Спірні та перехідні питання щодо Кримського півострова до 2014 року

Якщо питання правового статусу Криму як невід’ємної території Укра­їни починаючи з 2000-х рр. вже ні в кого не викликало сумніву, то залиша­лося, як мінімум, ще два проблеми, які ні на той момент, ні впродовж всього часу аж до анексії Криму, так і не були вирішені остаточно:

1) проблема знаходження Чорноморського флоту РФ на території пів­острова;

2) проблема встановлення морського кордону між Україною та РФ і розмежування континентального шельфу.

Розглянемо кожне з них по-порядку. У зв’язку з розпадом СРСР перед Україною та Росією також з’явилася проблема приналежності Чорноморсько­го флоту ВМС СРСР, основні місця базування якого знаходилися на території Кримського півострова. Оскільки питання поділу єдиних союзних Збройних сил не було вирішено при розпаді СРСР, то в перші роки існування двох неза­лежних держав, кожна з них робила всі можливі спроби юридичного підпо­рядкування всіх Збройних сил СРСР, які знаходилися на їхній території (що їм зрештою і вдалося), за винятком Чорноморського флоту, який базувався в м. Севастополь. І Україна, і РФ претендували на увесь флот, який знаходився на території Кримського півострова: РФ — тому що вона оголосила себе універ­сальним правонаступником СРСР, Україна — тому що флот знаходився на її території. Очевидно, що проблема була не в самому флоті, оскільки він не мав стратегічного значення, а в праві власності на увесь Кримський півострів, або хоча б м. Севастополь, що навіть не приховувалося російською стороною^[249]. Крім того, більшість офіцерів Чорноморського флоту зберігало проросійську позицію та вороже ставилися до України.

Пізніше Україна і РФ врешті решт погодилися на поділ Чорноморсько­го флоту СРСР між ними та його роздільного базування^[250]. Однак, якщо російське командування визнало неможливим для російського Балтійського флоту залишатися в іноземних портах Латвії та Естонії, то в даному випадку воно наполегливо вимагало, щоб навіть після розподілу флоту Севастополь залишався базою не лише для українських, а й для російських кораблів^[251].

1) Угода про статус та умови перебування Чорноморського флоту Ро­сійської Федерації на території України;

2) Угода про параметри поділу Чорноморського флоту;

3) Угода про взаємні розрахунки, пов’язані з розподілом Чорноморсь­кого флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України^[253].

Всі ці три угоди були укладені строком на 20 років (до 28 травня 2017 р.) з автоматичним продовженням терміну їхньої дії на наступні п’ятирічні періоди, якщо жодна із Сторін не повідомить письмово іншу Сторону про припинення дії угод не пізніше ніж за один рік до закінчення терміну їх дії, та були належним чином ратифіковані^[254]. Відповідно до даних договорів:

- загальна чисельність особового складу, кількість кораблів, су­ден, озброєнь та військової техніки Чорноморського флоту РФ, що знахо­дяться на території України, не будуть перевищувати рівнів, визначених Україною і РФ;

- основна база Чорноморського флоту РФ знаходиться в м. Се­вастополі, на якій розміщуються штаб та інші органи управління Чорно­морського флоту РФ, а також військові формування, підприємства, організації та установи Чорноморського флоту Російської Федерації;

- крім м.

- військові формування РФ поважають суверенітет України, доде­ржуються її законодавства та не допускають втручання у внутрішні справи України;

- РФ зобов’язується не мати ядерної зброї в складі Чорноморсь­кого флоту РФ, який знаходиться на території України;

- перевезення військ, осіб, які входять до складу військових фор­мувань і прямують поодинці і у складі військових формувань, озброєння, військової техніки та інших матеріально-технічних засобів, варт і спеціа­лістів, що їх супроводжують, усіма видами транспорту, які виконуються в інтересах Чорноморського флоту РФ, здійснюються в пріоритетному по­рядку з додержанням прикордонного, митного та інших видів державно­го контролю під час перетинання українсько-російського кордону відпо­відно до чинного законодавства України, а пересування, пов’язані з діяльністю військових формувань поза місцями їхньої дислокації, здійсню­ються після узгодження з компетентними органами України^[255].

Варто зазначити, що вже на момент, укладання цих російсько- українських договорів діяла ч. 7 ст. 17 Конституції України 1996 р., яка міс­тила норму про заборону розташування іноземних військових баз. Щоправ­да, п. 14 Перехідних положень Конституції України додавав, що викорис­тання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України.

21 квітня 2010 р. була укладена нова Угода між Україною та Російсь­кою Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України^[256].

Таким чином, питання щодо Чорноморського флоту РФ на території Кримського півострова стало перехідним в українсько-російських відноси­нах, і його вирішення могло розтягуватися практично до безкінечності, що суттєво шкодило українській національній безпеці^[257].

Щодо питання демаркації та делімітації морського кордону між Украї­ною та РФ, зокрема по Азовському морю та Керченській протоці, то його можна прослідкувати на проблемі територіальної належності невеликого острову Тузла, який знаходився в цій протоці.

Острів Тузла утворився в 1925 р. внаслідок розмиття штормом Тузлин- ської коси, яка прилягала до Таманського півострова Краснодарського краю. Указом Президії Верховної Ради РРФСР від 7 січня 1941 р.^[258] даний острів був переданий з-під підпорядкування Краснодарського краю до Кримської АРСР (все ще в межах РРФСР). Будучи в складі Кримської області в 1954 р., він був переданий Україні.

Відсутність чіткого розмежування Керченської протоки між Україною і РФ викликало цілий конфлікт щодо острову Тузла в 2003 р. 29 вересня 2003 р. в Керченській протоці в односторонньому порядку російська сторона почала будувати штучну дамбу, яка мала б знову з’єднати острів Тузла із Таманським півостровом Темрюкського району Кубанського краю та відно­вити таким чином Тузлинську косу. Очевидно, що російська сторона не мала на меті просто відновлення географії Керченської протоки до 1920-х рр., а переслідувала суто геополітичні інтереси. Будівництво дамби, яке зупинилося за 102 метри до державного кордону України, викликало значну напругу в російсько-українських відносинах, оскільки такий розвиток подій ледь не завершився силовим протистоянням між двома державами^[259].

Нарешті, під час зустрічі між Президентом України та Президентом РФ 24.12.2003 р. у м. Керч був підписаний Договір про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки, ст. 1 якого визнача- ^„260.

Ла :

«Азовське море та Керченська протока історично є внутрішніми вода­ми України і Російської Федерації. Азовське море розмежовується лінією державного кордону відповідно до угоди між Сторонами. Врегулювання питань, що відносяться до акваторії Керченської протоки, здійснюється за угодою між Сторонами».

Укладення даного договору не вирішило конфлікт, а лише заморозило його. Російське керівництво так і не відмовилося від намагань поширити свій суверенітет як на острів Тузлу чи Керченську протококу, так і на м. Севастополь і Кримський півострів в цілому. Таким чином, даний конфлікт продемонстрував українському керівництву, що як і в 1990-х роках РФ не залишила «ідеї-фікс» щодо відновлення власного суверенітету над усім Кримським півостровом, незалежно від будь-яких міжнародно-правових зобов’язань перед Україною та міжнародним співтовариством в цілому. Україна, на жаль, ні тоді, ні після подій 2003 р. так і не зробила відповідних висновків. ^[260]