Вимоги до внутрішньої форми нормативно-правових актів.

Форма (лат. forma) - спосіб існування змісту, його внутрішня структура, організація і зовнішній вираз^[45].

До формальних вимог нормативно-правових актів, в яких відображений зміст права, на думку C.

- реквізити нормативного документа;

- структурна диференціація тексту;

- єдність і внутрішня логіка тексту;

- термінологія;

- стиль;

- методи, що полегшують використання нормативно-правових актів (примітки, додатки тощо).

Таке комплексне розуміння формальних прийомів відображення змісту права було цілком доречним і виправданим у 1980-і pp., «на зорі» розвитку вчення про юридичну техніку.

Коригування потребує і формальна сторона законодавчої техніки нормативно-правових актів. Ha сьогодні є всі підстави не обмежуватися викладом прийомів оформлення норм права в сукупності, а диференціювати їх, що буде сприяти більш глибокому їх дослідженню.

Отже, ми розрізняємо зовнішню і внутрішню форму НПА.

Зовнішня форма служить ідентифікації НПА і дає можливість відрізнити НПА від безлічі інших нормативних документів. Такі характерні ознаки називають реквізитами НПА.

Якщо зміст НПА становлять нормативні приписи, то їх вираження за допомогою мови та розміщення у певному порядку, тобто структурування, становлять його внутрішню форму.

Засоби правотворчої техніки, пов’язані з внутрішньою формою НПА, дозволяють належним чином зафіксувати норми права. Вони, в свою чергу, поділяються на дві групи:

1) структурні правила;

2) мовні правила.

Система структурних одиниць нормативно-правових актів.

Структура нормативно-правового акта - це його будова. Одним із засобів юридичної техніки є розміщення нормативного матеріалу в певному порядку, його послідовна диференціація. Структура нормативно-правових актів зумовлена їх змістом. Тому єдиної схеми, придатної для всіх законодавчих актів, не існує.

Основні елементи структури законопроекту.

Загальна структура будь-якого НПА виглядає просто й лаконічно:

1. Форма акта (Закон, Указ, Постанова тощо).

2. Назва органу, що ухвалив акт (Верховна Рада, Кабінет Міністрів тощо).

3. Назва акта (заголовок).

4. Преамбула (за потреби).

5- Основна частина - розділи, глави, статті, частини, пункти, підпункти (розбивається в залежності від форми та обсягів нормативного акта).

6. Санкції за недотримання норм акта та порядок відповідальності.

7. Положення про відміну раніше ухвалених нормативно-правових актів.

8. Дата (порядок) набуття чинності нормативно-правового акта.

9. Дата ухвалення нормативного акта.

io. Підпис особи, що скріпила нормативно-правовий акт^[46].

Така структура НПА є найбільш повною та використовується в більшості європейських держав. B Україні з цієї загальної структури виділяють окремі структурні елементи тексту НПА і його реквізити. Відокремлення елементів структури та реквізитів було запропоновано, зокрема, взаконопроекгі «Про нормативно-правові акти», стаття i8 якого визначає сгруктурута реквізити НПА:

1. Нормативно-правовий акт містить відповідно такі структурні складові: назву; преамбулу (якщо цього вимагає зміст нормативно-правового акта); розділи, глави, статті, частини, пункти, підпункти, абзаци (залежно від виду нормативно-правового акта); прикінцеві положення (у разі необхідності); перехідні положення (у разі необхідності); додатки (якщо вони є).

2. Нормативно-правовий акт містить такі реквізити: повну назву суб’єкта нормотворення, виддокумента, дату, а в разі необхідності - місце прийняття нормативно-правового акта; власний номер нормативно-правового акта; посадута прізвище повноважної посадової особи, яка підписала нормативно- правовий акт; посадута прізвище повноважної посадової особи, яка скріпила підписом нормативно-правовий акту випадках, передбачених законом; код нормативного акта за Єдиним державним реєстром нормативно-правових актів (після включення нормативно-правового актадо цього реєстру).

Назва закону є одночасно і необхідним власним атрибутом (реквізитом) законопроекту (закону), і його структурним елементом. У законопроекті «Про нормативно-правові акти» вимоги до назви нормативно-правового акта пропонується встановити так (ст. 19): закон повинен мати лаконічну назву, яка вказує на предмет правового регулювання та виокремлює себе як структурний елемент; нормативний акт, а отже, й закон не можуть мати назву іншого нормативно-правового акта (назва як індивідуальний реквізит закону)^[48].

Заголовок - це найменування нормативно-правового акта. He слід думати, що заголовок - просто реквізит нормативно-правового акта і стосується тільки його зовнішньої форми. Він виконує набагато суттєвішу роль: є одним із засобів висловлювання сенсу певної групи юридичних норм, тому його одночасно слід відносити і до внутрішньої форми нормативно- правового акта.

Мета заголовка - лаконічно відобразити основну ідею нормативно- правового акта, його тематику.

Думка щодо назви як структурного елемента закону (назва закону є складовою офіційного тексту закону) знайшла своє відображення і в положенні відповідних Правил Юридичного управління. Таким чином:

1) закон повинен мати лаконічну назву, яка вказує на предмет правового регулювання (з назви користувач може дізнатися і зрозуміти, про що йдеться в законі; назва має бути проста для запам’ятовування. Наприклад, у Німеччині після офіційної назви закону в дужках зазначають його коротку назву для зручності користування);

2) закон не може мати назву, тотожну назві іншого чинного закону;

3) назва закону є офіційною частиною тексту закону.

За умови визнання назви закону частиною офіційного тексту закону вирішується питання чинності законів (у часі), назви яких містять період часу його дії. Формулюючи назву, бажано викласти п так, щоб вона була зрозумілою і з неї можна було б судити про предмет регулювання.

Преамбула закону (латинський корінь терміна преамбула: «ргеат- bulus» - той, що попереду), як правило, містить обґрунтування необхідності правової регламентації будь-якої сфери правовідносин.

Преамбула - це частина закону, яка містить вказівку на певні обставини, що послужили приводом до прийняття цього закону (мотиви), а також вказівку на завдання і цілі, які повинні бути досягнутими в процесі застосування цього закону.

Виникнення вступної частини закону виникає від оформлення законів у Стародавньому Римі. У Стародавньому Римі багато законодавчих актів благословлялися формулою «Bonumfactum!», щоозначало «Надобро і щастя!».

Сьогодні преамбула відіграє таку ж важливу роль, як і багато століть тому. Виконавець норм права, звичайний громадянин, повинен знати, навіщо він слідує нормам закону і чому цей закон кращий від попереднього. Можна виконувати норму права через страх бути покараним (маргінальна правомірна поведінка), але не розуміти ні її сенс, ні мету своєї поведінки. «Закони повинні не просто управляти, а й переконувати» - ці слова великого філософа Платона, сказані два тисячоліття тому, до наших днів не втратили своєї актуальності.

Преамбула включає такі компоненти як мотиви прийняття закону, цілі й завдання, яких хотілося б досягти у процесі реалізації нормативно- правового акта. Розмежуємо ці близькі між собою поняття.

Мотив спонукає людину до активної діяльності та робить її поведінку 135 осмисленою і послідовною.

Мета - це кінцевий результат, якого хоче досягти законодавець, приймаючи нормативно-правовий акт.

Завдання - це постановка проблеми, яка вимагає її вирішення за допомогою нормативно-правового акта.

Включення цих компонентів до преамбули закону має психологічний характер, оскільки особливість людини полягає в тому, що вона намагається задовольняти свої потреби шляхом побудови логічного ланцюжка від постановки мети до досягнення результату. Тим самим вона переконує себе в необхідності побудови своєї поведінки саме за законом.

У тексті Закону України «Про зупинення спаду сільськогосподарського виробництва та продовольче забезпечення країни у 1997-1998 роках^[50]» немає застережень щодо його дії в часі. У назві таке обмеження чітко встановлено. B базі даних «ЗаконодавствоУкраїни» закон фігуруєякчинний, оскільки не скасований важливим для розуміння не тільки предмета регулювання нормативно-правового акта, а й причин, які стали основою дій законодавця щодо ухвалення НПА.

Одні юристи вважають, що преамбула в законі це анахронізм, від якого слід відмовитися, інші - потрібним елементом структури нормативно- правового акта. Світовим та українським досвідом підтверджується тенденція застосування преамбули, яка є вступною частиною нормативно-правового акта, підводить до розуміння подальшого змісту НПА.

У преамбулі нормативно-правового акта законодавець обґрунтовує необхідність ухвалення цього акта чи певних його регуляторних норм. Преамбула не містить регулятивних норм і не визначає букву НПА. Преамбула визначає дух нормативно-правового актатадопомагає (при потребі) визначити контекст тлумачення його норм відповідними органами. Преамбула відіграє важливу роль у процесі сприйняття нормативно-правового акта різними суб’єктами.

B основі ухвалення будь-якого нормативно-правового акта є мотив (потреба змінити регулювання або врегулювати певні правовідносини), який є основною частиною змісту преамбули. Разом із назвою (заголовком) нормативно-правового акта преамбула надзвичайно важлива для правильного розуміння предмета регулювання, духу закону, який визначається саме преамбулою. Незважаючи на те, що преамбула не має нормативного значення, вона враховується при тлумаченні, роз’ясненні та застосуванні нормативного акта.

Основні характерні ознаки преамбули нормативно-правового акта та вимоги до неї можна сформулювати так:

і) преамбула нормативно-правового акта є його невід’ємною частиною, яка враховується при тлумаченні, роз’ясненні та застосуванні нормативно- правового акта;

2) преамбула містить стислу інформацію про необхідність та мету прийняття нормативно-правового акта і є його необов’язковою вступною частиною;

3) преамбула нормативно-правового акта не повинна містити норм права, а також дублювати зміст інших його структурних складових.

Структурними складовими основної частини проекту НПА є: статті, глави, розділи, які розташовуються в послідовності, що забезпечує логічний розвиток теми, перехід від загальних положень до конкретних.

Bci розділи та статті (за винятком перехідних та прикінцевих положень) включають головні правила регулювання предмета закону і є основною частиною проекту НПА. Норми, що складають зміст законопроекту, як правило, перебувають у такій послідовності:

- сфера дії закону;

- цілі та завдання;

- загальні та конкретні вимоги до поведінки суб’єктів, що вступають у визначені відносини; правові наслідки;

- прикінцеві, перехідні положення.

Слід пам’ятати, що спочатку формулюються принципи та приписи загального характеру, а потім конкрегизуючі норми.

Загальні приписи (приписи загального характеру) в законі необхідні для кращого розуміння суті, цілей та змісту конкретних приписів і визначають: принципи галузі права, законодавства або окремого правового інституту; цілі закону, предмет закону (сферу відносин, яку він регулює).

Ha початку формулюються регулятивні приписи (приписи, що дозволяють, управомочують, зобов’язують або забороняють визначену поведінку), а потім - охоронні (закріплюють способи захисту порушених прав). Рекомендується викладати (групувати) окремо матеріальні та процесуальні норми. При підготовці законопроекту конкретні його положення не повинні суперечити загальним. Українське законодавство не регламентує послідовність викладення норм праваупроектах НПА, а такожу законах. Європейський досвід та українські традиції щодо правил підготовки проектів НПАдозволяють сформувати такий порядок викладу норм права:

- норми матеріального права;

- норми про органи та спосіб їх утворення і діяльності;

- санкції за порушення окремих норм закону.

Проекти НПА статусного рівня (наприклад, закони про місцеве самоврядування, про судоустрій, про місцевідержавні адміністраціїтощо) можуть мати такий порядок викладу норм права:

- норми щодо визначення органів;

- норми щодо їх компетенції;

- норми щодо функціонування та діяльності органів;

- матеріальні норми та санкції (при необхідності).

У багатьох країнах Європи санкції адміністративного або кримінального характеру в спеціальному законі можуть бути передбачені у разі, коли подібна кваліфікація відсутня в кримінальному законі або законі про адміністративні

правопорушення. Такі норми містять насамперед виборчі закони та закони 137

щодо оподаткування.

Форма викладення статей закону може не збігатися з логічною структурою норми (стаття закону може включати декілька норм права, і навпаки, одна норма може формулюватися в кількох статтях закону).

Стаття завжди містить закінчене нормативне положення і є основним структурним елементом закону. Надмірне насичення однієї статті регулятивними приписами ускладнює її застосування та посилання на окремі її положення в інших нормативно-правових актах. Статті мають бути максимально короткі. Основи законодавчої техніки в Польщі містять пряму вимогу: «Стаття по можливості має бути викладена одним реченням» (Постанова Ради Міністрів Польщі від 5.11.1991 року). Стаття обов’язково має містити норму права.

Отже, стаття містить завершене нормативне положення, яке бажано скласти одним реченням, у гіршому разі - кількома. Ст. 21 законопроекту « Про нормативно-правові акти» пропонує варіант поділу статті на частини, пункти, підпункти, абзаци. Частини статті покликані розвивати, уточнювати та конкретизувати у логічно завершеному вигляді викладені в ній приписи (стаття, яка не має частин або має одну, може містити пункти, абзаци, які розвивають, уточнюють або ж конкретизують положення, викладені у статті нормативно-правового акта або у його частині, а пункт може містити підпункти, які за своїм змістом уточнюють, конкретизують і розвивають пункт). Зрозуміло, що такий варіант поділу є складним для користування.

Якщо два або більше нормативних положень тісно пов’язані між собою і є взаємообумовленими, то для зручності користування їх краще розмістити в одній статті у вигляді частин, які розвивають, уточнюють і конкретизують у логічно завершеному вигляді викладені в ній приписи⁰⁵.

Bci частини мають бути пов’язані між собою єдиним внутрішнім змістом. Включення різних частин в одну статтю можливе лише при просуванні від загального до часткового, а також у випадках уточнення правил однієї частини в інших частинах статті. Неприйнятним є включення в одну статтю у вигляді різних частин паралельних або взаємовиключних норм.

У випадку викладення окремої частини статті кількома абзацами останні не нумеруються. Частина статті містить логічно завершене викладення положення, а абзац частини - окреме питання, умови чи випадок.

Частини статті нумеруються арабськими цифрами з крапкою. Пункти та підпункти застосовуються при перерахуванні та після двокрапки з абзаца, з малої літери. Пункти нумеруються арабськими цифрами з дужкою з правого боку, а підпункти - малими літерами алфавіту з дужкою з правого боку.

Якщо стаття містить кілька пов’язаних між собою нормативних положень, то вони формулюються в окремих її частинах.

Більш раціональним є поділ статті закону на такі структурні елементи: ^[51]

Стаття - основна структурна одиниця закону (містить завершені нормативні положення, має порядковий номер та назву, що відображає її зміст).

Стаття може мати кілька частин.

Частини уточнюють і конкретизують у логічно завершеному вигляді викладені в ній приписи; нумеруються арабськими цифрами з крапкою.

Якщо стаття не містить двох або більше частин, то вважається, що вона має одну частину, перед початком якої ставиться арабська цифра «один» із крапкою.

Частина може поділятися на абзаци.

Абзаци розвивають, уточнюють або конкретизують положення, викладені в частині (абзаци частини не нумеруються).

Пункт частини - кожне перелічення, яке міститься в частині (пункт позначається арабською цифрою з дужкою справа).

Підпункти частини - у разі перерахування всередині пункту (починаються з абзаца з малої літери та нумеруються малими літерами з дужкою справа; пункти та підпункти не складають завершеного речення і мають тлумачитися в контексті відповідної частини статті).

Предмет та рівень деталізації регулювання в НПА визначають потребу групування статей закону по главах та розділах. Ст. 22 проекту Закону « Про нормативно-правові акти» пропонує такий порядок групування:

1. Статті нормативного акта можуть об’єднуватися в глави - самостійні відокремлені частини предмета правового регулювання.

2. Глави, пов’язані за змістом і предметом правового регулювання, можуть об’єднуватися в розділи.

Українське законодавство більш широко послуговується поняттям «розділ», ане «глава». Положення пункту 3.15 російських рекомендацій з підготовки й оформлення проектів федеральних законів пропонує використовувати більш високий ступінь поділу лише тоді, коли більш низький ступінь уже використано^[52].

Детальний розгляд чинних українських законів щодо їх структурної побудови показує, що значна їх кількість поділяється на розділи, першим з яких є, як правило, розділ «Загальні положення». Варто зауважити, що закони не мають цілісного підходу до питання змісту розділу (часто норми знаходять своє місце в зовсім іншому розділі, а назви розділів або статей не відповідають їхньому змісту). Законодавець часто не надає особливої уваги питанню формалізації структури закону. Саме в таких випадках розділи не мають достатнього змістового навантаження, а порядок їх розміщення виглядає нелогічним.

У більшості українських законів немає глав, але є розділи. Зрозуміло, що у випадку необхідності групування статей закону обов’язковим рівнем

інтеграції є розділ. Розділ, у свою чергу, може передбачати групування статей по главах, що відповідатиме українській традиції та вирішить проблему логічності інтеграції статей у законі.

Розділи. Традиційно розділи нумеруються римськими цифрами, але вживання у одному акті арабських та римських цифр створює додаткові перешкоди з комп’ютерною обробкою текстів. Мабуть, доцільно проводити нумерацію розділів арабськими цифрами.

Структура кодифікованих актів може бути складнішою, ніж структура «звичайного» закону. Кодифікований нормативно-правовий акт може складатися із загальної та особливої частин.

Загальна частина кодифікованого нормативно-правового акта складається із статей, які визначають:

- завдання кодифікованого нормативно-правового акта; основні принципи регулювання та нормативні узагальнення;

- визначення основних понять, конструкцій, інститутів, а також інші найбільш загальні нормативні положення, що мають достатню стабільність і становлять правову основу для застосування норм особливої частини.

Особлива частина кодифікованого нормативно-правового акта встановлює конкретні правила поведінки суб’єктів правовідносин, що складають предмет правового регулювання цього акта; визначає види і міру негативних правових наслідків у разі недотримання чи порушення цих правил (юридичну відповідальність).

Загальна та особлива частини кодифікованого нормативно-правового акта мають бути органічно пов’язані між собою, застосовувати одні й ті ж поняття, а також містити норми, необхідні й достатні для їх практичного застосування.

Примітку як структурну одиницю нормативно-правового акта вчені не залишили поза увагою, незважаючи на те, що в текстах вона зустрічається нечасто. Спочатку звернемося до слова « примітка». Воно означає додаткове пояснення, замітку, зауваження або пояснювальний додаток.

Примітка - частина нормативно-правового акта, яка представляє державно-владний припис, призначений для спеціального текстового або символічного підкреслення, має супровідний характер.

Примітка характеризується такими особливостями:

1. Будучи державно-владним установленням (повелінням), має обов’язковий характер.

2. Має супровідний характер.

3. Має таку ж юридичну силу, що й супроводжувана нею норма.

4- Існує для акцентування уваги на певному фрагменті супроводжуваної норми.

Зміст приміток може бути найрізноманітнішим. Ось приблизне коло питань, які можуть відображатися у примітці:

1. виклад спеціальних норм;

2. наявністьдефініцій;

3- вказівка на принципи права;

4. визначення кола осіб, на яких поширюється норма права;

5. визначення меж дії норми;

6. наявність вартісних критеріїв;

7. уточнення оціночних понять;

8. визначеннятермінів;

g. встановлення правових режимів;

10. регулювання питань про компетенцію;

11. уточнення структури суб’єктів правовідносин;

12. визначення процесуальних моментів.

Перехідні та прикінцеві положення, додатки до законів є їх важливими структурними елементами. Прикінцеві положення, як правило, розмішуються в кінці основної регулятивної частини нормативно-правового акта і містять:

- норми щодо набуття чинності нормативно-правового акта чи його окремих норм;

- перелік суб’єктів контролю за його виконанням; приписи, пов’язані з необхідністю ухвалення (у разі необхідності) нових нормативно-правових актів.

Більш складними є Перехідні положення НПА. Саме вони можуть врегулювати правовідносини на період до повного впровадження ухваленого нормативно-правового акта. Зарубіжні джерела стверджують, що в Перехідних положеннях слід розрізняти тимчасові й адаптаційні норми (правила). Тимчасові правила регулюють перехід від завершення процесів регулювання правовідносин попереднім нормативно-правовим актом до ухвалення компетентними державними органами необхідних нових актів.

Прикінцеві положення - це структурна частина НПА, яка викликає велику кількість суперечок.

Прикінцеві положення законодавець почав використовувати недавно. B інших країнах, особливо в Німеччині, виділяти її не прийнято. Там у кінці тексту нормативно-правового акта поміщається так звана заключна формула, де відображаються відомості про схвалення верхньою палатою, про підписання закону, про опублікування.

Ось перелік можливих питань заключної частини:

1) про набуття законом чинності;

2) приведення законодавства у відповідність із законом;

3) внесення змін до чинних законодавча актів;

4) визнання нормативно-правових актів такими, що втратили чинність;

5) поширення дії норм закону на окремих суб’єктів;

6) про зворотну силу законів;

7) про повноваження суб’єктів правовідносин;

8) про відповідальність за порушення норм закону;

9) про оскарження дій суб’єктів правовідносин;

io) про порядок розгляду спорів;

її) про терміни позовної давності;

12) про звільнення від сплати певних зборів;

13) про символи державної влади;

14) заходи щодо реалізації закону;

15) реєстрації та перереєстрації суб’єктів правовідносин;

16) фінансування виконавчих структур.

Відповідно до загальної логіки у випадку, якщо скасовується закон, на підставі якого було видано відповідний урядовий нормативний акт, або скасовується урядове повноваження на видання акта, такий підзаконний акт стає нечинним з моменту набрання чинності новим законом.

Як правило, законодавець у перехідних положеннях передбачає норму, за якою відповідні нормативні акти виконавчої влади з питань регулювання залишаються чинними до видання нових у частині, що не суперечить цьому закону. Для того, щоб цей процес обмежити в часі, встановлюють термін, протягом якого органи виконавчої влади мають здійснити відповідне правове регулювання.

Нечітко виписані перехідні положення нівелюють позитиви нового правового регулювання, а то й узагалі блокують його можливості.

Слід також пам’ятати, що в разі ухвалення в новому нормативно- правовому акті інших правил щодо окремого регулювання певного виду правовідносин, встановлених попереднім нормативно-правовим актом, такий нормативно-правовий акт має бути скасований повністю або окремі його частини.

Одночасного різного правового регулювання правовідносин допускати не слід. Заслуговує на увагу практика ряду країн щодо прийняття спеціального закону - про порядок введення в дію такого закону. Така необхідність виникає і є виправданою у разі ухвалення дуже важливого, складного і масштабного за обсягом та сферою регулювання закону, який змінює регулювання значної кількості правовідносин у державі.

Структура закону про введення в дію іншого закону будується в такому випадку з дотриманням певних правил та послідовності викладу норм:

Правила про набрання чинності основного закону.

Правила про скасування норм та/або актів законодавства в хронологічному порядку.

Тимчасові правила регулювання.

Така практика виправдана насамперед щодо правового регулювання процесу вдосконалення адміністративно-територіального устрою, системи публічної адміністрації, судової системи та впровадження їх у життя.

Закони можуть містити додатки (наприклад, угоди в законах про ратифікацію), переліки суб’єктів, об’єктів, форми та зразки документів тощо. Посилання на додатки має міститися в самому нормативно-правовому акті.

Додатки до нормативно-правового акта підписуються тією ж посадовою особою, яка підписала нормативно-правовий акт.

Дата набуття законом чинності є дуже важливим фактором. Практика введення закону в дію спеціальними Постановами Верховної Ради (якими визначалися: дата набуття чинності законом, порядок введення в дію його окремих частин; нормативно-правові акти, які з набуттям чинності законом вважаються такими, що втратили силу тощо; доручення Уряду щодо підготовки та ухвалення урядових нормативно-правових актів у результаті ухвалення закону) мала ознаки юридичної некоректності, а також підтвердила складність роботи з таким законодавством. Конституція України 1996 року змінила порядок введення закону в дію - виключно самим законом (її частина п’ята, сг. 94 встановлює, що закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування). Конституція України передбачає можливість визначення дати набуття чинності в самому законі.

Суб’єкти законотворчого процесу можуть застосувати такі варіанти набрання законом чинності: з дати опублікування (якщо це визначено в законі); через десять днів від дати опублікування (якщо закон не містить іншого визначення); з дати, визначеної в законі, але не ранішедати опублікування; з дати настання іншого юридичного факту (про що вказується в законі), але не раніше дати опублікування. У процесі лобіювання на етапі нормопроектування та законопроектування слід пам’ятати, що в проекті НПА можна визначити:

- календарну дату набуття ним чинності («НПА набирає чинності 31 січня 2008 року»);

- дату набуття чинності, яка залежить віддати опублікування («закон набирає чинності через місяць з дати опублікування»);

- дату набуття чинності, пов’язану з майбутнім юридичним фактом («закон набирає чинності від дня початку роботи другої сесії Верховної Ради України 7 скликання»).

Інші варіанти є похідними від цих основних. Варто зауважити, що будь-який НПА не може бути введеним у дію заднім числом раніше від дня його опублікування.

Українська практика говорить про те, що низка законів в Україні публікується пізніше від дати введення їх в дію, визначеної в тексті прикінцевих положень. Але більшість законів набуває чинності в день їх опублікування відповідно до вже традиційного формулювання «цей закон набирає чинності в день його опублікування». Цей підхід є спрощеним та суперечить духу частини п’ятої ст. 94 Конституції України, яка встановлює набрання законом чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення.

Така норма має розглядатися в контексті конституційної гарантії, передбаченої частиною першою ст. 57 Конституції України, що гарантує кожному право знати свої права та обов’язки. Саме ця гарантія покладена в основу частини п’ятої ст. 94, яка встановлює обов’язковість проходження десяти днів з дати першого оприлюднення закону. Обов’язковість же попереднього опублікування закону перед набранням чинності постає додатковою гарантією забезпечення конституційного права кожного знати

свої права та обов’язки. Відтак виняток, що встановлюється частиною п’ятою ст. 94, розробнику проекта НПА треба розуміти лише як відтермінування набуття чинності законом (набрання законом чинності пізніше), а не спосіб обмеження права громадян ознайомитися зі своїми правами протягом десяти днів після офіційного оприлюднення закону^[53].

Варіантом реалізації такого підходу є формулювання частини третьої ст. 35 законопроекту «Про закони і законодавчудіяльність», яка передбачає набрання законом чинності через десять днів з дня його офіційного опублікування, якщо законом не передбачено термін набрання ним чинності після опублікування. Визнання самої ідеї цієї статті, яка передбачає проходження десяти днів після офіційного опублікування закону, заслуговує на увагу. Такий підхід єраціональним при практичному застосуванні лише уразі встановлення дати набрання чинності в кожному законі окремо. Таким чином, ототожнення офіційного опублікування з офіційним оприлюдненням є неприпустимим, оскільки КонституціяУкраїни виокремлює ці два поняття. 3 огляду на логіку викладеного в прикінцевих положеннях варто застосовувати таку конструкцію: «цей закон набирає чинності через десять днів після дня його опублікування».

Виокремлення складових частин тексту нормативно-правового акта тісно пов’язане зі структурою всього тексту закону та його статей зокрема.

Уніфіковані позначення спрощують користування законом та усувають можливі помилки або розбіжності при посиланні на окремі його положення.

Складові частини (розділи, глави, статті, частини, пункти та підпункти статей) тексту нормативно-правового акта, як правило, повинні задовольняти такі вимоги:

1. Розділи і глави мусять мати коротку, чітко сформульовану назву.

2. Розділи нормативно-правового акта повинні мати порядкову нумерацію у вигляді римських/арабських цифр (назви розділів пишуться прописними літерами).

3. Глави нормативно-правового акта повинні мати наскрізну порядкову нумерацію, позначену арабськими цифрами.

4. Статті нормативно-правового акта повинні мати назву відповідно до \'ix змісту, а також наскрізну порядкову нумерацію, яка позначається арабськими цифрами.

5. Частини статей, крім кодифікованих актів, позначаються арабськими цифрами з крапкою і починаються з абзаца (якщо стаття має одну частину, її частина нумерується).

6. Пункти статей позначаються арабськими цифрами з дужкою та починаються з абзаца.

7. Підпункти пунктів починаються з абзаца і не нумеруються.

При внесенні змін нумерація складових елементів тексту закону,

зокрема й елементів статей, не змінюється. Для позначення нових елементів

144 використовуються позначення відповідного попереднього елемента з індексом, що усуває перешкоди та прогалини при внесенні змін до законів.

У нормативно-правових актах великого обсягу, які потребуватимуть багатьох змін, може застосовуватися аналітична нумерація (номер статті включає номер відповідного розділу та частини), яка часто використовується в різних правових сисгемахдлянумерації кодифікованих актів (наприклад, торгового кодексу США; при укладенні міжнародних комерційних договорів тощо). B українському законодавстві аналітична нумерація була застосована вЗаконі України «Про Регламент Верховної Ради України» (Відомості Верховної Ради України. - 2010. - № 14-15, № 16-17, ст. 133).