Конституційна ситуація в Україні в лютому 2014 року

Революція гідності в Україні, хоча і не була першопричиною кримської кризи, однак певним чином відіграла роль каталізатора в геополітичному прагненні РФ щодо анексії Криму. Однозначно, самоусунення Президента України В.

З точки зору міжнародного права політико-правова (конституційна) ситуація в Україні, яка існувала протягом всього періоду кримських подій жодним чином не впливала на їхню кваліфікацію. Внаслідок Революції гід­ності на території України не з’явилася нова держава щодо якої РФ не нада­вала гарантій територіальної цілісності (адже навіть революційна зміна вла­ди не означає розриву континуїтету держави на цій території^[263]), і тим більше не сформувався злочинний режим, який становив загрозу для росій­ськомовної, кримотатарської чи будь-якої іншої етнічної групи в Україні (радше навпаки — те, що кримські події взагалі стали можливими, однозна­чно свідчить про відсутність будь-яких авторитарних тенденцій в Україні).

Зміна уряду в України також не надавала легальних підстав для В. Януковича звертатися до російської сторони з проханням про використання Збройних сил РФ на території України, і, очевидно, що не накладала жодних «зобов’язань» у цьому плані на Росію. Хоча, як підкреслює К. Марксен^[264], відповідно до норм міжнародного права, одна держава дійсно може зверну­тися до іншої держави з проханням про введення війська на свою територію, однак в рамках класичного розуміння цього принципу з таким проханням можуть звернутися тільки представники офіційної влади, а не опозиційних груп^[265].

8 грудня 2004 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесен­ня змін до Конституції України» (Закон № 2222-ІУ)^[266], яким змінювалася поточна форма державного правління в Україні з президентсько- парламентської на парламентсько-президентську республіку. Через юридич­ну недосконалість даного документу та політичну обстановку, в якій він приймався, Закон № 2222-ІУ постійно викликав гостру критику як з точки зору форми, так і змісту в політиків, науковців-конституціоналістів, практи­куючих юристів та інших членів громадянського суспільства. Після обрання Президентом України В. Янукович очевидно був одержимий ідеєю-фікс щодо скасування даної реформи для відновлення колишніх повноважень Президента України, істотно обмежених даним законом. Оскільки прийняти інший закон про внесення змін до Конституції України, або прямо скасувати Закон № 2222-ІУ в силу політичної ситуації тодішній склад Верховної Ради України ще не міг, політичний процес щодо перегляду Основного закону пішов антиконституційним шляхом.

13 липня 2010 р. відповідно до ст.ст. 147, 150, 152 чинної на той мо­мент редакції Конституції України та ст.ст. 13, 39, 40 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р ^[267] 252 народних депу­тати України звернулися до Конституційного Суду з конституційним по­данням^[268] про визнання таким, що не відповідає Конституції України, Зако­ну № 2222-IV у зв’язку з порушенням в цілому встановленої Конституцією України процедури його розгляду та ухвалення, оскільки, на їхню думку, відповідний проект закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 19 вересня 2003 р. за реєстраційним № 4180 (Законопроект № 4180)^[269] з поправками був розглянутий та ухвалений Верховною Радою України як Закон України № 2222-IV без обов’язкового у такому разі ви­сновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам ст.ст.

Конституційний Суд України своїм Рішенням від 30 вересня 2010 р.^{[270] [271]} підтвердив той факт, що процедура розгляду Законопроекту № 4180 та його ухвалення у вигляді Закону № 2222-IV була неконституційною, а тому ви­знав Закон України № 2222-IV (а) неконституційним у зв’язку з порушен­ням конституційної процедури його розгляду та прийняття, і (б) таким, що втратив чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, а також поклав на органи державної влади обов’язок приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України в редак­ції, що існувала до внесення до неї змін Законом України № 2222-IV.

Позиція Конституційного Суду України щодо фактичного скасування дії Закону України № 2222-IV, як органу, який має своїм завданням забезпе­чення верховенства Конституції України, викликала обурення та гостру критику як серед науковців, так і політиків, можливо, навіть масштабнішу, ніж будь-коли по відношенню до скасованого закону. Науковці звернули увагу на те, що Конституційний Суд України, перевищивши свої повнова­ження, присвоїв собі парламентську компетенцію та прийняв відверто полі­тичне рішення, знехтувавши попередньою правовою позицією, якою за­перечувалася можливість оспорювання юридичної дії вже чинних законів про перегляд Конституції^[272], а також, що даний акт був результатом полі­тичного тиску на суддів з боку Президента України^[273].

Венеційська комісія — дорадчий орган РЄ з питань конституційного права — з приводу даного випадку надала спеціальний Висновок^[274] щодо аналізу конституційної ситуації в Україні, в §§ 30, 31, 35, 37, 70 якого вона звернула увагу на наступне:

- судовий перегляд вже прийнятих конституційних змін є відносно рідкісним процедурним механізмом;

- хоча українські Конституції (в обох редакціях і 1996, і 2004 рр.) явно передбачають обов’язковий попередній розгляд проекту закону про конституційні поправки, вони нічого не говорять про можливість Конститу­ційного Суду переглядати конституційні поправки, після того як вони всту­пили в силу;

- Венеційська комісія також вважає досить незвичним те, що такі далекосяжні конституційні зміни, які, зокрема, передбачають зміну полі­тичної системи країни — від парламентської системи до парла­ментсько-президентської — були оголошені неконституційними рішенням Конституційного Суду через 6 років;

- цілком очевидно, що зміна політичної системи країни, яка ґрун­тується на рішенні Конституційного Суду, не має такої легітимності, яка може бути досягнута тільки в результаті звичайної конституційної процедури внесення змін до конституції і попереднього відкритого і всебіч­ного громадського обговорення;

- відновлення за рішенням Конституційного Суду України варіа­нту Конституції 1996 року ставить питання про легітимність дій у минулому, оскільки інституції України працювали протягом кількох років на основі конституційних норм, пізніше визнаних неконституційними, а також питання легітимності щодо діючих державних інституцій, оскіль­ки і президент і парламент були обрані відповідно до конституційних норм, які більше не визнаються дійсними;

- діяльність основних державних органів у даний час базується на основі правил, змінених судом, а не на правилах, змінених Верховною Ра­дою України як демократичним легітимним органом.

Безумовно, незважаючи на те, що і в цій ситуації зберігалися легальні варіанти виходу із неї, був обраний найбільш радикальний та неправовий спосіб її «вирішення», який призвів до узурпації політичної влади В.

21 лютого 2014 р. В. Янукович як все ще формально Президент Украї­ни, з однієї сторони, та лідери трьох найбільших опозиційних партій: В. Кличко (партія «Удар»), А. Яценюк (ВО «Батьківщина»), О. Тягнибок (ВО «Свобода»), з іншої, підписали Угоду про врегулювання кризи в Україні, яку також засвідчили від глави МЗС Польщі Р. Сікорський, від ФРН Ф.-В. Штайнмаєр, а також, глава Департаменту континентальної Європи, МЗС Франції Е. Фурн’є. Спеціальний представник Президента РФ В. Лукін (який також мав засвідчити цю угоду), був відсутнім. Дана угода мала програмно- політичний характер та передбачала, зокрема, прийняття, підписання і опри­люднення спеціального закону, який відновить дію Конституції України 2004 року зі змінами, внесеними до цього часу, протягом 48 годин після її підписання^[275]. Того ж дня Верховна Рада України 386 голосами (!) прийняла Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції Украї- ни»^[276], який повернув Конституцію України в редакцію 2004 р.

Однак у ніч з 21 на 22 лютого 2014 р. В. Янукович, залишивши Київ, зник у невідомому напрямку, порушивши умови Угоди, ним же підписаної (адже підписати закон про відновлення Конституції в редакції 2004 р. юри­дично може виключно Глава держави). На ранковому засіданні 22 лютого 2014 р.

Важливим був також зареєстрований 22 лютого 2014 р. в Апараті Вер­ховної Ради України В. Кличком, А. Яценюком та О. Тягнибоком Проект Постанови про самоусунення Президента України від виконання конститу­ційних повноважень № 4193^[281], відповідно до якої Верховна Рада України, виходячи з обставин крайньої необхідності та виражаючи суверенну волю Українського народу, визнавала Президента України В. Януковича таким, що самоусунувся від виконання своїх конституційних повноважень. Цим же документом відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 85 Конституції України призначалися позачергові вибори Президента України на 25 травня 2014 р.

Незважаючи на те, що таке юридичне формулювання змісту даного до­кументу не є бездоганним, воно все ж було доцільним, оскільки:

по-перше, імпічмент є складною та довготривалою процедурою, яка до того ж вимагає чіткої правової регламентації порядку її проведення, якої в Україні до сьогодні не існує^[282];

по-друге, серед інших підстав дострокового припинення повноважень Президента України, які містяться в ст. 108 Конституції України (відставка, неможливість виконувати свої повноваження за станом здоров’я, смерть) немає випадку самовільного незаконного самоусунення від виконання обов’язків Президента України та зникнення шляхом втечі;

по-третє, В. Янукович самоусунувся за власним бажанням від вико­нання обов’язків Президента України, тобто фактично пішов у відставку, а Верховна Рада України лише констатує даний факт;

по-четверте, такий спосіб вирішення конфліктної ситуації, якщо і не вважатиметься законним в строгому розумінні даного слова, то залишиться правомірним.

22 лютого 2014 р. Верховна Рада України 328 голосами народних де­путатів України прийняла Постанову «Про самоусунення Президента Укра­їни від виконання конституційних повноважень та призначення позачерго­вих виборів Президента України» без будь-яких змін первісної редакції тексту документу, який юридично визначив на основі аналогії закону та права втрату В. Януковичем статусу Президента України^[283].

Відповідно до ст. 112 Конституції України (в редакції 2004 р.) у разі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до вже названих конституційних підстав виконання обов’язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України покладається на Голову Верховної Ради України, який володітиме практич­но всім обсягом повноважень Президента України, передбачених ст. 106 Конституції України. Однак, оскільки констатація самоусунення В. Януко­вича не входила в перелік конституційних підстав переходу виконання обов’язків Президента України до Голови Верховної Ради України, то пар­ламент 23 лютого 2014 р. окремою постановою підтвердив цей факт, засто­сувавши аналогію закону, і Голова Верховної Ради О. Турчинов з того дня почав вважатись в. о. Президента України^[284]. Вже як в. о. Президента Украї­ни О. Турчинов підписав Закон України «Про відновлення дії окремих по­ложень Конституції України», який 2 березня 2014 р. і набрав чинності.

Таким чином, увесь правовий процес, який призвів до втрати В. Яну­ковичем повноважень Президента України з одночасним набуттям його прав і обов’язків О. Турчиновим, був легальним, а Революція гідності виправила нелегальність політичного режиму в Україні. З огляду на це, питання про легітимність В. Януковича у контексті кримської ситуації є абсурдним та навіть не потребує подальшого обговорення.

3.2.