Розвиток концепцій самовизначення у міжнародному нраві. Особливості нормативного змісту нринцину рівнонравності і самовизначення народів

Ідеї щодо самовизначення народів уперше широко проголошені в пері­од класичного міжнародного права, пов’язаний з подіями Великої фран­цузької революції 1789 —1799 рр. і Віденського конгресу 1815 р.^[810] Хоча його генеза пов’язана і з Декларацією незалежності Сполучених Шта­тів Америки від 4.07.1776 р., якою, зокрема, проголошено: «Ми вважаємо очевидними істинами, що всі люди створені рівними, що їм надано їхнім Творцем деякі невіднятні права, серед яких — життя, свобода і право на щастя, що для забезпечення цих прав люди заснували уряди, які корис­туються своєю владою за згодою людей; якщо якийсь уряд перешкоджає досягненню цих цілей, то народ має право змінити або усунути його і за­снувати новий уряд».^[811]

Лідери Великої французької революції висунули доктрину народного суверенітету, обґрунтування якого відбувалось через теорію «природного права».

Концепція права народу на самовизначення супроводжується роз­глядом народу як суб’єкта міжнародного права. Протягом XIX ст. ідеї су­веренітету народу були розвинені, формуються сучасні європейські нації як об’єднання особисто вільних індивідів на основі спільної мови, куль­тури та території проживання.^[815]

XX століття часто називають «Епохою самовизначення».^[816] Внаслідок Першої світової війни та інших подій глобального значення відбувся роз­пад Австро-Угорської та Російської імперій,^[817] надалі нового виміру само­визначенню надано у зв’язку з процесами деколонізації.

У Декларації прав народів Росії, виданій більшовиками 2.11.1917 р., проголошено принципи: 1) рівності і суверенітету народів Росії; 2) права народів Росії на вільне самовизначення, аж до відокремлення та утворен­ня самостійної держави; 3) скасування всіх і всяких національних і наці­онально-релігійних привілеїв та обмежень; 4) вільного розвитку націо­нальних меншин і етнографічних груп, що населяють територію Росії.^[818]

У Декреті про мир від 26.10.1917 р. вказано, що «справедливим ми­ром уряд вважає негайний мир без анексій (тобто без захоплення чужих земель, насильницького приєднання чужих народностей) і контрибуцій... Якщо будь-яка нація утримується в межах певної держави насильством, якщо їй, всупереч висловленому з її боку бажанню — все одно, чи вира­жене це бажання у пресі, на ринках, в рішеннях партій або виступах і по­встаннях проти національного гніту — не надається право вільним голо­суванням, при повному виведенні військ держави, що приєднує територію, або взагалі сильнішої нації, розв’язати без найменшого примусу питання про форми державного існування цієї нації, то приєднання її є анексія, тобто захоплення і насильство».^[819]

Розроблений та розвинутий В. Леніним і Й. Сталіним підхід до прин­ципу самовизначення був представлений як принцип міжнародного пра­ва. Слід, однак, відзначити, що право на самовизначення в цій доктрині пов’язувалось із класовою боротьбою і так званою «соціалістичною закон­ністю»; це був лише тактичний хід, спрямований на досягнення пануван­ня комунізму в усьому світі.^[820]

Суттєвіший внесок у розвиток принципу самовизначення народів зробив президент США В. Вільсон (перебував на посаді у 1913-1921 рр.). Вільсон не надавав визначення і не вказував чіткий зміст принципу, але його ідеї проявилися в неодноразово повторених президентом у різному контексті твердженнях про те, що «національні прагнення повинні пова­жатись; народи можуть тепер підпорядковуватися владі тільки з їхньої власної згоди.

Заслуговує на увагу й теза Вільсона про те, що «якщо бажання само­визначення будь-якого народу в світі, ймовірно, вплине на мир у всьому світі або належне взаєморозуміння між народами, це стає справою Ліги Націй».^[825] Ф. Джессеп вказував на прагнення президента США зроби­ти роль міжнародної організації ключовою в перетворенні доктрини са­мовизначення на політичну реальність, це мало стати однією з важливих функцій Ліги Націй.^[826]

Положення статті 3 проекту Статуту Ліги Націй, запропонованого Вільсоном, містить очевидну вказівку на принцип самовизначення: «До­говірні держави об’єднуються в гарантуванні одна одній політичної не­залежності та територіальної цілісності; але вони усвідомлюють можли­вість територіальних змін, що в майбутньому можуть стати необхідними з причин змін умов взаємодії або прагнень народів, або соціальних та по­літичних відносин, відповідно до принципу самовизначення, а також та­ких територіальних змін, які ухвалюються рішенням трьох чвертей деле­гатів і необхідні для блага та задоволення очевидних інтересів народів, за умови згоди цих народів».

Тодішні імперіалістичні держави, насамперед Велика Британія, ціл­ком природно, не сприйняли пропозицій Вільсона.^[827] Втім Статут Ліги На­цій все ж містив положення, що можна тлумачити як визнання принци­пу самовизначення.^[828] Йдеться про систему мандатів, закріплену норма­ми статті 22 про «принципи, що застосовуються до колоній і територій, які внаслідок війни перестали бути під суверенітетом держав, що керува­ли ними перед тим, і які населені народами, ще не здатними самостійно керувати собою в особливо важких умовах сучасного світу».

Друга категорія (виділені народи Центральної Африки) передбачає врядування мандатарія на умовах заборони зловживань (торгівлі рабами, зброєю і алкоголем), гарантування свободи совісті та релігії. Третя катего­рія (Південно-Західна Африка і деякі острови в південній частині Тихого океану) віднесені до території мандатарія як найменш розвинені та поки що не здатні до самоврядування.^[829]

При розгляді Міжнародною комісією юристів, призначеною Радою Ліги Націй, справи щодо Аландських островів (Швеція проти Фінляндії) шведська сторона посилалась на існування в міжнародному праві прин­ципу самовизначення народів, стверджуючи: «Немає потреби нагадувати Раді, що при укладенні миру були зроблені зусилля для того, щоб при ви­значенні кордонів нових держав застосовувати, скільки це можливо, висо­кий принцип права самовизначення народів, проголошений мирною кон­ференцією. Цей принцип виражається з особливою силою у відповіді со­юзних урядів на німецькі зустрічні пропозиції від 15.06.1919 р.».^[830]

Комісія вказала: «У таких умовах (тих, які виникають у зв’язку з ре­волюціями і війнами) принцип самовизначення народів може застосову­ватись. Нові устремління деяких націй на основі традицій або спільної мови і цивілізації, які можуть з’явитись, повинні бути взяті до уваги в ін­тересах внутрішнього і зовнішнього миру націй.

Принцип визнання прав народів визначати свою політичну долю може бути застосований різними способами; найважливіші з них, з од­ного боку, — створення незалежної держави, а з іншого — право вибору між двома наявними державами».^[831] Ці міркування, звісно, навряд чи мо­жуть бути підставою для висновку про те, що самовизначення вже тоді було загальновизнаним принципом міжнародного права, але вони озна­чають надання важливого значення принципові самовизначення в пев­них обставинах.

Статут Організації Об’єднаних Націй, покликаний стати фундамен­том нового світового порядку після завершення Другої світової війни, за­снованого на політичному діалозі та співпраці, визначив сім основних принципів міжнародного права, на яких має ґрунтуватись взаємодія дер­жав. Один з них — принцип рівноправності і самовизначення народів.

У ч. 2 ст. 1 Статуту вказано, що одна із цілей ООН — «розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправнос­ті і самовизначення народів, а також вживати інших відповідних заходів для зміцнення загального миру». На цей принцип у Статуті вказано ще й у контексті заходів економічного і соціального характеру, які ООН вживає «з метою створення умов стабільності і добробуту, необхідних для мир­них і дружніх відносин між націями, заснованих на повазі принципу рів­ноправності і самовизначення народів» (ст. 55).^[832]

Під час підготування Статуту ООН на засіданнях Комітету І Комісії І Конференції у Сан-Франциско розглядали поправку до п. 2 ст. 1, в якій йшлося про право народів на самовизначення. У підсумку, поправка була відхилена, бо юристи побачили в ній деякі суперечності та незрозумілі мо­менти. Наприклад, по-різному міг тлумачитися термін «народи»: незрозу­міло, що малося на увазі — національні труни або труни, ідентичні з на­селенням держав. Це ж стосувалося і терміну «нація». Деякі представни­ки держав побоювалися, що положення про право народів на самовизна­чення, висунуте як основа дружніх відносин між націями, може створити юридичні підстави для втручання ззовні. Аналізуючи значення пропоно­ваних принципів «рівноправності» і «самовизначення» народів, комісія ді­йшла висновку, що це елементи однієї норми; їх дотримання — основа для розвитку. Серед іншого вказано, що «істотний елемент... — вільне і справ­жнє виявлення волі народу, а не так зване «виявлення народної волі», яке було в останні роки в Німеччині та Італії для досягнення певних цілей».^[833]

Період після завершення Другої світової війни позначений процеса­ми активної деколонізації.

На розвиток цих положень 16.12.1953 р. на VII сесії Генеральної Асамблеї була ухвалена Резолюція 637 (VII) «Право народів і націй на са­мовизначення», в якій підкреслено, що право націй на самовизначення — передумова для реалізації в усій повноті прав людини; кожна держава — член ООН має поважати і підтримувати це право відповідно до Статуту Організації; населення несамоврядних і підопічних територій має право на самовизначення, а держави, що відповідають за керування цими терито­ріями, повинні застосовувати практичні заходи для реалізації цього пра­ва.^[835] На цій же сесії вирішено створити Спеціальний комітет з вивчення питання щодо того, чи досягли території належної міри самоврядування.

Відбувалось поступове утвердження принципу самовизначення на­родів як міжнародно-правової основи ліквідації колоніальних режимів і створення незалежних держав,^[836] забезпечення міцного миру після Дру­гої світової війни, адже звільнення від колоніальної залежності часто су­проводжувалось військовими конфліктами.^[837] Процес деколонізації зага­лом умовно поділяють на три етапи: перший (1945 р. — середина 1950- х РР·) — визволення від залежності держав Азії; другий (до середини 1960- х РР·) — поява незалежних держав у Північній та Тропічній Африці; третій (1975 р. — 1990 р.) — завершення деколонізації на півдні Африки.

Ключовою подією в утвердженні принципу стало ухвалення ГА ООН у 1960 р. Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і на­родам. У її преамбулі вказано на необхідність створення умов стійкості й добробуту і мирних та дружніх відносин, на основі поваги принципів рів­ноправності і самовизначення всіх народів й дотримання прав людини та основних свобод.^[838] Основні ж положення передбачають таке:

1. Підпорядкування народів іноземному ярму і пануванню та їхня експлуатація заперечують основні права людини, суперечать Статутові ООН і перешкоджають розвиткові співробітництва та встановленню миру в усьому світі;

2. Всі народи мають право на самовизначення; на підставі нього вони вільно встановлюють свій політичний статус і здійснюють свій економічний, соціальний і культурний розвиток;

3. Недостатня політична, економічна і соціальна підготовленість або недостатня підготовленість у сфері освіти ніколи не повинні використовуватися як привід для затримки досягнення незалеж­ності;

4. Будь-які військові дії або репресивні заходи будь-якого характе­ру, спрямовані проти залежних народів, повинні бути припинені, для того щоб надати їм можливість реалізувати в умовах миру і свободи своє право на повну незалежність; а цілісність їхніх на­ціональних територій повинна поважатися;

5. На підопічних і несамоврядних територіях, а також всіх інших територіях, які ще не досягли незалежності, мають бути негайно вжиті заходи для передання всієї влади народам цих територій, відповідно до вільно вираженої ними волі та бажання, без будь- яких умов або застережень і незалежно від раси, релігії чи кольо­ру шкіри, для того щоб надати їм можливість користуватися по- вною незалежністю і свободою;

6. Будь-яка спроба, спрямована на те, щоб частково або повністю зруйнувати національну єдність і територіальну цілісність дер­жави, несумісна з цілями і принципами Статуту ООН;

7. Всі держави повинні суворо і сумлінно дотримуватися положень Статуту ООН, Загальної декларації прав людини і цієї Декларації на основі рівності, невтручання у внутрішні справи всіх держав, поваги суверенних прав всіх народів і територіальної цілісності держав.^[839]

Ухвалення Декларації 1960 р. поклало початок новому етапу боротьби колоніальних народів за визволення, прискорило ліквідацію колоніальних систем, сприяючи зміцненню міжнародно-правової основи національно- визвольного руху. Багато рішень ООН з питань деколонізації базувались на положеннях Декларації. Зокрема, були ухвалені Резолюція «Невіднят- ний суверенітет над природними ресурсами» № 1803 (XVII) від 14.12.196 2 р.,^[840] Резолюція «Здійснення Декларації про надання незалежності ко­лоніальним країнам і народам» № 2105 (XX) від 20.12.1965 р.,^[841] в якій ви­знана законність боротьби, яку ведуть народи, що перебувають під коло­ніальним пануванням, за право на самовизначення, й усі народи заклика­ні надавати їм матеріальну та моральну підтримку тощо.

У низці резолюцій Організації підтверджувалось, що колоніальне до­мінування становить загрозу міжнародному миру й безпеці, визнавалося право народів вести боротьбу за своє визволення з використанням вій­ськових засобів.^[842]

Принцип рівноправності і самовизначення народів був підтвердже­ний в ухвалених 1966 р. Міжнародному пакті про економічні, соціальні культурні права (ст. І)^[843] та Міжнародному пакті про громадянські і по­літичні права (ст. І),^[844] які зафіксували право на самовизначення як до­говірну норму, обов’язкову для держав-учасниць. Відповідні положен­ня сформульовані однаково: «Всі народи мають право на самовизначен­ня. На підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток».^[845]*^[846]

Як зазначила Х.Вілсон, пакти на момент їхнього ухвалення стали джерелом найважливіших правових норм з питань самовизначення.^[847] На думку Дж. Кастелліно, до ухвалення цих договорів лише деякі резолю­ції ГА ООН містили відповідні матеріальні положення; але позаяк рішення Генеральної Асамблеї мають рекомендаційний характер, то внесення пра­ва на самовизначення до двох багатосторонніх договорів означало підви­щення його статусу в ієрархії міжнародно-правових норм.^[848]

Б. Коп та Д. Еймірліоглу вважають, що друга важлива особливістю пактів — те, що вони не обмежують право на самовизначення колонізо­ваними або пригнобленими народами, а застосовуються до всіх народів. Однак вираз «всі народи», який використовується у вказаних універсаль­них договорах, як і раніше, «відкритий для тлумачення», попри те, що з моменту їх ухвалення минуло не одне десятиліття. Дослідники вказують, що практика держав недостатня для того, щоб точно визначити, що таке «народ», і як стверджував Р. Дженнінгс, «це одна з основних суперечнос­тей навколо принципу самовизначення».^[849] Наприклад, Індія в момент ра­тифікації пактів зробила таке застереження до статті 1: «Індія заявляє, що слова «право на самовизначення», які фігурують у цих статтях, застосову­ються тільки до народів, що перебувають під іноземним пануванням, і що ці слова не стосуються до суверенних незалежних держав».^[850] Ці питання детальніше висвітлюватимуться нижче.

Не менш важливим етапом розвитку принципу рівноправності і са­мовизначення народів стало ухвалення Декларації про принципи міжна­родного права 1970 р. У ній надане визначення принципу («Відповідно до принципу рівноправності і самовизначення народів, закріпленого в Ста­туті ООН, усі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і куль­турний розвиток, і кожна держава зобов’язана поважати це право відпо­відно до положень Статуту»),^[851] а також розкрито основні елементи його нормативного змісту.

У Декларації визначено обов’язки держав у зв’язку з указаним прин­ципом:

a) поважати рівність народів і націй;

b) поважати право народів вільно визначати свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток;

c) сприяти за допомогою спільних та індивідуальних дій реалізації принципу рівноправності і самовизначення народів відповід­но до положень Статуту і надавати допомогу ООН у виконанні обов’язків, покладених на неї Статутом, щодо здійснення цього принципу, для того щоб: по-перше, сприяти дружнім відносинам і співробітництву між державами і, по-друге, негайно покласти край колоніалізму, проявляючи належну повагу до вільно вира­женої волі зацікавлених народів, а також маючи на увазі, що під­порядкування народів іноземному ярму, пануванню та експлу­атації є порушення цього принципу, так само як і заперечення основних прав людини, та суперечить Статутові ООН;

сі) утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи, про які йдеться вище, їхнього права на самовизначення, свободу і незалежність;

е) надавати народам підтримку відповідно до цілей і принципів Статуту ООН, у їхніх заходах проти таких насильницьких дій.

Підкреслено, що форми здійснення народом права на самовизначен­ня — створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об’єднання з нею, або встановлення іншого полі­тичного статусу, вільно визначеного народом. Територія колонії або іншої території, що управляється ззовні, має, згідно зі Статутом, статус, окре­мий і відмінний від статусу території держави, що управляє нею, такий статус існує доти, поки народ цієї колонії або території не реалізує своє право на самовизначення відповідно до Статуту і особливо відповідно до його цілей і принципів.^[852]

Розвиваючи принцип рівноправності і самовизначення народів, у Ре­золюціях «Альтернативні підходи та шляхи і засоби сприяння в рамках системи ООН ефективному здійсненню прав людини та основних сво­бод» № 32/130 від 16.12.1977 р.^[853] і «Неподільність та взаємозалежність економічних, соціальних, культурних, цивільних та політичних прав» № 41/117 від 4.12.1986 р.^[854] Генеральна Асамблея ООН зазначила, що «всі права людини та основні свободи неподільні і взаємозалежні» і «розви­ток і захист однієї категорії прав ніколи не можуть служити приводами або виправданнями для звільнення держав від розвитку і захисту інших прав», та заявила, що ООН прагне «усунути всі перешкоди на шляху до повного здійснення прав людини, зокрема колоніалізм, неоколоніалізм, расизм, расову дискримінацію в усіх її формах: апартеїд, іноземну окупа­цію, агресію, дискримінацію і панування».

У Декларації про неприпустимість інтервенції і втручання у внутріш­ні справи держав 1981 р. (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 36/103) на всі держави світу прямо покладено обов’язок «повною мірою підтриму­вати право народів на самовизначення, свободу і незалежність, так само як і їхнє право вести з цією метою політичну і збройну боротьбу».^[855]

Формулювання принципу рівноправності і самовизначення народів, що міститься у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., від­творене в Заключному акті НБСЄ 1975 р., в якому передбачено: «Всі наро­ди мають право в умовах свободи визначати, коли і як вони бажають, свій внутрішній і зовнішній політичний статус без втручання ззовні і здійсню­вати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний і куль­турний розвиток».^[856]

У Паризькій Хартії для Нової Європи 1990 р. НБСЄ, серед іншого, вказано: «Ми підтверджуємо рівноправність народів та їхнє право на са­мовизначення згідно зі Статутом Організації Об’єднаних Націй і відпо­відними нормами міжнародного права».^[857] Подібні положення закріплені і в дальших актах, ухвалених НБСЄ (ОБСЄ).

На універсальному рівні прихильність до принципу рівноправнос­ті та самовизначення народів була підтверджена у Віденській Декларації та Програмі дій, ухвалених на Всесвітній конференції ООН з прав люди­ни 1993 р. і підписаних представниками 171 держави: «Всі народи мають право на самовизначення. Силою цього права вони вільно визначають свій політичний статус і безперешкодно здійснюють свій економічний, соці­альний і культурний розвиток.

Беручи до уваги особливе становище народів, що перебувають під ко­лоніальною або іншими формами чужоземного панування або іноземної окупації, Всесвітня конференція з прав людини визнає право народів вжи­вати будь-яких законних заходів відповідно до Статуту ООН для реаліза­ції свого невіднятного права на самовизначення. Всесвітня конференція з прав людини вважає відмову у праві на самовизначення порушенням прав людини і підкреслює важливість ефективного здійснення цього права».^[858]

В Декларації тисячоліття ООН 2000 р. підтверджено підхід до вказа­ного принципу як права «на самовизначення народів, які залишаються під колоніальним пануванням та іноземною окупацією».^[859]

Міжнародно-правові акти, що закріплюють принцип рівноправнос­ті і самовизначення народів, покладають на суб’єкти міжнародного пра­ва такі права і обов’язки:

- обов’язок поважати рівність народів і націй;

- обов’язок поважати право самостійно розпоряджатися власною долею;

- право народів жити в умовах повної свободи;

- право визначати свій внутрішній і зовнішньополітичний статус;

- право здійснювати на власний розсуд свій політичний, економіч­ний, соціальний і культурний розвиток;

- право кожного народу, нації вільно розпоряджатися своїми при­родними багатствами і ресурсами;

- право просити і діставати підтримку відповідно до цілей і прин­ципів Статуту ООН у разі, якщо їх позбавляють права на само­визначення насильницьким шляхом;^[860]

- обов’язок держав утримуватись від незаконної протидії самовиз­наченню;

- обов’язок держав мирно, на основі вільного переговорного про­цесу, визначити всі етапи та умови надання таких прав, на які законно претендує народ, без утиску інших народів держави.^[861]

Способи здійснення права народу на самовизначення — створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної дер­жави або об’єднання з нею, або встановлення іншого політичного стату­су, вільно визначеного народом.^[862]

Принцип рівноправності і самовизначення народів як основний принцип міжнародного права має імперативний характер, держави не мають права відступати від нього навіть за взаємною згодою.^[863]

Важливий складник нормативного змісту принципу — заборона його застосування проти територіальної цілісності держави. Відповідні поло­ження закріплені в усіх основних міжнародно-правових актах, які містять норми про принцип рівноправності і самовизначення народів.

Так, у Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам вказано, що будь-яка спроба, спрямована на те, щоб частково або повністю зруйнувати національну єдність і територіальну цілісність дер­жави, несумісна з цілями і принципами Статуту ООН.^[864]

У Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. у контексті принципу самовизначення зазначено: «Ніщо в наведених вище пунктах не повинно тлумачитися як таке, що санкціонує або заохочує будь-які дії, які вели б до розчленування або до часткового або повного порушення тери­торіальної цілісності або політичної єдності суверенних і незалежних дер­жав, які дотримуються у своїх діях принципу рівноправності і самовизна­чення народів, як цей принцип викладений вище, і внаслідок цього мають уряди, що представляють незалежно від раси, віросповідання чи кольору шкіри весь народ, який проживає на відповідній території. Кожна держа­ва повинна утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на часткове або повне порушення національної єдності і територіальної цілісності будь- якої іншої держави або країни».^[865]

У Паризькій Хартії НБСЄ для Нової Європи 1990 р. передбачено: «Ми підтверджуємо рівноправність народів та їхнє право на самовизна­чення згідно зі Статутом Організації Об’єднаних Націй і відповідними нормами міжнародного права, в тому числі тими, що стосуються терито­ріальної цілісності держав».^[866]

У Віденській Декларації Всесвітньої конференції ООН з прав лю­дини 1993 р. закріплено: «Вищесказане (основні положення щодо зміс­ту принципу рівноправності і самовизначення народів) не повинно тлу­мачитися як дозвіл або заохочення будь-яких дій, що порушують або під­ривають, повністю або частково, територіальну цілісність або політич­ну єдність суверенних і незалежних держав, які дотримуються принципу рівноправності і самовизначення народів і силою цього мають уряди, що представляють інтереси всього народу на їхній території без будь-яких відмінностей».^[867]

Такий підхід підтримують і представники доктрини міжнародного права. І. Лукашук вказував: «Декларація про принципи міжнародного пра­ва 1970 р. виділила зв’язок принципу самовизначення з принципом тери­торіальної цілісності. Відтворено відповідне положення Декларації 1960 р., але при цьому зроблено суттєве уточнення. При здійсненні принципу са­мовизначення береться до уваги територіальна цілісність не будь-яких су­веренних держав, а лише тих, які «діють з дотриманням принципу рівно­правності і самовизначення народів... і внаслідок цього мають уряди, які представляють весь народ, що належить до відповідної території, незалеж­но від раси, віросповідання чи кольору шкіри».

Отже, в демократичних державах, що відповідають наведеним вище критеріям, право на самовизначення має здійснюватися демократичним шляхом, в рамках закону. Таке розуміння принципу загальновизнане. Ко­місія ООН з прав людини заперечує, що принцип самовизначення містить право на руйнування демократичної держави шляхом відділення від неї. Аналогічну позицію займають і інші міжнародні органи, а також багато авторитетних науковців у сфері міжнародного права.^[868] Це ж стосується представників російської доктрини, наприклад, С. Марочкін зазначив, що вказана сторона принципу рівноправності і самовизначення народів осо­бливо актуальна в сучасних умовах, бо убезпечує держави від сепаратист­ських рухів, свавільних дій, орієнтованих на розкол суверенної держави.^[869]

Е. Хіменес де Аречага, аналізуючи положення актів ООН, стверджу­вав: «Очевидно, що нічим не обмежене тлумачення принципу самовизна­чення сприяло б виникненню сепаратистських рухів і виступів меншин за досягнення самостійності в різних державах світу і могло б призвести до розчленування наявних держав. Подібна можливість не могла бути допу­щена такою міжнародною організацією, як ООН, за винятком зовсім осо­бливих випадків».^[870]

Очевидно, що зміст принципу рівноправності та самовизначення народів може тлумачитись лише в комплексі з іншими основними прин­ципами міжнародного права, насамперед принципом територіальної ці­лісності, принципом непорушності кордонів, принципом поваги до прав та основних свобод людини. Такий підхід послідовно підтримувала і Ро­сійська Федерація до подій у Криму. У своїй постанові щодо Татарста­ну 1992 р. Конституційний суд РФ вказав: «Не заперечуючи права наро­ду на самовизначення, яке реалізується шляхом законного волевиявлен­ня, слід виходити з того, що міжнародне право вимагає при цьому дотри­мання принципу територіальної цілісності і прав людини. Одностороннє встановлення Республікою Татарстан такого права означало б визнання правомірності повного або часткового порушення територіальної єдності суверенної федеративної держави і національної єдності її народів. Будь- які дії, спрямовані на порушення цієї єдності, завдають шкоди конститу­ційному ладові Російської Федерації і несумісні з міжнародними норма­ми про права людини і права народів».^[871] Конституція Росії 1993 р. не на­дає суб’єктам федерації права на сецесію — вихід зі складу єдиної держа­ви. При цьому КС Росії, розглядаючи у 1995 р. справу щодо Чечні, вказав: «Конституційна мета збереження цілісності Російської держави узгоджу­ється з загальновизнаними міжнародними нормами про право народу на самовизначення». Суд у цьому контексті навів і положення ч. 5 ст. 13 Кон­ституції РФ про заборону діяльності, спрямованої проти територіальної цілісності держави.^[872]

У заяві Росії, поданій до МС ООН у 2009 р. у зв’язку з розглядом справи про Косово, вказано, що принцип територіальної цілісності дер­жав — імперативна норма міжнародного права. Самовизначення народів таким не назване, натомість, відзначено, що його реалізація у вигляді се­цесії правомірна лише за справді екстремальних обставин, єдиною такою названий збройний напад держави належності, що загрожує самому іс­нуванню народу.^[873]

4.2.