Оцінка звернення Російської Федерації до історичних паралелей у контексті «самовизначення народу Криму»: Чечня, Косово та інші приклади

Намагаючись обґрунтувати свої дії щодо Криму, Росія постійно звертаєть­ся до історичних прикладів, які нібито свідчать про застосування міжна­родною спільнотою аналогічних російському підходів до принципу рівно­правності і самовизначення народів.

Найчастіше використовується приклад консультативного висновку МС ООН у справі Косова 2010 р. У преамбулі «Декларації про незалеж­ність Криму», ухваленій контрольованою РФ самопроголошеною владою півострова 11.03.2014 р., йдеться про «підтвердження Міжнародним Су­дом відносно Косова того факту, що одностороннє проголошення неза­лежності частиною держави не порушує будь-які норми міжнародного права».^[960] У проголошеній того ж дня заяві МЗС Росії вказано: «У висно­вку Міжнародного Суду ООН від 22.07.2010 р. щодо Косова, ухваленому за запитом Генеральної Асамблеї ООН за ініціативою Сербії, підтверджено той факт, що одностороннє проголошення незалежності частиною держа­ви не порушує будь-якої норми міжнародного права. Цей же висновок чіт­ко прозвучав під час слухань, зокрема в документах і виступах офіційних представників США, Великої Британії, Франції, Німеччини, Австрії, Данії та інших західних країн».^[961] у «Правовому обґрунтуванні позиції РФ щодо Криму і України» вказано: «Міжнародний Суд у консультативному висно­вку щодо Косова не сформулював обмежень, пов’язаних з проголошенням незалежності поза колоніальним контекстом... Суд просили зробити ви­сновок не стосовно того, чи відповідає декларація незалежності будь-якій нормі внутрішнього права, а щодо того, чи відповідає вона нормам між­народного права. Суд може відповісти на це питання за допомогою ана­лізу міжнародного права, і йому немає потреби втручатися при цьому в систему внутрішнього права. Отже, питання про те, чи відповідає процес відокремлення Криму від України і його входження до складу Росії Кон­ституції України чи ні, не впливає на визнання його правомірним з пози­ції міжнародного права.

17.11.2014 р., вкотре вдаючись до цих аналогій, В. Путін підкрес­лив, що «у рішенні Міжнародного Суду сказано найголовніше, що при розв’язанні питання про самовизначення народ, який проживає на пев­ній території, не повинен запитувати думку центральної влади своєї дер­жави, де він перебуває в цей момент», «дозволу центральної влади, уряду країни на проведення відповідних процедур щодо самовизначення не по­трібно, ось що найголовніше», «тому жодного порушення міжнародного права Росія не допустила».^[963]

У «Правовому обґрунтуванні позиції Росії...» ця ж думка сформульо­вана так: «МС ООН у справі щодо Косова вказав: «Суд просили ухвалити висновок не стосовно того, чи відповідає декларація незалежності будь- якій нормі внутрішнього права, а щодо того, чи відповідає вона нормам міжнародного права. Суд може відповісти на це питання за допомогою аналізу міжнародного права, і йому немає потреби втручатися при цьо­му в систему внутрішнього права». Питання про те, чи відповідає процес відокремлення Криму від України і його входження до складу Росії Кон­ституції України, чи ні, не впливає на визнання його правомірним з по­зиції міжнародного права. Отже, щоб проголошення незалежності Криму і пов’язаний з цим процес у формі референдуму вважався нечинним або неправомірним, слід визначити наявність специфічної заборони на такі дії в міжнародному праві. Міжнародний Суд визнав, що «загальне між­народне право не містить заборони, що може бути застосована до декла­рацій незалежності».^[964]

Посилання РФ на випадок Косова вкрай дивне і непослідовне, бо вона ж протягом усього періоду розгляду справи МС ООН та після цьо­го, і навіть після подій у Криму, дотримується позиції про неправомір­ність дій із сецесії Косова. У виданій у лютому 2008 р.

Приклад Косова як такий узагалі у багатьох аспектах відрізняєть­ся від прикладу Криму, що так само унеможливлює обґрунтування пра­вомірності дій Росії шляхом звернення до першого. Ці питання вже були предметом досліджень, які демонструють такі основні відмінності: наяв­ність корінного народу (албанців Косова — косоварів), що прагнув до са­мовизначення; влада держави (Сербії) піддавала їх національному гнітові, результатом якого став воєнний конфлікт 1997-1999 рр.; багаторічні без­успішні зусилля міжнародної спільноти з урегулювання конфлікту; ви­черпання можливостей «внутрішнього самовизначення»; у випадку Косо­ва корінний народ опинився у виграшному становищі і справді захистив власні права, а думкою корінного народу Криму знехтувано при так зва­ному «самовизначенні», надалі його піддають репресіям; Косово не анек­сувала інша держава.^[969]

Однак посилання РФ на цей випадок необґрунтоване і з огляду на сам зміст консультативного висновку МС ООН.

Детально аналізуючи консультативний висновок МС ООН, М. Харт- віг, зокрема, зазначив, що як факт одностороннє проголошення незалеж­ності саме по собі не має особливого значення, бо з проголошення неза­лежності не випливає, що територіальна одиниця, щодо якої ухвалена від­повідна декларація, здобула тим самим характер держави. Це повністю залежить від реальних умов і передумов (які, своєю чергою, так і не ста­ли предметом детальнішого розгляду Міжнародним Судом).^[971] Інші тлу­мачення цього питання представники доктрини міжнародного права не висловлювали.

У справі Косова МС ООН, давши відповідь на конкретне питання, не оцінював відповідність до міжнародного права «процесу самовизначен­ня», «комплексу процедур із самовизначення», «розв’язання народом пи­тання про самовизначення», тобто всіх дій щодо виходу Косова зі складу Сербії загалом, на які посилається РФ.

Отже, звернення російської сторони до справи Косова абсолютно безпідставне з усіх сторін — з огляду на фактичні обставини, зміст норм міжнародного права, положення висновку МС ООН, офіційну позицію самої РФ.

Водночас представники цієї держави використовують й інші при­клади. Так, у «Правовому обґрунтуванні позиції РФ щодо Криму і Украї­ни» зазначено: «Як відомо, 1945 р. було всього 55 держав — членів Орга­нізації Об’єднаних Націй, нині їх 193. Більшість з цих держав утворилася шляхом реалізації права на самовизначення. Останній приклад реалізації цього права — відділення Південного Судану. Теза про те, що право на са­мовизначення у формі відділення існує тільки в колоніальному контексті, також не витримує перевірки практикою.

Справді, право народів на самовизначення не оспорювалось і не оспо­рюється й нині. Інша річ, що РФ «делікатно замовчує», — питання про те, чи відділення території відповідає міжнародному праву, а отже визнає міжнародна спільнота. В цьому і полягає різниця між прикладами, наведе­ними російською стороною, та подіями у Криму. Перші відбувались відпо­відно до міжнародного права і визнані світовою спільнотою, останні — ні.

Так, при згадці про здобуття незалежності Україною, замовчується, що чинна на той час Конституція СРСР 1977 р. (втім як і попередні ра­дянські конституції) прямо передбачала право республік, зокрема і Укра­їнської PCP, на вільний вихід зі складу Союзу (ст. 72),^[973] крапку в існуван­ні Радянського Союзу поставила Угода про створення Співдружності Не­залежних Держав від 8.12.1991 р.,^[974] в якій держави — засновниці Союзу PCP (Російська Федерація, Республіка Білорусь та Україна) констатували, що він як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припи­няє своє існування. Отже, розпад СРСР і поява «нових держав» відбули­ся суворо відповідно до міжнародно-правових норм.

Що стосується прикладу Південного Судану, то референдум щодо його незалежності в січні 2011 р. відбувся на виконання Найвашського договору, укладеного центральним урядом Судану та Народною армією звільнення Судану.^[975] Наводячи у «Правовому обґрунтуванні...» приклади острову Майотта, Фолклендських островів, РФ сама ж вказує на докорін­ні відмінності, у фактичному та міжнародно-правовому сенсі, між ними та ситуацією щодо Криму.

Важливо, що в Декларації про керівні принципи визнання країн у Східній Європі і Радянському Союзі 1991 р., на яку посилається Росія, визначені критерії, на основі яких країни — члени ЄС можуть ухвалюва­ти рішення про визнання політико-правового утворення. До таких кри­теріїв віднесені:

- його створення на демократичній основі і взяття утворенням від­повідних міжнародних зобов’язань;

- підтвердження відданості мирному процесові та переговорам;

- повага до положень Статуту ООН і зобов’язань, передбачених Заключним актом НБСЄ 1975 р. і Паризькою хартією 1990 р., особливо щодо верховенства права, демократії та забезпечення дотримання прав людини;

- гарантування прав етнічних і національних груп і меншин відпо­відно до зобов’язань, підписаних у рамках НБСЄ;

- повага до непорушності всіх кордонів, які можуть бути змінені тільки мирним шляхом і за взаємною згодою;

- взяття всіх відповідних зобов’язань щодо роззброєння та нероз- повсюдження ядерної зброї, а також безпеки і регіональної ста­більності;

- відданість зобов’язанням врегулювати шляхом угоди, у відповід­них випадках — через звернення до арбітражу, всіх питань, що стосуються правонаступництва держав і регіональних спорів.^[977]

Декларація, отже, не передбачає можливості визнання приєднань територій (анексій), втім і «Республіка Крим», що нібито існувала, хоча й лише протягом кількох днів, не відповідала і не могла відповідати зазна­ченим критеріям.

Окремого розгляду заслуговує інший приклад у самій Росії, приклад подій, пов’язаних із незалежністю Чеченської Республіки (ЧР). Л. Усманов, досліджуючи правові аспекти суверенітету ЧР, вказує на такі обставини:

- окупація Чечні Російською імперією, що призвела до значного скорочення чисельності корінного народу — чеченського, то­тального пограбування матеріальних багатств і руйнування його природного і культурного середовища (XIX ст.).

- перебування Чечні у складі Федеративної Республіки Північного Кавказу, після радянської агресії долученої до складу СРСР (1918- 1919 рр.);

- відмова радянської влади визнати Чечню окремим суб’єктом СРСР, порушуючи при цьому свою ж Декларацію прав народів Росії 1917 р.;

- радянський терор 1923-1937 рр., внаслідок якого чисельність чеченців, з урахуванням ненароджених, скоротилася більш ніж на 200 тис. осіб;

- продовження політики «упокорення» чеченців, що завершила­ся насильницькою депортацією всього народу в райони Сибіру, Казахстану і Киргизії (1937-1944 рр.), що призвела до загибелі до 65% чеченського народу;

- останнє, 73-е, місце серед всіх адміністративних і республікан­ських суб’єктів колишнього СРСР за показниками соціально- економічного розвитку на 1990 р., попри активне використання джерел енергоресурсів.^[978]

На підставі цих фактів робляться висновки про колоніальний статус Чечні і, відповідно, наявність права на самовизначення шляхом утворен­ня незалежної держави, як це передбачено універсальними актами, ухва­леними під егідою ООН.^[979] Навіть не оцінюючи подібні твердження, вар­то зазначити, норми міжнародного права можуть тлумачитись і як такі, що дають чеченському народові право на самовизначення і поза колоні­альним контекстом.

У листопаді 1991 р., ще до формального розпаду СРСР, Чечня про­голосила незалежність від Російської Федерації. 12.03.1992 р. її парламент ухвалив Конституцію Чеченської Республіки, згідно з якою вона прого­лошувалася «суверенною демократичною правовою державою, створе­ною в результаті самовизначення чеченського народу».^[980] З літа 1994 р. в Чечні розгорнулися бойові дії між вірними президентові Д. Дудаєву вій­ськами і силами опозиційної Тимчасової ради, контрольованої Росіє- ю.^[981] 8.12.1994 р. Рада Федерації Росії ухвалює постанову, в якій йшлося: «Не допускати застосування сили на території Чеченської Республіки до ухвалення відповідно до Конституції Російської Федерації компетентними

органами іншого рішення».^[982] Проте вже 11.12.1994 р. президент РФ Б. Єль­цин підписав Указ № 2169 «Про заходи щодо забезпечення законності, пра­вопорядку і громадської безпеки на території Чеченської Республіки», з ухваленням якого почалася Перша чеченська війна. При штурмі Грозного (грудень 1994 р. — березень 1995 р.) місто було практично знищене, вби­то десятки тисяч мирних жителів.^[983]

Масові порушення Росією прав людини в Чечні під час Першої чечен­ської війни широко відомі, їх неодноразово визнавали міжнародні орга­нізації. Зокрема, у відповідь на протиправні дії РФ Рада Європи в люто­му 1995 р. призупинила процедуру набуття нею членства в цій організації.

Попри активні бойові дії, російським військам не вдалося взяти рес­публіку під контроль. У підсумку, 31.08.1996 р. представники Росії (голо­ва Ради безпеки О. Лебедь) і Ічкерії (А. Масхадов) в місті Хасав’юрті (Да­гестан) підписали мирні угоди, в тому числі «Принципи визначення основ взаємовідносин між Російською Федерацією і Чеченської Республікою». Відповідно до їхніх положень російські війська повністю виводилися з Чечні, а рішення про статус республіки відкладено до 31.12.2001 р.^[984] Серед іншого, передбачено, що законодавство Чеченської Республіки ґрунтуєть­ся на дотриманні прав людини і громадянина, праві народів на самовиз­начення, принципах рівноправності народів, забезпеченні громадянсько­го миру, міжнаціональної злагоди і безпеки громадян, що проживають на території Чеченської Республіки незалежно від національної належності, віросповідання та інших відмінностей.

Отже, РФ фактично визнала незалежність Чечні. У 1996 р. до Кон­ституційного суду Російської Федерації звернулися 93 депутати Держав­ної думи із запитом про перевірку конституційності Хасав’юртських угод. На думку депутатів, ці документи не відповідали статті 4 Конституції Ро­сійської Федерації, яка закріплює цілісність і недоторканність території Росії. Однак КС РФ самоусунувся, відмовивши в розгляді справи через не­підвідомчість йому поставлених у зверненні депутатів питань.^[985]

Попри укладені угоди, у 1999 р. Росія розпочала Другу чеченську ві­йну, яка офіційно називалась «контртерористичною операцією»; вона за­вершилась перемогою, знищенням чеченської державності та ліквідацією активного спротиву. В. Путін заявив, що «так званий Хасав’юртський пакт був підписаний в умовах геноциду російського народу в Чечні», і «з юри­дичного боку, це ніяка не угода, адже була підписана поза рамками юри­дичного правового поля Росії, а не більш ніж моральні зобов’язання двох сторін». Відзначаючи брак юридичної основи Хасав’юртських угод, Путін вказав, що в Чечні, яку «Росія не визнала de jure незалежною державою, фактично були демонтовані всі органи влади Російської Федерації»,^[986] хоча до його повноважень як посадової особи не належало визначення відпо­відності договору до законодавства РФ.

Друга чеченська війна, як і перша, супроводжувалась масовими та грубими порушеннями прав людини, що також визнали міжнарод­ні організації. Так, ПАРЄ в Резолюції № 1201 «Про конфлікт у Чечні» від 4.11.1999 р. закликала Росію уникати воєнних дій проти цивільного населення, оголосити припинення вогню і почати мирний діалог з обра­ною чеченською владою, а також висунула вимогу покарати осіб, винних в актах тероризму, порушеннях прав людини, викраденнях, негайно звіль­нити всіх заручників.^[987]

У Рекомендації «Конфлікт у Чечні» № 1444 від 27.01.2000 р. Асамблея засудила як повністю неприйнятне ведення військових операцій в Чечні, які призводять до трагічних наслідків для великої кількості мирних гро­мадян у цій республіці, і заявила, що в результаті невибіркового і несумір­ного застосування сили грубо порушуються такі основні права некомба- тантів в Чечні, як право на життя, право на свободу і безпеку.^[988]

Вказані події однозначно свідчать про недотримання Росією пра­ва на самовизначення чеченського народу відповідно до норм міжнарод­ного права, а також наявність «виняткових обставин», що дають підста­ви для сецесії.

У зв’язку з подіями в Чечні керівництво РФ, дипломати, російська доктрина міжнародного права досить ретельно визначали й утверджува­ли підходи до принципу самовизначення народів. Наголос при цьому, за деякими винятками, робили не на зазначеному, а на необхідності суворого дотримання міжнародно-правового принципу територіальної цілісності.

Так, М. Явкін вказав: «У цей час поширений погляд, що «нація-на- род» володіє «повним суверенітетом» і тому вільна набувати для себе стільки прав, скільки зможе. При такому підході концепцію національно­го суверенітету і право на самовизначення стали тлумачити ширше, зо­крема право на відокремлення. Це вигідно місцевим політичним елітам, коли вони прагнуть вийти з-під контролю центральної влади... Бороть­ба за таке «самовизначення-відділення» призводить до гострих конфлік­тних ситуацій, громадянських воєн, розпаду держав. Необдумане сліду­вання «праву на самовизначення, аж до відокремлення» та ігнорування принципу цілісності державної території, призвело до розвалу Радянсько­го Союзу та Югославії, загрожує цілісності ряду держав. Небезпека стоїть і на порозі Росії, де відцентрові сили нерозумні у своїх вимогах ослаблен­ня центральної влади».^[989]

Л. Лазутін та Г. Ігнатенко стверджували: «Особливої актуальності в сучасних умовах набуває й інша сторона принципу самовизначення наро­дів, що забезпечує захист суверенних держав від сепаратистських рухів, свавільних дій, орієнтованих на розкол держави... Отже, цей принцип по­винен застосовуватися з урахуванням іншого основного принципу між­народного права — територіальної цілісності держав».^[990]

Досить поширеною стала політизована позиція, відповідно до якої на­роди поділяються на такі, що мають право на самовизначення, і такі, що його не мають, а держави, відповідно, на ті, щодо яких повинен застосо­вуватись принцип територіальної цілісності, і ті, щодо яких його можна порушувати. Так, на думку Р. Тимошева, самовизначення націй викликає політичні наслідки, коли вони відчувають нерівноправність з боку домі­нантного етносу та його державної машини (ідеї про ліквідацію автоно­мії Абхазії). Принцип територіальної цілісності непридатний до держав, що не забезпечують рівноправність їхніх народів і не допускають їхнього вільного самовизначення (Грузія). І, навпаки, слід відрізняти право націй на самовизначення і відвертий сепаратизм (випадок Чечні), при якому від­ділення від держави потрібно не етносові, якому надані всі права та умо­ви для рівноправного, вільного розвитку, а якійсь воєнізованій меншос­ті населення, що займається бандитизмом.^[991] А. Кузьмін вказав, що Чечня як регіон, який прагнув до відділення, виявився не здатним здобути між­народне визнання. Як результат, відбулось «відновлення різними спосо­бами верховенства центральної влади».^[992]

Як уже зазначено, Конституція РФ не припускає можливості ви­ходу суб’єктів федерації з її складу. Постановою Конституційного суду РФ від 7.06.2000 р. № 10-П з цього приводу визначено, що Конституція РФ не допускає будь-якого іншого носія суверенітету і джерела влади, крім багатонаціонального народу Росії, і, отже, не припускає існування двох рівнів суверенної влади, що перебувають в єдиній системі держав­ної влади, які володіли б верховенством і незалежністю, не допускає су­веренітету ні республік, ні інших суб’єктів РФ.^[993] Ця ж теза міститься і в інших рішеннях КС Росії.

Зазначене дозволяє дійти таких висновків:

1) про наявність у чеченського народу права на самовизначення як корінного народу Чечні;

2) фактичне визнання Російською Федерацією незалежності Чечен­ської Республіки шляхом укладення Хасав’юртських угод 1996 р., закріплення у них положення про дотримання права народів на самовизначення, а також порушення цих угод Російською Феде­рацією при збройному нападі на ЧР у 1999 р.;

3) недотримання Росією права на самовизначення чеченського на­роду відповідно до норм міжнародного права, а також наявність «виняткових обставин», що дають правові підстави для сецесії (систематичні, масові та грубі порушення Росією прав людини в Чечні, вбивства та знущання над цивільним населенням, про участь чеченського народу в діяльності центрального уряду не могло бути й мови);

4) подвійні стандарти в підходах, коли, заявляючи про право «наро­ду Криму» чи «населення Криму» на вихід зі складу України, РФ у своєму внутрішньому законодавстві забороняє такі дії народам, що відповідно до міжнародно-правових норм мають право на са­мовизначення, і взагалі забороняє вихід суб’єктів федерації з її складу;

5) ігнорування при розгляді питання про самовизначення чечен­ського народу масових порушень прав людини Російською Феде­рацією, обставин, набагато серйозніших, аніж ті «виняткові об­ставини», якими російська сторона обґрунтовує правомірність «виходу» Кримського півострова зі складу України;

6) значні відмінності у підходах і РФ як держави, і російської док­трини міжнародного права щодо міжнародно-правового прин­ципу рівноправності і самовизначення народу стосовно чечен­ського народу та «народу Криму».

4.4. Підсумки

Принцип рівноправності і самовизначення народів — один з ключових принципів сучасного міжнародного права, бо нація, народ — першоос­нова, з якою пов’язується суверенітет держав і сам факт їхнього існуван­ня. Основні елементи нормативного змісту вказаного принципу передба­чають надання народам права жити в умовах повної свободи; визначати свій внутрішній і зовнішньополітичний статус, здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток; вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами; пра­во просити і діставати підтримку відповідно до цілей і принципів Статуту ООН у разі, якщо їх позбавляють права на самовизначення насильниць­ким шляхом; покладення на держави обов’язків поважати рівність народів і націй; поважати право самостійно розпоряджатися власною долею; утри­муватись від незаконної протидії самовизначенню; мирно, на основі віль­ного переговорного процесу, визначати всі етапи та умови надання таких прав, на які законно претендує народ, без утиску інших народів держави.

Способи здійснення права народу на самовизначення — створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної дер­жави або об’єднання з нею, або встановлення іншого політичного стату­су, вільно визначеного народом.

Разом із тим важливий елемент нормативного змісту принципу са­мовизначення народів — заборона його застосування проти територі­альної цілісності держави, закріплена в усіх основних міжнародно-пра­вових актах.

Аналіз питання визначення відповідності до міжнародного права «са­мовизначення народу Криму» у березні 2014 р. дозволяє дійти таких ви­сновків:

по-перше, про відсутність суб’єкта самовизначення, тобто народу, який згідно з міжнародно-правовими нормами має право на самовизна­чення шляхом виходу зі складу України;

по-друге, невичерпаність можливостей «внутрішнього самовизначен­ня», наданих Конституцією та законами України;

по-третє, нема жодної обставини, з якою сучасне міжнародне пра­во пов’язує визнання сецесії правомірною, навіть при використанні най- ширшого переліку таких підстав (систематична дискримінація або експлу­атація щодо цієї труни; відмова центрального уряду від компромісних рі­шень; перспектива життєздатності майбутньої окремої держави; позитив­ний вплив надання або відмови від надання незалежності на регіональний та міжнародний мир; проведення демократичних процедур з відділення при повазі прав людини);

по-четверте, унеможливлення визнання «самовизначення» у Криму правомірним у зв’язку з участю в ньому іноземних військ та іншими об­ставинами, які свідчать про керування РФ відповідними діями;

по-п’яте, проведення «референдуму» та інші дії в Криму як операція Росії з анексії частини території України;

по-шосте, зумовлену різними причинами міжнародно-правового ха­рактеру безпідставність посилань РФ на історичні приклади реалізації принципу самовизначення народів як такі, якими можна обґрунтувати правомірність подій на Кримському півострові;

по-сьоме, застосування Росією та російською доктриною міжнарод­ного права протилежних підходів щодо принципу рівноправності та са­мовизначення народів у зв’язку з подіями в Чечні, Косові, з одного боку, та Криму — з іншого.