Основні нринцини міжнародного нрава: місце в нормативній системі та значення для міжнародних відносин і світового порядку

Поняття та загальний зміст основних принципів міжнародного права. Принцип (від лат. “ргіпсіріит” — початок, основа) — вихідне положення, керівна ідея, головне правило поведінки, діяльності.

Право як складна система регулювання суспільних відносин також засноване на принципах. П. Рабінович вказує, що принципи права — ке­рівні засади (ідеї), які зумовлюються об’єктивними закономірностями іс­нування й розвитку людини та суспільства і визначають зміст та спрямо­ваність правового регулювання.^[24] В. Лазарєв^[25] підтримав означення Р. Да- віда, в якому йдеться про загальні основи права, що відображують його підпорядкування справедливості в тому вигляді, як її розуміють у певну епоху.^[26] Р. Іванов вважає, що принципи права — закріплені в різних його джерелах або виражені в усталеній юридичній практиці загальновизнані основоположні ідеї, які адекватно відображають рівень пізнання загаль- носоціальних і специфічних закономірностей права, призначені для ство­рення внутрішньо узгодженої та ефективної системи юридичних норм, а також для безпосереднього регулювання суспільних відносин в умовах на­явності прогалин і суперечностей у системі права.^[27]

С. Погребняк вказує, що під принципами права слід розуміти сис­тему найзагальніших і найстабільніших імперативних вимог, закріпле­них у праві, які концентровано виражають найважливіші сутнісні риси та цінності, притаманні цій системі, і визначають її характер та напрями дальшого розвитку.^[28] При цьому принципи можуть використовуватися у двох значеннях: і як зміст права, і як його форма (джерело).^[29] О.

До принципів міжнародного права зазвичай відносять, по-перше, основні принципи загального міжнародного права, що визначають заса­ди відносин між усіма державами; по-друге, спеціальні принципи інститу­тів і галузей, які визначають форми взаємодії держав у певних об’єктних сферах (принципи міжнародного морського права, міжнародного права захисту прав людини, міжнародного екологічного права тощо) і, по-третє, загальні та спеціальні принципи, що регулюють відносини між певними трунами держав (регіональні принципи).

Звертаючись до основних принципів міжнародного права, зауважимо, що, як уже зазначено, радянські науковці та представники науки міжнарод­ного права пострадянських держав переважно звертались (звертаються) до цих принципів як до систем, інші ж, при визнанні значення основних прин­ципів (так, А. Кассезе вказував на «універсальну важливість»^[31] принципів, закріплених у Статуті ООН, як найвищих правових стандартів, «конститу­ційних засад» світової спільноти, базових настанов для всіх суб’єктів між­народного права;^[32] Г. Шварценбергер, надаючи, щоправда, дещо інакший пе­релік принципів, вважав їх нормативним вираженням спільних найвищих цінностей людства;^[33] К. Томушат розглядає основні принципи як системот- вірні елементи міжнародного правового порядку),^[34] досліджують їх пере­важно в контексті предмета регулювання. Приклади — роботи Б. Бромса,^[35] Дж. Регмана,^[36] Р. Вінсента,^[37] Ю. Відмара^[38] та багатьох інших.

У найзагальнішому розумінні основні принципи міжнародного пра­ва являють собою фундаментальні міжнародно-правові норми, які регла­ментують відносини суб’єктів передусім щодо найважливіших аспектів міжнародної взаємодії, проте поширюються на всі аспекти.

І. Лукашук вважав основні принципи міжнародного права його най- загальнішими нормами, що визначають головний зміст та відмітні риси міжнародного права, мають найвищий політичний, моральний і юридич­ний авторитет.^[41] О. Тіунов означив їх як загальновизнані норми міжнарод­ного права, що мають найважливіше значення для забезпечення нормаль­ного функціонування міждержавної системи і, відповідно, для розв’язання міжнародних проблем.^[42] На думку Е. Пушміна, «основні принципи як об’єктивно зумовлені закономірності розвитку міжнародних відносин, найважливіші властивості міжнародного права, що відображають його сутність і визначають зміст міжнародно-правових норм та інститутів, за­кріплені в системі міжнародного права, яка історично склалася, як нор­ми найзагальнішого, універсального характеру, що мають основополож­не значення, норми імперативні, які в силу цього є найважливішим кри­терієм міжнародної законності».^[43]

За означенням М. Ушакова, основні принципи — це система найза- гальніших, вихідних і взаємопов’язаних норм загального міжнародного права, що регулюють в узагальненому вигляді поведінку держав та інших суб’єктів міжнародного права в усіх сферах міжнародних відносин, мають імперативний характер (і, відповідно, служать критерієм дійсності інших міжнародно-правових норм) та визначають у концентрованому вигляді основний зміст та цілеспрямованість міжнародного права.^[44]

М. Баймуратов вказує: «Основні принципи міжнародного публічно­го права — це керівні правила поведінки його суб’єктів, що виникають як результат суспільної практики; юридично закріплені начала міжнародно­го публічного права.

На думку М. Філімонової, «основний принцип міжнародного права — це основоположна імперативна, універсальна норма міжнародного пра­ва, що відповідає основним закономірностям розвитку спільноти держав і тому захищається найжорсткішими заходами примусу».^[47] В. Толстих вка­зує, що принципи міжнародного права виражають основні правові та по­літичні цінності міжнародного правопорядку, їхнє дотримання — необ­хідна умова міжнародного співробітництва в будь-якій галузі.^[48]

З наведених означень очевидне розуміння сутності основних принци­пів як принципів загального міжнародного права, фундаменту всієї сис­теми міжнародного права, зокрема його галузей та інститутів (яким при­таманні і свої спеціальні принципи); вони мають пріоритет над іншими нормами та служать критерієм їх дійсності; визначають зміст, спрямова­ність міжнародного права, напрями його розвитку.

Зазначимо, що не слід плутати принципи міжнародного права та за­гальні принципи права, про які, як про джерела міжнародного права, йдеть­ся у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН.^[49] Так, М. Антонович означує, що загальні принципи права — це ті основні принципи, які спільні для вну­трішньодержавних правових систем, використовуються для заповнення прогалин у міжнародній правовій системі та у разі колізій.^[50] Загальні прин­ципи — спільні правові поняття, логічні правила, технічні принципи, які використовуються при тлумаченні й застосуванні права як міжнародно­го, так і внутрішньодержавного. До таких належать, по-перше, узагальнені (принципи справедливості, добросовісності), по-друге, принципи приклад­ного, технічного характеру, наприклад lex posterior derogat priori («наступний закон (договір) скасовує попередній»); рішення, ухвалене щодо спору між суб’єктами, не стосується суб’єктів, неучасників спору; lex specialis derogat generali («спеціальний закон (договір) скасовує (витісняє) загальний»); lex retro non agit («закон (договір) не має зворотної сили») тощо.^[51] Загальні принципи права формуються на основі функціонування правових систем як закономірності, результат такого функціонування; головне їх спрямуван­ня — регулювання неузгодженостей у системі.

Історія становлення основних принципів міжнародного права різна, проте фундаментом міжнародних відносин вони здебільшого стали після завершення Другої світової війни. І. Лукашук зазначав: «Війна показала, наскільки серйозною небезпекою загрожує людству чинна світова система. Тому союзники приділили найбільшу увагу створенню інститутів, здатних змінити ситуацію. Найважливіше значення мало створення всесвітньої ор­ганізації безпеки та підвищення ролі міжнародного права. Була заснова­на Організація Об’єднаних Націй, статут якої розглядається як своєрідна конституція світової спільноти. Вперше в історії статут закріпив основні цілі та принципи зовнішньої політики і міжнародного права. Серед них особливе місце займає ціль «позбавити прийдешні покоління лих війни», а також принцип незастосування сили».^[53]

У 1970 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Декларацію про прин­ципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробіт­ництва між державами згідно зі Статутом ООН.^[54] Вона — найважливіший акт, яким, відповідно до дальшого процесу розвитку міжнародного пра­ва, вдосконалено, розширено і уточнено зміст його основних принципів.^[55] С. Саяпін цілком слушно характеризує Декларацію 1970 р. як загальновиз­нане головне джерело міжнародного права, що кодифікує його принци­пи.^[56] Як вказано в самій Декларації і неодноразово підкреслювали пред­ставники доктрини міжнародного права, ця кодифікація спрямована на реалізацію цілей ООН для забезпечення їх ефективнішого застосування в межах міжнародної спільноти.^[57]

Суттєве значення для загального розвитку системи основних прин­ципів мав ухвалений 1975 р. Гельсінський заключний акт НБСЄ, Нара­ди з безпеки і співробітництва у Європі (з 1994 р.

конкретні принципи (наприклад, у Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 р.).

Окрім вказаних трьох основних, нормативний зміст принципів розкрито й у низці інших міжнародно-правових актів, вони продо­вжують розвиватись, сприяють і розвиткові міжнародного права, сис­теми міжнародних відносин, механізмів регламентації суспільних від­носин у державах.

До міжнародних договорів, положення яких містять юридич­ні зобов’язання держав дотримуватись основних принципів, належать, з-поміж багатьох інших, установчі договори (статути) регіональних між­народних організацій — Статут Організації американських держав 1948 р., Статут Ради Європи 1949 р., Пакт Ліги арабських держав 1945 р. із по­дальшими змінами, Хартія африканської єдності 1963 р. та Установчий акт Африканського союзу 2000 р., Статут Організації «Ісламська конфе­ренція» 1972 р. і новий Статут 2008 р. (теперішня назва — Організація іс­ламського співробітництва), Статут Асоціації регіонального співробітни­цтва країн Південної Азії 1985 р., Договір про дружбу і співробітництво у Південно-Східній Азії 1976 р., Статут Асоціації держав Південно-Схід­ної Азії 2007 р., Угода про створення Співдружності Незалежних Дер­жав 1991 р. та Статут СНД 1993 р.

До основних принципів міжнародного права наразі належать де­сять — принцип незастосування сили та погрози силою; територіальної цілісності; непорушності кордонів; рівноправності і самовизначення на­родів; мирного розв’язання спорів; поваги прав та основних свобод лю­дини; добросовісного виконання міжнародних зобов’язань; суверенної рівності держав; невтручання у внутрішні справи і принцип співробітни­цтва. Сім з них безпосередньо передбачені Статутом О ОН та Декларацією про принципи міжнародного права 1970 р., три (територіальної ціліснос­ті, непорушності кордонів і поваги прав людини та основних свобод), як уже зазначено, закріплені як основні принципи Заключним актом НБСЄ.

Зміст основних принципів, у найзагальнішому розумінні, такий. Принцип незастосування сили чи погрози силою вперше закріплений як універсальний у п. 4 ст. 2 Статуту ООН, згідно з яким «всі члени Організа­ції утримуються в їхніх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної цілісності або політичної незалеж­ності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з ціля­ми Об’єднаних Націй».^[60] Згодом він був конкретизований у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р.,^[61] Резолюції ГА ООН від 14 груд­ня 1974 р. № 3314 «Визначення агресії»,^[62] Заключному акті НБСЄ 1975 р.,^[63] Декларації про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою або її застосування в міжнародних відносинах 1987 р.^[64]тощо. Зро­зуміло, що дія цього принципу, як і інших універсальних основних прин­ципів поширюється на всі держави світу, незалежно від членства в ООН.

Принцип територіальної цілісності зобов’язує утримуватися від погрози силою або її застосування проти територіальної цілісності дер­жав; не перетворювати територію жодної іншої держави на об’єкт окупа­ції чи привласнення прямо або опосередковано, порушуючи міжнародне право, а також утримуватись він будь-яких інших дій проти територіаль­ної цілісності держави; не сприяти, не потурати, не визнавати правомір­ності таких дій. Поряд із нормами основних актів щодо принципів між­народного права, зміст принципу територіальної цілісності відображено у положеннях Декларації ГА ООН про право на розвиток 1986 р.,^[65] Віден­ській декларації Всесвітньої конференції ООН з прав людини 1993 р.,^[66] Ре­золюції ГА ООН «Підтримання міжнародної безпеки — запобігання на­сильницькому розчленуванню держав» 1999 р.,^[67] Декларації тисячоліт­тя ООН 2000 р.,^[68] Підсумкового документа Всесвітнього саміту 2005 р.,^[69] Глобальної контртерористичної стратегії Організації Об’єднаних На­цій 2006 р.^[70] тощо.

Принцип територіальної цілісності доповнюється принципом непо­рушності кордонів. У Заключному акті НБСЄ 1975 р. держави-учасниці визнали, що вони «розглядають як непорушні всі кордони одна одної, як і кордони всіх держав в Європі, а тому будуть утримуватися нині і в майбут­ньому від будь-яких зазіхань на ці кордони». Держави зобов’язані утриму­ватися від погрози силою або її застосування з метою порушення не тіль­ки кордонів, а й демаркаційних ліній, а також від будь-яких інших дій, що становлять загрозу непорушності кордонів іншої держави.^[71] Цей прин­цип утвердився як імперативний у європейському регіоні, а пізніше — і в універсальному вимірі, що передусім пов’язано із загальним усвідомлен­ням історично обумовленої небезпеки зазіхання на міждержавні кордо­ни в Європі, і не лише для регіону, а й для людства загалом; про це свід­чать, зокрема, приклади обох світових війн. Саме таке розуміння значен­ня принципу продемонстровано неодноразово, зовсім не випадково сві­тові лідери постійно звертаються до необхідності дотримання принципу непорушності кордонів у зв’язку із конфліктом між Росією та Україною.

Юридично існування принципу рівноправності і самовизначення народів походить зі змісту Статуту ООН (ст. 55),^[72] Міжнародного пак­ту про громадянські і політичні права (ст. І),^[73] Міжнародного пакту про економічні, соціальні культурні права 1996 р. (ст. І),^[74] низки інших між­народно-правових актів. Відповідно до центрального положення Заключ­ного акта НБСЄ 1975 р. стосовно цього принципу «всі народи мають пра­во в умовах свободи визначати, коли і як вони бажають, свій внутріш­ній і зовнішній політичний статус без втручання ззовні і провадити на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток».^[75] Організація Об’єднаних Націй (зокрема, в Декларації тися­чоліття ООН 2000 р.) розуміє цей принцип як право «на самовизначен­ня народів, які залишаються під колоніальним пануванням та іноземною окупацією».^[76] Поза цим контекстом наразі визнана концепція так званого «внутрішнього самовизначення», що передбачає реалізацію народом сво­їх прав у межах чинних держав:^[77] це походить зі змісту положень Висно­вку № 2 Арбітражної комісії Європейської конференції щодо Югославії у зв’язку з сербським населенням Боснії і Герцеговини 1992 р.,^[78] ухваленої під егідою Ради Європи Рамкової конвенції про захист національних мен­шин 1995 р.,^[79] Декларації ООН про права корінних народів 2007 р.^[80] та ін­ших міжнародно-правових актів.

Принцип мирного розв'язання спорів закріплений Статутом ООН (п. З ст. 2) та низкою інших міжнародних актів, йому присвячено низку резолюцій Генеральної Асамблеї ООН. Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. містить таке загальне формулювання прин­ципу: «Кожна держава розв’язує свої міжнародні спори з іншими держа­вами мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжна­родний мир, безпеку і справедливість».^[81] Сторони не мають права відмо­витися від мирного врегулювання, маючи, втім, право на вільний вибір засобів розв’язання спору.^[82]

Важливу роль у тлумаченні змісту та в розвитку цього принципу ві­діграли Манільська декларація про мирне розв’язання міжнародних спо­рів 1982 р.,^[83] Декларація ООН про запобігання та усунення спорів і ситуа­цій, що можуть загрожувати міжнародному миру і безпеці 1988 р.,^[84] Резо­люція ГА ООН «Принципи та настанови для ведення переговорів» 1998 р.^[85] Положення про зобов’язання та порядок мирного розв’язання спорів між сторонами, закріплені у багатьох міжнародних договорах універсально­го, регіонального та локального характеру, установчих актах універсаль­них і регіональних міжнародних організацій, а також договорах, ухвале­них у рамках цих організацій.

Одна з провідних тенденцій сучасного міжнародного права — зрос­тання значення принципу поваги прав людини. Заохочення поваги до прав людини — одна з головних цілей ООН і регіональних організацій, пріори­тет цих прав став загальним принципом і міжнародного права, і консти­туційного права держав. Відповідно до Статуту ООН в рамках Організа­ції ухвалено цілу низку універсальних конвенцій з прав людини — Між­народний пакт про громадянські та політичні права^[86] та Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р.,^[87] Конвенцію про статус біженців 1951 р.,^[88] Конвенцію про права дитини 1989 р.,^[89] Конвен­цію ООН про права інвалідів 2006 р.,^[90] Конвенцію ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, ви­дів поводження і покарання 1984 р.,^[91] Міжнародну конвенцію про лікві­дацію всіх форм расової дискримінації 1965 р.,^[92] Конвенцію ООН про лік­відацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р. тощо.^[93]

Чимало конвенцій про права людини ухвалено і на регіональному рівні, особливо в рамках Ради Європи. Сформувалась повноцінна галузь міжнародного права — міжнародне право прав людини, в основі якої від­повідний принцип. Як окремий принцип міжнародного права, він закрі­плений Заключним актом НБСЄ 1975 р.,^[94] нині він універсальний, загаль­новизнаний, наділений юридичною силою на рівні jus cogens.

Принцип добросовісного виконання зобов'язань за міжнародним правом виник раніше за всі інші основні принципи — як часто вказують, «одночасно з міжнародним правом». Він був відомий як принцип «дого­вори повинні дотримуватися» (pacta sunt servanda), без якого саме існуван­ня міжнародного права було б неможливе, бо саме pacta sunt servanda — джерело юридичної сили цього права. Положенням п. 2 ст. 2 Статуту ООН принцип сформульовано так: «Всі члени Організації Об’єднаних На­цій добросовісно виконують взяті на себе за цим Статутом зобов’язання, щоб забезпечити їм права і переваги, які походять з належності до скла­ду членів Організації».^[95] Важливу роль у тлумаченні нормативного змісту принципу відіграють положення Віденських конвенцій про право міжна­родних договорів 1969 р.^[96] та 1986 р.^[97] Положення щодо відданості держав своїм міжнародним зобов’язанням, у тому чи іншому вигляді, закріплені практично в усіх конституціях, у законодавстві міститься механізм реалі­зації цього принципу міжнародного права.

Принцип суверенної рівності держав лежить в основі рис міжнарод­ного права, які визначаються насамперед тим, що його суб’єкти — рівносу- веренні держави (jus inter pares — «право рівних»). Основний зміст прин­ципу (згідно з п. 1 ст. 2 Статуту ООН, Декларацією про принципи між­народного права 1970 р.,^[98] пунктом І Декларації принципів Гельсінського заключного акту НБСЄ 1975 р.)^[99] полягає в тому, що держави зобов’язані поважати всі права, властиві суверенітетові інших, і не вчиняти жодних дій проти їхньої правосуб’єктності. Це стосується і невіднятного права держав визначати і проводити на свій розсуд свої міжнародні відносини відповідно до міжнародного права.^[100] Принцип суверенної рівності закрі­плено як основоположний у статутах міжнародних організацій системи ООН і значної більшості регіональних, відображено у багатосторонніх і двосторонніх міждержавних договорах.

Водночас необхідно усвідомлювати, що суверенна влада держави об­межена владою інших держав. Вже через це очевидна неспроможність кон­цепції абсолютного суверенітету. Як зазначав Г. Кельзен, «держави, що ма­ють обов’язки з міжнародного права, вже тому не суверенні».^[101] Крім того, не слід спрощувати проблему рівності, бо зумовлена об’єктивними чин­никами фактична нерівність держав лише підкреслює значення їх юри­дичної рівності.^[102]

Принцип невтручання у Статуті Організації Об’єднаних Націй (п. 7 ст. 2) сформульовано як заборону втручатися «у справи, по суті такі, які входять до внутрішньої компетенції будь-якої держави».^[103] Надалі зміст цього принципу розвинуто Декларацією ООН про неприпустимість втру­чання у внутрішні справи держав, захист їхньої незалежності та суверені­тету 1965 р.,^[104] Декларацією про принципи міжнародного права 1970 р.,^[105] Декларацією про недопустимість інтервенції і втручання у внутрішні спра­ви держав 1981 р.,^[106] Заключним актом НБСЄ 1975 р.,^[107] резолюціями Ради Безпеки ООН, зокрема Резолюцією про загрози міжнародному миру і без­пеці, спричинені терористичними актами № 1373 від 28.09.2001 р.^[108], тощо.

Відповідно до вказаного основного принципу суб’єкти міжнародно­го права зобов’язані утримуватися від безпосереднього або опосередко­ваного втручання у справи, що входять до компетенції держави, при реа­лізації нею як внутрішніх, так і зовнішніх функцій. Підкреслюючи значен­ня принципу невтручання, необхідно відзначити, що він не може служити «щитом» для урядів, які порушують зобов’язання з міжнародного права діями, вчиненими в межах власної території. Важливе й загальне визна­ння того, що певні питання, насамперед пов’язані із захистом прав люди­ни, не вважаються суто внутрішньою справою держав.

Принцип співробітництва держав, відображений у Статуті ООН (преамбула, п. З ст. 1, ст. 55), зобов’язує держави-члени «вести між­народне співробітництво у розв’язанні міжнародних проблем економіч­ного, соціального, культурного і гуманітарного характеру».^[109] У Декла­рації про принципи міжнародного права 1970 р. визначено, що держа­ви мають співпрацювати одна з одною незалежно від відмінностей їхніх політичних, економічних і соціальних систем.^[110] Цей принцип функціо­нальний, жодна держава не може існувати без міжнародного співробіт­ництва, це єдиний спосіб реалізації її інтересів. Міжнародні договори міс­тять юридичні зобов’язання держав співпрацювати одна з одною в тій чи іншій сфері (сферах): нерозповсюдження ядерної зброї,^[111] у боротьбі про­ти тероризму,^[112] проти транснаціональної організованої злочинності,^{[113] [114] [115] в охороні довкілля114,115 тощо. Водночас принцип співробітництва — це зна­чною мірою форма реалізації всіх інших міжнародно-правових принци­пів, що повинні застосовуватися відповідно до його приписів.}

Зазначене стосується найзагальнішого змісту основних принципів міжнародного права, їхня сутність, як продемонстровано у дальших розді­лах, набагато ширша, багатогранна, нині зміст принципів продовжує роз­криватися через нормотворчу конкретизацію та розвиватись надалі з ура­хуванням потреб світової спільноти в умовах інтенсифікації міжнародної взаємодії. При цьому зміст кожного принципу розвивається зі зміною ін­ших.^[116] Варто підкреслити, що всі принципи міжнародного права, тією чи іншою мірою, взаємопов’язані; кожен принцип треба розглядати, тлума­чити і застосовувати в контексті інших; про це прямо вказано в Деклара­ції про принципи міжнародного права 1970 р.^[117] та дальших міжнародно- правових актах. Так, Л. Тимченко вказує на неприпустимість виривання із загального контексту будь-якого з основних принципів міжнародного права й зведення його до абсолюту на шкоду іншим. Водночас він зазна­чає про певну ціннісну (не формально-юридичну) ієрархію, за якої цен­тральне місце в системі посідає принцип незастосування сили або погро­зи силою.^[118]

Можна погодитись з тезою, згідно з якою взаємопов’язаність прин­ципів проявляється й у тому, що права та обов’язки, передбачені ними, сформульовані таким чином, що принаймні у двох основних принципах знаходимо формулювання одного спільного правила поведінки. Отже, принципи органічно пов’язані в єдине ціле, в систему. І тому практично неможливо порушити тільки один окремо взятий принцип міжнародно­го права. Зазвичай порушується вся система основних принципів. А по­рушення конкретного принципу — це тільки «вхідний канал» неправомір­ної поведінки (дії або утримання від дії) в систему основних принципів.^[119]

Функції і ознаки основних нринцинів, місце в системі міжнарод­ного нрава та значення для світової снільноти. Розкриття сутності осно­вних принципів міжнародного права неможливе без звернення до змісту функцій, які вони виконують. І. Лукашук вказував: «Ці принципи, переду­сім, визначають основи взаємодії суб’єктів специфічним чином, закріплю­ючи основні права і обов’язки держав. Принципи виражають і охороня­ють комплекс загальнолюдських цінностей, в основі яких — такі найваж­ливіші цінності, як мир і співробітництво, права людини. Вони є ідейною основою функціонування і розвитку міжнародного права.

Принципи є фундаментом міжнародного правопорядку, і, таким чи­ном, визначають його політико-правовий образ. Принципи є критерієм міжнародної законності.

Як ядро системи міжнародного права, принципи здійснюють загальне авангардне регулювання при появі нових суб’єктів або нової сфери спів­робітництва. Нова незалежна держава уже зв’язана принципами міжна­родного права. Дія принципів була негайно поширена на співробітництво держав у космосі. Значна роль принципів в заповненні прогалин в міжна­родному праві».^[120]

В. Буткевич визначає такі функції основних принципів міжнародно­го права:

1. Зміцнення наявної системи міжнародних відносин та сприяння її передбачуваному розвиткові;

2. Сприяння становленню і розвитку системи міжнародного права як безпосередньо, так і шляхом об’єднання норм, інститутів та галузей навколо власних загальнообов’язкових правил;

3. Закріплення основних прав, обов’язків і законних інтересів суб’єктів міжнародного права, визначення основ їхньої взаємодії шляхом установлення правових статусів;

4. Забезпечення основних засад правотворчого і правозастосовчого процесів;

5. Зміцнення міжнародної законності, визначення її сутності;

6. Укріплення системи міжнародного правопорядку та визначення напрямів його розвитку;

7. Заповнення прогалин у міжнародному праві;

8. Формування і розвитку міжнародної правосвідомості (бо осно­вний масив норм сучасного міжнародного права — диспозитив­ні норми, які переважно залишаються маловідомими суб’єктам, крім, звичайно, тих, кого вони безпосередньо зобов’язують або наділяють правами, принципи міжнародного права несуть на собі основний тягар формування та розвитку міжнародної пра­восвідомості. Держави, політичні діячі та більшою мірою широкі кола громадськості часто оцінюють поведінку суб’єктів міжна­родного права насамперед за тим, як вони дотримувалися його основних принципів).^[121]

Μ. Баймуратов виділяє дві функції основних принципів: а) спри­яння стабілізації всього комплексу міжнародних відносин, обмежуючи їх певними нормативними рамками, і Ь) закріплення всього нового, що з’являється в практиці суб’єктів міжнародного права в рамках міжнарод­них відносин, і в такий спосіб сприяння їхньому розвиткові.^[122] Такий під­хід характерний для багатьох дослідників міжнародного права.

Іноді зазначають про три функції принципів: 1) головного системот- вірного фактора, що об’єднує норми, інститути, галузі, сприяє системному характерові функціонування міжнародного права; 2) нормативної основи як правотворчого, так і правозастосовчого процесів; 3) критерію закон­ності на всіх етапах функціонування міжнародного права.

О. Ханевський вказує на такі функції принципів міжнародного пра­ва: координаційна, регуляторна та охоронна. Сутність координаційної функції полягає в тому, що принципи — фундамент, на якому будують­ся міжнародні правовідносини, створюються нові норми. Принципи ви­ступають як норми міжнародного права, визначаючи правила поведінки суб’єктів. У цьому виявляється їхня регуляторна функція. Встановлюючи стандарти поведінки, заборони та юридичну відповідальність, принципи виконують охоронну функцію.^[123]1. Шаов концентрує увагу на виконанні основними принципами функції фундаменту міжнародного правопоряд­ку: останній дослідник означує як упорядковану систему міжнародних відносин на базі принципів і норм (насамперед основних принципів) су­часного міжнародного права.^[124]

Характеризуючи правову природу основних принципів міжнародного права, зазначимо, що більшість з них юридично обов’язкові на рівні норм jus cogens в розумінні статті 53 Віденських конвенцій про право міжнарод­них договорів 1969 р. та 1986 р., тобто це норми, що їх приймає і визнає міжнародна спільнота держав у цілому як норми, відхилення від яких не­допустиме і які можуть бути змінені тільки наступними нормами загаль­ного міжнародного права, що мали б такий же характер.^125,126 Зауважимо, що для представників радянської та російської доктрини характерне під­креслення імперативного характеру основних принципів міжнародного права. Так, Д. Фельдман вказував: «Особливе місце в системі міжнарод­ного права посідають основні принципи міжнародного права та інші ім­перативні правові норми, які становлять як би основу всієї системи, про­низують інші її елементи».^{[125] [126] [127] М. Філімонова вважає їхніми найважливіши­ми, найсутніснішими ознаками такі:}

- обов’язковість для всіх суб’єктів міжнародного права, через що на них не поширюється загальний принцип права «pacta tertiis пес по cent пес prosunt», що перекривається положенням п. 6 ст. 2 Статуту ООН: «Організація забезпечує, щоб держави, які не є її члени, діяли відповідно до цих принципів, бо це може виявитися необхідним для підтримання міжнародного миру і безпеки»;

- імперативний характер і примат відносно всіх інших норм між­народного права, які стають недійсними у разі невідповідності до положень основного принципу (ст. З Статуту ООН, ст. 53 Віден­ської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.);

- наявність зворотної сили щодо норм, які не відповідають осно­вному принципові, навіть тих, що виникли раніше нового прин­ципу (ст. 64 Віденської конвенції 1969 г.).^[128]

К. Бекяшев зазначає,^[129] що російська наука виходить з того, що якраз основні принципи — це насамперед імперативні міжнародно-правові нор­ми.^[130] На це ж вказує В. Толстих: «Вітчизняна доктрина визнає нормами jus cogens всі основні принципи міжнародного права»,^[131] наводячи приклад Г. Тункіна,^[132] Ю. Колосова,^[133] Г. Ігнатенка та О. Тіунова.^[134]

Саме так ці принципи розуміють і російські судові органи. У Поста­нові пленуму Верховного Суду РФ «Про застосування судами загальної юрисдикції загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів Російської Федерації» від 10.10.2003 р., серед ін­шого, вказано: «Під загальновизнаними принципами міжнародного права слід розуміти основоположні імперативні норми міжнародного права, що приймає і визнає міжнародна спільнота держав у цілому, відхилення від яких неприпустиме. До загальновизнаних принципів міжнародного пра­ва належить, зокрема, принцип загальної поваги прав людини і принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань».^[135]

Ставлення до цього питання у вітчизняній доктрині різне. Так, В. Бут­кевич вважає, що прихильники концепції «всі принципи — норми jus cogens» змішують юридичну силу принципу (а вона, безумовно, вища за юридичну силу звичайної норми) і стунінь обов’язковості сили цих прин­ципів у процесі нормотворення.

Хоча всі основні принципи сучасного міжнародного права юридично обов’язкові й підлягають безумовному виконанню, а в ієрархії норм між­народного права вони розташовані на «верхніх щаблях», не всі з них ма­ють характер jus cogens. Наприклад, виводити принцип добросовісного ви­конання міжнародних зобов’язань, хоча він і обов’язковий, принциповою вимогою сучасного міжнародного права, на ступінь норми jus cogens, озна­чає зробити механізм міжнародно-правового регулювання менш гнучким і ефективним, бо суб’єкти міжнародного права можуть відступити від між­народних зобов’язань шляхом укладення нового міжнародного догово­ру в разі докорінної зміни обставин (rebus sic stantibus) або утворення ім­перативної норми, якій суперечить відповідне міжнародне зобов’язання.

Крім того, до держави, яка порушила принцип незастосу- вання сили, може бути призупинена дія принципу добросовісно­го виконання міжнародних зобов’язань (п. З Резолюції Ради Безпеки О ОН № 670 від 25.09.1990 р. щодо агресії Іраку проти Кувейту).

Науковець вважає, що до імперативних не належать і принцип не­порушності державних кордонів (Заключний акт НБСЄ 1975 р. передба­чає, що кордони можуть змінюватися відповідно до міжнародного права, мирним шляхом і за домовленістю) та принцип самовизначення народів, бо юридично не встановлено суб’єкт його застосування (немає закріпле­ного означення поняття «народ»).^[136]

Водночас В. Буткевич зазначає, що основні принципи міжнародно­го права мають перевагу над іншими нормами цієї системи. Таку перева­гу закріплено у ст. 103 Статуту ООН, ст. 53 Віденських конвенцій про пра­во міжнародних договорів 1969 та 1986 рр. За цими міжнародно-правови­ми актами норми міжнародного права не можуть суперечити основним принципам. Якщо таке трапляється, то норми вважають нечинними, та­кими, що не можуть мати правових наслідків. Вони не підпадуть під за­хист міжнародного права. Основний принцип міжнародного права може бути змінений або скасований тільки новим принципом.^[137]

Л.Тимченко вважає: «Основними ці принципи називаються тому, що є принципами загального міжнародного права й поширюються на всіх суб’єктів міжнародного права, на відміну від галузевих міжнародно-пра­вових принципів. Загальновизнано, що основні принципи міжнародного права — це імперативні норми (jus cogens), тобто відхилення від них ані індивідуально, ані за згодою суб’єктів міжнародного права неприпустиме. Саме це забезпечує їхній універсальний характер, а в остаточному підсум­ку — стабільність і ефективність функціонування міжнародної системи. Це означає, що будь-яке порушення основних принципів міжнародного права з боку буд-якого суб’єкта міжнародного права призводить до запо­діяння серйозного збитку законним інтересам інших суб’єктів».^[138]

З цим погоджується М. Баймуратов, визначаючи такі особливості основних принципів, що «дозволяють їм посісти особливе місце в систе­мі норм міжнародного права»:

- вони універсальні норми міжнародного права, їх відрізняє неза­перечність і загальна обов’язковість;

- мають обов’язковий характер для всіх без винятку держав, неза­лежно від того, чи вони члени ООН, та інших суб’єктів міжнарод­ного права;

- мають першість стосовно всіх інших норм системи міжнародного права;

- основні принципи, як виняток із загальних правил дії міжнарод­но-правових норм, мають зворотну силу, що дозволяє їм поши­рювати свою дію на будь-яку норму, що виникла раніше самого принципу, аж до її скасування і невизнання пов’язаних із нею на­слідків;

- тільки діяння, що порушують основні принципи, розглядаються як міжнародні злочини;

- ці принципи можуть виступати правовою основою для регулюван­ня міждержавних відносин, коли нема прямого регулювання.^[139]

В. Лисик вказує і на те, що основні принципи міжнародного права містять зобов’язання erga omnes; мають універсальну сферу дії, тобто по­ширюються на всі відносини, які виникають між суб’єктами міжнародно­го права; вони комплексні та взаємопов’язані.^[140]

Незалежно від підходів, деякі з яких видаються дещо спірними, осно­воположне значення основних принципів у системі міжнародного пра­ва не викликає сумнівів у представників вітчизняної та світової науки міжнародного права, держав світу, міжнародних судових органів. Визна­ння цього постулату відображено, в тій чи іншій формі, у багатьох бага­тосторонніх і двосторонніх договорах, актах універсальних та регіональ­них міжнародних організацій, конституціях й інших актах внутрішньо­го законодавства, рішеннях міжнародних і внутрішньодержавних судо­вих органів тощо.

Така ж позиція загальна для науки міжнародного права. Як уже за­значено, А. Кассезе, приміром, вказував на «універсальну важливість»^[141] принципів, закріплених у Статуті ООН, як найвищих правових стандар­тів, «конституційних засад» світової спільноти, базових настанов для всіх суб’єктів міжнародного права;^[142] Г. Шварц єн б ерг ер вважав їх нормативним вираженням спільних найвищих цінностей людства;^[143] К. Томушат розгля­дає основні принципи як системотвірні елементи міжнародного правово­го порядку.^[144] Д. Лєвін визначав ці принципи фундаментом усієї системи норм, що формують міжнародне право в кожну епоху; принципи, на його думку, «займають у цій системі таке ж важливе місце, як, скажімо, консти­туційні норми в системі внутрішнього права окремої держави».^[145] Д. Фель­дман вказував: «... Винятково важлива роль відводиться основним прин­ципам міжнародного права, що пронизують зміст усіх його компонентів. Тим самим досягається доцільний і об’єктивно необхідний процес пра­вового регулювання міжнародних відносин. Усі інші принципи, незалеж­но від їхнього місця в ієрархії норм і сфери впливу, перебувають під бага- тоаспектним впливом основних принципів як імперативів міжнародно­го співробітництва».^[146]

А.Талалаєв зазначав, що саме завдяки основним принципам може іс­нувати єдина система міжнародного права, попри різноманіття за суттю і за формою вираження його норм.^[147] На думку О. Тіунова, ці принципи відіграють важливу роль у функціонуванні як міжнародного права зага­лом, так і його окремих галузей;^[148] вони, через свою фундаментальність і загальновизнаність, неприпустимість відходу від них, що продиктовано інтересами міжнародної спільноти держав в цілому, відіграють особливу роль для цілей співробітництва зі зміцнення міжнародної законності та міжнародного правопорядку.^[149]

В. Буткевич з цього приводу вказує: «Коли йдеться про ієрархіч­ну структуру міжнародного права, доцільно виділити передусім основні принципи міжнародного права як головні системоутворюючі засади цієї системи права. Саме принципи міжнародного права є індикатором від­повідності масиву норм міжнародного права потребам і засадам функці­онування системи права. І в разі невідповідності система міжнародного права відкидає такі норми. Поза основними принципами не може функ­ціонувати жоден інститут чи галузь, і навіть система міжнародного пра­ва в цілому».^[150] Можна погодитись і з тезою про оцінку цих принципів як найбільшого досягнення людства у сфері міжнародного права, бо саме вони окреслюють той шлях, відповідно до якого розвивається міжнарод­не право.^[151]

У Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. вказано, що добросовісне дотримання цих принципів має найважливіше значення для підтримки міжнародного миру і безпеки; політичні, економічні, со­ціальні зміни і науковий прогрес підвищують значення принципів і не­обхідність їх ефективнішого застосування в діяльності держав, хоч би де вона велася.^[152] У Декларації тисячоліття О ОН 2000 р. міститься теза про прихильність Об’єднаних Націй до цілей і принципів Статуту Організа­ції, які довели свою непідвладність часові й універсальний характер. За­значено, що їх актуальність і здатність бути джерелом натхнення зроста­ють в міру того, як країни і народи стають все взаємопов’язанішими і вза- ємозалежнішими (п. З).^[153] У Підсумковому документі Всесвітнього самі- ту ООН 2005 р. заявлено про прихильність до принципів міжнародного права, як непорушних основ більш мирного, процвітаючого і справедли­вого світу (п. 2), а також про рішучість сприяти їхньому суворому дотри­манню, встановити справедливий і міцний мир в усьому світі відповідно до цілей і принципів Статуту ООН (п. 5).^[154]

Серед великого масиву міжнародних договорів, сторони яких зобов’язались у своїх відносинах дотримуватись основних принципів, є договори, сторони яких — Україна та Російська Федерація: Угода про створення СНД 1991 р., україно-російські міждержавні договори про по­дальший розвиток двосторонніх відносин 1992 р., про дружбу, співробіт­ництво та партнерство 1997 р., Будапештський меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсю- дження ядерної зброї 1994 р. та інші.

О. Тіунов вказує на положення ч. 4 ст. 15 Конституції РФ («Загаль­новизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні догово­ри Російської Федерації — складова частина її правової системи. Якщо міжнародним договором Російської Федерації встановлено інші правила, ніж передбачені законом, то застосовуються правила міжнародного дого­вору»), особливість змісту якого — встановлення того, що частину пра­вової системи становлять, з одного боку, визначені категорії норм міжна­родного права («загальновизнані принципи і норми»), з іншого — одна з форм вираження норм — міжнародні договори. Форми вираження за­гальновизнаних принципів і норм у названій статті Конституції не вказа­но. На думку науковця, таке поєднання різних юридичних категорій: норм («загальновизнаних») і однієї з форм їхнього вираження («договорів») як частини російської правової системи потребує відповіді: які форми вира­ження властиві загальновизнаним принципам і нормам? Він зазначає, що в сучасному міжнародному праві ці принципи і норми втілені як у форму міжнародного договору, так і у форму міжнародного звичаю. Формулю­вання Конституції Росії пов’язане з прагненням законодавця окремо від­значити загальновизнані принципи і норми міжнародного права як осо­бливо важливі його положення, що мають принципове значення для за­хисту глибинних інтересів держав і народів та забезпечення міжнародного співробітництва. Саме в цьому проявляється їхня соціальна роль та запи- таність міжнародною спільнотою держав.^[155]

Загальна позиція російської доктрини міжнародного права щодо по­ложень ч. 4 ст. 15 Конституції — визнання того, що в ній йдеться саме про основні принципи міжнародного права, як виду норм jus cogens, що ма­ють пріоритет (вищу юридичну силу) щодо договірних норм міжнарод­ного права. Наприклад, О. Шведов констатує: «Загальновизнані принци­пи міжнародного права як його основоположні норми, що діють неза­лежно від вираження згоди на їх дотримання, мають пріоритетну юри­дичну силу і для інших елементів системи міжнародного права, і для системи національних джерел права».^[156] Є. Єршова спростовує можли­вість розуміння відповідної норми Конституції Російської Федерації як такої, що потребує згоди РФ із загальним визнанням принципу, зокре­ма щодо Росії, для його обов’язковості для цієї держави, бо «якщо кож­на держава буде для себе визначати, чи вважає вона той чи інший осно­вний принцип обов’язковим, то втратиться сенс їх загальновизнаності, загальнообов’язковості та імперативності».^[157]

Μ. Філімонова в цьому контексті наводить приклад уже згаданої Постанови пленуму Верховного Суду РФ від 10.10.2003 р.,^[158] у якій вказа­но на особливе значення основних принципів і норм міжнародного пра­ва та «необхідність реалізації положень міжнародного права на внутріш­ньодержавному рівні», бо «вони визначають сенс, зміст і застосування за­конів, діяльність законодавчої і виконавчої влади, місцевого самовряду­вання і забезпечуються правосуддям» (п. І).^[159]

Визнання Росією саме такої правової сили за основними принципа­ми міжнародного права підтверджується навіть заявами про необхідність скасувати норму ч. 4 ст. 15 Конституції РФ. 26.02.2015 р. голова Слідчого комітету Росії О. Бастрикін висловився так: «У Конституції Російської Фе­дерації опинилося положення про безумовний пріоритет норм міжнарод­ного права над національним законодавством (цей принцип також внесе­ний і до Кримінально-процесуального кодексу Росії)... Практика, особливо міжнародні події останнього часу, показує, що вказане становище працює проти інтересів Росії і вміло використовується західними опонентами... Видається, що усунення в нашому законодавстві цих, образно кажучи, диверсій правового регулювання зміцнить незалежність РФ у правовій сфері, поверне його до кращих традицій вітчизняного судочинства».^[160] Можливо, під «кращими традиціями судочинства» мається на увазі відо­ма радянська практика 30-х рр. минулого століття. Втім колишній суддя Конституційного суду Т. Морщакова, коментуючи ініціативу Бастрикіна, зазначила, що зміна першого та другого розділів Конституції, які визна­чають права і свободи людини і громадянина, неможлива. Для цього по­трібно прийняти нову Конституцію.^[161] Російські високопосадовці вказа­ну ініціативу не прокоментували.

Значення принципів міжнародного права для сучасності цілком усві­домлює світова спільнота і, що важливо, воно безпосередньо пов’язується з подіями україно-російського конфлікту. Так, у Резолюції ГА ООН «Про підтримку територіальної цілісності України» № 68/262 від 27.03.2014 р. вказано на наявність у всіх держав зобов’язань дотримуватися в міжна­родних відносинах принципів незастосування сили або загрози силою; розв’язувати міжнародні спори мирними засобами; на заборону дій, спря­мованих на часткове або повне порушення територіальної цілісності, на­ціональної єдності держави або країни,^[162] йдеться і про базові елементи принципів суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи.

У Гаазькій декларації голів держав Великої сімки, Європейської Ради та Європейської Комісії від 24.03.2014 р. йдеться: «Міжнародне право заборо­няє захоплення частини території чи всієї території іншої країни із засто­суванням примусу чи сили. Діяти так — означає порушувати принципи, на яких будується міжнародна система» (п. 2); «Очевидне порушення міжна­родного права — серйозний виклик верховенству права в усьому світі та має викликати тривогу всіх націй. У відповідь на порушення Росією суве­ренітету та територіальної цілісності України ми наклали цілу низку санк­цій проти Росії...» (п. 3); «Росія має... почати дискусії з Урядом України та відкритися пропозиціям щодо міжнародного посередництва та моніто­рингу, які б спрямовувалися на розв’язання будь-яких законних занепоко­єнь» (п. 4).^[163] Отже, в Декларації вказано на принципи незастосування сили або погрози силою, територіальної цілісності, суверенної рівності, мирно­го розв’язання спорів, однак з її змісту прямо походить, що йдеться і про інші основні принципи як такі, «на яких будується міжнародна система».

У Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи «Останні по­дії в Україні: загрози функціонуванню демократичних інституцій» № 1988 від 09.04.2014 р. йдеться про важливість принципів Статуту ООН, Заключного акта НБСЄ та Статуту Ради Європи.^[164] Положення схожого змісту містяться і в інших актах міжнародних організацій та Єв­ропейського Союзу, спільних деклараціях держав, заявах держав, ухвале­них упродовж 2014-2015 рр.

23.02.2015 р. на засіданні Ради Безпеки ООН представниця США С. Пауер заявила: «....Якщо «народи Об’єднаних Націй» підтвер­джують свою прихильність до цілей і принципів Статуту ООН, ми пови­нні розглядати їх саме таким чином, як передбачено цим актом: як план об’єднання всіх держав для забезпечення миру, безпеки і прав людини в усьому світі, а не як засіб розділення і перешкоджання цим найважливі­шим зусиллям... Наша увага прикута до таких людей, як українські діти і літні люди, що опинилися в пастці в Дебальцевому, залишені в підва­лах, коли сепаратисти — з російською зброєю, навчанням і сприянням — обстрілювали місто ракетами і мінами вже після досягнення угоди про припинення вогню. Якщо ми продовжимо розглядати ситуацію щодо та­ких людей як центр наших зусиль, то ефективніше виконуватимемо наші спільні обов’язки та відповідати спільному баченню, які втілені в нормах Статуту щодо цілей і принципів».^[165]

У лютому 2015 р. на 51-й Мюнхенській конференції з безпеки феде­ральний канцлер Німеччини А. Меркель заявила: «...Друга світова війна і Голокост, розв’язані Німеччиною, що явили собою зраду всіх цінностей цивілізації, завершені 70 років тому. Після цього жаху, після десятиліть і століть кровопролиття, стало можливим створити новий порядок між­народних відносин, спрямований на постійне забезпечення мирного спі­віснування народів. Організація Об’єднаних Націй, Північноатлантич­ний альянс та Європейський Союз — ключові елементи цього порядку... Підписаний 40 років тому Заключний акт НБСЄ визнав принципи непо­рушності кордонів, мирного розв’язання спорів і невтручання у внутріш­ні справи інших держав. Це було важливим етапом на довгому шляху бо­ротьби проти «холодної війни»...

Сучасний міжнародний порядок базується на усвідомленні гірко­го досвіду двох світових воєн. Він бере свою силу в основних принципах міжнародного права, свободі і нашій рішучості об’єднатись і захищати ці цінності. Це фундамент, який дозволяє народам жити у мирі та стабіль­ності, принаймні тут, в Європі».^[166]

Тоді ж віце-президент США Д. Байден заявив: «Америка і Європа нині проходять випробування. Президент Путін повинен зрозуміти, що світ змінився. Ми діями підтверджуємо основні фундаментальні принци­пи, на яких базується свобода і стабільність в Європі... Вони полягають у непорушності кордонів, відмові від сфер впливу, суверенному праві дер­жав самостійно обирати до яких союзів належати... І знову ж таки, як за­значила пані канцлер, для того, щоб захистити ці важливі принципи, ми повинні бути сконцентровані на відповіді на великі загрози для проекту єдиної Європи, вільної і мирної».^[167]

Міністр закордонних справ ФРН Ф.-В. Штайнмаєр висловив позицію, згідно з якою конфлікт в Україні, від самого початку, приклад загрози най­важливішим елементам міжнародного порядку. Йдеться про протистоян­ня між мирним порядком, який крок за кроком впровадили держави Єв­ропи на основі міжнародного права і права держав на самовизначення і, з іншого боку, логікою політики сили і сфер впливу, нехтуванням норма­ми, у тому числі шляхом застосування сили.^[168]

Прикметно, що визнання значення основних принципів міжнарод­ного права постійно декларує і російське керівництво. Наприкінці серп­ня 2008 р. тодішній президент РФ Д. Медведєв заявив: «Я буду при прове­денні зовнішньої політики основуватися на таких позиціях. Насамперед Росія визнає першість основоположних принципів міжнародного пра­ва, які визначають відносини між цивілізованими народами...»^[169] У трав­ні 2013 р. він, перебуваючи вже на посаді прем’єр-міністра, підкреслив: «Багато речей зазнали змін, але є наріжні юридичні позиції, що не підля­гають ніякому переосмисленню. Наприклад, принципи міжнародного пра­ва. Людство витратило дуже багато часу і сил в XIX — XX століттях, щоб їх створити, і ми не повинні їх поховати, навіть у період криз або з яки­хось інших причин».^[170]

У лютому 2012 р. В. Путін, як кандидат на посаду президента, у сво­їй програмній статті «Росія та мінливий світ» вказав: «Як і раніше, вва­жаю, що до найважливіших постулатів належать неподільний характер безпеки для всіх держав, неприпустимість гіпертрофованого застосу­вання сили і безумовне дотримання основоположних принципів міжна­родного права. Нехтування всім цим веде до дестабілізації міжнародних відносин...».^[171] Заяви подібного змісту постійно лунали від представників Російської Федерації і в розпал конфлікту з Україною. У грудні 2014 р. пре­зидент РФ на своїй щорічній підсумковій прес-конференції вказав на не­обхідність при розв’язанні конфлікту на сході України «виходити з осно­воположних принципів міжнародного права».^[172] У зверненні до Б. Обами напередодні 2015 р. Путін підкреслив, що «російсько-американське парт­нерство могло б успішно розвиватися, спираючись на принципи рівно­правності і взаємної поваги».^[173]

23 лютого 2015 р. на засіданні РБ ООН міністр закордонних справ С. Лавров заявив: «Статут ООН залишається наріжним каменем усієї між­народної системи. Звід відображених у ньому принципів являє собою най­важливіше джерело міжнародного права, основу кодексу поведінки дер­жав на світовій арені, фундамент великої системи міжнародних договорів і угод, що постійно розвивається...»^[174] 10 березня 2015 р. він же підкрес­лив, що «Росія виступає за повагу міжнародного права в усій повноті за­кріплених у ньому і, зокрема, в Статуті ООН, принципів... Усі вони, згід­но з численними тлумаченнями експертів міжнародного права, мають рів­ний статус, і жоден з цих принципів не переважає над іншим, сприйма­ти їх можна тільки сукупно».^[175] Такі ж заяви типові для інших офіційних представників Росії.

Отже, очевидно, що основні принципи розглядаються як ключо­ві не лише для міжнародного права, а й для міжнародних відносин зага­лом; вказані системи, звісно, тісно пов’язані, однак йдеться не лише про це. Основні принципи закріплюють і охороняють засади міжнародних відносин, сприяють нормальному функціонуванню та розвиткові міжна­родної системи; визначають зміст і методи співпраці держав як у тради­ційних, так і в нових сферах; забезпечують пріоритет загальнолюдських інтересів і цінностей — миру і безпеки, життя, здоров’я та основних прав людини, співробітництва у боротьбі зі спільними загрозами, охороні на­вколишнього середовища.

Так, повага до принципів територіальної цілісності та непорушності кордонів держав — необхідна умова для міжнародного миру та безпеки. Порушення принципів незастосування сили чи погрози силою та мирно­го розв’язання міжнародних спорів не просто загрожують, а безпосеред­ньо руйнують стан миру.

Зрозуміло, що нехтування принципами добросовісного виконання міжнародних зобов’язань, суверенної рівності держав і співробітництва унеможливлює розв’язання проблем сучасності, актуальних, тією чи ін­шою мірою, для всіх держав світу — міжнародного тероризму, транскор­донної злочинності, забруднення довкілля. Порушення принципу невтру­чання у внутрішні справи суттєво обмежує можливості співпраці держав у розв’язанні цих та інших проблем.

Слід зауважити, що обов’язкова умова — дотримання основних прин­ципів міжнародного права не лише у міжнародних відносинах, а й при ре­алізації державами своїх внутрішніх функцій у відповідних випадках. На­приклад, загальновизнано, що масові порушення прав людини в окремих державах становлять загрозу міжнародному мирові та безпеці.

Водночас при визнанні ролі основних принципів міжнародного пра­ва, важливо досліджувати та правильно розуміти сутність комплексу принципів як єдиної системи, ґрунтовно аналізувати сучасні підходи до визначення нормативного змісту, тлумачити правові приписи кожного з них, приділяючи увагу співвідношенню та взаємозв’язку з іншими. Така потреба значною мірою пояснюється зловживаннями, за яких правомір­ність протиправних дій намагаються обґрунтувати перекрученим «розу­мінням» змісту основних принципів, що проголошують політики і нада­лі просувають «правильні дослідження» представників доктрини. Зазна­чене особливо актуальне для принципу рівноправності і самовизначен­ня народів, перекрученням змісту якого користуються у ситуаціях і щодо Кримського півострова, і щодо частини Донецької і Луганської областей.

Загалом, не буде перебільшенням твердження про те, що основні принципи міжнародного права являють собою фундамент світового по­рядку, без яких саме його існування неможливе. Грубі порушення цих принципів перетворюють систему на «право сильного», неминуче створю­ють загрозу міжнародному мирові та безпеці, й найчастіше врешті-решт руйнують їх. Досвід останніх десятиріч (агресія Іраку проти Кувейту, ві­йна в колишній Югославії, етнічні чистки в Косові, російсько-грузинський збройний конфлікт, інші конфлікти на пострадянському просторі, які ак­тивно роздмухувала та підтримувала Росія, тощо) демонструє, що ці цін­ності опиняються в небезпеці лише тоді, коли основними міжнародно- правовими принципами нехтують заради досягнення політичних цілей.

Очевидно й те, що загальний економічний і соціальний прогрес люд­ства можливий тільки за умови неухильного дотримання основних прин­ципів міжнародного права, бо в сучасному світі лише це гарантує досяг­нення необхідних для прогресу умов — співробітництва держав на основі рівності та взаємної поваги до суверенітету при забезпеченні стану миру та безпеки.

Отже, основні принципи являють собою «десять заповідей міжнарод­ного права», ключових для цієї системи, без яких її існування неможли­ве. Однак це ж правильно і для системи міжнародних відносин, сучасного світового порядку, який, заснований на співпраці держав в умовах миру, може зберігатись лише при загальному визнанні та повазі цих принципів.

Виходячи з наведеного, ознаками основних принципів міжнародно­го права можна вважати такі:

- загальне визнання суб’єктами міжнародного права як обов’язкових норм, що регулюють ключові аспекти їхніх відносин;

- фундаментальне значення для системи міжнародного права як ядра, навколо якого будується ця система;

- закріплення принципами основних прав та обов’язків суб’єктів міжнародного права, визначення основ їхньої взаємодії;

- особливий характер принципів, більшість з яких — норми jus cogens, але всі вони мають перевагу над іншими нормами міжна­родного права, останні є недійсними, якщо суперечать основним принципам;

- порушення основних принципів веде до серйознішої відпові­дальності, аніж порушення інших міжнародно-правових норм;

- системність, комплексність, взаємопов’язаність і взаємообумов- леність принципів, що передбачає, зокрема, порушення системи принципів при нехтуванні приписами одного або кількох;

- визначальна роль основних принципів для поступального розви­тку міжнародного права.

Отже, основні принципи міжнародного права можна визначити як систему загальновизнаних норм, що регулюють головні аспекти відносин між суб’єктами міжнародного права, в юридичному сенсі мають перевагу над іншими його нормами, відіграють провідну роль у забезпеченні ефек­тивного застосування і розвитку міжнародного права, розвитку міжнарод­них відносин і прогресу світової спільноти загалом.

Ці характеристики основних принципів зумовлюють очевидність того, що нинішні події, пов’язані з україно-російським збройним конфлік­том, актуалізують потребу всебічного та обґрунтованого оцінення дій РФ з міжнародно-правового погляду, яке обов’язково повинно передбачати ре­тельний, всебічний, повний, об’єктивний, неунереджений аналіз природи, сутності, нормативного змісту, сучасних підходів до тлумачення основних принципів як фундаментальних засад міжнародного права, при акценту­ванні уваги саме на зіставленні з поведінкою Росії та її оціненні в контек­сті відповідних норм міжнародного права. Вказане підтверджується тими оцінками основних принципів, які надають представники держав і між­народних організацій у зв’язку з нинішніми подіями.

Перед дослідженням кожного принципу під цим кутом зору, наго­лосимо лише на кількох моментах. По-перше, підкреслимо, що ствер­джуючи про наявність у Російської Федерації міжнародно-правових зобов’язань поважати принципи міжнародного права, ведемо мову не лише про зобов’язання erga omnes та кожною державою світу, передбаче­ні, зокрема, Статутом ООН, або перед визначеними державами відповід­но до актів регіонального характеру, багатосторонніх і двосторонніх до­говорів, а й про зобов’язання РФ безпосередньо перед Україною дотриму­ватися всіх основних принципів у відносинах з нашою державою, про що прямо вказано у міжнародних угодах. Йдеться про норми багатьох з них (і багатосторонніх, і двосторонніх); наразі виокремимо Угоду про ство­рення Співдружності Незалежних Держав 1991 р., міждержавні догово­ри про подальший розвиток двосторонніх відносин 1992 р., про дружбу, співробітництво та партнерство 1997 р., Будапештський меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нероз- повсюдження ядерної зброї 1994 р.

По-друге, оцінюючи дії Росії щодо нашої держави, слід чітко усвідом­лювати та повною мірою враховувати взаємозв’язок усіх основних прин­ципів як компонентів єдиної специфічної системи. Взаємопов’язаність особливо виразно проявляється у випадку грубих порушень норм jus cogens, наприклад при військовій агресії, спрямованій на захоплення те­риторії іншої держави. У таких ситуаціях може йтися про порушення всіх десяти основних принципів міжнародного права. Втім і менш серйозні, на­приклад економічний тиск на державу з метою її примусу до відмови від укладення міжнародного договору чи від реалізації положень чинного до­говору, також кваліфікуються як комплексні порушення ряду принципів (невтручання, суверенної рівності, співробітництва держав, добросовіс­ного виконання міжнародних зобов’язань).

Взаємопов’язаність і взаємообумовленість основних принципів між­народного права чітко простежується впродовж цього дослідження при аналізі конкретних дій Російської Федерації щодо України.

По-третє, масштаб та особливості подій 2014-2015 рр. зумовлюють те, що не лише держави європейського регіону, а й світова спільнота загалом, безсумнівно, зацікавлена в забезпеченні припинення таких грубих пору­шень міжнародного права, як військова агресія, окупація, анексія терито­рії та інші види діянь проти територіальної цілісності та правосуб’єктності України. Це пов’язано не тільки з процесом ядерного роззброєння, який поставлено під пряму загрозу, бо конфлікт та події, що його супроводжу­ють змушують інші держави не слідувати прикладу України і не відмов­лятись від ядерної зброї або програм її розроблення (про що, з-поміж ін­ших, зазначила А. Меркель у лютому 2015 р.: «Яка держава відмовиться від ядерної зброї, якщо ми не здатні гарантувати забезпечення її терито­ріальної цілісності?»),^[176] а й із загрозою миру та безпеці у світі загалом.

У цьому контексті варто навести тезу Д. Маккейна, який у верес­ні 2014 р. заявив: «Президент Обама спробував виправдати свою відмову надати Україні оборонну зброю, стверджуючи, що події в Україні не явля­ють собою пряму загрозу Сполученим Штатам. Але, як зазначив Прези­дент Порошенко, криза серйозніша. Агресія Росії загрожує всьому світо­вому порядку та засадам існування Європи, єдиної, вільної і мирної, для досягнення чого Америка і наші партнери зробили так багато з часів Дру­гої світової війни. Якщо нині ми відмовимося відстоювати наші принци­пи і цінності, не тільки авторитет глобального лідерства Америки опи­ниться під загрозою, а й ми дамо небезпечний сигнал іншим диктаторам і агресорам, що вони можуть примусити світ підкоритись. Сполучені Шта­ти мають зобов’язання щодо цінностей, якими ми дорожимо, допомага­ти людям, що захищають свою свободу і свої країни від агресії тиранів. Ганьба нам, якщо ми не дотримаємось цих принципів і не надамо Украї­ні необхідну їй допомогу».^[177] Зрозуміло, що такі твердження справедли­ві не лише щодо США та інших гарантів територіальної цілісності Украї­ни, або загалом найвпливовіших держав світу, а щодо всіх членів міжна­родної спільноти.

По-четверте, підкреслимо загальне визнання того, що більшість осно­вних принципів міжнародного права — норми jus cogens, порушення яких зумовлюють серйозніші наслідки, ніж «звичайні» міжнародно-протиправ­ні діяння, і нагадаємо підхід радянської доктрини, який підтримує росій­ська — всі основні принципи розглядаються як норми jus cogens.

По-п’яте, слід зауважити про класифікацію основних принципів та порядок їх розгляду. Зрозуміло, що такий поділ умовний, бо всі принци­пи взаємопов’язані, й кожен з них має значення для всієї міждержавної системи. Однак багато дослідників проводили класифікацію, наприклад І. Шаов вказав на те, що вона практично корисна, бо регуляційна роль окремих принципів проявляється переважно в різних сферах міжнарод­них відносин. З урахуванням цього, автор надав таку класифікацію осно­вних принципів міжнародного права: принципи мирного співіснування держав незалежно від їхніх економічних, соціальних і політичних систем; принципи, що безпосередньо стосуються підтримки міжнародного миру і безпеки; загальні принципи міжнародного співробітництва.^[178] Н. Блато- ва запропонувала розділяти принципи на такі труни: принципи, що забез­печують мирне співробітництво держав; принципи, які захищають права людини, народів і націй; принципи, що забезпечують загальний мир і без­пеку.^[179] Цю класифікацію в різних варіаціях часто використовують пред­ставники науки міжнародного права у пострадянських державах.

Втім це ж, дещо меншою мірою, стосується концепції історичного (хронологічного) підходу до класифікації принципів відповідно до фор­маційних критеріїв, обґрунтованого тим, що становлення сучасного між­народного права відбувалось у другій половині XX ст. і пов’язане насам­перед з головною подією періоду — завершенням Другої світової війни та створенням ООН. Виходячи із цього, принципи поділяють на достатут- ні, статутні, тобто ті, що увійшли до міжнародного права разом із Стату­том ООН, і післястатутні або нові принципи міжнародного права. Цей підхід, за М. Філімоновою, не тільки фіксує часовий показник, але й свід­чить про якісні зміни системи принципів та міжнародного права зага­лом: так, Статут ООН, на думку автора, надав статус основних принци­пові заборони застосування сили або погрози силою (п. 4 ст. 2), мирного розв’язання міжнародних спорів (п. З ст. 2), поваги прав і основних сво­бод людини (п. З ст. 1) тощо.^[180]

Зазначають і те, що раз спільних загальновизнаних критеріїв форму­вання класифікації основних принципів міжнародного права нема, до­цільніше керуватися міжнародно-правовими актами: відповідно до них основні принципи поділяють на універсальні; регіональні; локальні чи партикулярні.

Кожен із підходів має як позитиви, так і негативи, однак враховую­чи інтегрованість, системний взаємозв’язок, взаємозалежність основних принципів міжнародного права, місце кожного з них у системі, й передусім з огляду на предмет цього дослідження — відносини, пов’язані з україн­сько-російським міждержавним конфліктом, ці принципи розглянуто без розподілу на труни, в такому порядку: незастосування сили та погрози си­лою; територіальної цілісності; непорушності кордонів; рівноправності і самовизначення народів; поваги прав і основних свобод людини; мирного розв’язання спорів; добросовісного виконання міжнародних зобов’язань; суверенної рівності держав; невтручання у внутрішні справи і принцип співробітництва. Водночас підкреслимо неієрархічність принципів і сис- темотвірне значення кожного з них.

Висновки. Аналіз загального змісту, правової природи, ознак, функ­цій основних принципів міжнародного права дозволяє дійти висновку, що основні принципи являють собою систему загальновизнаних норм, які регулюють головні аспекти відносин між суб’єктами міжнародного пра­ва, в юридичному сенсі мають перевагу над іншими його нормами, віді­грають провідну роль у забезпеченні ефективного застосування і розви­тку міжнародного права, розвитку міжнародних відносин і прогресу сві­тової спільноти загалом.

Десять основних принципів, закріплених у Статуті ООН, Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Декларації принципів Заключ­ного акта НБСЄ 1975 р., розвинутих у низці інших міжнародно-правових актів, становлять єдину систему, компоненти якої взаємопов’язані, взає- мообумовлені, комплексно поєднані. Ці властивості мають важливе, по­декуди першочергове значення при тлумаченні нормативного змісту кож­ного з основних принципів.

Головними ознаками основних принципів міжнародного права мож­на вважати їхнє загальне визнання суб’єктами міжнародного права як обов’язкових норм, що регулюють ключові аспекти відносин; фунда­ментальне значення для системи міжнародного права як ядра, навколо якого будується ця система; закріплення принципами основних прав та обов’язків суб’єктів міжнародного права, визначення основ їхньої вза­ємодії; особливий характер принципів, більшість з яких — норми jus cogens (при цьому всі вони мають перевагу над іншими нормами міжна­родного права і останні не чинні, якщо суперечать основним принци­пам); порушення основних принципів веде до серйознішої відповідаль­ності, аніж порушення інших міжнародно-правових норм; комплексність і взаємопов’язаність основних принципів міжнародного права, що перед­бачає, зокрема, порушення системи принципів при нехтуванні приписами одного або кількох; визначальна роль принципів для поступального роз­витку міжнародного права.

Основні принципи являють собою «десять заповідей міжнародного права», ключових для цієї системи, без яких саме її існування неможли­ве. Це почасти зумовлює і їхнє значення для стійкості системи міжнарод­них відносин. Вона, як і сучасний світовий порядок, заснована на співпра­ці держав в умовах миру, та може зберігатись лише при загальному визна­нні та повазі цих принципів. Визнання міжнародною спільнотою загрози основним міжнародно-правових принципам у зв’язку з агресивною ві­йною Російської Федерації проти України демонструється протягом 2014- 2015 рр. шляхом внесення відповідних положень до актів універсальних і регіональних міжнародних організацій, Європейського Союзу, держав і груп держав, заяв світових лідерів.

Це значною мірою пов’язано з важливою тенденцією, зумовленою низкою чинників, притаманних сучасним процесам розвитку світової спільноти (глобалізація, інтенсифікація всього спектру міжнародних від­носин, розвиток озброєнь, удосконалення методів діяльності транскор­донних злочинних угруповань, міжнародного тероризму) — грубі пору­шення комплексу основних принципів, і передусім тих, які прямо стосу­ються підтримання міжнародного миру, стають небезпечними для світо­вої спільноти загалом, а не лише для відповідного регіону.

Важливо при аналізі подій, пов’язаних з агресивною війною РФ проти України, в контексті основних принципів міжнародного права, враховува­ти наявність юридичних зобов’язань Російської Федерації безпосередньо перед нашою державою поважати ці принципи у відносинах з нею, закрі­плених у багатьох чинних багатосторонніх і двосторонніх міжнародних договорах, і розглядати конкретний зміст цих зобов’язань.

При проведенні дослідження виходимо саме із зазначених передумов.