Події щодо Кримського півострова і сучаспа міжпародпо-правова інтерпретація самовизначення

Належний міжнародно-правовий аналіз подій навколо Криму потребує де­тального розгляду сучасних підходів до тлумачення основних аспектів прин­ципу рівноправності і самовизначення народів, змісту міжнародно-правових норм, дотримання яких необхідне для визнання відповідних дій правомірни­ми.

1. Суб'єкт права на самовизначення. У «Правовому обґрунтуванні позиції Російської Федерації щодо Криму та України» в контексті «возз’єднання» РФ з півостровом йдеться про «народ Криму».^[874] В «Декларації про незалежність Автономної Республіки Крим» від 11.03.2014 р. вказано на «народи Криму».^[875] У зверненні Росій­ської асоціації міжнародного права йдеться про «народ Криму».^[876] В. Тол стих, який провів досить ретельне дослідження відповідних подій з позиції міжнародного права, обґрунтовуючи правомір­ність дій РФ, використовує термін «населення Криму».^[877]

Аналіз усіх основних міжнародно-правових актів з питань самовизна­чення, про які йшлося вище, свідчить про те, що право на самовизначен­ня надане народові, нації, тобто досить великій і цілісній спільноті. Між­народна нарада експертів з дослідження понять права народів ЮНЕС- КО в 1989 р. провела детальний опис поняття «народ». Визначено, що народ — це група осіб, якій притаманні такі риси: (а) спільні історичні

традиції; (Ь) расова чи етнічна ідентичність; (с) культурна гомогенність; (сі) мовна єдність; (е) релігійна чи ідеологічна близькість; (£) територіаль­ний зв’язок; (§) спільність економічного життя».

На доповнення до наведених критеріїв зазначено, що «кількісно гру­па осіб не обов’язково повинна бути великою... але повинна бути біль­шою, аніж просто об’єднання осіб у державі»; група в цілому повинна мати «волю визначатись як народ чи свідомість як народу...»; і «група повинна мати інституції або інші засоби вираження своїх загальних характерис­тик і волю до ідентичності».^[878]

Вказане припускає самоідентифікацію, суттєву чисельність і домі­нантну позицію в наявній державі, до якої ця група належить. Слід зазна­чити, що різниця між юридичним визначенням понять «народ», «корін­ний народ», «національна меншина» полягає передусім у тому, що народу притаманне домінантне становище в наявній державі і чисельна перевага.

Так, Підкомісія О ОН з запобігання дискримінації і захисту меншин вказувала: «Корінні громади, народи і нації — це ті, які, маючи історичну спадкоємність зі спільнотами до завоювання і до колоніального суспіль­ства на їхній території, вважають себе відмінними від інших частин сус­пільства, що переважають нині на цих територіях або на їхніх частинах. Вони в цей час не домінують у суспільстві і сповнені рішучості зберігати, розвивати і передавати майбутнім поколінням свої споконвічні території і свою етнічну ідентичність, як основу для продовження свого існування як народів згідно з їхніми власними культурними особливостями, соці­альними інститутами та правовою системою.

Питання про те, що являє собою національна меншина — це значною мірою питання самоідентифікації. Однак до її основних елементів нале­жить чисельна меншість з-поміж населення держави, етнічні, мовні, куль­турні чи релігійні характеристики, що відрізняються від решти населення держави, і недомінантне становище».^[879]

Примітно, що при такому розумінні народи мають право і на вну­трішнє, і на зовнішнє самовизначення, тоді як корінні народи і національні меншини — тільки на «внутрішнє самовизначення», тобто самовизначен­ня в межах держави. Йдеться про право на культурну автономію, на по­вагу їхніх інтересів у рамках демократичної держави.

Такий же підхід характерний для Декларації ООН про права корінних народів 2007 р., в якій зазначено, що корінні народи мають право на само­визначення (ст. 3). Силою цього права вони вільно встановлюють свій по­літичний статус і вільно здійснюють свій економічний, соціальний і куль­турний розвиток. Відповідно до ст. 4 корінні народи при здійсненні само­визначення мають право на автономію або самоврядування в питаннях, що належать до їхніх внутрішніх і місцевих справ, а також шляхів і засо­бів фінансування їхніх автономних функцій.^[881]

Отже, самовизначення за статтею 4 обмежене питаннями, що нале­жать до справ корінних народів. Це ж випливає і зі статті 5 Декларації, від­повідно до якої корінні народи мають право брати участь у керуванні дер­жавою. Важливо і те, що стаття 46 Декларації чітко передбачає: «Ніщо у цій Декларації не може тлумачитися як таке, що припускає будь-яке право будь-якої держави, народу, групи осіб або окремої особи займатися будь- якою діяльністю або вчиняти будь-які дії, порушуючи Статут ООН, або розглядатися як таке, що санкціонує або заохочує будь-які дії, які вели б до розчленування чи до часткового або повного порушення територіаль­ної цілісності та політичної єдності суверенних і незалежних держав».^[882]

Загалом, за сучасною наукою і практикою правозастосування і тлума­чення права, самовизначення розглядають як акт національної, культур­ної, економічної автономії в межах держави.^[883] Зокрема, так тлумачаться Рамкову конвенцію про захист національних меншин 1995 р.^[884] У Резолю­ції ПАРЄ № 1832 (2011) від 4.10.2011 р.

Окрім українців, у нашій державі проживає 3 корінні народи, етно­генез яких пов’язаний з територією України — кримські татари, караїми, кримчаки.^[886] Як відомо, Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського на­роду у складі Української Держави». Відповідно до Постанови Україна, се­ред іншого, гарантує захист і реалізацію невіднятного права на самовизна­чення кримськотатарського народу у складі суверенної і незалежної Укра­їнської Держави, а також заявляє про свою підтримку Декларації Органі­зації Об’єднаних Націй про права корінних народів.^[887]

Що ж стосується росіян, зокрема і росіян Криму, то вони національна меншина на території України. З приводу співвідношення прав меншин і самовизначення загальну позицію досить чітко висловив М. Перковський: «У доктрині в цілому меншинам відмовляють у праві на самовизначення, що знайшло вираження в доповідях спеціальних доповідачів Підкомітету з питань запобігання дискримінації та захисту меншин Комісії з прав лю­дини ООН. Практика держав щодо меншин не дає підстав до їхнього ви­лучення до суб’єктів, що мають право на самовизначення. Якраз навпа­ки — держави, встановлюючи правове регулювання самовизначення на­цій, сформулювали щодо меншин окремі постанови, зміст яких вказує на те, що в них йдеться про індивідуальні права людини».^[888]

У цьому контексті викликає подив теза звернення Російської асоціа­ції міжнародного права: «Росіяни на території України, особливо в її схід­них та південних районах — це не національна меншина. Те, що з 1991 р.

Щодо Криму, характерно для російської сторони уникати прямо за­значати те, про який саме народ йдеться у контексті «самовизначення на­роду Криму». Якщо вести мову про росіян, то вони національна менши­на, що відповідно до міжнародного права не має права на самовизначен­ня. Якщо під «народами» чи «народом» Криму, який «здійснює право на самовизначення», мається на увазі просто все населення АРК (саме так можна сприймати і вирази «народи Криму» та «населення Криму»), то за такою логікою у кожному суб’єкті федерації РФ мешкає окремий народ, що має право на вихід з її складу.

2. «Внутрішнє самовизначення» як відображення сучасних між­народно-правових підходів до реалізації права на самовизна­чення. У зв’язку із завершенням епохи деколонізації все більшої актуальності набуває не так зване «зовнішнє самовизначення», при якому народи самостійно, без зовнішнього втручання, ви­значають свій політичний статус у системі міжнародних відно­син, а «внутрішнє самовизначення», яке відбувається в рамках одного державного утворення.

Більшість фахівців дотримуються думки, що відповідно до положень міжнародного права (найчіткіше зафіксованих у Декларації про принци­пи міжнародного права 1970 р. та Віденській декларації 1993 р.) і сформо­ваної практики право на «зовнішнє самовизначення» належить тільки до народів, які перебувають у колоніальній чи іншій іноземній залежності або в умовах іноземної окупації. Інші ж народи можуть реалізувати пра­во на самовизначення, залишаючись у складі держави.

Положення про «внутрішнє самовизначення» може бути безпосеред­ньо виведене з норм Декларації 1970 р., в якій вказано на «створення суве­ренної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об’єднання з нею, або встановлення іншого політичного статусу, вільно ви­значеного народом», а також про заборону «порушення територіальної ці­лісності або політичної єдності суверенних і незалежних держав, що дотри­муються у своїх діях принципу рівноправності і самовизначення народів, як цей принцип викладений вище, і внаслідок цього мають уряди, що пред­ставляють незалежно від раси, віросповідання чи кольору шкіри весь на­род, що проживає на відповідній території».^[890] Як цілком слушно вказують з цього приводу Д. Тюрер і Т. Буррі, хоча Декларація і була ухвалена в умо­вах процесів деколонізації, вона не обмежується цим контекстом.^[891]

У 1996 р. Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації ухвалив ре­комендацію, в якій чітко розділив «внутрішнє» і «зовнішнє» самовизна­чення, визначивши перше як «право кожного громадянина брати участь уведенні державних справ на будь-якому рівні».^[892]

У 1998 р. Верховний Суд Канади, розглядаючи справу щодо Квебе­ку, дав визначення «внутрішнього самовизначення» як «прагнення наро­ду до його політичного, економічного, соціального та культурного розви­тку в рамках наявної держави».^[893]

А. Кассезе сформулював концепцію «політичного самовизначення», яка, на його думку, відповідає новим реаліям.^[894] М. Коен вважає внутріш­нє самовизначення особливо актуальним для європейського регіону, адже воно має значний потенціал для врегулювання конфліктів усередині дер­жави, задовольняючи і прагнення етнічних груп до незалежності, і необ­хідність дотримання принципу територіальної цілісності.^[895] Російський до­слідник М. Явкін стверджує: «Все більше поширюється думка, що в сенсі практичної реалізації наголос має переноситися з «зовнішнього» на «вну­трішнє» самовизначення, тобто на побудову демократичних інститутів і механізмів групового представництва (федералізм, автономія), що дозво­ляють усім членам суспільства й усім групам ефективно брати участь в урядуванні та розподілі ресурсів, і при цьому буде дотримуватися прин­цип територіальної цілісності».^[896]

«Внутрішнє самовизначення» передбачає акцент на процесах, моде­лях і методах, спрямованих на реалізацію принципу самовизначення в широкому сенсі, що дозволяє реалізувати різні варіанти в рамках націо­нальних конституцій. Самовизначення, отже, дістає нове «конституцій­не» тлумачення, вимір. На цій підставі наука визначає, що самовизначен­ня повинно охоплювати «право на демократичне врядування» на рівні на­ціональної держави. Також пропонується інтерпретувати самовизначення як народне «право реально впливати» на внутрішню політику держави.^[897]

М. ван Валт і О. Серо з цього приводу вказали, що «внутрішнє само­визначення» означає використання механізмів представницької демокра­тії, право розв’язувати питання про форму врядування і обирати керів­ників держави всім населенням, а також право конкретної групи в держа­ві на участь у процесі ухвалення рішень на державному рівні. «Внутрішнє самовизначення» може також означати право на здійснення культурної, мовної, релігійної або політичної (територіальної) автономії в межах на­явної держави.^[898]

К. Іжезі зазначив, що при внутрішньому самовизначенні можуть ви­користовуватись різні форми представницької демократії, федералізму, унітаризму, регіоналізму, місцевого самоврядування або будь-які інші до­мовленості, які узгоджуються з побажаннями народу, але сумісні з суве­ренітетом і територіальною цілісністю наявної держави.^[899]

Крим, як відомо, має особливий статус з-поміж усіх інших адміні­стративно-територіальних одиниць України — автономної республіки, чиї основні засади врегульовані нормами окремого розділу X Конституції України. Його положеннями передбачено функціонування Верховної Ради Автономної Республіки Крим як представницького органу, Ради міністрів як уряду АРК, дія Конституції АР Крим. Згідно із нормою ст. 138 до віда­ння Автономної Республіки Крим належить: 1) призначення виборів депу­татів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, затвердження складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим; 2) організація та проведен­ня місцевих референдумів; 3) управління майном, що належить Автоном­ній Республіці Крим; 4) розроблення, затвердження та виконання бюджету Автономної Республіки Крим на основі єдиної податкової і бюджетної по­літики України; 5) розроблення, затвердження та реалізація програм Ав­тономної Республіки Крим з питань соціально-економічного та культур­ного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля — відповідно до загальнодержавних програм; 6) визнання статусу місцевос­тей як курортів; встановлення зон санітарної охорони курортів; 7) участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки; 8) забезпечення функціо­нування і розвитку державної та національних мов і культур в Автоном­ній Республіці Крим; охорона і використання пам’яток історії; 9) участь у розробленні та реалізації державних програм повернення депортованих народів; 10) ініціювання введення надзвичайного стану та встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації в Автономній Республіці Крим або в окремих її місцевостях.

У ст. 137 Конституції визначено, що Автономна Республіка Крим здій­снює нормативне регулювання з питань: 1) сільського господарства і лі­сів; 2) меліорації і кар’єрів; 3) громадських робіт, ремесел та промислів; благодійництва; 4) містобудування і житлового господарства; 5) туриз­му, готельної справи, ярмарків; 6) музеїв, бібліотек, театрів, інших закла­дів культури, історико-культурних заповідників; 7) транспорту загально­го користування, автошляхів, водопроводів; 8) мисливства, рибальства; 9) санітарної і лікарняної служб.^[900]

Отже, АРК має достатньо широку автономію у складі України, яка цілком відповідає міжнародно-правовим підходам щодо «внутрішнього самовизначення». Водночас це аж ніяк не перешкоджає і допускає дискусії щодо змін її статусу, зокрема і щодо посилення повноважень органів вла­ди АР Крим, немає жодної підстави стверджувати про вичерпання відпо­відних можливостей. Однак ці зміни повинні відбуватись тільки в межах Конституції, законів України та норм міжнародного права.

Визнання невідповідності «зовнішнього самовизначення» Криму між­народному праву — позиція Європейського Союзу (відображена, зокре­ма, у Рішенні Ради ЄС 2014/145/СР8Р щодо введення обмежувальних захо­дів у зв’язку з діями, що підривають або створюють загрозу територіаль­ній цілісності, суверенітетові і незалежності України від 17.03.2014 р.),^[901] Великої сімки (Гаазька декларація Великої сімки від 24.03.2014 р.),^[902] Ради Європи (Резолюція ПАРЄ «Останні події в Україні: загрози функціону­ванню демократичних інституцій» № 1988 від 09.04.2014 р.,^[903] ОБСЄ (Ре­золюція ПА ОБСЄ «Очевидне, грубе і невиправлене порушення принци­пів Гельсінкі Російською Федерацією» від 1.07.2014 р.)^[904] тощо, і, що най­важливіше, можна вважати позицією міжнародної спільноти загалом, відображеною у Резолюції ГА ООН «Територіальна цілісність України» № 68/262 від 27.03.2014 р.^[905]

Таку ж оцінку висловили практично всі представники доктрини міжнародного права (крім російських), що проаналізували ці події, — М. Веллер, Ю. Відмар, К. Волтер, Н. Кріш, Р. Маккоркводейл, Л. Мальксо, К. Марксен, А. Пелле, А. Петерс, Г. Фокс тощо.

Водночас, навіть при вираженні своєї позиції, РФ визнає: «У практи­ці держав в цілому склався консенсус щодо того, що самовизначення на­родів зазвичай має відбуватися все ж в рамках наявних держав, зокрема шляхом досягнення автономії».^{[906] [907] [908] [909] [910]}

Усе зазначене дає підстави для однозначних висновків про те, що від­повідно до міжнародного права проблеми Криму, при фактичному повер­ненні Україною контролю над півостровом, мають розв’язуватись саме у форматі «внутрішнього самовизначення», шляхом застосування передба­чених цією концепцією механізмів.

3. Умови правомірності сецесії як засобу реалізації права на са­мовизначення. При розгляді в Міжнародному суді ООН справи «Відповідність міжнародному праву одностороннього проголо­шення незалежності тимчасовими органами самоврядування Косова» у 2009-2010 рр. навіть прихильники правомірності вка­заних дій аргументували їх як виняток із загального принципу територіальної цілісності.^907,908’^909,910 Жорстко негативною була по­зиція Російської Федерації, яка вказувала на принцип територі­альної цілісності як на імперативну норму, обов’язкову не лише для держав, а й для всіх суб’єктів міжнародного права.^[911] Звернен­ня в контексті подій щодо Криму до аргументів, які висувала РФ у справі щодо Косова, обґрунтоване ще й тому, що 16.10.2014 р. президент В. Путін підтвердив незмінність позиції Росії та про­довження визнання виходу краю зі складу Сербії таким, що су­перечить міжнародному праву.^[912]

Заперечення загального права на сецесію характерне для більшос­ті представників доктрини міжнародного права,^[913] це підтверджується і правозастосовчою практикою.^[914] В. Нанда зазначає про «невизначеність статусу сецесії, бо вона ані дозволена, ані заборонена відповідно до між­народного права».^[915] Міжнародний Суд ООН не вніс ясності, адже в зга­даній справі визначив, що декларація незалежності Косова не порушує міжнародного права, бо воно не містить заборони видавати такі акти.^[916]

Б. Коп стверджує, що хоч Організація Об’єднаних Націй та її держа- ви-члени не підтримують одностороннє відділення території, у світлі по­дій, які відбулись у Косові і Східному Тиморі, а також рішення Верховного суду Канади 1998 р. щодо вимог про сецесію Квебеку, можна вказати, що визнання правомірності сецесії можливе при наявності виняткових умов. До таких виняткових обставин належать звільнення від колоніальної за­лежності, наявність у державі недемократичних, авторитарних режимів, які грубо та систематично порушують права людини.^[917]

А. Б’юкенен вважає, що право на відділення треба розглядати як «останній, крайній засіб при серйозних порушеннях». Він зазначає про існування надзвичайно обмеженого переліку випадків, коли етнічна гру­па може правомірно претендувати на сецесію. Власне, цих випадків всьо­го два: «постійні і серйозні порушення прав людини» і «неправомірне за­хоплення території».^[918]

За Дж. Харрісом, відповідно до практики держав, що найчастіше ви­користовувалась для аналізу сецесії Боснії і Герцеговині, Хорватії та Ма­кедонії, групи в рамках наявних держав можуть відокремитися в контек­сті реалізації права на самовизначення, лише якщо дотримані такі кри­терії: (1) існування окремої, визначеної, самостійної групи в державі, що значною більшістю підтримує відділення; (2) законні вимоги цієї групи на відповідну територію; (3) систематична дискримінація або експлуата­ція щодо цієї групи; (4) відмова центрального уряду від компромісних рі­шень; (5) виразна перспектива життєздатності майбутньої окремої держа­ви; і (6) позитивний вплив надання або відмови від надання незалежнос­ті на регіональний та міжнародний мир, проведення демократичних про­цедур з відділення при повазі до прав людини.^[919]

Російський дослідник М. Явкін вважає, що «зовнішнє самовизначен­ня» (сецесія) може вважатися законним, якщо влада держави унеможлив­лює «внутрішнє» самовизначення, тобто допускає масові порушення прав людини або систематичну дискримінацію, і якщо немає іншого способу змінити ситуацію, що склалася.^[920]

М.-Х. Бокарра, узагальнюючи наявні підходи, вказує, що теорія само­визначення у міжнародному праві допускає три випадки, при яких визна­ється право на проголошення незалежності:

a) світ визнає право на самовизначення колоній, тобто країн, коло­нізованих іноземними силами;

b) таке право визнають за окупованими територіями;

c) на певній частині якоїсь держави відбуваються екстремальні події (систематичні порушення прав людини, знущання над ци­вільним населенням, відмова у праві голосувати, мати своїх пред­ставників у центральному уряді). У такому разі можна говорити про право на самовизначення та самоврядування або припинен­ня порушення прав людини.^[921]

Подібні підходи підтримує сама Російська Федерація як держава,^[922] що, навіть аргументуючи свої дії з анексії частини території України, все ж вказує: «У практиці держав в цілому склався консенсус щодо того, що самовизначення народів зазвичай має відбуватися все ж у рамках наявних держав, зокрема шляхом досягнення автономії. Здійснення ж права на від­ділення може бути в трьох випадках: у колоніальному контексті, у ситуації іноземної окупації і в «найекстремальніших ситуаціях».^[923] Що розуміє Ро­сійська Федерація під «найекстремальнішими ситуаціями» вже роз’яснено у Письмовій заяві РФ до Міжнародного Суду ООН у зв’язку з розглядом справи щодо Косова від 17.04.2009 р. В ній, зокрема, зазначено: «Сецесія можлива у разі справді екстремальних обставин, таких як прямий зброй­ний напад держави, від якої відбувається відділення, напад, що загрожує самому існуванню відповідного народу. Інакше повинні бути докладені всі зусилля для того, щоб розв’язати суперечності між державою та етнічною спільнотою в межах наявної держави».^[924]

У «Правовому обґрунтуванні позиції Російської Федерації щодо Кри­му та України» зазначено: «Після незаконного і насильницького захоплен­ня влади в Україні ситуація в плані можливості реалізації права на само­визначення в рамках української держави суттєво погіршилася. Україною прокотилася хвиля вбивств, масових розправ, катувань, викрадень людей, нападів на журналістів і правозахисників, ув’язнення з політичних мо­тивів, кричущих інцидентів з явно расистським, в тому числі антиросій- ським і антисемітським підтекстом, які чиняться за наказом або з мовчаз­ної згоди влади в Києві. Серед іншого, групою осіб, щодо яких є підстави вважати, що вони контрольовані незаконною владою Києва, була зробле­на спроба повалення законної влади Криму.

Влада в Києві не представляє весь український народ, а тим більше населення Криму, не контролює ефективно територію і не забезпечує пра­вопорядок. У цих умовах 17 березня Верховна Рада Республіки Крим, ви­ходячи з прямого волевиявлення народу Криму в ході референдуму, що відбувся 16 березня, ухвалила рішення про проголошення Криму незалеж­ною суверенною державою — Республікою Крим, в якій Севастополь — місто з особливим статусом. 18 березня Республіка Крим уклала міжна­родний договір з Росією про входження до її складу».^[925]

По-перше, слід вказати на пряму суперечність цієї позиції самої ж Ро­сійської Федерації щодо справи про Косово.^[926] Стосовно Криму РФ вказа­ла лише на «діяльність групи осіб, щодо яких є підстави вважати, що вони контрольовані незаконною владою Києва, що зробила спробу повалення законної влади Криму», а також на те, що центральна влада «не контро­лює ефективно територію і не забезпечує правопорядок», але ці обстави­ни, навіть якщо б вони не були неправдиві, значно відрізняються від «пря­мого збройного нападу держави, що загрожує самому існуванню відповід­ного народу», про що Росія зазначала як про виняткову обставину право­мірності сецесії у справі щодо Косова.

По-друге, висловлювання про насильство щодо кримчан або неза­безпечення українською владою правопорядку самі по собі спекулятивні й такі, що не ґрунтуються на жодній фактичній обставині. Достатньо чіт­ко з цього приводу висловилась Парламентська Асамблея Ради Європи у своїй резолюції з «кримського питання». На думку Асамблеї, жоден з ар­гументів, використаних Російською Федерацією для того, щоб виправда­ти свої дії, не ґрунтується на фактах і доказах. Не було ані встановлення ультраправими контролю над центральним урядом у Києві, ані безпосе­редньої загрози для прав російської етнічної меншини в країні, зокрема в Криму. Враховуючи, що ні сепаратизм, ні ідея входження до складу Ро­сійської Федерації не були поширені і не мали широкої підтримки в полі­тичному порядку денному серед населення Криму до російської військо­вої інтервенції, Асамблея вказала, що прагнення до відокремлення та ін­теграції до складу Росії спровоковано і підбурювалось владою РФ під при­криттям військової інтервенції.^[927]

Втім Росія, у зв’язку з неможливістю довести «насильство» україн­ської влади щодо Криму, продемонструвала й іншу риторику. Міністр за­кордонних справ С. Лавров 14.03.2014 р. заявив: «Те, що в Криму, як усі відзначають, не було яких-небудь серйозних правопорушень, обумовлю­ється саме тим, що були вжиті додаткові заходи, що народні дружини са­мооборони були повні рішучості не допустити повторення того, що тра­пилося на майдані, де, до речі, продовжує залишатися наметовий табір».^[928] Тобто офіційна Москва фактично закликала ігнорувати те, що не було по­рушень прав людини у Криму з боку української влади, хоч і усвідомлюю­чи, що це унеможливлює тези про «виняткові обставини».

Після того, як президент Росії В. Путін визнав, що «референдум» у Криму був проведений завдяки присутності російських військ («За спи­ною сил самооборони Криму, звичайно, стояли наші військовослужбов­ці. Вони діяли дуже коректно, рішуче і професійно. Без них провести ре­ферендум було неможливо»),^[929] стало очевидно, що їхні дії мали на меті не захист від порушень прав людини, а проведення «референдуму» та здій­снення «самовизначення» як складників операції з анексії півострова Ро­сійською Федерацією.

Аргументуючи право Криму на відокремлення від України, В. Толстих посилається на те, що право на відділення виникає тоді, коли нація вияв­ляється вилученою з внутрішньодержавного політичного спілкування, коли її воля не враховується при ухваленні політичних рішень.

На його думку, ряд фактів можуть свідчити про те, що після подій кінця лютого 2014 р. в Україні населення Криму виявилося саме в такому становищі: «По-перше, в результаті перевороту був усунений від влади президент, за якого в 2010 р. проголосували 78,24% виборців в АР Крим та 84,35% — у Севастополі (48,95% в Україні). По-друге, після перевороту була ініційована кампанія, спрямована проти двох парламентських пар­тій — Партії регіонів, за яку в 2012 р. віддали свої голоси 52,26% вибор­ців в АР Крим та 46,90% — в Севастополі (30% в Україні), і Комуністичної партії України (19,41,29,46% і 13,18%, відповідно). Проти цих партій були висунуті політичні звинувачення; стосовно окремих функціонерів були порушені кримінальні справи; на партійні офіси та окремих членів пар­тій були вчинені напади, в тому числі під час парламентських засідань. З фракції Партії регіонів вийшли близько 80 депутатів (було 187, на кінець квітня 2014 р. — 104). По-третє, після перевороту сформовано перехідний уряд, що представляє лише дві з п’яти парламентських партій: «Батьків­щину» і «Свободу», що сукупно здобули за результатами парламентських виборів 2012 р. 36% голосів виборців (до складу уряду увійшли 7 членів «Батьківщині», 4 члени «Свободи» і 9 безпартійних). По-четверте, майже всі гілки і рівні влади піддані люстрації, за підсумками якої ключові поса­ди були зайняті представниками політичних сил, причетних до переворо­ту. По-п’яте, нова влада відмовилася від проведення заходів з відновлення суспільного консенсусу (референдуму, дострокових парламентських вибо­рів, скликання загальнонародного представницького органу). Прихильни­ки нової української влади стверджують, що переворот і зазначені заходи можуть бути виправдані антинародним характером попереднього режи­му і складнощами перехідного періоду; ця аргументація, однак, не корис­тується загальною підтримкою».^[930]

Автор, розуміючи, що дії з відділення півострова від України не мож­на виправдати масовими порушеннями прав людини в Криму (бо просто таких не було), робить наголос на твердженні про вилучення населення півострова з політичних процесів у нашій державі: «Мета принципу са­мовизначення полягає в тому, щоб забезпечувати участь волі людей в по­літичному процесі, а не в тому, щоб забезпечувати дотримання їхніх прав (цю функцію виконує принцип прав людини). Принцип самовизначен­ня, звичайно, страждає, коли порушуються політичні права; проте він не обов’язково страждає, коли порушуються інші права. І, навпаки, дотри­мання прав людини не доказ участі в політичному спілкуванні всіх упо­вноважених суб’єктів. У цьому зв’язку принцип самовизначення не пови­нен підмінятися або витіснятися принципом прав людини».^[931]

Про те, що «влада в Києві не представляє весь український народ, а тим більше населення Криму» йдеться і в «Правовому обґрунтуванні». Отже, йдеться про тлумачення положень Декларації про принципи між­народного права 1970 р. як таких, що не забороняють порушення терито­ріальної цілісності або політичної єдності суверенних і незалежних дер­жав, які не дотримуються у своїх діях принципу рівноправності і само­визначення народів, і мають уряди, що не представляють незалежно від раси, віросповідання чи кольору шкіри весь народ, який проживає на від­повідній території.^[932]

Видається, що наведена аргументація базується на перекручуванні фактів та норм міжнародного права. По-перше, після укладення відомої угоди з Януковичем,^[933] за посередництва в тому числі представника РФ Лу- кіна, перший самовільно залишив територію України, відмовившись до­тримуватись угоди і самоусунувшись від виконання обов’язків президен­та. Так само вчинив тодішній прем’єр-міністр М. Азаров, міністри та інші представники оточення Януковича. У цій ситуації немає жодної підстави стверджувати про «державний переворот».

По-друге, підтримка Януковича більшістю громадян України, які про­живають у Криму з тих, що взяли участь у голосуванні на виборах 2010 р. аж ніяк не може вважатись обставиною, яка свідчить про «вилучення кримчан із внутрішньодержавного спілкування». Парламент, зі складу якого не усунуто жодного депутата, обраного в Криму за мажоритарною системою у 2012 р., або представника парламентських партій (Партії ре­гіонів і Комуністичної партії України), за якого на тих же виборах відда­ли голоси мешканці півострова, залишився легітимним органом влади і продовжив представляти весь народ України, зокрема і кримчан. Верхо­вна Рада, відповідно до ст. 75 Конституції України, — єдиний орган зако­нодавчої влади;^[934] представницький орган усього народу України.

Парламент, до проведення позачергових виборів президента держа­ви, обрав виконувача обов’язків президента, зокрема і за допомогою го­лосів представників Партії регіонів.

По-третє, не наведено конкретних прикладів «кампанії» проти вка­заних партій; водночас ані відкриття кримінальних справ щодо окремих членів тієї чи іншої партії, ані сутички у Верховній Раді, ані вихід депута­тів із фракцій аж ніяк не може означати «вилученням із внутрішньодер­жавного спілкування» населення того чи іншого регіону. За такою логі­кою таке «вилучення» відбувається щодо мешканців будь-якого регіону, більшість з яких голосували за партії, ті чи інші члени яких підозрюють­ся у порушенні національного законодавства, залишають фракцію, беруть участь у сутичках у парламенті тощо.

Що ж стосується участі в новому уряді представників тих парла­ментських партій, за які на півострові проголосувала меншість насе­лення, то ця обставина також ніяким чином не свідчить про «вилучен­ня населення Криму із внутрішньодержавного спілкування»: знову ж таки, за цією логікою, будь-яке формування нового уряду супроводжу­ється таким «вилученням» населення якоїсь з адміністративно-терито­ріальних одиниць.

Не змінює ситуації і те, що до складу уряду увійшли представники лише двох парламентських партій, адже саме за такий склад проголосу­вала більшість депутатів Верховної Ради України, партійна належність урядовців могла бути будь-яка, або, як зазначає сам В. Толстих, вони мо­гли бути і безпартійні (таких взагалі було більше, аніж представників яко­їсь із партій).

По-четверте, про порушення колективних прав населення півостро­ва не може бути й мови і у зв’язку з тим, що Крим — єдина автономна рес­публіка в складі України, і, як уже зазначено, представлений депутатами у Верховній Раді, які небезуспішно просувають свої законотворчі ініціа­тиви. Отже, можливості самовизначення в рамках єдиної держави відпо­відно до концепції «внутрішнього самовизначення» далеко не вичерпані. Статус Криму як автономної республіки не вимагає жодного «заходу з від­новлення суспільного консенсусу (референдуму, дострокових парламент­ських виборів, скликання загальнонародного представницького органу)».

Отже, фактичні обставини свідчать, що в Криму не було подій, які вважаються «екстремальними» і можуть бути аргументами на користь ви­знання правомірності сецесії (систематичні порушення прав людини, зну­щання над цивільним населенням, відмова у праві голосувати, мати своїх представників у центральному уряді).

Однак навіть при застосуванні максимально широкого переліку кри­теріїв правомірності відділення (існування окремої, визначеної, самостій­ної групи в державі, що значною більшістю підтримує відділення; законні вимоги цієї групи на відповідну територію; систематична дискримінація або експлуатація щодо цієї групи; відмова центрального уряду від комп­ромісних рішень; наявна виразна перспектива життєздатності майбут­ньої окремої держави; позитивний вплив надання або відмови від надан­ня незалежності на регіональний та міжнародний мир, проведення демо­кратичних процедур з відділення при повазі прав людини), очевидно, що жоден з них не відповідає подіям в АРК.

4, Участь іноземної держави у виході зі складу держави при реалі­зації права на самовизначення. Важливе значення для встанов­лення правомірності дій із «зовнішнього самовизначення» має також його кінцева мета: здобуття незалежності і права само­стійно розпоряджатися власного долею чи приєднання до третьої держави, що відповідає її прагненню розширити свій вплив.^[935] В. Толстих з цього приводу стверджує: «Головна обставина, що виправдовує участь Росії в процесі самовизначення Криму, — розпад української державності, що спричинив, з одного боку, утворення меншої держави, яка не представляє населення Кри­му, а, з іншого боку, перехід населення Криму в природний стан і подальшу реалізацію ним права на самовизначення. Цей розпад був спровокований діями внутрішніх і зовнішніх політичних сил; Росія ж, зі свого боку, намагалася йому перешкодити. З моменту розпаду змінилася конфігурація міжнародних відносин: замість російсько-українських відносин виникли відносини Криму і но­вої України, відносини Криму і Росії і, нарешті, відносини Росії і нової України.

Дії Росії, що перешкоджають поширенню юрисдикції нової України на територію Криму, були правомірні, бо вони спиралися на згоду насе­лення Криму. Ці дії не можуть кваліфікуватися як підтримка однієї зі сто­рін у громадянській війні, бо з моменту розпаду Крим і нова Україна пе­рестали бути частинами однієї держави. У цих умовах використання Ро­сією додаткових аргументів (згода президента, право на самооборону, гу­манітарна інтервенція) не необхідне».^[936]

Тут дослідник фактично повторює висунуті В. Путіним для виправ­дання порушення Росією низки договірних зобов’язань перед Україною тези про те, що нібито «внаслідок перевороту в Україні з’явилась нова дер­жава, з якою Росія нічого не підписувала».^[937]

Концепція «розпаду державності», що нібито веде до «утворення мен­шої держави» міжнародному праву не відома, втім не пояснено і критерії, які повинні бути дотримані для визнання такого «розпаду». Те ж стосуєть­ся і виразу «виникнення нової України», зміна влади після самоусунення президента від виконання своїх обов’язків аж ніяк не означає виникнення нової держави. Про «розпад держави» неможливо говорити, коли йдеть­ся просто про окупацію певної частини її території іноземною державою.

Т. Франк стверджує — загальний міжнародно-правовий підхід до пи­тання про участь іноземної держави полягає в тому, що при браку і до­зволу, і заборони сецесії, винятки пов’язані із принципом територіальної цілісності.^[938] Дж. Абі Сааб описує підходи, відповідно до яких територі­альна цілісність лише гарантує непорушність міжнародних кордонів, але не регулює внутрішніх відносин, таких як відносини, пов’язані із сецесі­єю^[939] (К. Волтер у цьому контексті зазначає, що МС ООН вказав на засто­сування принципу територіальної цілісності до міждержавних відносин, а не відносин усередині держави).^[940] Інші представники доктрини між­народного права вважають, що цей принцип узагалі забороняє сецесію, адже вона безпосередньо передбачає порушення єдності території держа­ви.^[941] Однак обидва підходи передбачають протиправність втручання ін­шої держави, адже воно у будь-якому разі суперечить основним принци­пам міжнародного права — принципу територіальної цілісності та прин­ципу непорушності кордонів.

Це підтверджується і практикою держав. У Декларації Європей­ського Союзу про керівні принципи визнання країн у Східній Європі і Радянському Союзі 1991 р. вказано, що визнання можливе, серед іншо­го, лише при повазі до положень Статуту ООН і зобов’язань, передба­чених Заключним актом НБСЄ 1975 р. і Паризькою хартією 1990 р.; по­вазі до непорушності всіх кордонів, які можуть бути змінені тільки мир­ним шляхом і за взаємною згодою; відданості зобов’язанням врегулюва­ти шляхом домовленостей, у відповідних випадках — через звернення до арбітражу, всіх питань, що стосуються правонаступництва держав і регіональних спорів.^[942]

Чи відбулось втручання у «процес самовизначення» на Кримсько­му півострові іноземної держави? Ствердна відповідь не зовсім правиль­на, адже йдеться не про втручання, а про повний контроль і безпосе­реднє керівництво Росією всіма подіями у Криму в лютому — берез­ні 2014 р. Поряд із багатьма відомими фактичними обставинами, на це прямо вказують самі представники РФ, зокрема президент та міністр оборони С. Шойгу. 17.04.2014 р. В. Путін визнав використання військ РФ «для забезпечення волевиявлення народу Криму»,^[943] 24.10.2014 р. — для блокування українських військових підрозділів, розквартированих у Криму».^[944] В інтерв’ю в рамках фільму «Крим. Шлях додому», оприлюдне­ного 15.03.2015 р., заявив, зокрема, таке:

по-перше, 22 лютого 2014 р. Він ухвалив рішення про «початок робо­ти з повернення Криму до складу Росії» і віддав відповідні розпорядження;

по-друге, для досягнення цієї мети наказав доставити на півострів спецпідрозділи російської армії, які й провели окупацію Криму, блокува­ли українських військових, чинили тиск, примушуючи звільнятись і пе­реходити на сторону окупантів;

по-третє, ці ж спецпідрозділи в ніч на 27 лютого захопили парламент АР Крим, для «забезпечення його роботи», після чого й були «ухвалені» всі відомі рішення про «зміну влади», призначення «референдуму», «Де­кларація про незалежність Республіки Крим»;

по-четверте, В. Путін особисто затверджував кандидатуру С. Ак- сьонова, обраного 27 лютого на посаду голови Ради міністрів Криму. Зауважимо, на той момент, навіть за офіційною позицією РФ та її чин­ним законодавством, яким «незалежність» Криму визнана 17 берез­ня 2014 р. а «приєднання» до Росії 21 березня, АР Крим входила до скла­ду України;^[945]

по-п’яте, у разі спротиву керівництво РФ погрожувало застосувати ядерну зброю, бо вважає Крим «власного історичною територією», «сво­єю землею», де проживають «російські люди», яких нібито треба було за будь-яку ціну захистити від «націоналістів».^[946]

Особливо цинічно на тлі оголошених російською владою даних ви­глядають тези поширеного МЗС Росії «Правового обґрунтування пози­ції Росії щодо Криму та України»: «У момент проголошення незалежності Криму і в період до цього моменту російські військовослужбовці перебу­вали в Криму на законній підставі — відповідно до Угоди з питань пере­бування Чорноморського Флоту Російської Федерації на території Украї­ни 2010 р. Росія не порушувала цієї Угоди і не перевищувала ліміт загаль­ної чисельності військовослужбовців, встановлений Угодою про параме­три поділу Чорноморського флоту 1997 р. Військовослужбовці Росії не втручалися в процеси, що відбуваються в Криму, зокрема процес прове­дення референдуму і проголошення незалежності Криму, про що свідчать численні міжнародні спостерігачі».^[947] Питання про те, як ці угоди регулю­ють питання захоплення російською армією парламенту АР Крим, інфра- структурних об’єктів на півострові, блокування українських військових частин, блокади берегів, захоплення суден українського флоту, які саме держави та міжнародні організації (уповноважені спостерігати за проце­сами виборів та референдумів) брали участь у «референдумі» 16.03.2014 р., взагалі риторичні.

У тому ж документі вказано: «Сам факт присутності збройних сил на території, яка проголошує незалежність, не впливає на легітимність такого волевиявлення. Один із прикладів у цьому контексті — Косово. У момент проголошення незалежності краєм на його території перебували приблизно 14 000 військовослужбовців з 34 країн у рамках місії НАТО».^[948] З цим загалом можна погодитись, і ця теза лише підкреслює неправомір­ність дій Росії, бо, відповідно до заяв Путіна та інших, йдеться зовсім не про «сам факт присутності».

Наведене не залишає сумнівів у ролі РФ у подіях щодо півострова. Додамо, що Декларація про незалежність Криму, відповідно до її ж поло­жень, була лише перехідним етапом до приєднання до Росії. Так, у Декла­рації вказано: «У разі, якщо в результаті прямого волевиявлення народів Криму 16.03.2014 р. буде ухвалене рішення про входження Криму, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, до складу Росії, Крим після референдуму буде оголошено незалежною і суверенною державою з республіканською формою врядування. Республіка Крим як незалежна і суверенна держава у разі відповідних результатів референдуму звернеть­ся до Російської Федерації з пропозицією про прийняття Республіки Крим на основі відповідного міждержавного договору до складу Російської Фе­дерації як нового суб’єкта Російської Федерації».^[949]

Поряд з багатьма іншими обставинами, відмова самопроголошеної влади Криму від розгляду будь-яких інших варіантів однозначно свід­чить про те, що і проголошення «Декларації», і проведення «референду­му» були необхідні лише для спроби, нехай і невдалої, правової аргумен­тації дій РФ. «Самовизначення», спрямоване на анексію півострова, — пряме порушення принципів територіальної цілісності та непорушності кордонів, бо вони у будь-якому разі імперативні норми для держав євро­пейського регіону.^[950]

Як слушно зазначає К. Волтер, тлумачення російською владою про­цесів у Криму як таких, що відбувались двома етапами (1) сецесія та ство­рення Республіки Крим і 2) прийняття та входження цієї нової держави до складу РФ), не мають під собою підстав. «Республіка Крим» не мала змо­ги здобути незалежну публічну владу, одну з необхідних підстав визнання державності.^[951] Про те, що навіть не було наміру здійснювати державний суверенітет, свідчать і положення Декларації про незалежність Криму, і надзвичайно малий проміжок часу до ухвалення російським парламентом рішень про анексію півострова й укладення «Договору про входження до складу Російської Федерації» 18.03.2014 р. (усі рішення ухвалювались од­ночасно), і активні дії іноземних (російських) військ, що контролювали самопроголошену владу півострова.

Дослідник нагадує, що у справі про Аландські острови Комісія міжнародних юристів указала на те, що для визнання незалежною дер­жавою утворення повинно мати «стабільну політичну організацію» та бути «достатньо сильним, щоб здійснювати владу на своїй території без іноземних військ».^[952] Підсумовуючи доктринальні підходи та практи­ку держав у цій сфері, російська дослідниця Є. Холіна вказала на такі вимоги визнання держави: 1) реальна організація легітимної політич­ної влади, здатної врегулювати внутрішню ситуацію в державі; 2) по­вага та дотримання прав і свобод людини і громадянина, недискримі- нація меншин; 3) дотримання принципів мирного розв’язання спорів, незастосування сили або погрози силою, становлення нової держави не повинно порушувати право інших держав на територіальну цілісність, незалежність тощо; 4) економічна самостійність; 5) здатність вступа­ти у відносини з іноземними держава та виконувати прийняті міжна­родні зобов’язання.^[953] «Республіка Крим» жодного дня не відповідала жодному з указаних критеріїв та й, у зв’язку з викладеними обстави­нами, не могла відповідати.

Отже, підкреслимо ще раз: відповідно до норм міжнародного права участь РФ у процесі «самовизначення народу Криму» виключає його пра­вомірність.

Основною, у зв’язку з подіями на півострові та намаганнями будь-що оголосити дії Росії правомірними, стала позиція російської доктрини, згід­но з якою ця держава лише «прийняла до свого складу Крим, народ якого просив про це». Наприклад, Г. Вельямінов звертається до п. 2 ст. 138 Кон­ституції України, яка «прямо відносить до відання Автономної Республі­ки Крим «організацію і проведення місцевих референдумів», до того ж без будь-яких обмежень їхнього предметного змісту. Право проведення місце­вих (не тільки в Криму) референдумів закріплено також і в ст. 38 Консти­туції України».^[954] Однак він по-перше, вочевидь узагалі не відрізняє «міс­цевий референдум» від «всеукраїнського референдуму», і, по-друге, вису­ває вельми «новаторську» тезу про те, що норма ст. 73 Конституції Украї­ни, відповідно до якої тільки всеукраїнським референдумом розв’язуються питання про зміну території України,^[955] нібито суперечить праву на само­визначення, передбаченому пактами 1966 р. та Гельсінським заключним актом, а отже міжнародно-правовим зобов’язанням України і ст. 9 Кон­ституції України. Абсурдність такого підходу очевидна: у вказаних та ін­ших міжнародно-правових актах самовизначення розуміється далеко не лише як вихід території зі складу держави, останній можливий лише за жорстких умов (пріоритет «внутрішнього самовизначення»); при цьому кожна держава сама має право встановлювати порядок реалізації права на самовизначення; у АР Крим, областях нема суб’єкта самовизначення — окремого народу, який має право на сецесію, проголошення населення ад­міністративно-територіальної одиниці народом на підставі лише «осо­бливого» місця проживання означає появу тисяч таких нових «народів».

На жаль, подібні дослідники демонструють й ігнорування або незна­ння власної Конституції. Нею право на сецесію взагалі не передбачене,^[956] хоча обмежень предметного змісту місцевих референдумів нема, а згідно із ч. 4 ст. 15 Конституції РФ 1993 р. загальновизнані принципи і норми між­народного права та міжнародні договори Російської Федерації — складо­ва частина її правової системи; якщо міжнародним договором Російської Федерації встановлено інші правила, ніж передбачені законом, то засто­совуються правила міжнародного договору. Нагадаємо, що Конституцій­ний Суд РФ в постанові від 13 березня 1992 р. № 3-П сформулював право­ву позицію, згідно з якою одностороннє встановлення суб’єктом федерації такого права «означало б визнання правомірності повного або часткового порушення територіальної єдності суверенної федеративної держави і на­ціональної єдності народів, що її населяють».^[957] У постатейному коментарі до Конституції під редакцією голови КС Росії В. Зорькіна заборона сецесії пов’язується з тим, що свій статус суб’єкти РФ дістали через федеральну Конституцію, а не власне волевиявлення порядком договору^[958] й, у цьому контексті, міститься посилання на абз. 4 п. 2.1 мотивувальної частини по­станови КС РФ від 07.06.2000 р. № 10-П, згідно з яким Конституція не до­пускає будь-якого іншого суверенітету, аніж суверенітет Російської Фе­дерації.^[959] Усе це однозначно свідчить про визнання РФ пріоритету тери­торіальної цілісності. Однак слідуючи за логікою Вельямінова, очевидно, що Конституція 1993 р. містить суперечності, і її положення суперечать міжнародно-правовим зобов’язанням Росії.

Отже, «процес самовизначення народу Криму» не відповідає жодній вимозі міжнародного права.

4.3.