Понятійні конструкції міжнародних нормативно- правових актів.

Основою логічної системи координат міжнародного права є поняття, що забезпечують поєднання доступності й переконливості правових установлень за наявності їх точності та суворої визначеності.

Кожна наука, у тому числі й юриспруденція, формує свою власну систему категорій. «Правові категорії - найбільш глибокі, фундаментальні поняття, які є межею узагальнення як у певній галузі юридичних знань, так і в правознавстві в цілому. У цьому сенсі можна говорити про категорії, наприклад, державного, цивільного, кримінального права і про основні правові категорії, якими оперує теорія права»^[210].

Міжнародні правові акти рясніють унікальними понятійними конструкціями. Багато понять відображають не лише суто галузеву проблематику, а й мають державне та міжнародне значення.

Особливістю сучасного розвитку понятійного апарату міжнародного права є акцент на конкретизації понять тільки з метою певного правового акта. Поряд із градацією понять на загальнодоступні, стійкі (дефініції) та логічно інтерпретовані (визначення) досить чітко виділяються абстрактні (невизначені), оцінні поняття, поняття юридичної і неюридичних сфер (економіки, екології, біології та ін.), первинні та похідні, власні та реципієнтні поняття. У ст. і Конвенції Міжнародної організації праці № 187 про засади, які сприяють безпеці та гігієні праці (Женева, 15 червня 2006 року)^[211] встановлено, що «... в цілях цієї Конвенції: а) термін національна політика

означає національну політику в галузі безпеки і гігієни праці та виробничого середовища, розроблену відповідно до принципів, закладених у статті 4 Конвенції 1981 року про безпеку та гігієну праці (155); b) термін національна система безпеки та гігієни праці або національна система означає потужності, що передбачають основні рамки для проведення національної політики й національних програм у галузі безпеки та гігієни праці; c) термін національна програма з безпеки та гігієни праці або національна програма означає будь-яку національну програму, включає завдання, які належить вирішити у встановлені терміни, пріоритети і засоби дій, сформульовані з метою вдосконалення безпеки та гігієни праці, а також засоби оцінки досягнутих результатів; d) термін національна культура профілактики в області безпеки та гігієни праці означає культуру, в якій право на безпечну й здорову виробничу сферудотримується на всіх рівнях, коли уряди, роботодавці та працівники беруть активну участь у забезпеченні безпечного та здорового виробничого середовища за допомогою системи встановлених прав, відповідальності та обов’язків і коли принципам профілактики надається найвищий пріоритет».

Водночас прагнення суб’єктів міжнародної правотворчості охопити всі сторони інтерпретованого поняття не завжди можуть бути реалізовані, а часом тільки заплутують ситуацію з його визначенням. Наприклад, ст. і Декларації принципів терпимості (затверджена резолюцією 5.61 Генеральної конференції ЮНЕСКО від i6 листопада 1995 року)³⁶⁸ дає таке визначення поняття терпимості: «і.і. Терпимість означає повагу, прийняття і правильне розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, наших форм самовираження і способів проявів людської індивідуальності. їй сприяють знання, відкритість, спілкування та свобода думки, совісті та переконань. Терпимість - це гармонія в різноманітті. Це нетільки моральний обов’язок, але й політична, і правова потреба. Терпимість - це чеснота, яка робить можливим досягнення миру і сприяє заміні культури війни культурою світу, i.2. Терпимість - це не поступка, поблажливість чи потурання. Терпимість - це насамперед активне ставлення, сформоване на основі визнання універсальних прав і основних свобод людини. Hi за яких обставин терпимість не може слугувати виправданням зазіхань на ці основні цінності, терпимість повинні проявляти окремі люди, групи і держави. 1.3. Терпимість - це обов’язок сприяти утвердженню прав людини, плюралізму (в тому числі культурного плюралізму), демократії та правопорядку. Терпимість - це поняття, що означає відмову від догматизму, від абсолютизації істини й затверджує норми, встановлені в міжнародних правових актах у галузі прав людини. 1.4. Вияв толерантності, який співзвучний повазі прав людини, не означає терпимого ставлення до соціальної несправедливості, відмови від своїх або поступки чужим переконанням. Це означає, що кожен вільний у дотриманні своїх переконань та визнає таке ж право за іншими. Це означає визнання того, що люди за своєю природою різняться зовнішнім виглядом, становищем, мовою, поведінкою і цінностями, володіють правом жити

^31,8 Офіційний сайт OOH [Електронний ресурс].

452 в світі та зберігати свою індивідуальність. Це також означає, що погляди однієї людини не можуть бути нав’язані іншим».

Таке громіздке поняття не тільки утруднює сприйняття його предмета, а й, вважаємо, помітно ускладнює реалізацію зазначеної декларації.

Досить поширеним прийомом у міжнародному праві є застереження: застереження-відступ («крім випадків», «за винятком»); застереження- уточнення («у тому числі», «включаючи»); застереження-обмеження («у встановлених законом випадках»).

Очевидним є поділ застережень на матеріальні й процедурні («у встановленому порядку»), імперативні та альтернативні («якщо», «або»).

Застереження до міжнародних договорів або їх окремих положень дають державі можливість брати участь у договірному процесі без прийняття на себе зобов’язання дотримуватися положення, щодо якого було зроблене застереження. При цьому слід зауважити, що не всі міжнародні акти допускають наявність до них застережень. Заборони застережень реалізуються як безпосередньо під час вироблення і прийняття міжнародного правового акта, так і в процесі ратифікації, затвердження або приєднання до нього.

Стаття 19 «Формулювання застережень» Віденської конвенції про право міжнародних договорів (Відень, 23 травня 1969 року)^[212] імперативно встановлює, що «держава може під час підписання, ратифікації, прийняття або затвердження договору чи приєднання до нього формулювати застереження, за винятком тих випадків, коли: а) таке застереження забороняється договором; b) договір передбачає, що можна робити тільки певні застереження, до числа яких це застереження не входить; або c) увипадках, які не підпадають під дію пунктів «а» і «Ь», застереження несумісне з об’єктом і цілями договору».

Навпаки, диференційований підхід до застережень використовується у ст. 56 Конвенції про міжнародні гарантії стосовно рухомого обладнання (Кейптаун, іблистопада 2001 року)^[213]: «недопускаютьсяжодні застереження до цієї Конвенції, але можуть бути зроблені заяви, які дозволяються статтями 39, 40,50, 52,53,54,55, 57,58 і 6o, відповідно до положень цих статей».

Зазначене вище - лише частина проблем юридичної техніки міжнародного права й не охоплює всього арсеналу наданих нею інструментів.

Юридична техніка міжнародного права повинна бути виведена на концептуальний, загальноправовий рівень осмислення, потрібно знайти міцну методологічну базу, стати в один ряд із насущними дослідними завданнями теоретичного правознавства.

Назріла потреба відійти від практики формальної інтерпретації (частіше - невмілої і непрофесійної) положень загальної теорії права про юридичну

техніку, розробивши оптимальні шляхи наукової діяльності стосовно специфіки міжнародного права. Цього вимагають як реалії, так і перспективи законодавчого регулювання соціальної модернізації України.