Сутність і місце принципу в системі основних принципів міжнародного права

Принцип незастосування сили та погрози силою стосується центральної проблеми будь-якої правової системи — співвідношення сили і права. Зва­жаючи на відсутність у міжнародній системі наддержавної влади, сила пе­ребуває в розпорядженні самих суб’єктів,^[181] що робить украй важливим запобігання та перешкоджання її безконтрольному використання.

Упродовж історії суверенним правом держави вважали право на ві­йну (jus ad bellum).^[182] Як наслідок, у безперервних війнах загинуло не менш ніж 3,5 млрд осіб.^[183] Природно, що на різних етапах розвитку міжнародного права були спроби обмежити застосування сили у відносинах його суб’єктів. Розвиткові правосвідомості в цій сфері сприяли ідеї Іржі Подебрада (план укладення «Договору про затвердження миру між християнами»), Генріха IV та Μ. Сюллі (проект пан’європейського союзу християнських монархів), Ф. де Віторїї, Б. Айяли, Ф. Суареса, Г. Гроція (ідеї щодо мирного розв’язання спорів, обмеження підстав для ведення війни) та ряду інших.

І все ж становлення незастосування сили та погрози силою як прин­ципу міжнародного права слід пов’язувати з укладеними на багатосторон­ній основі міжнародно-правовими актами, якими ці ідеї були реалізовані на рівні конкретних норм. Першим з таких актів стала Гаазька конвенція про мирне розв’язання міжнародних зіткнень 1899 р., підписана і ратифі­кована 26 державами. Конвенцією кодифіковано право і практику щодо добрих послуг, посередництва та арбітражу, передбачено створення спе­ціального інституційного механізму — Постійного третейського суду, за­снованого у 1900 р.^[184]

Наступним важливим етапом стало проведення другої Гаазької мир­ної конференції 1907 р., на якій переглянуто Конвенцію 1899 р., ухвалено Конвенцію про обмеження застосування сили при відшкодуванні за до­говірними борговими зобов’язаннями (згідно з її положеннями сила мо­гла застосовуватись лише при відмові передати справу на арбітражний розгляд),^[185] ряд конвенцій щодо ведення бойових дій, удосконалено нор­ми регулювання діяльності Постійного третейського суду.

Ухвалення Статуту Ліги Націй 1920 р. позначило якісно новий етап становлення принципу незастосування сили. Уже в його преамбулі вка­зано на важливість «прийняти деякі зобов’язання не вдаватися до війні» для розвитку співробітництва між народами і для гарантії миру і безпеки. Статутом передбачено обмеження озброєнь держав до мінімуму, сумісно­го з національною безпекою і виконанням міжнародних зобов’язань (ст. 8), зобов’язання поважати та зберігати територіальну цілісність і чинну полі­тичну незалежність усіх членів Ліги проти будь-якого зовнішнього втор­гнення (ст. 10), закріплено, що будь-яка війна або загроза війни, незалежно від того, зачіпає вона прямо чи ні будь-кого з членів Ліги, цікавить Лігу в ці­лому і що остання повинна вжити заходів, здатних захистити мир (ст. 11).

Нормами ст. 12 закріплено заборону вдаватись до війни, якщо не ви­користано мирні засоби розв’язання спору — дипломатичні переговори, третейський розгляд, розгляд Радою Ліги Націй.^[187]

У Договорі про взаємну допомогу 1923 р., укладеному під егідою Асамблеї Ліги Націй, вже прямо вказано, що агресивна війна — міжна­родний злочин, і передбачено, що сторони беруть на себе зобов’язання не вчиняти його. Хоча вказаний міжнародний договір так і не набув чиннос­ті, він також мав велике значення для становлення міжнародно-правово­го принципу незастосування сили чи погрози силою.^[188] Схожі положення були відображені в Декларації Асамблеї Ліги Націй 1927 р., яка оголосила агресивну війну злочинною й несумісною з міжнародним правом: «Будь- яка агресивна війна є і залишається забороненою» і «становить міжна­родний злочин».^[189]

Паризький договір 1928 р. (Пакт Бріана — Келлога) став першим кро­ком до створення системи колективної безпеки в Європі: сторони заявили про засудження звернення до війни для врегулювання міжнародних спо­рів і відмову у своїх відносинах від війни як знаряддя національної полі­тики (ст.

Зміни змісту та юридичної сили цих актів свідчать про становлення принципу відмови від застосування сили як звичаєвої норми загального міжнародного права. Однак у них не містились визначення понять «агре­сія» та «агресивна війна», що знижувало ефективність Статуту Ліги На­цій, Пакту Бріана — Келлога та створювало сприятливі умови для мож­ливого агресора.^[192]

Після завершення Другої світової війни засновано Організацію Об’єднаних Націй, покликану бути фундаментом нового світового по­рядку, заснованого на заміні політики експансії і збройних конфліктів, до яких вона призводить, на політичний діалог і співробітництво. Головна мета ООН, відповідно до її Статуту, — «підтримка міжнародного миру і безпеки». Вказані також шляхи досягнення цієї мети — «вживати ефек­тивних колективних заходів для запобігання та усунення загрози мирові і придушення актів агресії або інших порушень миру» та «проводити мир­ними засобами, відповідно до принципів справедливості й міжнародного права, врегулювання або розв’язання міжнародних спорів або ситуацій, які можуть привести до порушення миру» (ч. 1 ст. І).^[193]

Зазначеним цілям підпорядковані всі основні принципи міжнарод­ного права, закріплені у Статуті ООН (незастосування сили або погрози силою; мирного розв’язання міжнародних спорів; невтручання; співро­бітництва; рівноправності і самовизначення народів; суверенної рівно­сті держав; добросовісного виконання зобов’язань за міжнародним пра­вом) і Гельсінському заключному акті НБСЄ 1975 р. (до зазначених дода­но принципи поваги прав людини; територіальної цілісності; непоруш­ності кордонів).^[194]

Формалізованої ієрархії принципів не існує, але їхнє реальне значен­ня неоднакове.

У Статуті ООН вказаний принцип сформульовано так (п. 4 ст. 2): «Усі члени ООН утримуються в їхніх міжнародних відносинах від погро­зи силою чи її застосування як проти територіальної цілісності чи полі­тичної незалежності, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями ООН».^[195] Ця норма імперативна —jus cogens, тобто норма, що приймає і визнає міжнародна спільнота держав у цілому як норму, відхилення від якої недопустиме і яку можна змінити тільки наступною нормою загаль­ного міжнародного права, що мала б такий же характер.^[196]

Відповідно до Статуту ООН збройні сили можуть застосовуватися не інакше, як у загальних інтересах. Заборонено застосування не тільки збройної сили, а й сили взагалі. Ба більше, заборонена погроза силою будь- яким чином, не сумісним з цілями ООН. Статут ставить в один ряд по­грозу силою та її застосування. З цього випливає, що погроза силою буде протиправна в тих же випадках, що і її застосування. Це положення під­твердив і Міжнародний Суд О ОН.^[197]

Практика застосування вказаного принципу у період після ухвалення Статуту ООН засвідчила його центральне місце серед основних принципів міжнародного права. Події, пов’язані з агресією Іраку проти Кувейту 1990— 1991 рр.,^[198] підтвердили, що стосовно держави, яка порушила принцип не- застосування сили, може бути припинено дію інших принципів, зокрема принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань.^[199]

Нормативний зміст принципу незастосування сили чи погрози силою розкрито в Декларації про принципи міжнародного права, затвердженій Резолюцією 2625 (XXV) Генеральної Асамблеї ООН від 24.10.1970 р. Ви­значено, що застосування сили або погрози силою — порушення міжна­родного права і Статуту ООН; ці дії в жодному разі не повинні бути за­собом урегулювання міжнародних проблем.

У Декларації про принципи міжнародного права конкретизовано дії, від яких держави зобов’язані утримуватись:

- по-перше, від погрози силою або її застосування з метою пору­шення чинних міжнародних кордонів іншої держави або як засо­бу розв’язання міжнародних спорів, у тому числі територіальних, і питань, що стосуються державних кордонів;

- по-друге, від погрози силою або її застосування з метою порушен­ня міжнародних демаркаційних ліній, таких як лінії перемир’я, встановлених або відповідних до міжнародної угоди, стороною якої є ця держава або яких ця держава зобов’язана дотримувати­ся на будь-якій іншій підставі;

- по-третє, від актів репресалій (в сучасному розумінні — контр­заходів або санкцій), пов’язаних із застосуванням сили;

- по-четверте, від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи, про які йдеться у принципі рівноправності і самовизна­чення, їхнього права на самовизначення, свободу і незалежність;

- по-п’яте, від організації або заохочення організації іррегулярних сил або озброєних банд, зокрема найманців, для вторгнення на територію іншої держави;

- по-шосте, від організації, підбурювання, надання допомоги або участі в актах громадянської війни або терористичних актах в ін­шій державі, або від потурання організаційній діяльності в меж­ах своєї території, спрямованій на вчинення таких актів, в тому разі, коли вони пов’язані з погрозою силою або її застосуванням;

- по-сьоме, від військової окупації території держави, що є резуль­тат застосування сили, коли порушуються положення Статуту ООН;

- по-восьме, від надбання території держави в результаті погрози силою або її застосування (наголошено, що жодне територіальне надбання, як результат погрози силою або її застосування, не по­винні визнаватися законними);

- по-дев’яте, від пропаганди агресивної війни.^[200]

Більшість положень Декларації містяться у Гельсінському заключно­му акті НБСЄ 1975 р.^[201]

Перелік обов’язків держав у зв’язку з принципом незастосування сили або погрози силою уточнено в Декларації про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою або її застосування в міжнародних відносинах, затвердженій Резолюцією ГА ООН № 42/22 від 18.11.1987 р.

Окрім зобов’язань, передбачених у Декларації 1970 р., у ній містяться ще такі: утримуватися від збройного втручання й усіх інших форм втру­чання або спроб погрози, спрямованих проти правосуб’єктності держа­ви або проти її політичних, економічних і культурних основ; не застосо­вувати і не заохочувати застосування економічних, політичних чи будь- яких інших заходів з метою домогтися підпорядкування собі іншої держа­ви в здійсненні нею своїх суверенних прав і дістання від цього будь-яких переваг; дотримуватись інших основних принципів міжнародного права, що сприяють ефективній реалізації принципу незастосування сили або погрози силою (принцип мирного врегулювання спорів, принцип спів­робітництва, принцип поваги прав та основних свобод людини); співп­рацювати у сфері укріплення системи міжнародної безпеки та боротьби з тероризмом; сприяти підвищенню ролі Ради Безпеки ООН для підтри­мання міжнародного миру і безпеки, мирного розв’язання спорів відпо­відно до Статуту Організації (підкреслено особливу відповідальність по­стійних членів РБ ООН).^[202]

Обов’язкам держав, пов’язаним із принципом незастосування сили або погрози силою, відповідають права спільноти держав, а також дер­жав — жертв агресії (в розумінні ухваленої на 29-й сесії Генеральної Асамблеї ООН 14 грудня 1974 р. Резолюції №3314 «Визначення агресії»).^[203] Серед них — право на індивідуальну та колективну самооборону, на за­стосування матеріальних і нематеріальних санкцій (контрзаходів), на при­тягнення до кримінальної відповідальності осіб, винних у плануванні, фі­нансуванні, розв’язанні, вчиненні агресії.

1.2.