Міждержавні снори: основні положення сучасного міжнародного нрава
Розглядаючи принцип мирного розв’язання міжнародних спорів, важливо передусім вказати на відмінності між ключовими поняттями. У міжнародному праві нема загальновизнаних і належним чином закріплених визначень понять «міжнародна ситуація», «міжнародний спір», «міжнародний конфлікт».
У Статуті ООН використовуються терміни «ситуація, яка може призвести до міжнародних незгод або викликати спір» або «спірна ситуація» (ст. 34-36, ст. 40).[1269] Основна ознака ситуації — наявність суперечностей між сторонами, що проявляються у зіткненні інтересів, несумісності цілей,[1270] однак при цьому чітко окреслених вимог однієї держави до іншої нема.[1271] Відносини держав можуть бути ворожі загалом, але при цьому чітко визначеного предмета, з приводу якого одна з них висуває претензії іншій (або ж претензії взаємні), немає.[1272]Що стосується міжнародного спору, то у справі Мавроматтіс (1924 р.) Постійна палата міжнародного правосуддя визначила це поняття як «незгоду із правом або фактом, конфлікт правових позицій або інтересів двох сторін».[1273] Ознакою міжнародного спору при цьому вказано наявність претензій однієї сторони спору, відкинутих іншою.[1274] Міжнародний Суд ООН неодноразово посилався на це визначення, зокрема у справі про Південно-Західну Африку (Ефіопія та Ліберія проти Південної Африки), рішення з якої він ухвалив 1966 р./[1275]>[1276] у справі про сухопутну територію, острови та морський кордон (Сальвадор проти Гондурасу) 1992 р.,[1277] про Східний Тімор (Португалія проти Австралії) 1995 р.,[1278] про територіальний та морський спір (Нікарагуа проти Колумбії) 2012 р.[1279] тощо. 1971 р. при розгляді справи про Намібію МС ООН визначив, що основна риса, яка відрізняє міжнародний спір від ситуації, — наявність виявлених і сформульованих розбіжностей держав щодо предмета спору.[1280]
Обов’язкові елементи міжнародного спору, які відрізняють його від ситуації, — предмет спору і взаємонесумісні позиції сторін спору, обґрунтовані нормами міжнародного права.
Р. Білдер, віднісши до істотних елементів міжнародного спору специфічність незгоди (наявність чітко визначеного предмета спору, з приводу якого сторони висловлюють різні позиції) і конфлікт правових позицій, визначив, що останній виражається в тому, що принаймні одна зі сторін певним чином повідомляє: вона має право на щось, що якимось чином стосується другої сторони, а друга повідомляє про відмову прийняти ці претензії або пред’являє зустрічні вимоги. Такі повідомлення можуть бути зроблені шляхом оголошення заяв, надсилання дипломатичних нот, вчинення спеціальних дій або іншим чином.[1281]Отже, як слушно зазначає К. Бекяшев, для наявності спору недосить констатації самої лише різниці в поглядах сторін з питання права чи факту або ж їхніх інтересів. Така розбіжність повинна бути об’єктивно виражена в офіційних діях, принаймні однієї з них.[1282]
Щодо видів міжнародних спорів, то в Статуті ООН використано термін «спори юридичного характеру» (п. З ст. 36), щоправда, про інші, наприклад про «спори політичного характеру», прямо не йдеться. У Статуті Міжнародного Суду ООН класифікація спорів проведена відповідно до предмету, виділено спори щодо тлумачення договору; будь-якого питання міжнародного права; наявності факту порушення міжнародного зобов’язання; відшкодування за порушення міжнародного зобов’язання (п. 2 ст. З6).[1283] Звичайно, цей перелік не вичерпний.
Крім того, Статут ООН містить поділ спорів на дві категорії (ст. 34): особливо небезпечні, продовження яких може загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки та інші спори (п. 1 ст. 33, п. 1 ст. 35, п. 1 ст. 36). Статут не містить критеріїв поділу спорів на зазначені дві категорії, надаючи повноваження щодо розв’язання цього питання Раді Безпеки. Відповідно до ст. 34 Статуту РБ ООН уповноважена розслідувати будь-який спір або ситуацію, яка може призвести до міжнародних незгод або викликати спір, для визначення того, чи може продовження цього спору або ситуації загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки, чи ні.
Як бачимо, небезпечними визнано не тільки спори, а й ситуації.Важливо відзначити, що Міжнародний Суд ООН ніколи не відмовлявся від розгляду спору у зв’язку з його політичним характером, хоча відповідні заперечення проти його компетенції кілька разів висувалися. Наприклад, у рішенні у справі про дипломатичний та консульський персонал США в Тегерані 1980 р. МС ООН зазначив: «Тоді як ст. 12 Статуту ООН чітко забороняє Генеральній Асамблеї робити які-небудь рекомендації, що стосуються спору або ситуації, коли Рада Безпеки виконує свої функції щодо цього спору або ситуації, ні Статут, ні Статут Суду не містять схожого обмеження щодо виконання функцій Суду. Причини очевидні: саме Суд, як головний судовий орган ООН, має компетенцію розв’язувати будь-яке юридичне питання, з приводу якого можуть виникнути розбіжності сторін спору; розв’язання цих юридичних питань Судом може відігравати важливу й іноді визначальну роль у мирному врегулюванні спору» (пар. 40).[1284]
У рішенні у справі про військову на напіввійськову діяльність у Нікарагуа (рішення 1984 р. щодо компетенції Суду і прийнятності заяви) МС ООН зазначив: «... Той факт, що питання було передане до Ради Безпеки не повинен перешкоджати його розглядові Судом; обидві процедури можуть відбуватися паралельно» (пар. 93); «Рада виконує функції політичного характеру, тоді як Суд виконує чисто судові функції. Отже, обидва органи можуть виконувати щодо одних і тих же подій свої функції, що різні, але доповнюють одна одну» (пар. 95).[1285] [1286] [1287] [1288] [1289] Що стосується терміна «міжнародний конфлікт», то його використовують у різних значеннях: як синонім міжнародного спору і спірної ситуації,1286,1287 окремо міжнародного спору,1288,1289 ситуацій, в які може перерости міжнародний спір,[1290] міжнародного збройного конфлікту[1291] або для характеристики всіх ситуацій, основа яких — суперечності у відносинах суб’єктів міжнародного права. В одному з дисертаційних досліджень з відповідної тематики міжнародний конфлікт визначено як ситуацію крайнього загострення суперечностей у сфері міжнародних відносин і міжнародного права, який проявляється в поведінці його сторін — суб’єктів міжнародного права у формі активної протидії і зіткнення (збройного або незбройного); при цьому, якщо в основі міжнародного конфлікту не лежить суперечність, він проявляється у конфліктній поведінці його учасників.[1292] Міжнародний конфлікт, як і міжнародний спір, зазвичай також характерний наявністю суперечностей, але з додатковою ознакою їхнього крайнього загострення. Міжнародний спір переходить у передконфліктну стадію, коли одна зі сторін (або обидві) усвідомлюють наявність безпосередньої загрози важливим для себе інтересам. Власне конфлікт починається з моменту першого зіткнення сторін. Таке зіткнення не обов’язково проходить з використанням військової сили. Воно може супроводжуватися погрозами, ультиматумами, введенням санкцій та іншими подібними способами розв’язання проблеми (як вважає сторона, що їх застосовує), коли суперечності між сторонами загострюються до крайності.[1293] Отже, поняття «міжнародний спір» і «спірна ситуація» не вид конфлікту, їхнє перетворення на конфлікт залежить від ступеня інтенсифікації суперечностей і поведінки сторін. Межа між міжнародним спором і конфліктом визначається наявністю або ні конфліктної поведінки сторін у формі активної протидії та/або зіткнення (військового або невійськового). Поняття «міжнародний конфлікт» також не синонімічне поняттю «міжнародний збройний конфлікт». Останній — це вид міжнародного конфлікту, як і міжнародний незбройний конфлікт.[1294] Мирні засоби здавна використовували суб’єкти міжнародного права для розв’язання спорів між ними. Це характерно і для стародавнього, і для середньовічного, і для класичного періодів, перші ж багатосторонні конвенції про мирне розв’язання міжнародних спорів були ухвалені на Гаазьких конференціях миру 1899 і 1907 рр. Ф. Мартене, оцінюючи роль конференції 1899 р., відзначав: «В історії розвитку мирних засобів розв’язання міжнародних спорів Гаазька конференція миру 1899 р. назавжди займе вельми почесне місце».[1298] Конвенції 1899 та 1907 рр. визначили такі засоби розв’язання спорів: переговори, добрі послуги, посередництво, слідча комісія, арбітраж. У 1899 р., відповідно до першої з конвенцій, заснована Постійна палата третейського суду.[1299] У Статуті Ліги Націй, як слушно зазначає В. Буткевич, були не лише сформульовані основні вимоги мирного розв’язання спорів (ст. 12-13, ст. 15-17), а й уперше закріплено їх як правові імперативні зобов’язання щодо відносин держав-членів між собою і стосовно держав, нечленів Ліги Націй.[1300] Відповідно до Статуту заснована Постійна палата міжнародного правосуддя, яка за час своєї діяльності (1922-1940 рр.) ухвалила 27 консультативних висновків та 29 рішень у спорах між державами, більшість з яких були виконані.[1301] Надалі вимоги щодо мирного розв’язання міжнародних спорів були закріплені Женевським протоколом про мирне врегулювання міжнародних спорів 1924р.;[1302] Паризьким пактом про відмову від війни як засобу національної політики 1928 р. (Пакт Бріана — Келлога), у якому йшлося: «...сторони засуджують звернення до війни для врегулювання міжнародних спорів та відмовляються від неї у своїх взаємних відносинах як засобу національної політики» (ст. І); «сторони визнають, що врегулювання або розв’язання всіх спорів або конфліктів, які можуть виникнути між ними, незалежно від їхнього характеру чи походження, має завжди відбуватися тільки мирними засобами» (ст. Принцип мирного розв’язання міжнародних спорів як основний принцип сучасного міжнародного права на універсальному рівні закріплений у Статуті Організації Об’єднаних Націй: згідно з його положеннями була створена система запобігання конфліктам між державами, одна із засад якої — мирне розв’язання міжнародних спорів.[1307] Відповідно до ч. 1 ст. 1 Статуту О ОН мета Організації — підтримувати міжнародний мир та безпеку і для цього вживати ефективних колективних заходів для запобігання та усунення загрози миру і при душення актів агресії або інших порушень миру; проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження або розв’язання міжнародних спорів або ситуацій, які можуть призвести до порушення миру. Вкрай важливе положення ч. З ст. 2, яким передбачено, що всі члени ООН розв’язують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не ставити під загрозу міжнародний мир та безпеку і справедливість. Мирному розв’язанню спорів присвячено окремий розділ VI Статуту (статті 33-38), в якому окреслено функції і повноваження Ради Безпеки ООН та Генеральної Асамблеї ООН, визначено права та обов’язки держав — сторін спору. Так, нормою ч. 1 ст. 33 передбачено, що сторони будь-якого спору, продовження якого могло б загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки, повинні насамперед намагатися розв’язати спір шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами за своїм вибором.[1308] [1309] [1310] Зі змісту відповідних норм роблять висновок, що у Статуті закріплено обов’язок держав розв’язувати лише ті спори, що становлять загрозу міжнародному мирові і безпеці,1309,1310 хоча висловлюються і протилежні думки — про обов’язок держав розв’язувати всі свої міжнародні спори.[1311] В рамках Організації для розв’язання міждержавних спорів утворено Міжнародний Суд ООН, правова основа діяльності якого — положення розділу XIV Статуту Організації (статті 92-96),[1312] Статуту Міжнародного Суду ООН 1945р.,[1313] а також Регламенту Суду 1978 р.[1314] Р. Хіггінс вказує, що Міжнародний Суд — «старший серед усіх міжнародних судів», і не тільки за історичною ознакою, а насамперед силою своїх широких можливостей з розгляду і розв’язання спорів. Будь-яка держава — учасниця Статуту може потенційно передати спір до МС ООН. Міжнародний Суд може розглянути будь-яке питання, що стосується міжнародного права.[1315] МС О ОН виконує дві функції: а) розв’язання відповідно до міжнародного права спорів, переданих йому на розгляд державами; Ь) ухвалення консультативних висновків з юридичних питань за запитом, поданим належним чином органами ООН та її спеціалізованими установами.[1316] Відповідно до ст. 93 Статуту Організації усі держави — члени ООН — ipso facto учасниці Міжнародного Суду. Держави звертаються до Суду за наявності угоди про розгляд спору в цьому органі. Угода може мати характер ad hoc, тобто спеціально укладеної для розгляду конкретного спору в Міжнародному Суді, або постійної — у формі застереження про визнання обов’язкової юрисдикції МС ООН зі спорів, що виникають стосовно тлумачення і застосування якоїсь конвенції чи договору (п. 1 ст. 36 та ст. 37 Статуту Суду).[1317] Держави — учасниці Статуту можуть у будь-який час заявити, що без окремої угоди, ipso facto, визнають щодо кожної держави, яка взяла на себе такі ж зобов’язання, юрисдикцію Суду обов’язковою за всіма правовими спорами стосовно: а) тлумачення договорів; Ь) будь-якого питання міжнародного права; с) наявності факту, який, якщо він буде встановлений, являє собою порушення міжнародного зобов’язання; d) характеру і розмірів відшкодувань за порушення міжнародного зобов’язання (п. 2 ст. 36 Статуту Суду).[1318] [1319] [1320] Отже, наявність спору — основна умова для виконання МС ООН своєї судової функції, при цьому спір має продовжуватись у період розгляду справи. Юрисдикція Суду загалом факультативна за своїм характером, тобто така, що потребує згоди сторін. Ці основи підкреслює й сам МС ООН у своїх рішеннях.1319,1320 Під впливом норм Статуту ООН до конституцій багатьох держав, ухвалених після Другої світової війни, внесені норми із зобов’язанням мирно розв’язувати міжнародні спори. Система мирного розв’язання спорів, запроваджена в рамках загальноєвропейського процесу, стала підсумком двадцятирічної роботи, яка велася на регулярних зустрічах представників держав — учасниць НБСЄ і спеціальних нарадах експертів з мирного врегулювання спорів: у Мон- тре 1978 р., Афінах 1984 р., Валлетті 1991 р. та Женеві 1992 р. Система складається з 4 елементів: 1) механізм ОБСЄ з врегулювання спорів, що передбачає надання державам рекомендацій щодо оптимальних процедур розв’язання спорів, зокрема у разі відповідного звернення одної зі сторін;[1321] 2) механізм Стокгольмської конвенції з примирення і арбітражу в рамках НБСЄ (ОБСЄ) 1992 р., в якій йдеться про загальну процедуру примирення на основі спеціальної угоди або попередніх взаємних заяв;[1322] 3) Положення про Комісію ОБСЄ з примирення, відповідно до яких держава-учасниця може в будь-який момент погодитися, на умовах взаємності, з процедурою примирення Комісії щодо спорів між нею та іншими державами-учасницями, а також, якщо вона вважатиме обов’язковим, погодитись, також на умовах взаємності, на будь-які умови врегулювання, запропоновані Комісією;[1323] 4) Положення про директивне примирення,[1324] згідно з якими Рада ОБСЄ або Комітет старших посадових осіб (КСПО) можуть вказати державам-учасницям вдатися до процедури примирення з метою надання їм сприяння у розв’язанні спору, який вони не змогли врегулювати протягом розумного періоду.[1325] Норми, що стосуються мирного врегулювання спорів, передбачені актами інших основних регіональних організацій — Статутом Організації американських держав 1948 р. (ст. 5),[1326] Статутом Організації африканської єдності 1963 р. (ст. З)[1327] та Установчим актом 2000 р., відповідно до якого ОАЄ була перетворена в Африканський союз (п. «е» ст. 4),[1328] Статутом Ліги арабських держав 1945 р. (ст. V),[1329] Статутом Організації «Ісламська конференція» 1972 р. (ст. 2)[1330] та переглянутим Статутом 2008 р. (ст. 2),[1331] Статутом Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) 2007 р. (ст. 2),[1332] Статутом Асоціації регіонального співробітництва країн Південної Азії 1985 р. (преамбула).[1333] Установчі акти регіональних організацій, як правило, містять положення, що встановлюють систему розв’язання спорів між їхніми членами. Наприклад, у Статуті АСЕАН є окремий розділ VIII, яким передбачено такі процедури як добрі послуги, переговори, посередництво, примирення, арбітражний розгляд, врегулювання Самітом АСЕАН, і, нарешті, звернення до відповідних положень Статуту О ОН.[1334] У рамках Ради Європи (РЄ) 1957 р. ухвалена Європейська конвенція про мирне врегулювання спорів,[1335] яку, втім, ратифікували лише 14 держав — членів організації.[1336] Водночас, відповідно до ухваленої під егідою РЄ Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (ст. 32-33) утворено Європейський суд з прав людини, уповноважений розглядати міждержавні справи стосовно будь-якого порушення положень Конвенції та протоколів до неї, допущене, на думку однієї держави — учасниці ЄКПЛ, іншою.[1337] Регіональні організації створили власні інституційні механізми, покликані розв’язувати спори між їхніми державами-членами, які, отже, сприяють належній реалізації відповідного основного принципу міжнародного права. 6.2.