1.3.1. Поняття анексії та її відмінність від окупації

Загальною практикою міжнародних відносин протягом довгого часу бу­ло набуття державою-переможцем в ході військового конфлікту нових тери­торій, переважно за рахунок окупованих територій переможеної держави.

Анексія в міжнародних відносинах не існує поза межами окупації, од­нак дані поняття є суттєво різними, тому спробуємо знайти відмінності між ними.

Якщо розглядати анексію у вузькому значенні як юридичне оформлення приєднання окупованої території окупаційною державою, то вона буде чітко протиставлятися окупації, оскільки остання не передбачає зміну правового статусу (титулу) окупованої території. У випадку анексії окупованої території виникає фундаментальна юридична колізія, адже правовий режим такої тери­торії з позицій національного права окупаційної та окупованої держави, а також з точки зору міжнародного права починає суттєво відрізнятися.

З точки зору міжнародного права, будь-яка територія, яка стала об’єктом анексії, все одно вважається окупованою територію, на якій одно­значно зберігається окупаційний режим з усіма гарантіями, наданими між­народним гуманітарним правом населенню цієї території, що підтверджу­ється ст. 47 Женевської конвенції IV: «особи, що перебувають під захистом, які знаходяться на окупованій території, не будуть у жодному разі та жод­ним чином позбавлені переваг цієї Конвенції у зв’язку з будь-якими зміна­ми, запровадженими стосовно керівних установ чи управління цією терито­рією внаслідок її окупації, або у зв’язку з будь-якою угодою, укладеною між властями окупованої території та властями окупаційної держави, або у зв Язку з анексію окупаційною державою всієї або частини окупованої те­риторії» (курсив наш)^[122].

З точки зору національної правової реальності анексуючої держави, на таку територію з моменту анексії розповсюджується державних суверенітет тієї держави, і встановлюється або національний правовий режим шляхом включення даної території у систему власного адміністративно- територіального устрою, або будь-який інший правовий статус на її власний розсуд. Наприклад, Ізраїль в ході Шестиденної війни в 1967 р. окупував Східний Єрусалим, Західний берег ріки Йордан, Голанські висоти та Сектор Ґаза. В 1980 р. Кнесет прийняв Закон про Єрусалим^[123], яким проголошував дане місто єдиною та неподільною столицею Ізраїлю, а в 1981 р. — Закон про Голанські висоти^[124], яким приєднував дану територію до Ізраїлю. Кожен з цих законів викликав критику міжнародного співтовариства, зокрема Закон про Єрусалим на засіданні РБ ООН 20 серпня 1980 р. 14 голосами^{[125] [126] був визнаним нікчемним та таким, який потребує скасування, а анексія Г олансь- ких висот була одноголосно визнана нікчемною без будь-яких міжнародно- • 130 правових наслідків.}

Щодо інших окупованих територій, то хоча Ізраїль їх не анексував, але правовий режим, створений на цих територіях, суттєво відрізняється від норм Женевських конвенцій 1949 р., що так само викликало неоднозначну реакцію міжнародного співтовариства^[127]. Крім того, Ізраїль заперечив засто­сування Женевської конвенції IV до цих територій на основі статусу sui generis Іудеї, Самарії та сектору Газа, але в цілому погоджувався діяти з 1967 р. de facto з відповідними гуманітарними положеннями цієї конвен­ції^[128]. Таким чином, будь-які міжнародно-правові заходи, які вживалися в цій ситуації так і не змогли примусити ні Ізраїль, ні будь-яку іншу державу чи державне утворення змінити свою політику в близькосхідному регіоні, через що ситуація де-факто і до тепер істотно відрізняється від того режиму, який пропонується міжнародним правом.

З подібної юридичної ситуації випливає наступний висновок: анексія та окупація можуть одночасно співіснувати в межах однієї території та про­тягом конкретного часового проміжку з позиції різних рівнів правових сис­тем, однак правові режими, встановлені в ході анексії та окупації будуть завжди суперечити один одному.

Отже, можна провести такі відмінності між окупацією та анексією у вузькому значенні:

по-перше, окупація темпорально передує анексії, адже цілком зрозумі­ло, що неможливо приєднати будь-яку територію без попереднього встанов­лення на ній окупаційної влади;

по-друге, окупація не передбачає зміну правового статусу (титулу) окупованої території, тоді як анексія є приєднанням окупованої території до окупаційної держави;

і, по-третє, анексію необхідно розуміти як епізодичне явище, тоді як окупацію як явище триваюче — процес або режим. Тобто, оперуючи катего­ріями пострадянської теорії юридичних фактів, анексія є одноразовий юри­дичний фактом, а окупація — натомість дискретний, триваючий або фактом- станом.

Якщо ж анексію розглядати у широкому значенні як увесь процес при­єднання (завоювання / дебеляції) частини або всієї території держави, то окупація буде необхідним елементом анексії, її першою стадією, а сам меха­нізм анексії спрощено можна зобразити у вигляді послідовності двох насту­пних кроків:

1) встановлення безпосереднього або опосередкованого (наприклад, через маріонетковий уряд) фактичного контролю над такою територією шляхом occupatio (quasi) bellica;

2) видання правового документу про приєднання окупованої території до окупаційної держави.

Варто зазначити, що часовий проміжок між цими двома кроками може бути різним. Наприклад, Австро-Угорщина здійснила фактичну окупацію Боснії і Герцеговини ще в 1878 р., а формально приєднала її лише в 1908 р., тоді як у випадку аншлюсу Австрії в 1938 р. нацистська Німеччина вчинила ці ж самі дії менше як за місяць часу.

Отже, окупація і анексія у широкому розумінні співвідносяться як фі­лософські категорії цілого (анексія) та частини (окупація): процес анексії території включає в себе її окупацію, однак не обмежується виключно нею.

Як видно, вищеназвані розуміння анексії в жодному разі не слід розці­нювати як взаємовиключні, оскільки по суті вони лише показують різні сторони одного і того самого явища, через що в даному дослідженні вони будуть постійно використовуватися разом.

1.3.2. Невизнання анексії в сучасних міжнародних відносинах

До Першої світової війни анексія була звичайною поширеною практи­кою набуття нових територій, яка чітко узгоджувалася з політикою колоніа­лізму та експансіонізму великих (з геополітичної точки зору) держав. В той час анексія вважалася законним способом зміни правового статусу практич­но будь-якої території, яка ставала об’єктом агресії з боку сильнішої держа­ви. На зламі ХІХ—ХХ століть у зв’язку з прийняттям Гаазьких конвенцій виникли деякі обмеження щодо jus bello, які вплинули на питання анексії. Тому, наприклад, анексія Італією Тріполітанії та Кіренаїки 5 листопада 1911 р. під час італо-турецької війни (1911—1912 рр.) була розцінена іншими державами як незаконна, оскільки на момент прийняття акту про анексію італійською армією були окуповані лише декілька прибережних міст, а не • 133 вся заявлена територія.

Після Першої світової війни, як відомо, відбулися певні зрушення у питанні розуміння агресії. Заборона війни в 1928 р. як інструменту міжнаро­дної політики було вагомим досягненням міжнародного права на шляху до мирного глобального правопорядку, однак, суттєвих змін у міжнародних відносинах щодо війни так і не відбулося. Якщо табу на агресію вже дійсно існувало в міжнародно-правовій доктрині після 1928 р., то з приводу анексій науковці-міжнародники розділилися на два протилежні табори: одні вважа­ли, що анексії, так само, як і агресія, з моменту прийняття Пакту Бріана — Келлога тепер вважається поза законом, а інші доводили, що в міжнародно­му праві того часу ще не було сформовано такого категоричного підходу до ^[129] анексії. Наприклад, О. Дьорр доводить, що анексії до 1945 р. з точки зору міжнародного права все ще могли бути законними, а отже, могли створити правовий титул на завойовані території^[130], а В. Шетцель був, мабуть, одним із небагатьох юристів, які відразу після прийняття Статуту Ліги Націй поча­ли стверджувати, що анексії стали незаконними за міжнародним правом, а отже міжнародне співтовариство зобов’язане визнавати незаконною будь- яку ситуацію анексії^[131].

Отже, як показала практика міжвоєнних міжнародних відносин, крите­рієм законності або незаконності анексії на той час було визнання або неви­знання анексії третіми сторонами. А такий стан речей суттєво завдавав шко­ди охороні міжнародної безпеки, адже якщо агресор зможе узаконити набуття будь-яких нових територій, то хіба буде в такому разі норма щодо заборони агресії ефективною в міжнародному праві?

Розглянемо для прикладу випадок із анексією Ефіопії. У 1936 р. Італія анексувала Ефіопію, і більшість держав, які тоді складали міжнародне спів­товариство, визнали цю анексію законною. Однак, після програшу Італії в Другій світовій війні держави-переможці підписали з нею в 1947 р. мирний договір, згідно з яким всі юридичні акти про анексію Ефіопії проголошува­лися нікчемними ex tunc, таким чином застосувавши зворотну силу до всіх цих подій^[133]. Подібні випадки відбувалися і з анексіями Албанії Італією (1939 р.), а також Австрії (1938 р.) і Чехословаччини (1939 р.) Німеччиною.

Цілком зрозуміло, що якби не кардинальні зміни в міжнародному праві та міжнародних відносинах, спричинені Другою світовою війною, стосовно питання військових конфліктів, то однозначно, ставлення до цих випадків анексії навряд чи змінилося б.

З ухваленням Статуту ООН 1945 р. питання про законність територіа­льних надбань в залежності від законності військового конфлікту автомати­чно зникало, оскільки повоєнне міжнародне право ставило будь-яке застосу­вання сили, вжите поза межами Статуту ООН, поза законом. Міжнародне співтовариство дійшло висновку, що анексія в першу чергу порушує прин­ципи непорушності кордонів і територіальної цілісності держав, сформульо­вані Заключним актом НБСЄ 1975 р., а також паралельно завдає шкоди принципам незастосування сили або погрози силою, мирного врегулювання міжнародних спорів та невтручання у внутрішні справи, які містяться як в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., так і в Заключному акті НБСЄ 1975 р.

Відповідно до ст. 3 (а) Резолюції ГА ООН «Визначення агресії» 1974 р., вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носи­ла, що є наслідком такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або її частини кваліфікується як акт агресії. Крім того, ст. 5 (3) даної резолюції визначає, що жодні тери­торіальні набуття або особлива вигода, отримані в результаті агресії, не є і не можуть бути визнані законними.

Однак, наявність всіх цих міжнародних документів не означає, що піс­ля 1945 р. в світі вже не відбувалося жодних випадків анексії. Деінде вони траплялися, і кожен з цих випадків був ситуацією екстраординарного харак­теру, які в кожному разі ставили міжнародне співтовариство перед вибором протидії або ігнорування анексії. Розглянемо випадок анексії Гоа та деяких інших територій Індією, оскільки він знову вкотре поставив перед міжнаро­дним правом проблему законності анексії.

Г оа, Даман, Дадра, Нагал Хавелі та Діу були частиною Португальської Індії — системи колоній-ексклавів на Індійському субконтиненті. Після отримання незалежності від Великої Британії, Республіка Індія у короткоча­сних військових операціях 1954 і 1961 рр. захопила дані території та поши­рила на них власний суверенітет. РБ ООН спробувала схвалити резолюцію із засудженнями агресії Індії, однак СРСР проголосував проти. А 31 грудня 1974 р. між Індією і Португалією був підписаний міжнародний договір, згідно з яким Португалія визнає суверенітет Індії над цими територіями^[134]. І після 1974 р. вже ніхто не оспорював суверенні права Індії на цих територі­ях.

Така ситуація викликає запитання: чи є можливою після 1945 року ле­галізація анексії в міжнародних відносинах, незважаючи на всі вищезгадані міжнародно-правові норми, чи ні? На нашу думку, подібна практика міжна­родних відносинах показує, що анексія залишається анексією лише до мо­менту остаточного врегулювання територіального спору обома його сторо­нами, після чого вона починає вважатися уступкою території. Однак, визнання третіми сторонами анексії до врегулювання територіального спору між його сторонами вважається порушенням міжнародного права.

Розглянемо іншу ситуацію, яка призвела до більш бурхливої реакції міжнародного співтовариства — анексію Кувейту Іраком у 1990 р., яка була єдиним випадком анексії після 1945 р. суверенної держави. Даний приклад можна вважати енциклопедичним через те, як розвивалися події.

2 серпня 1990 р. армія Іраку вторглась на територію Кувейту, повністю окупувала її' за два дні та створила маріонетковий проіракським режим — «Республіку Кувейт», яка 28 серпня 1990 р. була анексована і оголошена новою мухафазою (провінцією) Іраку під назвою Мухафаза Кувейт. Реакція міжнародного співтовариства була блискавичною. Уже в день вторгнення 2 серпня 1990 р. РБ ООН прийняла резолюцію № 660, якою зобов’язувала Ірак негайно вивести війська із Кувейту^[135]. США та інші держави Заходу засто­сували проти Іраку фінансові та торгівельні санкції, до яких приєдналися більшість країн світу, в т.ч. й СРСР та Китай. 6 серпня 1990 р. санкції ввела й РБ ООН своєю резолюцією № 661^[136] 29 листопада 1990 р. у зв’язку з про­валом всіх спроб мирного врегулювання даної кризи, РБ ООН приймає ре­золюцію № 678, в якій надає Іраку 1,5 місяця часу для виведення військ з Кувейту та припинення окупації, а якщо цього не станеться — санкціонує застосування сили проти Іраку, тобто надає право коаліції Багатонаціональ­них сил, яка вже на той момент сформувалася, право на проведення військо­вої окупації щодо звільнення Кувейту^[137]. Оскільки Ірак так і не виконав дану резолюцію, в Персидській затоці розпочалися військові дії, які закінчилася 26 лютого 1991 р., коли територія Кувейту була визволена, і суверенітет цієї держави був відновлений. Крім того, РБ ООН резолюцією № 687 від 3 квіт­ня 1991 р. встановила усесторонній механізм компенсації Іраком заподіяної Кувейту шкоди внаслідок агресії, окупації та анексії цієї держави^[138].

Випадок з анексією Кувейту Іраком, відмовою міжнародного співтова­риства визнавати цю анексію, а також застосування сили, за згодою РБ ООН, проти Іраку для відновлення status quo Кувейту можна назвати справ­жнім торжеством міжнародного правопорядку. Дана криза була порівняно швидко вирішена в руслі міжнародного права. До 2014 р. це був єдиний випадок анексії визнаної всіма суверенної держави як очевидний акт відвер­того та грубого порушення міжнародного права.

Однак, на жаль, очевидно, що послідовне пояснення кувейтської ситу­ації слід шукати в глибинах міжнародної політики, а не в рамках міжнарод­ного права. Така жорстка реакція більшості держав світу внаслідок анексії Кувейту була, звичайно ж, наслідком як геостратегічної так і сировинно- енергетичної важливості Кувейту як експортера нафти для більшості держав світу та його співробітництва із країнами Заходу, які були зацікавлені в як­найшвидшому відновленні status quo Кувейту. Це було не важко, адже дер- жавою-агресором виявилася порівняно невелика держава, а крім того, холо­дна війна закінчилася, і СРСР, який перебував на той момент на грані розпа­ду, підтримав ініціативу США щодо воєнної кампанії проти Іраку, через що не виникло проблем у прийнятті відповідної резолюції РБ ООН. Цілком можливо, якби первинна розстановка суб’єктів даної ситуації була іншою, то швидко врегулювати цей конфлікт не вдалося б. Але з іншого боку, не мож­на заперечити і той факт, що справжня ефективність міжнародного права в першу чергу залежить саме від узгодження міжнародної співпраці між різ­ними державами світу заради досягнення спільної цілі — мирного правопо­рядку.

Отже, з 1945 р. анексія розглядається як одне із найбільш грубих по­рушень міжнародного права та є своєрідним «краш-тестом», який виявляє рівень стабільності міжнародного правопорядку та ступінь готовності сис­теми міжнародної безпеки до різноманітних агресивних викликів. Будь-яка протидія анексії з боку суверенних держав та міжнародних інституцій по­стійно зміцнює міжнародний правопорядок та підносить престиж міжнарод­ного права, тоді як будь-яка пасивність та індиферентність держав у таких питаннях призводить до подальшої ескалації конфлікту та послаблення ефе­ктивності міжнародного права. Нині кожна держава зобов’язується, по- перше, утримуватися від анексій будь-яких територій суверенних держав, і, по-друге, утримуватися від визнання таких анексій з боку інших держав, однак, незважаючи на це, що в практиці міжнародних відносин все ще зу­стрічаються випадки де-факто або де-юре визнання анексій.