Occupatio quasi bellica

В практиці міжнародних відносин також часто траплялися випадки окупації однією державою території іншої держави, яка відбувалася фактич­но без відкритого військового конфлікту між ними, хоча і супроводжувалась застосуванням сили з боку окупаційної держави до окупованої держави.

Одним із таких випадків був аншлюс Австрії в 1938 р.: 11 березня 1938 р. А. Гітлер, фюрер та рейхканцлер нацистської Німеччини підписав дирек­тиву № 1 Верховному командуванню Вермахту про вторгнення в Австрію, в якій говорилося наступне: «Я маю намір... здійснити вторгнення в Австрію збройними силами для того, щоб встановити там конституційні порядки і присікти подальші акти насильства над налаштованим на користь Німеччи­ни населення»^[108]. На світанку наступного дня німецькі війська без оголо­шення війни вторгнулися в Австрію та без будь-якого спротиву з боку збройних сил Австрії зайняли всі стратегічні пункти і міста цієї держави.

З формальної точки зору дана ситуація не підпадає під ознаки воєнної окупації, адже Австрія та Німеччина не перебували в стані війни, і, крім того, не було зафіксованого жодних бойових дій між німецькими та австрій­ськими збройними силами. Однак, з іншого боку, неможливо заперечувати фактичне зайняття території Австрії збройними силами Німеччини як різно­вид агресивної поведінки останньої. Цей факт пізніше і підмітив Нюрнбер­зький трибунал, кваліфікувавши захоплення Австрії Німеччиною як акт агресії^[109].

Австрійський юрист і дипломат А. Фердросс при обговоренні австрій­ського випадку використав термін occupatio quasi bellica, тобто квазівійсь- кова (квазівоєнна) окупація^[110], для підкреслення неоднозначного характеру такої акції порівняно з класичним розумінням воєнної окупації stricto sensu.

Іншими подібними випадками були окупація Чехословаччини в 1939 р. та Данії в 1940 р. тією ж нацистською Німеччиною, щоправда в судовому рішенні Нюрнберзького трибуналу дані ситуації були кваліфіковано по- різному: захоплення Чехословаччини (як і Австрії), було названо актом аг­ресії, тоді як вторгнення в Данії було оцінено як «агресивна війна»^[111].

А. Робертс, наприклад, охарактеризував захоплення Чехословаччини як «насильницьку окупацію в мирний час», суттєвими рисами якої він на­звав відсутність попередньої згоди держави на окупацію, відсутність зброй­ного конфлікту, а також наявність такої умовної або явної загрози сили з боку окупаційної держави, яка робить будь-який збройний опір з боку оку­пованої держави безнадійним^[112].

Окупація Естонії, Латвії та Литви в 1940 р. Союзом РСР так само від­булася поза рамками воєнного конфлікту, і також була «за своїм характером значно ближчою до воєнної, ніж до мирної, хоча і не являла собою ні першу, ні другу в чистому вигляді»^[113]. Важливо додати, що СРСР постійно запере­чував правомірність використання терміну «окупація» по відношенню до цієї ситуації, а РФ — держава-правонаступник СРСР — сьогодні займає таку ж саму позицію:

«Для правової оцінки ситуації, що склалася в Прибалтиці наприкінці 30-х років минулого століття, термін «окупація» не може бути використа­ний, оскільки між СРСР і прибалтійськими державами не було стану війни і взагалі не велося бойових дій, а введення військ здійснювалося на договірній основі і з прямої згоди тодішньої влади цих республік - як би до них не ста­витися...(курсив наш)^[114].

Отже, перед нами виникають наступні запитання. Чи є стан війни та бойові дії критерієм для визнання окупації? Чи встановлюється при occupatio quasi bellica на території зайнятій іноземними військами окупацій­ний режим з усіма правовими наслідками (правами, обов’язками та відпові­дальністю перед міжнародним співтовариством) для окупаційної держави? А також чи має згода держави на введення війська у таких випадках суттєве значення для кваліфікації цих дій як окупації?

Якщо ще до закінчення Другої світової війни відповідь на перші два запитання ще містила деяку частку невизначеності, то з ухваленням Женев­ських конвенції 1949 р. міжнародне право може надати чітку і однозначну відповідь. Стаття 2, спільна для усіх чотирьох Женевських конвенцій 1949 р., містить наступні норми: «На додаток до положень, які втілюються в мир­ний час, ця Конвенція застосовується до всіх випадків оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни» (курсив наш).

Юристи Міжнародного комітету Червоного Хреста дали цікавий ко­ментар щодо положень цієї статті: «Будь який спір, що виникає між двома державами і викликає введення в дію збройних сил, є збройним конфліктом за ст. 2 [всіх Женевських конвенцій 1949 р.], навіть, якщо одна із сторін оспорює наявність стану війни. Ні тривалість конфлікту, ні ступінь руйну­вань не відіграють жодної ролі. Повага до людської особистості не вимірю­ється числом жертв»^[115].

Щодо відповіді на запитання про вплив згоди держави на законність введення іноземних військ на її територію, то ключовим критерієм юридич­ної дійсності такої згоди є обставини, за яких подібна згода була надана, та її юридична форма. Наприклад, з точки сучасного міжнародного права згода держави на обов’язковість для неї будь-якого договору, яку було виражено в результаті примусу її представника діями або погрозами, спрямованими проти нього, не має жодного юридичного значення, а договір, укладений в результаті погрози силою або її застосування на порушення принципів між­народного права, втілених у Статуті ООН, вважається недійсним^[116]. У випадку з країнами Балтії, ще до введення радянських військ у 1940 р. на території кожної з цих держав відповідно до міжнародних договорів вже розміщувалися військові бази СРСР^[117]. У червні 1940 р. радянський уряд пред’явив ультиматуми Литві (14 червня 1940 р.), Латвії та Естонії (16 черв­ня 1940 р.), в яких він звинувачував уряди цих трьох держав у грубому по­рушенні раніше укладених договорів з СРСР, а також висунув вимоги щодо створення в цих державах нових прорадянських урядів та пропуску на їхні території додаткових контингентів радянських військ^[118]. Уряди країн Балтії в результаті погрози силою прийняли ці умови, і 15-17 червня 1940 р. ці країни без єдиного вистрілу були повністю окуповані армією СРСР. Про які ще пряму згоду та договірний характер введення військ можна говорити в даному випадку?

Таким чином, узагальнюючи вищесказане, можна дійти до висновку, що міжнародне право по суті ототожнює occupatio bellica та occupatio quasi bellica та не розділяє відмінностей в окупаційному режимі, який виникає в ході обох видів окупації, так само не звільняє окупаційну державу від зо­бов’язань, накладених на неї міжнародним гуманітарним правом. А якщо окупація певної території відбувається із грубими порушеннями норм між­народного права, то, на нашу думку, її можна розцінювати також і як акт агресії, навіть в разі відсутності фактичних бойових дій або повномасштаб- ної агресивної війни.

1.2.