути викуплені, навіть через ближчих родичів, тому що вони були в заставі”[1084]. Для підтвердження цього наведемо за приклад заставну грамоту від 1386 p., укладену відповідно до норм “Руської правди”: “В ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь. Я, пан, Михайло Іванович, заставив своє село Черешневе Григорію, сину Давидовського Осташка за 210 гривень без одної гривні на рік від Спасового дня до Спасового дня. Адже його не викупить за рік, то має держави село опять до другого року. A на то свідки пан Мартин - воєвода, пан Олеш- ко Янчинський, пан Баграт - соцький львівський, пан Богдан Лемковський, соцький теребовлянський”[1085].

У XIV-XV ст. розвинулася земельна рента, характерна наявністю трьох форм: грошової, відробіткової та продуктивної[1086]. Власник капіталу давав власнику нерухомості певну грошову суму в обмін на те, що останній зобов’язувався надавати йому землю постійно, впродовж певного часу, до визначених оплат, частіше - грошових, поки не спливедоговірний термін, пожитгєво і навіть вічно (це переходило і на його спадкоємців). Власник нерухомості мав право звільнитися від сплати ренти через викуп, який полягав у поверненні капіталу. Власник капіталу не мав права у цьому відмовити. Отже, власність у Польському Королівстві, в тому числі й у Галичині, а передусім власність на землю, становили економічну основу політичної могутності держави, тому повною мірою охоронялася законом від будь-яких незаконних посягань.

Отже, інститут права власності на землю у Галичині до 1434 p. регламентувався нормами руського права, а також певними нормами Віслицького статуту 1347 p. Однак після 1434 p. на Галичину (Руське воєводство) поширилася чинність польського права, що регулювало цивільні правовідносини. Джерела польського права характеризують право власності на землю як єдину форму успадкованого вільного лену. Право власності на землю в Польському Королівстві досягнуло високого рівня, що характеризує активне укладення застави і купівлю-продажі землі. Це засвідчувало інтенсивність розвитку товарно-грошових відносин у Галичині XV - першій половині XVI ст.

Зобов’язальнеправо. Польське законодавство передбачало неоднакову правоздатність суб’єктів у зобов’язаннях. Ширшою вона була для шляхти, обмеженішою - для напіввільних і залежних людей. Наприклад, залежна людина не мала права без згоди пана укладати угоди на землю, бути поручителем тощо.

До 1434 p. на території Галичини діяли норми й інститути зобов’язального права Галицько-Волинської держави. Зобов’язання виникали за двома підставами: внаслідок укладання договору; в зв’язку зі заподіянням шкоди. Найпоширенішими були такі договори: купівля-продаж, позика, міна, поклажа, особисте наймання й інші, що зумовлювалось вигідним розташуванням Галичини, сприятливим для економічного розвитку.

Договір купівлі-продажу належав до найдавніших і значно поширених у Галичині. У “Руській правді” цей договір мав чітку регламентацію. Якщо продавець продавав річ, яка йому не належала на праві власності, то цей договір визнавався недійсним. Відтак річ передавали власнику, а покупець подавав позов на продавця про відшкодування збитків[1087].

Важливе місце серед договорів, котрі укладалися в Галичині, належалодоговору позики. За ним одна особа позичала в іншої особи гроші, продукти, речі та ін. Винятки допускалися лише для позик на суму не більше 3 гривень. У цих випадках для стягнення боргу кредиторові достатньо було скласти присягу. Боржник був зобов’язаний сплачувати відсотки, які називали “резами” (для грошей), “наставом” (для меду), “при- сипом” (для жита). Якщо сплата боргу тривала понад рік, то замість щомісячних відсотків стягувались річні, розмір котрих визначала ст. 31 Розширеної редакції “Руської правди”, а саме - 50 % від суми боргу.

У “Руській правді” зазначалося: “Хтодасть гроші на процент або під заставу, або збіжжя на присип, той має ставити свідків, як з ними умовився, так і буде мати”. Детальніша регламентація застави визначалася у звичаєвій практиці Галицько-Волинської держави[1088]. До 1434 p. ці правові норми були чинними в Галичині під владою Польського Королівства. Одним з прикладів їх застосування була заставна грамота Михайла Іванкова, видана у 1386 p. Осташкову Григорієві Давидовському із c. Черешневе: “Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь. Я, пан, Михайло Іванкович, заставив своє село Черешкове Григорію, сина Давидовського Осташка, за 210 гривень без одної гривні на рік від Спасового дня до Спасового дня. Але, якщо його не викупить за рік, то має держати село знову до другого року. A на то свідки пан Мартин - воєвода, пан Олешко Янчинський, пан Багран - соцький львівський, пан Богдан Лемковий - соцький теребовлянський”[1089].

Джерела права, які зберігали юридичну дію у Галичині до 1434 p., передбачали можливість укладання договору поклажі (зберігання чужих речей). Речі на зберігання могли передаватися без послухів (свідків). Якщо той, хто віддав речі на зберігання, звинуватив зберігача у приховуванні їх частини, то зберігач звільнявся від звинувачень через принесення присяги[1090].

Економічною основою зобов’язальних правовідносин, характерних для Польського Королівства, в тому числі й для Галичини, було натуральне господарство (панівне). Однак розглядати ці правовідносини, які виникали лише з натурального господарства, не можна, оскільки товарно-грошові відносини, котрі поступово розвивалися, в багатьох випадках стосувалися й натурального господарства, що, в свою чергу, позначалося на розвитку зобов’язального права. Зобов’язання, які регламентувалися джерелами польського права, поширювалися і в сільській, і в міській місцевостях. У межах міст, де більшого розвитку досягнули товарно-грошові відносини, зобов’язальне право доповнювалося нормами торгового права, що мало низку специфічних інститутів, зокрема право складу, вексельне право.

У господарському житгі Галичини впродовж XIV-XV ст. велику увагу приділяли розвитку ремесла, який значно залежав від ступеня зв’язків між окремими його галузями та стану обміну й торгівлі. Основну частину продукції ремісники збували на ринку. Розвитокторгівлі в Польському Королівстві, куди входила Галичина, сприяв утвердженню окремої соціальної групи купців.

Польський король Владислав III, бажаючи піднести добробут Львова та забезпечити права купців, що прибувають до міста, Іблипня 1444 p. постановив:

1. Усі купці, крамарі, торговці різних національностей: греки, вірмени, сарацини, євреї й інші, що прибувають з товарами до Львова, можуть бути покликані лише у львівський міський суд, де судитимуться відповідно до магдебурзького права.

2. Італійські купці повинні продавати заморські товари у Львові, а решту товарів вивозити назад, а не у Волощину, щоб не зашкодити торгівлі Львова з Волощиною.

3. Усі львів’яни, котрі підлягають міському праву, повинні зробити заповіти в присутності війта, двох лавників, священика і публічного нотарія.

4. Якщо спадкоємцем будинку або якогось іншого нерухомого майна буде костьол чи духовна особа, то цей будинок або інше нерухоме майно має бути продане впродовж року, а гроші використані так, як це записано в духівниці, аби нерухоме майно не перейшло з магдебурзького права на церковне”[1091].

Усі ці умови економічного розвитку в Польському Королівстві вимагали правового регулювання, що відображено у Віслицькому статуті 1347 p., привілеях польських королів та ін. Більшість відносин господарського характеру в Польщі регулювалися зобов’язальним правом.

У польському праві XIV ст. поняття зобов’язання розумілося як відносини, де одна особа несе юридичну відповідальність перед іншою. Так, “у 1543 p., ставши особисто перед урядом і нинішніми львівськими гродськими книгами, шляхетний Станіслав Фредро, власник частини села (...), землі та повіту Перемишльського земського, згідно з правом львівським грод- ським старостинським на частину свого добра, добровільно зізнався, що отримав 150 злотих від згаданого Миколая Однов- ського з Фельштина, каштеляна перемишльського і старости львівського; ця сума була записана покійним возним Андреєм Барзою до перемишльських земських актів із зобов’язанням про виплату”[1092].

У Польському Королівстві основою виникнення зобов’язання були договір, проступок і закон. До зобов’язань, котрі виникали з договору, належали взаємини сторін стосовно купівлі-продажу, позики тощо. Крім того, зобов’язальні відносини виникали між феодально залежними селянами і феодалами. Феодал мав право зобов’язати залежну від себе людину виконувати певну роботу або ж передати певне майно на користь третьої особи. Договір становив головну підставу для виникнення зобов’язань. У Польському Королівстві найпоширенішими були такі договори: купівля-продаж, позика, міна (у 1378 p. володар Руської землі Владислав, на прохання львівського міщанина Григорія Штехера поміняв свої землі в c. Малі Винники на землі Григорія Штехера[1093]), поклажа, особистий найм, дарування (у 1375 p. згаданий князь подарував київському єпископу Якову, ченцеві василіанського монастиря при церкві св. Івана Хрестителя у Львові, город і дворище на території міста з умовою, що після смерті Якова це майно повинно перейти у власність церкви та монастиря)[1094] та ін. У середньовічній Галичині, безсумнівно, траплялися випадки, коли укладалися договори, не передбачені законодавством. Так, у 1578 p. Марко Myxa передав братові Стецю Myci у користування частину власної земельноїділянки, а Стець взамін надав Марку право мешкати у своєму домі[1095]. Цей та інші факти підтверджують визнання принципу свободи договору.

Загальні положення стосовно форми й порядку укладення, умов договорів були врегульовані у Повному зводі статутів Ka- зимира Великого 1420 p., відповідно до якого під час укладання договору, за польськими джерелами права, не обов’язково вимагалася одразу ж сплата всієї суми, зумовленої угодою. Покупець мав право упродовж визначеного часу залишатися боржником у розмірі недоплаченої ним суми. Наприклад, 2 квітня 1550 p. селяниАндрій, Федір і Гриць зі с.Щавного підтвердили факт отримання грошей від селянина Давида Камби за продану оселю[1096], причому продавець мав законне право вимагати погашення заборгованості або визнання договору недійсним. Однак якщо продавець не подавав свої претензії до спливу терміну позовної давності, то угода вважалася такою, що не може бути розірвана, і претензії позивача не підлягали задоволенню[1097]. Договір купівлі-продажу широко укладався у Галичині, зокрема Львові, Галичі, Перемишлі, Теребовлі, Рогатині, Княгиничах та інших містах і містечках, де здійснювали найрозвинутішу торгівлю. Передмістя Львова-місце різнопланових і часто неконтрольованих міграцій - створювало сприятливі умови для існування, наче на межі двох систем права: міського й земського, певної кількості мешканців, котрі залишалися поза межами юрисдикції старостинської адміністрацій та уникали виконання чи сплати повинностей на їх користь. У 1501 p. львівський міщанин, вірменин Лазар, власник двох будинків у передмісті, підтвердив перед грод- ським судом, що ніколи не платив з цієї власності податку й не виконував на користь замку жодних робіт. Коли ж Лазаря запитали, чому і на якій підставі він так вчинив, він відповів: земельну ділянку, де розміщені названі будинки, купив у невідомої вдови. За рішенням старости, власність Лазаря була конфіскована на користь короля.

Договір міг укладатися через посередника. У 1437 p., за посередництвом старости Гумпрехта і канцлера князя Петра Бернарда, було укладено договір між братами з Берави Іваном Зубрським і Павлом Гавронкою, згідно з яким Іван Зубрський повинен був заплатити Павлу Гавронці 30 гривень за всі маєтки[1098].

Письмові джерела засвідчують, що договір купівлі-прода- жу належав до найпоширеніших зобов’язань у Руському воєводстві. Продавати та купувати можна було рухомі й нерухомі речі, причому стосовно родових вотчин за родичами передбачалось першочергове право викупу відчужених маєтків[1099]. У 1392 p. сандомирський воєвода та руський староста Іван з Тарнова стверджували, що львів’янин Петро Блорок продав Михайлові Ламбарцькому с.Малехів Львівського повіту за 34 копи руських грошів[1100].

Щецинський князь Богуслав 31 січня 1391 p. надав право вільної торгівлі терміном на рік галицьким купцям. Згідно з текстом іншої судової записки, передмістя розташовувалось у сприятливому місці для розвитку “тіньової економіки”, де укладалися договори й відбувалася торгівля товарами, з яких ані місто, ані королівські митниці не отримували прибутків. У 1498 p. львівський митник Ян Домбрувка звинуватив тере- бовлянського міщанина Яна в заподіянні збитків львівській митниці: він не публічно, як належало пристойному купцеві, а “потаємно і по-злодійськи на передмісті, на теренах, від міста віддалених, позаду дворища каштеляна камінського, купив товар, який не представив на митниці”, і вивіз його до свого маєтку, знехтувавши міське право.

Певним обмеженням свободи договору купівлі-продажу було “право складу”. Воно полягало у тому, що через місто, якому було надане це право, заборонялося провозити товари (чи то ж будь-які, чи то ж лише спеціально визначені особливим привілеєм) без виставлення їх на продаж. Право складу поділялося на умовне й абсолютне. Якщо місто отримувало таке право складу на певний товар або на всі товари, іноземний купець повинен був повністю продати їх у цьому місті й не мав права за жодних умов везти товар далі. Це давало змогу міським купцям диктувати ціну приїжджим, отримуючи значний прибуток від перепродажу за завищеними цінами. Якщо ж місто мало умовне право складу, то приїжджий зобов’язувався виставити товар для продажу на чітко визначений термін (наприклад, на 5, 7, 10 днів), після закінчення якого мав право везти далі залишки, не викуплені у нього за цей час[1101].

Польський король Владислав III 7 жовтня 1435 p. наказав усім старостам, бурграфам, державцям, прокураторам, їхнім заступникам, воєводам, збирачам мита, охоронцям доріг, лісів і решті урядовцям оголосити публічно на ярмарках, у костьолах та інших людних місцях, що під загрозою тілесної кари й арешту всіх товарів забороняється “купцям їхати з товарами новими, невизначеними досі дорогами, оминаючи львівський склад і приносити шкоду королівським збирачам мит так само, як і встановлювати нові незаконні мита”[1102].

Право складу стало можливим, з одного боку, завдяки так званому дорожньому примусу, тобто нав’язаному купцям обов’язку їхати зі своїм товаром чітко визначеним шляхом, не уникаючи встановлених там королями митниць і сплати обов’язкових зборів та мита. 3 іншого боку, ці дороги знаходилися під особливою “князівською” охороною, а отже, були й безпечнішими для подорожей. “Право складу”, отримане найбільшими містами, ставило їх у привілейоване становище за рахунок обмеження прав купців на розпорядження власним товаром[1103].

Король Угорщини та Польщі Людовик 11 листопада 1380 p. установив 14-денне право складу в м. Львові на товари, котрі транспортувались у Золоту Орду. Суддя Ян з Олесниці та підсудок Добєлав з Кошиць 13 травня 1406 p. прийняли рішення у справі дороги в Золоту Орду й Валахію. За ним, краківським купцям надавався дозвіл користуватись цією дорогою, але вони мусили впродовж 14 днів продавати свої товари у Львові під час кожної такої подорожі.

Поширеним був договір позики, а відтак - і зобов’язальні відносини сторін, що виникали на основі договору. Цей вид договору міг мати місце у відносинах споживчих предметів і в зв’язку з позикою грошей. За позики грошей, незважаючи на заборони католицької церкви, згідно з Віслицьким статутом, кредитори[1104] зазвичай брали відсотки. “Перед урядом і Львівськими гродськими актами 1554 p. Григорій Маковець- кий відкрито та без примусу зізнався, що від Еразма Ono- ровського, старости Грушівського, отримав суму - 400 польських золотих, щоби віддати Яну Гербурту за Кам’янобрід, і заповідав, у випадку, якщо сам не віддасть, щоб це зробили його нащадки”[1105].

Наголосимо також, що шляхта, порівняно з іншими станами, перебувала у привілейованому становищі навіть у тому випадку, якщо ставала боржником. Це засвідчувала ст. 26 Bic- лицького статуту. Відповідно до неї, шляхтич, який отримав у торговця кредит, судно або інші речі, мав право відхилити заявлені до нього претензії з приводу несплаченого кредиту через складення особистої присяги. У Віслицькому статуті 1347 p. містилась окрема стаття про позику пшениці. Кредитор повинен був витребувати її в боржника “до спливу чотирьох років”[1106].

Польський король Владислав III 25 лютого 1440 p. у Кракові заявив, що позика, взята від Львова ним і його батьком

I. И. Бойко ^^

Владиславом II на закупівлю шовку, полотен і соболів, надісланих у подарунок турецькому султанові, становила 905 гривень. Він же, бажаючи сплатити цей борг, віддав адміністрації Львова королівські мита на товари та худобу, яку львів’яни купували на шляху між Краковом і Львовом[1107].

Часто з договору позики виникав спір між його сторонами. Наприклад, у 1485 p. Львівський земський суд розглядав справу про позику Корави Прокіпа, власника Малехова, у Миколи зі Жмигорода 90 польських гривен[1108], а 1486 p. - справу про борг Єлизавети, власниці Гологір, львівському архієпископу Григорієві зі Сянку[1109]. Відбувся судовий процес у 1540 p. у Жидачівському гродському суді між шляхтичем Мартином Ходорівським (позивач) та Прокопом Синявським (відповідач) про несплату останнім 840 золотих боргу[1110].

У Галичині договір особистого та майнового найму широко не застосовувався. У тогочасних письмових джерелах наводяться лише згадки про найм заступника для участі в судовому розгляді у випадку захворювання представника однієї зі сторін, а також про найм пастухів. Існував також договір найму (оренди) нерухомості. Так, у 1486 p. було прийнято судове рішення про майновий спір графа Йордана Станіслава з орендарем його маєтків у селах Біскупичі та Золота Біску- пицького ключа[1111].

Документальні джерела підтверджують, що об’єктом оренди у Польському Королівстві могла були нелише нерухомість. Скажімо, у 1500 p. польський король Ян Ольбрахт видав привілей, згідно з яким віддав львівським радцям в ореаду строком на рік

львівське мито на суму 350 гривень[1112]. Невідповідність договору ореади чинним правовим нормам зумовила його недійсність. Так, у 1528 p. Львівський гродський суд визнав недійсним (alltgal) договір ореади між В.Нізборським і Я.Бжирезовським[1113], оскільки його уклали з порушеннями.

Способами забезпечення договору позики були застава та поручительство. Застава належала до поширених способів забезпечення зобов’язання за позикою, адже кредитори охоче брали в заставу землю, доходи від якої з надлишком покривали їм відсотки, формально заборонені католицькою церквою[1114]. У 1444 p. власники Ходорівстава брати Станіслав, Іван та Юрша віддали під заставу жидачівському судді шляхтичу Дмитрові, “званому Данилом, Заджевецькому, своє с.Молодинче Жи- дачівського повіту за 36 кіп широких празьких грошів”[1115]. Микола Сенявський каштелян кам’янецький, польний гетьман і стрийський староста та його дружина Анна 21 січня 1577 p. передали в заставу 21 волоку землі Мартину Михаль- ському і його дружині Софії Порожинській як забезпечення договору позики на суму 400 кіп литовських грошей.

Одним із видів забезпечення зобов’язання було поручительство. Згідно із законом, у випадку, якщо в кого-небудь виявляли річ, яка пропала, і звинувачений у крадіжці заявив на суді, що ця річ була ним куплена, суддя наказував йому привести у визначений термін “звідника”, він обов’язково повинен був “дати поручителів у тому, що повернеться і приведе свого звідника”[1116].

У польському законодавстві XIV ст. поручительство як форма забезпечення зобов’язання мало широке відображення. Найчастіше поручитель виступав гарантією виплати боржником свого боргу і внесення штрафів, накладених на винного за неявку в суд, як це передбачено у Віслицькому статуті 1347 p.[1117]

Основною метою цього виду зобов’язання було приєднання додаткового боржника до основного: за борг фактичного боржника на себе відповідальність брала інша особа - поручитель. Особа, яка поручилася за сплату боржником боргу, звільнялася від претензій, висунутих до неї, коли доводила, що інтереси кредитора повністю задоволені головним боржником. У окремих випадках згода про поруку визнавалася законом недійсною, і поручитель звільнявся від виконання прийнятого на себе зобов’язання[1118].

Згідно з Віслицьким статутом 1347 p., особа, яка поручилася за сплату програної суми грошей, не примушувалася до виконання даного нею зобов’язання. Хоча статут і замовчував про це, але, звісно, поручитель, сплативши борг, мав право вимагати задоволення від головного боржника або його спадкоємців.

Окрім застави та поруки, в Галичині під владою Польського Королівства виконувались також інші види забезпечення зобов’язань. Присяга використовувались як забезпечення договору, оскільки вважалось, що порушник мав зазнати Божої кари. У Галичині збереглися традиції звичаєвого права, “питання могоричу” та подачі руки, узаконені судами всіх інстанцій[1119]. Могорич був видом забезпечення зобов’язання він полягав у бесіді двох сторін договору та частуванні. Згодом замість частування покупець почав передавати продавцеві незначну грошову суму, що з плином часу переросла в окремий вид забезпечення зобов’язання - завдаток.

Подібною за правовими наслідками до присяги була церковна цензура, яка застосовувалась для забезпечення договорів, укладених церквою. У договорі контрагент попереджався про Божий гнів або анафему (церковне прокляття) у випадку невиконання умов договору.

Образа також могла забезпечувати зобов’язання у Польському Королівстві. Сторони договору могли домовитись про те, що, за невиконання одним з них своїх обов’язків, інший отримував право ображати його усно чи письмово (для цього використовувались образливі листи)[1120].

Письмові джерела права того часу згадують також про виникнення зобов’язання внаслідок укладення договору позики. За цим договором, якщо одна особа передавала іншій у тимчасове безоплатне користування будь-яку річ, то держатель повинен був поводитися з цією річчю так само бережно і добросовісно, як з власною. Якщо ж дана у користування річ була зіпсована, то держатель зобов’язаний привести її в справний стан або, за домовленістю із власником, відшкодувати збитки[1121].

Договір підряду набув великого значення у міському праві. У випадку виявлення помилок під час виконання підряду ремісник, який виконував роботу, мав повернути завдаток і сплатити відповідний штраф замовнику.

Факт укладання договору фіксувався у спеціальних судових книгах, хоча не вийшли з ужитку й символічні обряди. Ha підтвердження добровільності обох сторін під час переходу права власності на нерухоме майно продавець передавав покупцеві “зелену галузку”. 3 поширенням польського права у Галичині почав застосовуватися той самий могорич, відомий у всій Русі, але у польській інтерпретації-“лідкуп”. B історичних документах є таке пояснення: “лідкуп” - чвертка горілки[1122].

Розглядаючи зобов’язання, що випливають із правопорушень, зауважимо: польське право не містило загальних положень про цей вид зобов’язань. Однак їх існування доводилося наявністю конкретних прикладів, наведених у статутах, привілеях польських королів того часу, а також у польському звичаєвому праві. Ці зобов’язання виникали внаслідок завдання шкоди особою, яка вчинила незаконне діяння і зобов’язана була відшкодувати потерпілому заподіяні збитки[1123].

У Віслицькому та Пьотрківському статутах наводилися приклади певних зобов’язань. Так, ст. 10 Віслицького статуту 1347 p. передбачала відповідальність власника за шкоду, заподіяну тваринами, котрі йому належали. Ці пам’ятки засвідчують також наявність обов’язків, що виникали безпосередньо у зв’язку з приписом правової норми. Наприклад, власник маєтку зобов’язаний був винагородити того, хто знайде диких бджіл на території його володіння; спадкоємці під час заміжжя дочок спадкодавця були зобов’язані забезпечити останніх приданим та ін.

Цивільне право Польського Королівства містило норми, які регулювали питання азартних ігор. Найпопулярнішою була гра в кості. Скажімо, Віслицький статут не забороняв цієї гри, але містив певні застереження. У ті часи траплялося, що діти програвали майно батьків, тому законодавство звільняло батька від обов’язків платити за програш сина. Був установлений принцип: програш у кості не поширюється на майно батьків. Якщо єврей позичав гроші дитині, то батьки цієї особи не зобов’язані були сплачувати борг[1124]. Якщо шляхтич програвав у кості іноземцю, то він мав право свій борг не виплачувати. Іноземець не мав права його до цього змушувати. I якщо цей переможець говорив про боржника лайливі слова, образи чи проклинав його, тоді він повинен бути покараним. Згодом ці норми доповнились. Ніхто не міг вимагати у того, хто програв у кості, шахи чи іншу гру, його ігровий борг. Дозволялись ігри для забави, тренувань і проведення відпочинкового часу[1125]. Кожного, хто свого ігрового боржника публічно ганьбив, ображав або заподіяв побої, притягували до кримінальної відповідальності. Як покарання винний сплачував “п’ятнадцять” потерпілому та “п’ятнадцять” суду, який розглядав справу[1126].

Отже, в процесі становлення середньовічного Польського Королівства майнові відносини регулювалися нормами цивільного права, в сфері якого вдосконалювалося речове, договірне, зобов’язальне, заставне право. У Руському воєводстві розвивалися товарно-грошові відносини, ремесло, торгівля. Удосконалювалися форми і зміст укладання договорів, засоби забезпечення зобов’язань та ін.

Право спадщини. Право спадщини регулювало порядок переходу майна померлого до інших осіб. Від 1349 p. до 1434 p. натериторїї Галичини спадкові правовідносини регулювалися нормами “руського права”. B умовах становлення феодальних

відносин почала розвиватися свобода заповітних розпоряджень. Батько мав право заповідати своє майно одним членам сім’ї, залишаючи інших без спадку. У Галичині 1349-1434 pp. існувало два види спадкування: за законом і за заповітом; два порядки спадкування: для бояр і для смердів. За “Руською правдою”, якщо батько помирав, не склавши заповіт, його майно передавалося дітям, за винятком частини, яка передавалася церкві. Коли спадкоємець мав синів, дочки до спадкування не допускалися. За “Руською правдою”, спадкувати могли лише діти, котрі народилися у законному шлюбі. У Галичині XIV - першої половини XV ст. заповіт укладався переважно усно. Письмова форма вживалася рідко.

Від 1434 p. спадкування у Галичині почало регламентуватися польськими джерелами права, зокрема “Польською правдою”, Віслицьким статутом 1347 p., Повним зводом статутів Казимира Великого 1420 p.

Для середньовічного Польського Королівства характерним було переважно спадкування за законом. Спадкування за заповітом становило виняток і мало місце в рідкісних випадках. Джерела польського права (“Польська правда”) згадують про спадкування за заповітом лише у зв’язку з даруванням майна на користь церкви на “спомин душі”. Як стверджував польський дослідник К.Дунін, складення духовних заповітів на користь католицької церкви мало своїм предметом рухоме майно, оскільки на перехід або відчуження нерухомості необхідно було отримати згоду родичів. Відчуження права на заповіт мало головною метою не допустити дроблення нерухомого майна, зокрема землі1136.

У польському праві перевага надавалася успадкуванню за законом. Спадкування було найпоширенішим способом набуття права власності на землю, незважаючи на те, що, як уже зазначалося раніше, в цей період існували й інші способи

1,36 Дунин K. O мазовецком праве / K. О. Дунин. - Варшава, 1876. - Ч. 1. - C.150.

набуття права власності на землю. Передавати спадщину за заповітом дозволялося лише в окремих випадках. Ha початку XVI ст. нерухомість узагалі було заборонено заповідати, дозволялося успадковувати за заповітом гроші та рухомі речі[1127].

За польським законодавством, правом на спадкування володіли передусім сини. Так, у 1576 p. “селяни Стець, Демко і Марко, пасинки Мілки, вдови покійного Гната Мухи, а також Петро Закотів (опікун дітей покійного Васька Мухи) отримали спадщину після смерті батька”[1128]. Батьківський спадок належав усім синам, причому кожному - рівна частка. Сини були обов’язковими спадкоємцями. Ще за життя батька їх становище прирівнювалося до становища співвласників[1129]. Якщо спадкоємець не мав синів, то майно переходило до дружини на праві пожиттєвого володіння. Так, “21 червня 1555 p. король Сигізмунд Августдоручив суду в особі Юзефа Гджицького детальніше розглянути справу про спадщину Анни, вдови Мартина Гафеля, і його спадкоємців за c. Голо(в)сько”[1130].

Якщо в померлого не залишалося ані синів, ані дружини, то все майно переходило у власність польського короля як виморочене. Звідси випливало, що дочки спадкових прав не мали. Винятком для них було виділення приданого під час виходу заміж[1131].

До прийняття християнства в Польщі всі жінки чоловіка вважались його дружинами. Діти чоловіка з кожною із жінок мали рівні права. Чоловік повинен був визнати сина спадкоємцем, щоб він міг отримати після нього спадок. Процедура спадкового визнання називалась “пострижини”. Із прийняттям християнства юридичне значення цього обряду зникло, але залишалось ще тривалий час у побуті польського народу як культурна традиція. Чоловік мав право здійснювали “пострижини” декілька разів стосовно багатьох синів, а не лише стосовно одного. Ця процедура відбувалась після вимовлення сином свого першого слова чи в день досягнення семирічного віку. Батько, визнаючи сина спадкоємцем, присвоював йому ім’я. “Пострижини” могли проводити чоловіки незалежно від соціального статусу. У присутності великої кількості гостей батько заявляв, що з’явився його спадкоємець.

Якщо чоловік помирав, не залишивши після себе дітей і внуків, його майно переходило у форму публічної власності. Таке спадкове майно називалось “осиротілим”[1132]. “Осиротіла” спадщина перебувала в статусі “puscizna”. Її міг привласнити будь-хто. 3 розвитком державно-правових інститутів Польського Королівства, запровадженням християнства спадкове право значно змінилося. Правом спадкування стали наділятись родичі бічної лінії споріднення, за умови, якщо пряма лінія була вичерпана. Тому термін “puscizna” втратив своє значення і вийшов з ужитку. Щоправда, траплялись випадки, коли спадкодавець все-таки не залишав жодних спадкоємців. Цю власність присвоювали собі місцеві феодали (“княжата”). У 1208 p. на цій підставі Генріх Бородатий забрав c. Блітоцим у Стефана. Близько 1276 p. Болеслав Великопольський втретє подарував c. Трупчин, оскільки два його попередні власники Яхно і Прохор померли бездітними. Документальні матеріали містять інформацію про боротьбу між паном де Биберштей- ном і Плоговським князем Генріхом близько 1350 p. за право отримати “осиротілу” спадщину після Пака де Соравіа[1133].

Спадкування побічними родичами - явище пізніше, у польському праві. Практика, що встановилася в середовищі польської шляхти, знала спадкування побічними родичами аж до четвертого покоління. Близькі родичі усувалися від спадкування інших віддалених[1134]. Так було, коли йшлося про приватну власність. За спільної власності спадкування не існувало, оскільки тут сім’я, а не особа вважалася суб’єктом правовідносини.

Право жінок успадковувати майно чоловіків і можливість позбавлення дітей спадщини обмежувалося і пов’язувалося з феодальним обов’язком власників маєтків відбувати військову службу та виставляти визначену кількість воїнів від кожного маєтку. Відтак коли в сім’ї були брати, дочки спадкодавців не успадковували нерухомого майна батька, а лише отримували 1A його вартості.

Особливість польського спадкового права полягала і в тому, що існувало обмеження прав жінки на успадкування нерухомого майна. Законодавчі перешкоди створювалися з метою не втратити майна, нажитого зусиллям усієї родини. Порядок успадкування майна жінками у XVI-XVII ст. мав назву “четвертинки”, передбачав правила успадкування майна, зокрема 3/4 батьківського майна переходило до синів, a 1A успадковувалидочки незалежно від їхньої кількості. У випадку смерті шляхтича, який не мав синів, його майно переходило державі, зі зобов’язанням виділити приданедочкам померлого та повернути цінності, що становили власність матері. Варт- ський статут 1423 p. санкціонував право спадкування землі дочками шляхти, але лише у випадку відсутності синів. Коли в сім’ї були сини, дочкам виділялося лише придане в грошах, які становили їх спадкову частину[1135].

Істотна роль у спадковому праві належала поділу майна на батьківське та материнське. Після смерті батька майно переходило його дітям. Однак до настання їхнього повноліття розпорядження всім майном здійснювала мати, яка могла втратити це право лише тоді, коли укладала другий шлюб. У випадку повторного виходу заміж матері все батьківське майно і половина власного переходило до володіння дітей від першого шлюбу. Через низхідних законних спадкоємців привілейоване становище займали сини та їхні спадкоємці, а спадкові права дочок задовольнялися обов’язком братів забезпечити сестер приданим. Якщо померлий не мав синів, тоді спадок переходив до його дочок, причому за родичами по батьківській лінії зберігалося право викупу родових вотчин, котрі переходили за спадком у власність дочкам[1136]. Згідно із земським правом, після смерті матері її спадок успадковували в рівних частках діти. Управляв майном батько, але воно перебувало в управлінні батька доти, доки він не одружувався вдруге. Якщо батько вдруге одружувався, то він не лише позбавлявся права управління, а й повинен був виділити дітям відповідну частину зі свого майна. Такі ж наслідки наставали у випадку, якщо батько визнавався марнотратником загальної сімейної власності.

Право Польського Королівства передбачало різний порядок спадкування майна у всіляких ситуаціях. Після смерті матері її діти успадковували посаг, віно, інше майно, що їй належало. Існував давній звичай: чоловік після смерті дружини повинен був передати дітям половину їх спільного майна. Однак Віслицький статут 1347 p. скасував цей звичай, передбачивши, що діти не мають права вимагати у батька частини спільного з його померлою дружиною майна, доки він не одружиться знову чи почне марнотратствувати майно[1137].

Коли помирав чоловік, його вдова ставала власником усього його майна, незалежно від наявності у них спільних дітей. Якщо ця жінка укладала новий шлюб, майно, що належало колись її чоловіку та половина майна їх подружжя, спільно нажитого за час шлюбу, поділялось порівну між їхніми дітьми[1138].

Правовий порядок спадкування змінив Повний звід статутів Казимира Великого 1420 p. та Вартський статут 1423 p., запровадивши нові правила спадкування. Вдова мала право успадковувати лише речі домашнього вжитку, а скарб (перли, дорогоцінне каміння, золото, гроші, зброю) зобов’язана була віддати дітям, залишивши собі з цього те, що їй належало за віном і посагом. Кіньми вона ділилася з дітьми порівну[1139].

Якщо помирало подружжя, а дітей у них не було, спадку- вали найближчі родичі. Спадкоємці поділяли майно між собою добровільно чи на вимогу одного з них. Діти, котрі поділили між собою батьківський маєток, називались “розділені”. Поділ спадщини здійснювався за посередництва близьких родичів. Коли поділ завершувався, вони складали акт, в якому констатували цей юридичний факт. У ньому містились підписи учасників цієї процедури. Далі акт направляли в суд для затвердження. Після затвердження суду, ніхто не мав права його оскаржити чи витребувати у спадкоємців належних їм спадкових часток. Поділ спадщини без затвердження суду вважався недійсним. Для проведення цієї процедури встановлювався термін: три роки та три місяці від дня смерті спадкодавця. У 1436 p. Катерина, незаміжня дочка Івана Зубрського, як й інші и сестри, відмовилася від батьківської та материнської спадщини на користь батька і брата[1140].

Ще за життя батьки мали право виокремлювати для дітей “виділ”, тобто надавати своїй дитині чи кільком дітям частину свого майна, але ця частина переходила до них після смерті того, хто цей “виділ” здійснив. Це було своєрідним зародженням інституту заповіту в Польському Королівстві.

Після смерті матері батько водночас із переданням дітям майна повинен був виділити їм половину власного, батьківського майна, оскільки існувала небезпека, що з новим шлюбом батька діти від першого шлюбу можуть понести збитки. Закріплюючи приватну власність батька, Повний звід статутів Казимира Великого 1420 p. відхилив цей звичай. Відтоді батько не був зобов’язаний виділяти дітям частини свого володіння ще за житгя.

Після смерті батька майно також переходило до дітей. Однак до досягнення ними повноліття розпорядження всім майном належало матері, яка втрачала це право лише тоді, коли вступала в другий шлюб. У випадку повторного заміжжя матері все батьківське майно і половина її власного переходила у володіння дітей, котрі залишилися від першого шлюбу.

Польський король Сигізмунд II Август, на прохання львівських громадян 27 березня 1553 p., скасував старий звичай, згідно з яким онуки не брали жодної участі в розподілі дідівського майна серед дядьків або тіток, і постановив, що в майбутньому внуки після смерті батьків нарівні з дядьками і тітками отримуватимуть рівну частку з усього рухомого та нерухомого дідівського майна, причому бургомістр і райці Львова уповноважувались остаточно вирішувати всі спірні питання у цих справах[1141].

Спадкових прав позбавлялися особи, котрі вчинили вбивство своїх родичів з метою заволодіння їхнім майном. Це позбавлення спадкових прав поширювалося не лише на осіб, які безпосередньо вчинили вбивство, а й на їхніх дітей[1142].

Незважаючи на те, що заповіт не застосовувався так широко, він був відомий у Польщі ще з кінця XII ст.[1143] - спочатку усний, а вже у XHI ст. набув форми письмового розпорядження стосовно майна на випадок смерті. Статути встановлювали коло осіб, які не мали права заповідати майно. До них належали: неповнолітні діти (повнолітні сини, не відокремлені від батьків, мали право заповідати лише особисто набуте майно), особи, котрі втратили власність відповідно до рішення суду, ченці, полонені, недієздатні, вигнанці й позбавлені честі. Право на заповіт захищала католицька церква. Це відбувалося тому, що частина спадку заповідалася на її користь. Церква наполягала також на тому, щоби заповіт складався в присутності духовної особи, зобов’язаної простежити за тим, аби за спокуту гріхів було вчинено запис на користь церкви. Такі заповіти мали своїм предметом переважно рухоме майно, оскільки на перехід або відчуження нерухомості необхідно було отримати згоду родичів. Визначення права на заповіт мало на меті не допускати дроблення нерухомого майна, насамперед земельної власності. У 1426 p. було укладено договір між Ядвігою, вдовою молодшого Івана Заммерштейна, вдруге заміжньою за солтисом Миколою та її дочкою Анною стосовно спадщини Івана Заммерштейна, згідно з яким на частку Ядвіги припадала 1/3, а Анни - 2/3 його маєтків[1144].

За відсутності родичів, які мали право на спадкування, або неможливості здійснити розпорядження за заповітом, спадок переходив польському королю. Це те, що згодом буде назване “виморочним майном”. Характерною особливістю спадкування у середовищі шляхти було розширене спадкування побічними родичами, хоча спадкування в селянському середовищі до середини XIV ст. обмежувалось лише синами. Жінки в селянській сім’ї спадкових прав не мали, проте сини після смерті батька були зобов’язані проживати разом з матір’ю й утримувати її. Якщо ж мати укладала другий шлюб, то сини виділяли їй певні необхідні речі: подушки, чохли на лавки і так звану denicze, на яких спали[1145].

Майно померлого селянина переходило у власність його власника (пана). Тобто феодал у цьому випадку здійснював “право мертвої руки” на майно своїх селян. Спадкове право селян розширив Повний звід статутів Казимира Великого 1420 p., ввівши спадкування селянського майна далекими родичами. Водночас статути відмінили звичай спадкування селянського майна панам. Тепер, згідно зі законодавством, із майна, що залишилося після смерті селянина, повинна була бути куплена чаша для парафіяльної церкви або внесені цій церкві гроші в сумі півгривні, а решта майна переходила вже не у власність пана, а успадковувалася найближчими родичами померлого селянина[1146].

Отже, аналіз норм тогочасного спадкового права засвідчує існування соціальної нерівності, що забезпечувала недоторканність і непорушність власності шляхти, у тому числі й через розширення кола осіб, які претендували на спадок. У свою чергу, в нормах спадкового права простежується певна залежність селян, котрі не мали змоги повністю розпоряджатися своїм майном.

Сімейно-шлюбне право. У Польському Королівстві сімейно-шлюбне право розглядалося як сукупність норм права, вміщених у Віслицькому статуті, Повному зводі статутів Кази- мира Великого, Вартському статуті, що переважно регулювали сімейно-шлюбні відносини, зокрема в Галичині.

У сімейно-шлюбних відносинах XIV ст. у Галичині відбулися позитивні зміни. Тривалий час тут існував громадянський шлюб, заснований на народних весільних звичаях і традиціях. Від XVI ст. між батьками й родичами молодої та батьками і родичами молодого укладався договір (зговір, змовини, згода), спочатку - усно, а з XVII ст. - письмово, щоб закріпити за молодими придане. У XV-XVI ст. церква встановила контроль над процесом одруження. Відтоді лише через обряд вінчання шлюб ставав дійсним. Джерела права Польського Королівства, зокрема Повний звід статутів Казимира Великого 1420 p., Вартський статут 1423 p., регулювали порядок і умови укладання шлюбу, особисті й майнові відносини, що виникали зі шлюбу, родинні зв’язки, опіку, прийняття осіб у сім’ю. Порядок укладання шлюбу в Польському Королівстві регламентувався нормами церковного права.

Укладання шлюбу здійснювалось у декілька етапів: сватання, оглядини, заручини, вінчання та весілля. Сватання й оглядини не породжували правових наслідків. Іншим етапом на шляху укладання шлюбу були заручини, які породжували юридичні наслідки.

Релігійна форма укладання шлюбу була найпоширеніша серед шляхти. Водночас тривалий час зберігалися й договірні шлюби, котрі укладалися за участю свідків. Визнаючи їх дійсними аж до середини XVI ст., католицька церква наполягала, щоб сторони узаконили їх актом вінчання в церкві[1147].

Церковна форма укладання шлюбу замінила старовинний договір заручення. 3 правового погляду, заручини були вступним договором, який містив зобов’язання наречених про укладання шлюбу в майбутньому і визначав його умови. Після сватання й заручин представники нареченої та нареченого укладали шлюбний договір. Порядок оформлення шлюбних договорів і наслідки їх невиконання докладно визначено у Повному зводі статутів Казимира Великого 1420 p. та Варт- ському статуті 1423 p. Головну частину такого договору становили майнові права й обов’язки подружжя.

Умовами, необхідними для укладання шлюбу, були досягнення визначеного віку та згода батьків або близьких родичів. Хоча певні джерела і зазначають, що згода на шлюб була потрібна лише для осіб жіночої статі, однак деякі науковці вважають: потрібен був також і дозвіл батьків на одруження сина, оскільки він залежав від батьківської волі[1148]. Перешкодою для укладання шлюбу могло стати різне віросповідання. Скажімо, жінкам-християнам заборонялося одружуватися з мусульманами. Вартський статут 1423 p. забороняв одружуватися особам, котрі раніше перебували у трьох шлюбах.

Підставою для припинення шлюбу за церковними канонами була лише смерть одного з подружжя, адже розлучення за церковним правом не дозволялося. Як виняток канонічне право дозволяло “відлучення від стола і ложа” (“separation athovo et mensa”)[1149], або сепарацію (так його визначено у чинному Сімейному кодексі України). Основне значення сепарації полягало у легалізації окремого проживання подружжя, бо одним із норм тогочасного шлюбного права був обов’язок спільного сімейного проживання. У 1563 p. Тридентський собор Римської католицької церкви остаточно заборонив розлучення: “Того, що з’єднав Господь, не може роз’єднати людина”. Замість розірвання шлюбу було дозволено встановлення сепарації - режиму окремого проживання. Однак встановлення такого режиму не надавало їм права вступати в новий шлюб.

За іронією долі, найпалкіший прихильник серед польських королів регулювання сімейних правовідносин на підставі канонічного права Болеслав Хоробрий двічі розлучався та тричі укладав шлюб[1150].

Суспільні відносини Галичини знали розривання сімейних стосунків. У люстраціях королівщин XVI ст. зберігся давньоруський звичай про “розвідне”, або “вихідне”, коли “русин свавільний” хоче розлучитися з дружиною або дружина з чоловіком, і щоби не карати, то, згідно з давнім звичаєм, з них брали “до замку по три гривні”. Однак ця плата не була однаковою для всієї територій Галичини. Так, у Самбірській економії вона становила 2 гривні. Ha час люстрації отримано 2 флорини, тобто зафіксоване одне розлучення[1151]. У Стрий- ському старостві платили по 3 гривні. Тут отримано разом з “куничним” 20 злотих. У Теребовлянському старостві плата також становила 3 гривні[1152]. Найбільше отримано в Перемишльському старостві (тут ці прибутки були об’єднані з “куничним” і “перемитним”) - усього 50 злотих[1153].

Коли дружина знала, що чоловік має позашлюбні зв’язки з іншою жінкою, вона, згідно зі звичаєвим правом, повинна була повідомити про це громаду, оскільки громада несла відповідальність за кожного свого члена. Так, коли Василь Меленич із c. Іль- ник покинув законну дружину і жив з іншою жінкою, було видане розпорядження крайника Ільницької громади, щоб громада його “впіймала і доставила до замку”[1154]. Ще один приклад. У с. Яблонці Вижній син І.Дем’яновича, маючи дружину, жив з іншою. Громада повинна була під загрозою покарання в 10 гривень впіймати його і “привести у Самбірський замок”[1155].

Панівне становище в галицькій сім’ї мав чоловік - йому дружина зобов’язувалася бути вірною. Однак у сім’ях шляхетського стану дружина посідала в окремих випадках самостійне становище.

Вартський статут 1423 p. та інші джерела польського права значну увагу приділяли регулюванню майнових відносин подружжя. Майнові відносини подружжя залежали від того, яке майно кожен з них вносив, коли укладав шлюб: адже посаг дружини, хоч і переходив у спільну власність сім’ї, забезпечувався нерухомим майном чоловіка. Під час оформлення шлюбного договору наречена приносила в дім чоловіка певне майно - придане (посаг), що складалося зазвичай з її особистих речей, постелі, предметів домашнього вжитку. Дочкам шляхти належали служниці, одяг, килими, а дочці селянина давали лише постіль та одяг. Bce це ставало власністю дружини[1156]. Придане становило частину сімейного майна, яке необхідно було виділити дочці, видаючи її заміж. Зобов’язання виділити придане покладалося на батьків або найближчих родичів. Дочка, отримавши придане, вже не могла претендувати на батьківський спадок. Придане нареченої могло складатися або з грошей, або з нерухомого майна. Придане в грошах встановлювалося у присутності найближчих родичів, а придане з нерухомості призначалося за згодою на це королівської влади[1157]. Відповідна норма передбачена у ст. 102 Повного зводу статутів Казимира

Великого[1158]. Це вимагалося для того, щоб запобігти дробленню маєтків і зосередити все майно в одних руках.

Важливим інститутом шлюбно-сімейного права був інститут віна. Він полягав у тому, що чоловік мав надати дружині так званий передшлюбний дар - віно (wiano). Метою віна було майнове забезпечення дружини на випадок смерті чоловіка. Управління приданим і віном належало чоловікові, але без згоди дружини він не мав права на відчуження цього майна. Віно встановлювалося спеціальним записом, який вносився у судові книги[1159].

У випадку смерті одного з подружжя іноді виникали розбіжності стосовно управління майном тими, котрі залишилися після смерті спадкодавця[1160]. Якщо після смерті одного з подружжя залишалася живою дружина, то обсяг права на майно залежав від того, чи залишалася вона вдовою, чи вдруге виходила заміж. Становище вдови вирізнялося значною самостійністю. Вона набувала право власності на придане, віно і все те, що особисто придбала під час шлюбу, а рештою майна володіла нарівні зі своїми дітьми. Якщо ж вдова виходила заміж, вона втрачала право на віно, зобов’язуючись залишити його дітям або родичам чоловіка, і набувала права власності на придане й особисті речі[1161].

Якщо чоловік переживав дружину, то її майно (придане і віно) переходило у власність дітям, причому чоловік мав право користуватися цим майном до того часу, поки не одружувався повторно. Якщо ж дітей не було, то придане померлої дружини переходило до її найближчих родичів, а віно поверталося чоловікові або його родичам. Львівський земський суддя Станіслав з Давидова і підсудок Іван Голомбек із Зимної Води 1 лютого 1435 p. свідчили, що дружина Семка з Бібрки, дочка Івана Зубрського Дорота поквиталася з батьком від свого імені й від імені своїх сестер, отримавши від нього придане, залишене їй матір’ю[1162].

У відносинах батьків і дітей основну владу мав батько. Призупинення такої влади над дітьми відбувалося за виділення повнолітніх синів із відповідною часткою майна, а стосовно дочок - після їх заміжжя.

Діти, перебуваючи під владою батька, не лише не мали майна, яке б належало їм особисто на праві власності, а й не мали права володіння тією чи іншою річчю. Крім цього, Bic- лицький статут 1347 p., щодіяв натериторії Галичини, постановляв: будь-яке зобов’язання, самостійно прийняте дітьми, котрі знаходяться під батьківською владою, не мало жодної юридичної чинності й правових наслідків[1163].

Проаналізований матеріал дає право стверджувати, що до основних принципів сімейного права належав принцип “верховенства” чоловіка, батька над іншими членами сім’ї. Після смерті батька малолітні діти, у зв’язку з недієздатністю, до настання повноліття потребували правового захисту. 3 цією метою було встановлено інститут опіки, тісно пов’язаний зі сімейним і цивільним правом.

Опіка призначалася над малолітніми дітьми. Опікуном вважалися батько або мати, котрі здійснювали її доти, доки не вступали у повторний шлюб. Якщо ж малолітні діти залишалися без обох батьків або ж мати вдруге виходила заміж, то право опіки над дітьми переходило до найближчих родичів. Опіка призначалася над дітьми до досягнення ними повноліття, після чого вони набували повноїдієздатності. Наприклад, 8 лютого 1443 p. краківський каштелян і староста, королівський намісник у Польщі Іван з Чижова свідчив у земському суді, що власник c. Зубри Іван призначив Миколу з Гологір опікуном своїх малолітніх дітей та всієї спадщини[1164].

Окрім опіки над дітьми існувала також опіка над жінками. Така опіка насамперед здійснювалася повнолітніми братами, зобов’язаними за відсутності батьків утримувати своїх сестер і видати їх заміж із відповідним виділенням приданого. Якщо ж братів не було, то право опіки поширювалося на найближчих родичів, причому перевага надавалася родичам по батьківській лінії. Опіка над жінкою закінчувалася з моменту взяття шлюбу. Вартський статут 1423 p. надавав батькові на випадок смерті право призначення опікуна в заповіті[1165].

Стосовно родичів і форми спорідненості, TO їх виділяли по прямій і побічній лініях. Далекими, непрямими родичами вважалися брати, сестри, племінниці та ін. Такий поділ відігравав на той час важливу роль. Значення його не обмежувалося спадковим правом. Воно ставало істотним і в інших правовідносинах, наприклад, у справах про розслідування вбивства та сплатою штрафу за нього.

Водночас із кровною спорідненістю існувала спорідненість, що виникала на основі правового акта. Найпоширенішою його формою було усиновлення. Воно слугувало головно для спадкування нерухомості на випадок смерті через обмеження свободи заповіту. Відомим був старовинний спосіб усиновлення зятів за відсутності синів. У такому випадку зять входив у сім’ю тестя.

Отже, шлюбно-сімейне право в Польському Королівстві, а відповідно, і в Галичині, було розвинутим. Це, зокрема, засвідчує наявність інститутів сепарації, який застосовувався у зв’язку зі забороною розлучень. Запровадження ж такого правового інституту в сучасній Україні стало можливим лише після прийняття 2002 p. Сімейного кодексу України. Статус жінки у тогочасній сім’ї був достатньо самостійний, зважаючи на практику, яка спостерігалася в багатьох європейських країнах того періоду. Безумовно, обсяг прав, що належав жінкам того часу, не можна порівняти з тим, який належить сучасним жінкам. Однак у той період він був прогресивним. Наведені приклади, власне, і дають змогу дійти висновків про значний розвиток шлюбно-сімейного права Польського Королівства, яке регулювало шлюбно-сімейні відносини, в тому числі й у Галичині.

Загалом правове регулювання цивільно-правових відносин у Галичині в складі Польського Королівства формувалося на основі нерівної правоздатності суб’єктів правовідносин. Повноваження суб’єктів обумовлювалися становою та релігійною належністю, залежали від правового статусу особи в суспільстві. B основу регулювання цивільно-правових відносин були покладені норми речового та зобов’язального права. Значного рівня розвитку досягли інститути спадкового й сімейного права.

4.2.2.

<< | >>
Источник: Бойко І.Й.. Органи влади і право в Галичині у складі Польського Королівства (1349— 1569 pp.) : монографія /І. И. Бойко. - Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка,2009. - 628 c.. 2009

Еще по теме Цивільне право:

  1. 4.2. Поняття та основні принципи правоздатності юридичних осіб у цивільному праві зарубіжних країн
  2. 4.6. Види юридичних осіб у континентальній цивільно-правовій системі
  3. 4.7. Види юридичних осіб та інші форми здійснення підприємництва в англо-американській цивільно-правовій системі
  4. 8.4. Порядок укладення договору. Оферта й акцепт у цивільному праві зарубіжних країн
  5. § 5. Дисциплінарна і матеріальна відповідальність за земельні правопорушення
  6. Цивільне право
  7. 1.1 Генезис та сучасний стан інституту непідприємницької юридичної особи в цивільному праві України
  8. 1.2. Суб’єкти майнових прав на музичний твір
  9. 2.4. Спадковий договір у системі підстав виникнення цивільних прав та обов’язків в цивільному праві України
  10. 1.1. Поняття, способи та форми захисту цивільних прав та інтересів
  11. Поняття, ознаки та особливості цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності
  12. Співвідношення цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності з суміжними правовідносинами, їх класифікація
  13. Загальна характеристика підстав виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності
  14. Суб’єкти цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності
  15. Об’єкти цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності
  16. Зміст цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності
  17. Обмеження особистих немайнових прав осіб, що не досягли повноліття,та межі їх здійснення
  18. Поняття, сутність та ознаки культурних цінностей як об’єктів цивільних прав
  19. 3.1 Недійсність правочину, вчиненого під впливом насильства
  20. 1.2. Інститут компенсацій в системі трудового права
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -