Міське самоврядування

Як відомо, магдебурзьке право виникло у Німеччині (Саксонії) у XII ст. Правовою основою став привілей архієпископа Віхмана 1188 p. Упродовж XII-XIII ст. маґдебурзьке право поширилося на німецькі землі, територію Чехії, Словаччини, Угорщини, Польщі.

У історико-правовій літературідискутується питання, яке місто в Галичині отримало маґдебурзьке право першим. Одні дослідники вважають, що ним був Новий Сонч (1294 p.)^[776]> інші називають Сянок (1339 p.)^[777]. Ha думку H. Полонської- Василенко, першим грамоту на магдебурзьке право отримав м. Володимир^[778]. Однак беззаперечним залишається факт, що магдебурзьке право поширилося у Галичині до її захоплення польським королем. Дотримуючись цього, український історик Я. Падох, вважав, що духовна Європа закінчується на українській землі, й західна культура з органічних причин не сприймалася на схід чи на північ від неї^[779].

Привілей на магдебурзьке право, як уже згадувалося, за часів Польського Королівства отримали: Львів, Перемишль, Холм, Галич, Самбір, Теребовля, Белз та інші міста і містечка. Міста, котрі користувалися магдебурзьким правом, мали й більш-менш значну свою земельну власність^[780], а для поповнення міської казни (і відповідно-для покриття видатків) було введено низку міських податків: торгове мито з різноманітних привізних товарів^[781], вагове від ваги, помірне від міри, мостове.

Позитивною рисою застосування магдебурзького права у галицьких містах в складі Польського Королівства було те, що завдяки чіткому регламентуванню організації міського самоврядування, порядку організації суду та судочинства, у містах і містечках створювались сприятливі умови для їх соціально-економічного й культурного розвитку, зокрема діяльності купецьких корпорацій, ремісничих цехів, торгівлі та ін.

Відповідно до магдебурзького права, у містах встановлювалась єдина організація самоврядування на чолі з магістратом. Це був виборний орган, що складався з двох колегій - ради і лави. Правом вибору їх членів користувалися лише католики, власники нерухомого майна. Найповніше організація самоврядування, згідно з магдебурзьким правом, функціонувала у м. Львові. Перша згадка про магістрат Львова датується 1382 p.^[782]

Магдебурзьке право надавалося привілеєм польського короля, який засвідчував, що місто або містечко звільняли не лише від судової, а й виконавчої влади власника, на землі якого воно розташовувалось. Із загальнодержавних повинностей залишалася тільки військова. Мешканці міст і містечок самостійно утримували міську адміністрацію, сплачували податки духовенству. 3 них стягували також грошові податки на ремонтні роботи в місті чи містечку. Сутність магдебурзького права полягала насамперед у тому, що воно надавало мешканцям міст і містечок значні права на самоврядування. Зокрема, міщани отримували право будувати ратушу з годинником і тримати трубача при ній. Ti міста, куди приїжджало багато купців, мали право будувати гостинний двір^[783].

Серед головних джерел надходжень до казни власників міста вагоме значення мала торгівля, тому в кожному місті щонайменше раз на тиждень відбувалися торги.

У другій половині XIV - на початку XV ст. у Польщі, а також в Галичині були досягнуті певні успіхи в економіці. Особливо інтенсивно розвивалося ремесло і цеховий устрій у Львові, Галичі, Перемишлі й інших галицьких містах та містечках. Наприкінці XV ст. швидкими темпами почала здійснюватися торгівля. Перший привілей на право проводити два ярмарки у Львові видав Казимир IV у 1472 p.: перший - на Трійцю (початок літа), другий - на Святої Агнети (21 січня)^[785]. У привілеї детально регламентувалася торговельна діяльність під час проведення ярмарків, що тривали по два тижні кожного року.

У 1530 p. польський король Сигізмунд I Старий на прохання львівських міщан відмінив ярмарок на Трійцю, перенісши його на день святкування Святої Маргарити (13 липня). Ha думку львівського історика М.Капраля, у Львові відбувалися торги хлібом, рибою тощо, але не за привілеями польських королів, а за звичаєвою традицією^[786].

Найбільшим та найрозвинутішим містом Галичини був Львів. Важливість м. Львова у суспільно-політичному житті держави підтверджує присяга, прийнята в 1388 p. польським королем Владиславом II Ягайлом у тому, що він ніколи не віддасть м. Львів жодному феодалові у володіння, а залишить назавжди його собі, королеві Ядвізі та їх нащадкам^[787]. Дослід- никиТ.Гошко, М.Капраль, М.Кобилецький, В.Кіселичник та інші вважають: надання магдебурзького праваЛьвову королем Казимиром III у 1356 p.

У Львові магдебурзьке право зазнало особливого розвитку, небаченого в жодному українському місті Середньовіччя, створивши своєрідне львівське міське право. Термін “львівське міське право” одним з перших використав у своїх дослідженнях М.Владимирський-Буданов. Згодом до аналізу міського права зверталися С.Іваницький-Василенко, Ф.Тарановський, Я.Падох, Т.Гошко, В.Кіселичник та ін. Король Казимир III 28 грудня 1360 p. підтвердив і повторив ухвалений львівськими райцями та лавниками Статут Львова^[789].

Можна погодитися з думкою В.Кіселичника, що у досліджуваний період поняття “міське право” застосовувалося, принаймні, у трьох значеннях:

- природне право громади на самоврядування, основою якого є свобода громадян, власне судочинство, право участі в управлінні торговельними і ремісничими об’єднаннями, право на фортифікаційні споруди, а також право на прийняття власних статутів;

- право на сукупність актів органів місцевого самоврядування, звичаєве право, яке сформувалося безпосередньо в межах міста;

- право на здобуття міського громадянства, тобто правовий зв’язок між міщанами (громадянами) та міською громадою^[790].

Розвинувши цю думку, можна додати, що таке “міське право” значно розширювало права насамперед католицького міського населення і позначилося на отриманні судового й податкового імунітету, права власності на землю, свободу від феодальних повинностей тощо.

Важливе значення для формування та функціонування міського права мало набуття міського громадянства, оскільки з його допомогою встановлювався правовий зв’язок між громадянином і конкретним містом, який виявлявся в їх взаємних правах і обов’язках.

У історико-правовій літературі право міського громадянства досліджували польський дослідник першої половини XX ст. А.Гілевич^[791], В.Кіселичник^[792] і сучасний український історик О.Заяць^[793]. У своїх працях вони приділяли здебільшо- го увагу відомостям про походження новоприйнятих міщан Львова, вивченню їхнього професійного, національного й релігійного складу, розглядали окремі аспекти міського права як природного права громади на самоврядування та юридичні права громадян міста.

Становлення інституту міського громадянства пов’язане з наданням містам магдебурзького права. Його вагомість полягала в тому, що міське громадянство становило необхідну умову для отримання посади або важливої міської служби, а також надавало право на здійснення міської торгівлі. Претендувати на його здобуття могла лише повнолітня особа чоловічої статі християнського віросповідання, обов’язково народжена у законному шлюбі^[794].

Ha думку українського історика Т.Гошко, міське громадянство іноді набувалось і без рекомендаційного листа місцевої влади, за умови, що набувач зобов’язувався подати відповідний документ упродовж визначеного терміну, причому на підтвердження такого зобов’язання мали поручитися декілька міських громадян^[795].

Ще однією умовою набуття міського громадянства було володіння нерухомим майном вартістю 300 злотих^[796]. Датою набуття міського громадянства вважалася дата прийняття міською радою рішення про прийняття до міського громадянства. Після запису до відповідного реєстру міщанинові давали письмове посвідчення його прав. Якщо львівський громадянин з тієї чи іншої причини (вчинення злочину, переїзд до іншого міста) втрачав міське право, то був зобов’язаний повернути це посвідчення у магістрат^[797].

Набуття міського громадянства надавало право львівському громадянинові на звільнення від сплати певного виду податків і можливість бути обраним до міської ради. Посади в органах міського самоврядування, зокрема у раді, були не лише почесними, а й вигідними.

Маґдебурзьке право сприяло розвитку не лише Львова, а й багатьох інших міст і містечок Галичини. Одне з них - м.Теребовля. У 1389 p. король Владислав II Ягайло надав Теребовлі маґдебурзьке право, а 1418-1425 pp. дозволив провести локацію (заснування та заселення) нової частини міста на другому березі р.Гнізди, звільнивши міщан від чиншів і робіт на користь королівського двору впродовж 8 років^[800]. У привілеї зазначалося, що у важливих кримінальних і цивільних справах війт та лавники могли звертатись до Львівської міської ради, яка набула права самостійно виносити рішення у справі в першій інстанції. Згодом магдебурзьке право м. Теребовлі неодноразово підтверджували інші польські королі^[801].

Ще одним містом Галичини, яке функціонувало за магдебурзьким правом, став Самбір. Йому було надане магдебурзьке право у 1390 p. воєводою Спитком з Мельштина, який отримав м.Самбір і Самбірщину від короля Владислава II Ягайла в нагороду за військову службу. Спитко видав привілей на магдебурзьке право, надав війтівство Генріхові з м.Лянцута^[802]. Вони могли судитись лише у міському суді під головуванням війта. За привілеєм, війт був відповідальним перед воєводою Спитком і його правонаступниками згідно з нормами магдебурзького права. Для поліпшення матеріального становища міста і збільшення кількості населення жителі впродовж восьми років звільнялися від сплати податків, а також від податків після викорчування лісу. Якщо на викорчуваних землях вирощували зернові культури, то податкові пільги збільшувалися до 14 років^[803]. Після закінчення цих термінів міщани зобов’язувались сплачувати щорічно 1 гривню^[804]* з лану та два снопи зерна. Війт за власний рахунок повинен був озброювати списоносця й двох лучників. Цей привілей підписувався у присутності п’яти свідків - шляхтичів. Фактично воєвода передавав місто війтові, який управляв від імені короля та воєводи Спитка - представника короля. Війт виконував усі адміністративні функції, здійснював судочинство у цивільних і кримінальних справах міщан^[805].

Магдебурзьке право було надано галицькому м. Бережани, початком заснування якого вважають 1530 p.^[806] Процес надання магдебурзького права цьому місту виглядав так: існуючому на руському (звичаєвому) праві селу видавали королівський привілей на заснування міста на магдебурзькому праві (була ще інша можливість: поселяти колоністів, надавати їм різні пільги, зокрема звільняти від податків або чиншів на тривалий час, надати ділянки для забудови, землі для господарських потреб та ін.). Того ж 1530 p., на думку українського дослідника В.Бемка, король Сигізмунд I Старий дарував Бережанську волость Миколі Синявському “з привілеєм замінити село Бережани у місто на магдебурзькому праві”. Донацій- ний (дарунковий) акт був написаний латинською мовою. У ньому зазначалося: “3 нашого відома і волі... дозволяємо із села Бережани, розташованого на львівській землі, утворити і вивершити місто, мешканців Бережан з права польського або руського, на право німецьке переносимо”^[807]. Для м.Бережани магдебурзьке право мало особливе значення, оскільки нелише сприяло його економічному розвитку, а й перетворило його із села на місто.

До найдавніших галицьких міст, яке отримало магдебурзьке право, належав Городок. За польським адміністративно- територіальним поділом, Городок входив до складу Львівської землі Руського воєводства як окреме королівське містечко, а пізніше став центром Городоцького староства. У 1389 p. польський король Владислав II Ягайло надав Городку привілей на магдебурзьке право, звільнивши городоцьких міщан від податків і цовинностей на 12 років. Магдебурзьке право дало змогу створити у Городку міське самоврядування. До міських чиновників уТородку входили війт, лавники, писар та урядовці у справах торгівлі, промислів. Щороку обиралося міське самоврядування: чотири радники, котрі допомагали війту виконувати адміністративні й судові функції в місті^[808]. У письмових актах 1388 p. згадується Микола Ульриків, який купив городоцьке війтівство за 30 гривень. За привілеєм короля Владислава II Ягайла 1388 p., із 100 міськихланів війтові виділялося чотири^[809].

Згідно з королівським привілеєм 1431 p., м. Стрий одержало самоврядування за магдебурзьким правом. За ним міське самоврядування (магістрат) складався з ради (її очолював бургомістр) і судової лави, очолюваної війтом^[810].

Магдебурзьке право було надано також м. Сокаль. Це місто вперше згадується в історичних джерелах 1411 p. У привілеї, виданому того ж року князем Земовитом м. Буську, зазначається: у Сокалі 15 серпня 1411 p. мазовецький князь Земовит надає Миколі Шеретові “війтівство в Буську на праві магдебурзькому”. Той же князь Земовит 1424 p. видав привілей про переведення Сокаля зі староруського права на магдебурзьке і продав війтівство в ньому разом з чотирма ланами Миколі Шо- пальсу^[811]. Проте у Сокалі не повністю реалізовувалося міське право. Управління було поділено між містом і представниками князівської влади. Постійна боротьба між міською громадою та шляхтою мала певний вплив на специфіку формування та функціонування міського самоврядування. Офіційно очолював усю владу в місті шляхтич, представник мазовецьких князів. Верховним органом міського управління Сокаля була міська рада, очолювана бургомістром. Місто мало право щороку обирати бургомістра, лавників і двох райців - католиків та православних^[812].

Історичні письмові джерела засвідчують, що магдебурзьке право у Галичині надавалося не лише містам, а й містечкам. Ha думку вчених С.Соханевича, К.Камінської, М.Владимирського- Буданова^[813], М.Кобилецького, німецьке право надавалося галицьким селам. Важко однозначно погодитися з такими авторитетними дослідниками про те, що в Галичині XIV- XVI ст. діяло німецьке право в селах. Адже магдебурзьке право за своєю сутпо було міським правом, яке регулювало організацію управління у містах. Можна погодитися з цими дослідниками лише в тому, що в Галичині існували села німецького (магдебурзького) права, де мешкали компактно німецькі поселенці, котрі застосовували основні положення німецького права. У сільських поселеннях Галичини функціонували, крім сіл німецького права, ще три вади сіл за їхнім правовим статусом:

- села українського (руського) права;

- села польського права;

- села волоського права.

У Галичині в тих селах, які користувалися німецьким правом, воно не набуло того застосування, що в німецьких і польських землях. Адже міцні позиції українського звичаєвого права трансформували норми магдебурзького права на рівні сільського самоврядування.

Особливістю розвитку Галичини, де інтенсивно розвивалися ремесла і торгівля, окремі села активно перетворювалися на містечка. Зокрема це стосувалося галицьких сіл, розташованих у сприятливій місцевості для здійснення ярмарків, торгів тощо. Утворення містта містечок відбувалося через отримання від короля локаційного привілею, який передбачав зазвичай надання магдебурзького права. Заснування міст і містечок у Галичині того періоду приносило польській шляхті та магнатам суспільно-політичні й економічні вигоди, оскільки переведення сіл або закладення нових поселень на магдебурзькому праві прискорювало отримання прибутків для їх власників. Міста та містечка ставали адміністративно-господарськими центрами навколишніх територій. Наприклад, містечко Кня- гиничі, розташоване в Галицькій землі Руського воєводства (нині - c. Княгиничі Рогатинського району Івано-Франківської області), отримавши магдебурзьке право 1563 p., стало центром так званого Княгиницького ключа, куди входили села Загір’я, Явче, Васичин і Воскресінці^[814]. За час перебування у складі Польського Королівства в Галичині виникло щонайменше 143 міста і містечка, з них 74 припинили існування в статусі міста на початку XIX ст.^[815] Тому, очевидно, декотрі дослідники не брали до уваги цих особливостей.

Надання магдебурзького права у Галичині зумовили два чинники: правовий та економічний. Перший встановлював структуру самоврядування міста і судочинство, другий - здійснення, зокрема, господарських відносин. Натуральне господарство змінили чиншові відносини, що ґрунтувалися на європейських стандартах. Установлення нових економічних відносин мало позитивний характер. Застосування магдебурзького права у Галичині сприяло вільній торгівлі, грошовому обігу, надало селам певної економічної самостійності^[816].

Як уже зазначалося, згідно з магдебурзьким правом, містом керував магістрат - орган, що об’єднував міську раду та лаву. Керівником міської ради був бургомістр, який головував на засіданнях ради. Спочатку міськими радами керували спадкові війти, але поступово у конфліктах, що виникали між радами та війтами, управління містом перейшло до ради, а один із радників отримував титул бургомістра (burgemeiste% magister conscilum, proconsul). Бургомістра обирали радці. У королівських містах Руського воєводства результати виборів затверджував староста, а в приватновласницьких - власник міста. Часто ці посадові особи, а також власники міст самі призначали радців і бургомістрів^[817]. Діяльність ради обмежувалася війтом. Тому міське населення домагалося права самостійно обирати війта^[818]. Від XIV ст. цим правом користувалося міське населення Львова^[819].

Міська рада була третім головним органом міського самоврядування після війта і лави у галицьких містах^[820]: виконувала

функції міської адміністрації, поліції, контролювала фінансові справи міста, здійснювала судочинство у цивільних справах, через яке вона конкурувала з міськоюлавою^[821]. Крім посередницької діяльності між загальнодержавними установами та міщанами, міська рада під керівництвом бургомістра повинна “один раз на тиждень або і більше, в разі потреби, сходитися в ратуші, радити про добро громади і запобігати шкоді, лагодити і розсуджувати різні суперечки, вживати заходів, щоб продукти і напої в місті не були занадто дорогими. Продавців, які порушують накази, карати. Крім того, вони повинні наглядати за пекарями, різниками, шинкарями, запобігати шахрайству в мірах і вагах під час продажу товарів, дивитися, щоб корці та інші міри ваги мали міський знак. Рада повинна не допускати суперечок в місті, захищати від кривд сиріт і вдів, не дозволяти і викорінювати шкідливі і безчесні ігри - карти, кості тощо. Кожного року рада мала складати рахунок з усіх міських прибутків перед старійшинами і визначнішими з громади, що старші ухвалять, інші повинні виконувати”^[822]. Рада видавала обов’язкові для міщан статути - вількери (wilkiere).

У період між засіданнями поліційні й судові функції виконував бургомістр. Рада мала у своєму користуванні частину міських ґрунтів. Вона ж відала міською казною, яку поповнювали прибутки від різних мит, податків, штрафів, ренти від магістратських сіл, визначених у привілеї на магдебурзьке право.

Перша відома згадка про львівську раду відноситься до 1359 p.^[823] Приміщенням, де засідала рада у Львові, була ратуша на ринку. Вперше будинок міської управи збудував Владис- лав Опольський у 1376 p. Проте 1381 p. під час пожежі вона згоріла. У 1491 p. її перебудували. У 1427 і 1571 pp. Львівська ратуша двічі горіла, у 1619 p. була відновлена^[824].

Будинок львівської ратуші складався з декількох залів. Найголовнішою та найбільшою залою ратуші була кімната “панів”, або “консулярія” (“радна”). Тут збиралася міська рада Львова. У радній кімнаті висіли образи, карти частин світу, великий герб Львова. Біля радної кімнати розташовувалася зала скарбниці, де зберігалися привілеї міста. Ha поверсі над радною залою розміщувалася кімната засідань лавничого суду, в якій висів старовинний образ Страшного суду. Далі розміщувалися міські канцелярії. Окремо була кімната Колегії 40 мужів (заснована 1577 p.)^[825].

До складу ради щорічно обиралися радники (радці, райці). Це зазвичай були знатні міщани, передусім купці, котрі переважали в складі лави, а інколи ремісники. Кількість радців залежала від кількості населення міста, його економічного розвитку і налічувала переважно від 12 до 24 осіб. Особливості формування складу міської ради (радців) залежали від правового статусу міста, а воно могло бути привілейоване (те, яке мало магдебурзьке право) і непривілейоване (яке не мало магдебурзького права). Наприклад, до складу міської ради Теребовлі входили чотири радники: двох з них призначав староста міста та спадковий війт, а один обирався мешканцями міста. Четвертого радника обирали три вже обрані радники^[826]. Вибори радників відбувалися щороку згідно з нормами магдебурзького права. Посада радника була не просто почесною, а й прибутковою. Хоч радник і не отримував грошової платні безпосередньо за виконання своїх обов’язків, зате не платив податків від свого нерухомого майна: ні королівських, ні міських. Головною винагородою радникам був щорічний пай, який вони отримували від поділу каси ради: з поземельного майна та податку із судочинства, штрафи за вироки суду^[827].

Міська рада (інколи її називали консульський уряд) засідала в певний час тижня. Головуючий поміж радниками називався проконсулом, президентом чи, найчастіше, бургомістром. У Львові було три проконсули, які виконували свої обов’язки почергово: рік поділявся на чотири частини, упродовж яких бургомістри почергово голосували у раді. Наприкінці року кожен бургомістр повинен був скласти перед радою звіт щодо витрачених ним коштів. Ha церемоніалі виборів радників бургомістр зі згоди ради представляв старості трьох членів (із числа шляхти), щоб староста обрав одного з них королівським бургомістром. Саме його каденція була першою в році. 3 двох інших поспільство обирало одного своїм бургомістром, а третій з них ставав бургомістром панів радних. Вибори чинів магістрату відбувалися щороку 22 лютого. Після виборів рада присягала на вірність громаді перед королівськими комісарами^[828].

Друга палата магістрату називалася лавою (скабінатом). Вона складалася зазвичай із 4-12 засідателів, або лавників, але така їх кількість існувала лише в найбільших містах, частіше їх налічувалося вдвічі менше. Це була судова колегія, яку очолював війт. Ha відміну від радців і лавників, війта обирала вся міська громада, що обумовлювалося в привілеї на магдебурзьке право цього міста, терміном на рік. Лавників обирали строком на рік. У великих галицьких містах (Львів, Перемишль) зустрічалися й пожиттєві лави з більшою кількістю лавників, із яких згодом щорічно і формувалася лава. Іноді з цього великого числа лавників формувалися два її склади, котрі засідали почергово, кожен упродовж тижня. Обрання лавників належало до компетенції міської ради. У деяких містах Польського Королівства, зокрема й у містах Галичини сформувався окремий звичай, відповідно до якого радником не могла стати та особа, що не була лавником^[829]. Головував на засіданнях війт, а інколи - помічник війта (лентвійт). Суд лавників розглядав кримінальні справи міщан.

Аналіз письмових історичних джерел засвідчує, що інститут війтівського управління й суду на українських землях існував ще у Галицько-Волинській державі, в якій війтівському суду були підпорядковані всі жителі - “чи це буде німець, поляк, угорець і русин”^[830]. Тому в магдебурзьких грамотах і в актових документах простежується важлива роль війта у міському самоврядуванні, при колегіальності управління й суду, до певної міри самостійність його влади. Стосовно посади війта вживали такі назви: Vogt_f Advocatus_f Erbvogt_f Erbrichter. Це засвідчують грамоти князя Юрія II Тройденовича про надання магдебурзького права Сяноку, привілей Казимира III про надання магдебурзького права Львову, привілей Владислава Ягайла м.Самбору та ін.^[831] Війт контролював виконання міщанами повинностей, здійснював суд, вів війтівські книги. Війт представляв місто у зв’язках з іншими населеними пунктами, органами державної влади тощо. Спочатку війтові належала у місті адміністративна, поліційна і судова влада. Згодом, після створення міської ради, за ним залишилися лише судові функції. Першими в галицьких містах були спадкові війти. Цю посаду вони отримували за особливі заслуги перед польським королем. До обов’язків спадкового війта належало переведення міста з існуючого права (українського, польського) на магдебурзьке та розбудова міст^[832]. Так, у Самборі перший війт Спитко з Мельштина отримав війтівство за військові заслуги. Здебільшого війтами ставали особи, що знали німецьке право й володіли значними коштами, які вони сплачували за отримання своєї посади^[833].

3 утворенням Руського воєводства у складі Польського Королівства війта призначали, а відтак його кандидатуру затверджував польський король. Як уже зазначалося, посада війта спочатку була спадковою, її можна було продати чи купити. Багато міст викупили спадкові війтівства, ця посада стала виборною. Однак його повинен був затверджувати король. Оскільки війт мав найбільший авторитет у місті, то вибори відбувалися на урочистих зборах його мешканців. Ha посаду війта обирали зазвичай чотирьох кандидатів, з котрих пізніше польський король призначав війта. Ha процес виборів та їх результати, безумовно, впливали представники королівської адміністрації^[834].

У другій половині XIV - на початку XV ст. у великих містах Польського Королівства (Познань, Краків), зокрема і в Галичині (Перемишль, Львів), почав формуватися певний орган міського самоврядування - поспільства. Він складався із 20 або 40 членів, від чого і виникла назва: viginti, або guadraginta viri. Переважно він складався наполовину з купців і ремісників.

Головне завдання цього органу полягало в здійсненні контролю за діяльністю міської ради, зокрема за фінансовою. Виникнення цих органів засвідчувало посилення у містах впливу нижчих класів за рахунок попереднього аристократичного устрою. У містах, де не сформувалися “поспільства”, контрольні функції влади стосовно ради отримала лава, подекуди старійшини цехів^[835].

Адміністративному устрою українських міст у складі Польського Королівства на основі магдебурзького права був притаманний важливий елемент - так звані юридики, тобто відокремлені міські території, котрі в адміністративному і правовому сенсі повністю або частково контролювалися феодальними власниками. Ha юридики не поширювалася судово-адмінісгра- тивна влада міського самоврядування. Управління населенням здійснювалося від імені шляхти спеціальними посадовими особами - війтами і тіунами. Скажімо, до міської юрисдикції Самбора належало шість поселень передміщан: Гірне, Пово- дове, Заміське, Середнє, Дальнє, Завидівське. Жителями цих передмість були здебільшого поляки, що переселилися до Самбора 1390 p. після поширення пошестей та епідемій. Пе- редміщани мали своїх десятників і четників, до повноважень яких входила підтримка правопорядку, пожежної безпеки та санітарного стану передмість^[836]. Юридики створювали на основі власних органів самоврядування та судочинства. Ha виникнення юридик, як зазначає M. Кобилецький, впливали три основні чинники: 1) належність шляхті та духовенству земельних ділянок на території міста; 2) слабкість міст, що дала змогу феодалам і духовенству займати земельні ділянки на їх території; 3) слабкість королівської влади та всесилля світських і духовних феодалів, унаслідок чого феодали порівняно легко домагалися прав на незалежність від міста (юрисдикцію) своїх міських маєтків^[837]. Правовою основою виникнення юридик у Польському Королівстві, зокрема в Руському воєводстві, було прийняття рішення вальним сеймом 1550 p., за яким шляхта отримала права на купівлю земельнихділянок у межах міста. Від юридик потрібно відрізняти передмістя, незалежно від того, чи мешканці передмість мали міське право, чи підпорядковувалися власним органам управління. Управляли юри- диками, за згодою власників, війти, яких зазвичай обирали мешканці, а затверджували власники юридик. Мешканці галицьких юридик платили чинш (орендну плату) та виконували інші повинності на користь власників юридик^[838].

Сучасна історико-правова наука містить неоднозначні оцінки й судження з приводу ролі та значення магдебурзького правадля українських міст і містечок, зокрема і для Галичини.

Одним з перших, хто почав досліджувати проблему значення та ролі магдебурзького права для українських міст, був професор В.Антонович (1830-1908 pp.)^[839]. Його погляди на магдебурзьке право є своєрідною авторською концепцією і мають доктринальний характер^[840]. Він вважав, що головним завданням магдебурзького права був розвиток торгівлі й промисловості через обмеження влади королівської адміністрації (старост) і влади приватного власника міста на самоврядування та судочинство. Ha думку вченого, розширення прав міської громади мало другорядний характер, а тому радикальних змін на користь міста і громади магдебурзьке право зробити не могло, оскільки це право було надане містам з великим обмеженням. В.Антонович стверджував, що магдебурзьке право не спроможне було врятувати від повного занепаду міста, оскільки воно було сформоване на чужому ґрунті, мало сліди штучного походження, його ідеї не могли бути повністю сприйняті місцевим населенням. Учений наголошував: “Юридичні поняття і прийоми, вироблені магдебурзьким правом, зовсім чужі духу та розумінню південно-руському народу, і в багатьох випадках суперечить загальним руським переказам”^[841].

Економічні чинники запровадження магдебурзького права в українських містах підтримував Д.Багалій (1857-1932 pp.), який вважав, що “правительство задумало викликати сили робом прибільшення числа мешканців зі сіл і купців та ремісників в особивості”^[842].

М.Грушевський вважав, що магдебурзьке право як витвір спеціальних суспільних і державних відносин, - наслідок боротьби чинників для міщанства руського чи польського, початково було чужим і не змогло розв’язувати проблем, породжених місцевими обставинами^[843]. Крім того, М.Грушевський стверджував: саме маґдебурзьке право стало причиною занепаду міст, внесло у міське житгя ненормальні явища, витіснило або зовсім позбавило українську етнічну громаду управління

C.69.

C.5-7.

I. И. Бойко ^|

містами, можливістю користуватися міськими свободами та привілеями^[844].

У Польському Королівстві, в складі якого в досліджуваний період перебувала Галичина, рецепція німецького права значною мірою призвела до руйнування колишнього слов’янського устрою^[845] і, за твердженням М.Владимирського-Буданова, перетворення самої Польщі на “федерацію панів”: “Німецьке право послабило князівську владу, зменшивши князівські права землевласника і землевласницькі права князівським чиновникам, воно відібрало у князів фінансові права і право на повинності, а також судову і адміністративну владу, передавши її спочатку війтам, потім землевласникам, старостам і громадам. Крім цього воно: а) позбавило селянську громаду самостійного управління і суду; б) введенням приватного господарства обмежило становище вільних поселенців до становища прикріплених до землі цензуалів, а потім до становища селян-кріпаків”^[846]. Дослідник вважав, що католицизм та полонізація в Галичині поширювалися через магдебурзьке право і, головно, через діяльність міських магістратів та цехові управи. Цю ж позицію поділяв і Ф.Леонтович (1833-1911 pp.), який головними причинами запровадження магдебурзького права

в українських містах вважав політичні. Учений перші спроби рецепції німецького права в українських містах пов’язував з процесом полонізації литовсько-руських земель^[847].

Іншої думки дотримувався Р.Лащенко: “У сфері життя державного, - зазначав він, - німецьке право сприяло власне значному підриву королівської влади, вплинувши надзвичайно надокорінну зміну соціального устрою Польщі,., цілковито змінило уклад життя сільського населення в Польщі, його особові та маєткові права...; німецьке право проникло... і на Україну, яка після унії 1569 p. майже в цілому комплексі своїх земель знаходилась у складі Польської держави, і хоча право німецьке і не розвинулося тут так, як на території самої “Корони”, себто на території власне польській, але і на Україні німецьке міське право спричинилося значно до перебудови старовинного устрою... на нових німецьких підвалинах”^[848].

Наголошуючи на позитивному впливові німецького права на зростання прибутковості земель, що було економічно вигідним і землевласникам, і королівській казні, поліпшення становища селянства й технологій обробітку землі, підвищення продуктивності землеробської праці, дослідник М.Любавський зазначав і його негатив - “онімечення” значної частини польських територій^[849]. Ha думку С.Кутжеби, “німецька колонізація мала колосальний прогрес. Вона відкрила нову еру економічного розвитку, вплинувши і на зміцнення правового становища селянського населення в Польщі впродовж декількох століть!”^[850] Я.Рутковський вважав, що головною перевагою введення німецького права було зменшення до мінімуму панщини і застосування оброчної системи, зменшення грошових і натуральних податків. Це дало змогу не лише певною мірою підвищити життєвий рівень селянина, а й забезпечило зміцнення самостійності селянського господарства та регулярність сплати оброку землевласників^[851].

Ha думку сучасного львівського правознавця М.Коби- лецького, “магдебурзьке право сприяло формуванню в Україні громадянського суспільства, демократизму та регламентуванню суспільного життя на підставі правових норм, створювало основу для незалежного функціонування міст^[852].

Отже, можна спробувати запропонувати власне ставлення до впровадження магдебурзького права у Галичині в XIV- XV ст. Його введення було об’єктивним процесом соціально- економічного та політичного розвитку. Цьому сприяв інтенсивний розвиток у галицьких містах ремесла та торгівлі. Міське право у Галичині до захоплення Польським Королівством було вже відомим. Як уже згадувалося, в 1339 p. магдебурзьке право отримав Сянок. Тоді ж було створено нову юридичну основу для розвитку місцевого самоврядування.

Безперечно, магдебурзьке право вважалося для того часу високорозвинутим, оскільки зазнало впливу римського права. Тому його розвинуті правові конструкції щодо організації самоврядування, суду, судочинства позитивно впливали на вдосконалення права інших народів, у тому числі й українського. Якби не польська окупація, то магдебурзьке право могло б співіснувати мирно з іншими джерелами українського права. Проте польські королі впроваджували магдебурзьке право в окремих галицьких містах, значно обмеживши права галицьких українців у здійсненні місцевого самоврядування відповідно до українських правових традицій. Така політика, з одного боку, спричинила боротьбу галицьких міщан за національні, політичні, релігійні права. 3 іншого - застосування магдебурзького права в Галичині мало позитивні наслідки, оскільки його норми сприяли формуванню нових рис ментальності місцевого українського населення. Йому стали притаманними демократизм, менша орієнтація на центральну владу, бажання формувати спільне життя на основі правових норм тощо. Тобто, магдебурзьке право сприяло формуванню на українських землях елементів громадянського суспільства.

Водночас вплив цієї системи правових норм на тогочасне українське суспільство не можна назвати однозначно позитивним, оскільки вона зумовила посилення іноземної колонізації й обмеження прав місцевого населення. Магдебурзьке право у Галичині переривало розвиток українського міського права і українських самоврядних традицій, хоч саме вплив українського звичаєвого права значно пом’якшив німецьку систему правових норм, які діяли на українських землях.

Особливості організації вірменського самоврядування у містах Галичини. Певні особливості самоврядування належали національним громадам. У привілеї Казимира III від 17 червня 1356 p. зазначалося: м.Львову надається німецьке (магдебурзьке) право, “а для інших народів, що живуть у цьому місті, а саме: вірменам, євреям, сарацинам, русинам та іншим будь- якого стану чи становища з особливої нашої ласки дозволяємо користуватися відповідно до їх звичаїв, зберігати необмеженими їхні права, надаючи одночасно їм можливості, що будь- які кримінальні справи, які виникнуть між ними і іншими, вирішувати за магдебурзьким правом і при війті відповідно до їхніх прохань. A якщо відмовлятимуться за магдебурзьким правом, яким вищезгадане місто повинно користуватися, тоді вказані нації - вірмени, євреї, сарацини, татари, русини і всі інші нації, які є в цьому місті, мають можливість поставити і вирішувати будь-яке питання на суді своєї нації, але під головуванням міського війта”^[853]. Відповідно до цього привілею, з усіх перелічених у ньому національних громад лише вірмени та євреї змогли максимально скористатися з можливості організації власного самоврядування й автономних органів судочинства.

Самоврядування вірменської громади не завжди задовольняло львівську громаду. Кілька століть тривав спір львівського магістрату з вірменською громадою стосовно визначення їх підсудності та компетенції. Міська громада Львова стверджувала, що в місті повинен бути один війт, і його суду повинні підкорятися всі міщани, незалежно від національності, домагалася скасувати посаду окремого вірменського війта (як підтверджують архівні джерела, вірмени мали навіть двох війтів - у місті та передмісті)^[854].

Головою вірменської громади був вірменський війт. У привілеї короля Владислава III Варненчика 1444 p. зазначалося, що посада війта не може належати одній якійсь родині й передаватися у спадок. Порядок обрання війта визначало звичаєве вірменське право. Ha відміну від міського війта, вибори якого відбувалися 22 лютого кожного року, вірменський війт виконував свої функції пожиттєво. Це не стосувалося тривалої хвороби та неможливості виконувати повноваження за станом здоров’я. Найвірогідніше, вибори вірменського війта і лавників відбувалися від 20 жовтня до 2 листопада^[855]. He існує даних про особу, яка призначала вибори, але ним, імовірно, міг бути львівський староста як представник короля. За прикладом міського війта, вірменського війта могли обирати старійшини вірменські нації, котрих у свою чергу обирала вірменська громада того міста. Новообраний війт і старійшина вірменської нації складали присягу перед старостою та міською радою. Найдавніший текст присяги відомий з 1528 p. Вона складалася з двох частин і була написана вірменською мовою. У першій частині йшлося про вірність польському королю та місту, в другій - про винесення справедливих вироків.

Юрисдикція вірменського війта поширювалася лише на львівських вірмен і вірмен, котрі мешкали на передмісті^[856]. Вона не поширювалася на вірмен, які прийняли католицьку віру, тих, що за власним бажанням судилися у міських вій- тівсько-лавничих судах, а також вірмен, котрі проживали на Підзамче.

Для управління своєю громадою вірмени спочатку кожного року обирали старшого зі шести вірмен. Незабаром вони додали до шести раніше обраних старійшин ще шість, і в такий спосіб була утворена колегія старійшин з 12 вірмен. Старійшини вірменської громади здійснювали суд, керували справами громади, захищали інтереси вірмен перед львівським магістратом, і магістрат був вимушений рахуватися з їхньою думкою^[857]. Вірменська старійшина виступала в інтересах свого населення у релігійних, політичних і господарських справах перед міською або державною владою.

Особливості організації єврейського самоврядування у Галичині. Зростання чисельності єврейського населення в

Польському Королівстві, зокрема у Галичині, спричинило необхідність упорядкування всіх адміністративних функцій єврейської громади (нагляд за синагогою, кладовищем, лікарнями, школою, збір податків та ін.) Окрім того, існували й економічні причини щодо організації євреїв у свої громади (кагали): захист єврейського населення від нападів міщанства. Основою організації кагалів були генеральні й спеціальні королівські привілеї, угоди, укладені євреями з воєводами, закони, збірки законів “Шульхан-Арух”^[858].

Внутрішнє життя єврейських громад регламентувалося приписами Галахи - єврейського законодавства, яке ґрунтувалося на Торі, а з початку XVI ст. відносини євреїв у громаді регулювалися кодексом галахічних приписів “Шульхан-Арух”, укладеним єврейським ученим Йосипом бен Єфраїм Kapo (1488-1575 pp.). Ці приписи не суперечили законам Польського Королівства, привілеям польського короля, відповідно до яких євреї повинні були сплачувати різні види податків у казну короля та місцевої влади, виконувати низку повинностей на користь короля, старост, воєвод і міської влади.

Становленню та розвитку єврейського самоврядування, зокрема в галицьких містах і містечках, сприяли польські королі й державна влада. 3 метою централізації євреїв у кожній землі та державі загалом, король Сигізмунд I Старий на початку XVI ст. утворив посаду генерального збирача податків з євреїв, так званого екзетатора. Першим екзетатором король призначив литовського шляхтича Михайла Йозифовича. Проте єврейські громади у Львові та Кракові не визнавали влади М.Йозифовича й відмовилися сплачувати йому податки. Відтак король призначив іншого екзетатора-Абрагама. Громади Руського і Белзького воєводств йому не підтримували підтримки. За цих умов король Сигізмунд II Август надав єврейським громадам повну адміністративно-правову та фінансову автономію, що дозволяло галицьким єврейським громадам самоврядно вирішувати всі адміністративно-правові, фінансові й інші питання галицьких євреїв^[859].

Організація та діяльність усіх органів управління єврейських громад Галичини зосереджувалась переважно в трьох сферах: адміністративно-фінансовій, судовій і релігійно-виховній. Кожна громада (кагал) складалася з чиновників трьох ланок: ратманів (рашим), “добрих мужів” (товим) й інституту 40 мужів-кагальників, яких щороку переобирали за допомогою жеребкування виборців із платників податків, купців та майстрів-ремесників^[860].

Орган самоврядування єврейської громади в Галичині формувався внаслідок виборів, що відбувалися на третій день Паски. У цей день виборці збиралися в синагозі й вибирали членів кагала, склад якого майже не змінювався. Вибулих членів кагала зазвичай замінювали їхні родичі. Кількість членів кагала була пропорційною до загальної кількості всієї громади^[861].

Керували кагалом четверо-п’ятеро старійшин (рашим), котрі разом з трьома почесними членами - “добрими мужами” (товим) становили правомочну колегію кагала, яка вирішувала найважливіші справи. Цей керівний орган кагала мав назву “семеро нотабелів міста” (гиива товей xa-ip). Рашим почергово обіймали впродовж місяця посаду парнаса, тобто глави і скарбника кагала. Польська влада називала парнаса Senior communitatis Judaeorum₉ або Senior mensis. Члени кагала складалися здебільшого зі заможних купців, підрядників^[862].

Важливе місце в кагальному самоврядуванні належало “шкільнику” громади. До його повноважень належало: супроводження сеньйора громади під час аудієнції з польським королем, присутність під час сплати податків, розгляд судових справ невеликої складності. Кагал як орган самоврядування мав декілька відділів, або комісій, котрі здійснювали загальний контроль за діяльністю громади. У Львові й інших містах Руського воєводства в кагалах функціонували особливі комісії, що займалися вирішенням соціально-економічних і побутових питань (лікарні, притулки для пристарілих та інвалідів, торгівлі та санітарії тощо).

У містах Галичини з ініціативи магнатів і шляхти поселялись євреї. Згодом вони створили власні громади, які в державно-фіскальному сенсі залежали від основних, тобто материнських громад. Так, після заснування гетьманом Станіславом Жолкевським Жовкви, євреї поселились у цьому містечку і створили свою громаду. Однак у всіх справах жовківська єврейська громада залежала від Львівського кагалу, тобто вона стала прикагальною. Згодом були створені прикагали в Сам- борі, Бучачі, Біберці, Тернополі й інших містах. Зростання кагальної автономії спричинило до виникнення і розвитку окружних ваадів або єврейських сеймиків, які об’єднували представників місцевих кагалів. Перший єврейський сеймик був організований в 1519 p. у Великій Польщі, а відтак - у Руському та Белзькому воєводствах^[863]. Окружні єврейські сеймики (ваади) стали основою для майбутніх центральних єврейських організацій, котрі виникли в другій половині XVI ст. У Польському Королівстві був утворений коронний ваад. Він став органом управління всіма кагалами чотирьох земель (Великої та Малої Польщі, Руського, Белзького і Волинського воєводств) і складався з двох окремих установ: зборів обласних старійшин іфагиий ха-мединат) і зборів обласних даянів (даянів xaapayoam), тобто суддів, які репрезентували головні кагали областей. Головою ваад чотирьох земель був парнас. Він обирався з обласних старійшин і як маршалок представляв найвищу посаду серед органів єврейського самоврядування в Польському Королівстві.

Важливе місце серед органів єврейського самоврядування у Галичині посідав трибунал ваада, сформований з почесних мужів, що мали теологічну освіту, на чолі з маршалком, зазвичай відомим ученим равином. До компетенції трибуналу належало: розгляд справ між приватними особами та громадою, між громадою й округом. Рішення трибуналу з питань єврейського управління вимагали затвердження маршалком вааду, після чого вони набували законної сили^[864].

Отже, в початковий період перебування Галичини під владою польського короля діяли органи самоврядування, створені ще в період Київської Pyci та Галицько-Волинської держави. Відтак, унаслідок інкорпорації Галичини у склад Польського Королівства, поширилися польські органи самоврядування, які мали становий характер й остаточно не були відокремлені від адміністративних органів.

Запровадження європейських традицій місцевого самоврядування на Галицьких землях можна вважати позитивними, і хоча воно здійснювалося, як уже згадувалося, не на основі звичаїв і норм права Галицько-Волинської держави, а запозиченими з німецького права положеннями, проте це давало змогу певною мірою більше враховувати інтереси місцевого населення, сприяло економічному та культурному розвиткові окремих міст і містечок Галичини.

Особливістю міського самоврядування у вірменських громадах Галичини стало формування та функціонування, на підставі привілеїв польських королів, вірменської адміністративно-правової автономії, яка сприяла здійсненню та захисту прав, інтересів вірмен у Польському Королівстві.

Міське самоврядування в єврейських громадах Галичини мало особливий правовий статус, що формувався на основі привілеїв польських королів, атакож за допомогою правового регулювання самої єврейської громади. Ha відміну від християнських руських і вірменських громад, євреї не зазнавали асиміляційного впливу домінуючої католицької спільноти ані в культурному, ані в релігійному, ані в правовому аспектах.

3.4.3.