Зведена характеристика наявного потенціалу культурно-побутового обслуговування населення на рівні сільських рад

Для забезпечення оптимальних умов життєдіяльності людини на рівні сучасних сільських рад (сільських територіальних громад) необхідно вирішити проблему надання їм такого набору культурно-побутових послуг, які можна було б порівняти за своїми кількісними та якісними характеристиками незалежно від особливостей економічного і соціального розвитку різних регіонів України.

Виконання самоврядувальних функцій відповідними органами на рівні сільських рад у різних регіонах України повинно спиратися не лише на однакові, передбачені чинним законодавством повноваження, але й на певну базу власного культурно-побутового обслуговування у вигляді конкретних об\'єктів обслуговування, здатну забезпечити приблизно однаковий набір послуг в усіх низових адміністративно-територіальних утвореннях - сільських радах.

Забезпеченість сільських рад об\'єктами обслуговування сьогодні значно відрізняється не лише у розрізі регіонів України. Вона неоднакова (незіставна) навіть у межах однієї області, адміністративного району.

Наприклад, лише близько 10 - 15 відсотків існуючих сільських рад мають дільничні лікарні,тобто можуть забезпечити усебічне медичне обслуговування за місцем проживання (у Тернопільській області, приміром, лише 3,2 відсотка сільських рад мають лікарняні заклади, у Волинській, відповідно,5,3 відсотка).

У середньому до ЗО відсотків сільських рад мають амбулаторно-поліклінічні заклади, тобто забезпечують достатній набір медичних послуг населенню за місцем проживання. Диференціація у рівнях забезпеченості сільських рад амбулаторно-поліклінічними закладами теж значна у розрізі окремих областей. Так, рівень забезпеченості цими закладами в Одеській області досягає ЗО відсотків,а у Миколаївській, Рівненській і Донецькій областях навіть його перевищує, тоді як у Сумській області цей показник ледве досягає 12,5, у Полтавській області 15 відсотків.

Трохи краща ситуація із забезпеченням сільського населення послугами фельдшерсько-акушерських пунктів, їх у середньому по Україні припадає по 1,3 - 1,5 одиниць на кожну сільську раду (але ж і рівень надаваних послуг можна віднести лише до категорії “першої допомоги”).

У цілому задовільна ситуація в розрізі сільських рад із наданням освітніх послуг. Школи, що забезпечують можливість отримання середньої освіти,мають близько половини сільських рад із загальної їх кількості, решта,як правило, має у наявності освітні заклади,що надають неповну середню освіту.

Гірші справи із забезпеченістю дошкільними закладами. І хоча їх мають майже усі сільські ради, користування цими закладами жителів усіх сіл, що входять до складу сільської ради, утруднене.

На сьогодні практично відсутнє обслуговування сільського населення побутовими послугами за місцем проживання. Працюючі заклади побутового обслуговування є лише у 20 - 25 відсотків сільських рад. Хоча рівень диференціації у забезпеченості населення сільських рад даним видом послуг має, мабуть,найбільші розміри по Україні (у Кіровоградській області, наприклад, у 376 сільських радах працює трохи більше 70 закладів побутового обслуговування, у Рівненській області у середньому на кожну сільраду припадає 1,6 відповідного закладу).

Ще гірша ситуація у розрізі сільських рад з наданням банно-пральних послуг. Працюючі лазні мають менше 5 відсотків сільських рад (на 203 сільські ради Луганської області, наприклад, припадає лише 7 відповідних діючих закладів,у 579 сільських радах Житомирської області працює 32 лазні).

Наведений стислий коментар усе-таки дозволяє зробити достатньо аргументований висновок, що не менш важливим, ніж чисельність наявного населення, критерієм віднесення низової територіальної громади (рівень сільської ради) до самодостатніх територіальних структур має бути рівень її забезпеченості закладами, що надають населенню за місцем проживання ті чи інші культурно-побутові послуги.

На нашу думку,підходити до формування самодостатніх сільських територіальних громад можна лише через врахування наявності у їх адміністративно-територіальних межах (або на підвідомчій території) встановленого однакового гарантованого переліку об*єктів обслуговування. Саме це забезпечуватиме той мінімум (приблизно однаковий для усіх регіонів України) послуг, що надаватиметься сільському жителю за місцем проживання.

Відомо, що кожний об\'єкт обслуговування має свою науково визначену та обґрунтовану зону обслуговування, яка встановлюється з врахуванням державних містобудівних нормативів. Найбільшу зону обслуговування серед усіх інших об’єктів обслуговування мають дільничні лікарні. Але і ці зони теж не однакові (як і, відповідно, потужність лікарень) у різних регіонах (значною мірою це викликано густотою населених пунктів на території), хоча, як правило, вони мають достатню кількість власного наявного населення та набір інших об’єктів обслуговування.

4.5.