<<
>>

Самоврядування сільських громад

Самоврядування у селах Галичини формувалося з представників дворищ, а у волостях - з представників сіл. Самоврядні функції у галицьких селах до 1434 p., як уже зазначалося, здійснювали десятники, отамани, тіуни, котрі представляли села у волостях і перед шляхтою.

У волостях самоврядування здійснювали старійшини. Вони були представниками волості перед шляхтою, а також перед воєводами або королем. Схід сільської громади, на якому обирали виконавчу владу і вирішували важливі питання, називали “копою”, “великою громадою”, а збори цього сходу - “віче”.

3 поступовим розвитком економічних відносин, а також політичними процесами, самоврядування у сільських громадах все більше очолювали українська та польська шляхта. Цим пояснюється і той факт, що наприкінці XIV ст., а особливо у XV ст., представників виконавчої влади сіл і волостей - десятників, отаманів, тіунів, незважаючи на активну непокору селян, усе частіше призначала шляхта, причому здебільшого зі свого середовища[865].

Особливість самоврядування сільських громад у Галичині полягала в наявності сіл з різним правовим статусом.

Села українського (руського) права продовжували і після 1349 p. керуватися тими ж правовими принципами місцевого самоврядування, які утвердилися свого часу в Галицько-Волинській державі. У межах цих сіл діяло українське право, передусім звичаєве. Ці села очолювали посадові особи, котрі в часи Галицько-Волинськоїдержави називалися “старцями”, їх також обирала сільська територіальна громада, надаючи майже аналогічний правовий статус. Здебільшого керівників сіл руського права називали тіунами, але траплялися й інші назви - “десятники”, “отамани” тощо. Колективним органом місцевого самоврядування сіл руського права було віче-схід сільської громади.

Український історик І.Линниченко наголошував, що в XV ст. у Галичині за кількістю переважали села українського права[866].

Центральна влада Польського Королівства не підтримувала сіл українського права, намагаючись в будь-який спосіб перевести їх на інший правовий статус. Ці намагання набули особливої активності після затвердження Єдлненського привілею 1430 p. і впровадження польського права 1434 p.

У селах українського права з XV ст. стала поширюватися панщина[867]. Натомість у селах німецького права соціально- економічні умови для селян були значно кращими.

Оскільки солтис мав право продати свою посаду іншій особі, то в ст. 107 Повного зводу статутів Казимира Великого постановлялося: посаду солтиса можна було продати лише за згодою “... пана того села, або державця, або патрона села...”.[868]

Польський король Сигізмунд II на засіданні вального сейму 1563 p. у Варшаві скасував як шкідливий для держави, пред’явлений йому посланцями бургомістра, рай- ців і громади Львова привілей Сигізмунда I Старого від 1538 p., що приєднував села Зубру та Сихів до Львова та водночас переводив їх зі земського на міське право. Проте 3 березня 1565 p., беручи до уваги заслуги бургомістра та львівських райців, їхню працю і кошти, вкладені у відбудову й укріплення міста, на наступному засіданні вального сейму в Пьотркові король одним привілеєм знову приєднав згадані села до міста, перевів їх зі земського на міське право, звільнивши від громадських та земських податків. Згадані села вважались радше міськими, ніж земськими і були зобов’язані разом зі Львовом сплачувати податок - “шос”, призначений на державні потреби[869].

Дискримінація сіл українського права в Галичині владою Польського Королівства інколи доходила до абсурду. Так, селам українського права було заборонено вести свою документацію, що стало головною причиною проблем у з’ясуванні особливостей розвитку їх місцевого самоврядування XIV-XVI ст.

Окремим селам Галичини, де мешкали німецькі переселенці (колоністи), надавалося німецьке право, яке передбачало спрощену систему управління та суду. Керував селом солтис (Schulties).

Першими солтисами у Галичині були німецькі колоністи. 3 часом солтисами ставали поляки й українці. Згідно з Віслицьким статутом 1347 p., посаду солтиса мала право обіймати шляхта. За надання німецького права німецьким селам у Галичині в королівських привілеях зазначалося: “Жителі сіл звільняються від влади і юрисдикції воєвод, каштелянів, старост, суддів і підсуддів солтисом”, а він, у свою чергу, “відповідав перед власником села”[870]. Солтис був представником села. До повноважень солтисів належали адміністративні, поліційні й судові функції. Перелік цих повноважень визначався у локаційних привілеях під час надання німецьким селам Галичини німецького права. Найважливішою функцією солтиса, а пізніше - війта було здійснення судочинства. Судова влада солтиса поширювалася на всіх мешканців села та його територію. До юрисдикції солтиса входило вирішення і цивільних, і кримінальних справ. Солтис здійснював судочинство разом з “лавою”, тобто з сімома “лавниками”, котрих він сам вибирав із колоністів. Лише тричі на рік приїжджав власник села (або його замісник) на “великі гайні суди”[871] [872].

Колонізація сіл остаточно ввела в Польському Королівстві, в тому числів і в Галичині, замість натурального господарства товарно-грошове. До XIV ст. кожний селянин жив тим, що отримував від власного господарства, і лише великі господарства (шляхти, церкви) застосовували в господарських цілях відповідний розподіл праці між людьми, котрі мешкали на їх землях. Безперечно, торги та ярмарки в містах були відомі й раніше, але не мали такого значення. Колонізація принесла з собою гроші й товарообмін як основу господарського жит-

rpjj878

Солтиси також розподіляли земельні ділянки, займалися заселенням села, збирали податки, здійснювали нагляд за порядком. Адміністративні функції солтис виконував самостійно або з допомогою спеціальних урядовців. До найважливіших функцій солтиса належало збирати податки та “збори” на користь держави і власника села за допомогою спеціально визначених осіб - “поборців”.

Обов’язком солтиса також була охорона лісів, що прилягали до села.

У гірських і підгірських районах Галичини в другій половині XIII - першій половині XIV ст. виникали нові села, котрі зазнавали впливу так званого волоського звичаєвого права. Ha думку чеського дослідника K. Кадлеца, перша письмова згадка про носіїв етноніма “волохи” зафіксована на Балканах[873]. Волохами, вважаєдослідник, було населення колишніх римських провінцій, які проживали у гірській місцевості. 3 розширенням розселення вони асимілювалися з іншими племенами, зокрема слов’янами, котрі також мешкали у гірській місцевості.

Дотепер питання застосування волоського права на українських землях залишається недостатньо вивченим в істо- рико-правовій літературі, хоча певні результати вжедосягнуті у працях молодого львівського дослідника P. Шандри[874] та люблінського професора Г.Явора[875].

Уперше волоські поселенці з’явилися на руських (українських) землях у X ст. Носіями волоського права були переселенці з Волощини й Угорщини[876]. Активне переселення волохів на українські землі, зокрема в Галичину, розпочалося у другій половині XIII - початку XIV ст. Це пов’язано з тим, що oce- редок української державності було перенесено на захід, в Галичину, де князь Роман створив сильну Галицько-Волинську державу[877].

Український дослідник M. Терлецький вважав, що перші волохи прибули у Галичину на запрошення галицько-волинського князя Данила Галицького із Закарпаття, Трансільванії та Молдавії[878].

Надумку українського історика В. Інкіна, перша письмова згадка про волохів датується 1303 p.[879]

Чеський дослідник K. Кадлец вважав, що волоське право на руських (українських) землях почало застосовуватися у другій половині XIV ст.[880]

Особливістю волоського поселення на українських землях у XIV-XV ст. було те, що вони засновувалися в гірських і взагалі малопридатних до хліборобства місцевостях[881].

Такі поселення розміщались переважно в підніжжях Карпат і на їхніх північних схилах у межах Руського воєводства в складі Польського Королівства. Як зазначав професор Львівського університету П. Домбковський, волоські поселення були розташовані в “землях Сяноцькій, Самбірській, Перемишльській, Жидачівській, Львівській, Галицькій Руського воєводства (1434-1569 рр.)” [882]. Перша згадка про поселення волохів у Сяноцькій землі датується 1340 p., Самбірській волості - 1377 p.[883], Белзькій землі - 1422 p.[884]

Заснування поселень у Галичині на волоському праві відбувалося внаслідок осадництва (надання права на заснування села у незалежних гірських землях) і переведення вже існуючого села на це право[885]. Так, у грудні 1377 p. Владислав Опольський надав Ладомирові Волошину пустиню “Годле Поле”, щоби він на цій території “осадив” село на волоському праві[886]. Можна припустити, що волоське право мало станово- професійне походження і розвивалося в умовах скотарського способу життя селян у гірській місцевості. Воно давало змогу селянам, котрі займалися пастушим тваринництвом, самостійно регулювати внутрішні відносини у громадах, самостійно на підставі звичаїв здійснювати судочинство та ін.

Діяльність осадників, тобто засновників сіл мала, насамперед, господарський характер. Так, 1574 p. осадчий Грицько Одреховський продав селянину Петрові Лакошевому свій лан землі на Полавській осаді[887].

У XIV-XV ст. у Галичині заснування поселень на волоському праві відбувалося з метою заселення обширних пусток, тобто для посилення охорони кордонів держави й отримання економічних прибутків від функціонування волоських поселень.

Український дослідник В. Інкін поділяв волоські поселення на привілейовані й непривілейовані, котрі мали неоднаковий обсяг прав[888].

Ранньою формою волоської колонізації в Галичині були непривілейовані волоські поселення. Вони займали невелику територію, не мали привілеїв на право заснування млина, корчми, права передавати владу князя у спадок тощо.

Привілейовані волоські поселення мали королівські грамоти з правом заснування млина, корчми, отримання третьої частини чиншів, данин, судових доходів тощо.

За волоським правом, керівником села був, як уже зазначалося, кнез (князь). Термін “кнез” має латинське походження і в дослідному перекладі означає - суддя, ватажок, арбітр, глава. Проте відомі й інші його назви, зокрема “жуде”, “ватаман”, повноваження якого відповідало солтису сіл польського або німецького права[889]. Отже, це був голова сільської адміністрації, що обирався громадою з членів привілейованої місцевої знаті й наділявся широкими адміністративними та судовими повноваженнями. Кнез скликав віча, де вирішувалися громадські справи, в тому числі питання опіки, сімейних поділів, примирення боржників, кредиторів, укладення договорів купівлі-продажу землі, худоби, реманенту та ін.[890] Усі майнові угоди укладалися виключно за участю громади. Це засвідчує існування демократичних форм місцевого самоврядування за волоським правом. Важливою функцією кнезя був нагляд за порядком у селі, зокрема щодо виконання селянами розпоряджень економії та крайників, розрахунків між корчмарем i громадою, дотримання договорів позики[891]. Кнез мав також повноваження голови сільського суду.

У гірських районах Руського воєводства група сіл волоського права становила крайну на чолі з крайниками, якого в королівських маєтках призначав староста, а у приватних - власник строком на рік. Крайна була судово-адміністративною округою для сіл волоського права. Двічі на рік скликалися судові віча під керівництвом крайника. Окрім керівництва судового віча або зборового суду, до повноважень крайника належав нагляд за виконанням населенням покладених на них обов’язків щодо сплати повинностей, організація оборони території від нападу ворогів та ін.[892]

Сільська громада волоського права платила податки й чинш худобою, сиром, вовною і похідними продуктами, третину яких отримував кнез, а решту - власник села. Окремі волоські села Руського воєводства мали обов’язок несення військової служби[893].

У декотрих волоських селах жителі Галичини, перебуваючи у контрактних відносинах до власника, користувалися тією ж свободою пересування, що і кметі сіл, які виникли через локацію на німецькому праві[894]. Згодом у великій частині воно влилося до стану дрібної шляхти.

Отже, у галицьких селах XIV-XV ст. відбувалися зміни у co- ціально-економічнихта політичних відносинах. У окремих селах через німецьких переселенців виникали й розвивалися елементи європейських традицій місцевого самоврядування.

<< | >>
Источник: Бойко І.Й.. Органи влади і право в Галичині у складі Польського Королівства (1349— 1569 pp.) : монографія /І. И. Бойко. - Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка,2009. - 628 c.. 2009

Еще по теме Самоврядування сільських громад:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -