Комплексна характеристика наявного потенціалу культурно-побутового обслуговування населення на рівні сільських рад

Для забезпечення оптимальних умов життєдіяльності людини на рівні сільських рад (сільських територіальних громад) необхідно вирішити проблему надання ними такого набору соціальних і культурно-побутових послуг, які можна було б порівняти за своїми кількісними та якісними характеристиками незалежно від особливостей економічного і соціального розвитку різних територіальних громад у різних регіонах України.

Виконання самоврядних функцій відповідними органами на рівні сільських рад у різних регіонах України повинно спиратися не лише на однакові, передбачені законодавством повноваження, а й на певну базу власного культурно-побутового обслуговування у вигляді конкретних об’єктів обслуговування, здатну забезпечити приблизно однаковий набір послуг в усіх низових адміністративно-територіальних утвореннях - сільських радах.

Забезпеченість сільських рад об’єктами обслуговування сьогодні значно відрізняється не лише у розрізі регіонів України. Вона неоднакова (незіставна) навіть у межах однієї області, одного адміністративного району. Наприклад, лише близько 10-15 % наявних сільських рад мають дільничні лікарні, тобто можуть забезпечити усебічне медичне обслуговування за місцем проживання власного населення (у Тернопільській області, приміром, лише 3,2 % сільських рад мають лікарняні заклади, у Волинській - 5,3 %).

У середньому до 30 % сільських рад мають амбулаторно- поліклінічні заклади, тобто забезпечують достатній набір медичних послуг населенню за місцем проживання. Диференціація у рівнях забезпеченості сільських рад такими закладами теж значна і в розрізі окремих областей. Так, рівень забезпеченості цими закладами в Одеській області досягає 30 %, а у Миколаївській, Рівненській і Донецькій навіть його перевищує, тоді як у Сумській цей показник ледве досягає 12,5 %,_y Полтавській області - 15 %.

Трохи краща ситуація із забезпеченням сільського населення послугами фельдшерсько-акушерськизс пунктів: їх у середньому по Україні припадає по 1,3-1,5 одиниці на кожну сільську раду, та й то рівень цих послуг можна віднести лише до категорії “перша допомога”.

Загалом задовільна ситуація в розрізі сільських рад із наданням освітніх послуг. Школи, що забезпечують можливість отримання середньої освіти, мають близько половини сільських рад із загальної їх кількості, решта, як правило, має у наявності освітні заклади, що надають неповну середню освіту.

Гірші справи із забезпеченістю дошкільними закладами. I хоча їх мають майже усі сільські ради, користування цими закладами жителів усіх сіл, що входять до складу сільської ради, утруднене. Або складається така ситуація, коли сільська рада має інфраструктуру дошкільного закладу, але кількість дітей та наявний матеріально-технічний ресурс сільської ради не дозволяють надавати послуги дошкільного виховання на достатньому рівні.

Ha сьогодні практично відсутнє обслуговування сільського населення побутовими послугами за місцем проживання. Працюючі заклади побутового обслуговування є лише у 20 - 25 % сільських рад. Хоча рівень диференціації у забезпеченості населення сільських рад даним видом послуг, мабуть, найвищий по Україні (у Кіровоградській області, наприклад, у 376-ти сільських радах працює трохи більше 70-ти закладів побутового обслуговування, у Рівненській у середньому на кожну сільраду припадає 1,6 відповідного закладу).

Ще гірша ситуація у розрізі сільських рад з наданням пральних послуг. Працюючі лазні мають менше 5 % сільських рад (на 203 сільські ради Луганської області, скажімо, припадає лише 7 відповідних діючих закладів, у 579-ти сільських радах Житомирської області працює 32 лазні).

Наведені відомості усе-таки дозволяють зробити достатньо аргументований висновок, що не менш важливим, ніж чисельність наявного населення, критерієм віднесення низової територіальної громади (рівень сільської ради) до самодостатніх територіальних структур має бути рівень її забезпеченості закладами, що надають населенню за місцем проживання ті чи інші культурно-побутові послуги відповідного якісного рівня.

Ha нашу думку, підходити до формування самодостатніх сільських територіальних громад можна лише через урахування наявності в їх адміністративно-територіальних межах (або на підвідомчій території) встановленого однакового і гарантованого переліку об’єктів обслуговування та відповідних послуг, що ними надаються. Саме це забезпечуватиме той мінімум (приблизно однаковий для усіх регіонів України) послуг, що надаватиметься сільському жителю за місцем проживання.

Відомо, що кожний об’єкт обслуговування має свою науково визначену та обґрунтовану зону обслуговування, яка встановлюється з урахуванням державних містобудівних нормативів. Найбільшу зону обслуговування серед усіх інших закладів обслуговування мають дільничні лікарні. Але і ці зони теж не однакові (як і потужність лікарень) у різних регіонах (значною мірою це викликано густотою населених пунктів на території), хоча, як правило, вони мають достатню кількість власного наявного населення та набір інших закладів обслуговування.

5.3.