Occupatio bellica

Незважаючи на те, що з точки зору класичної логіки «агресія» і «оку­пація» є абсолютно різними за своєю суттю поняттями, їхній міжнародно- правовий аналіз дозволяє розкрити в них багато рис спільного характеру.

Під воєнною окупацією розуміють тимчасове зайняття збройними си­лами однієї держави території (частини території) іншої держави і встанов­лення влади військової адміністрації на окупованій території^[94]. У зв’язку з відсутністю будь-яких terra nullis в сучасному міжнародному праві, об’єктом воєнної окупації сьогодні може бути виключно територія іншої держави, на якій виникає специфічний режим, який є своєрідним синтезом (взаємодією) двох національних правових систем (права окупаційної держа­ви і права окупованої держави) та норм міжнародного гуманітарного права, які містяться в наступних документах:

1) в главі ІІІ «Воєнна влада на території ворожої держави» Гаазької Конвенції IV^[95];

2) в частині ІІІ «Статут захищених осіб та поводження з ними» Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 р.

3) в окремих положеннях Женевської конвенції про поліпшення долі поранених та хворих в регулярних арміях^[97], Женевської конвенції про поводження з військовополоненими^{[98] [99] 1949 р., а також двох Додаткових протоколів до Женевських конвенцій 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів та жертв неміжнародних збройних конф­ліктів 1977 р. та ін.}

Розглянемо детальніше окремі суттєві аспекти режиму військової оку­пації, сформовані вищеназваними міжнародними договорами та відповід­ною практикою в міжнародних відносинах.

По-перше, військова окупація є лише однією із форм іноземної прису­тності на території держави. Її необхідно чітко відрізняти, наприклад, від присутності на території держав іноземних військових баз, миротворчих сил або сил примушування до миру, а також від завоювання (анексії)^[100]. Від інших форм іноземної присутності військова окупація відрізняється виклю­чно відсутністю згоди на її проведення з боку окупованої держави^[101], тоді як перебування іноземних військ на території держави під будь-яким іншим приводом регулюється переважно міжнародним договором між ними.

По-друге, режим військової окупації розповсюджується лише на ту те­риторію, яка перебуває під контролем ворожої армії, при чому, за умови, якщо така окупаційна влада на такій територія не просто формально встано­влена, а й є дієвою (ст. 42 Гаазької конвенції IV). Якщо ж на певній території продовжуються активні військові дії, які перешкоджають ефективному встановленню окупаційної влади, то вона автоматично відноситься до зони проведення бойових дій і не може мати статусу окупованої території. Варто зазначити, що правовий захист, наданий Женевською конвенції IV, не зале­жить від встановлення окупаційного режиму, а починає діяти з самого поча­тку будь-якого конфлікту незалежно (ст. 6 (1)) і до загального припинення бойових дій (ст. 6 (2)), а на окупованій території — ще протягом одного року після загального припинення бойових дій (ст.

По-третє, окупація не змінює правового статусу окупованої території, тобто не обумовлює переходу суверенітету над окупованою територією до окупаційної держави. Також варто додати, що оскільки сьогодні, на основі Статуту ООН, єдиними легальними способами застосування сили в міжна­родних відносинах є самооборона або за рішенням Ради Безпеки ООН, будь- яку окупацію поза їхніми рамках слід однозначно розцінювати як агресію у відповідності до ст. 3 (а) Резолюції «Визначення агресії».

По-четверте, національне законодавство окупованої держави, чинне до моменту окупації, продовжує застосовуватися на окупованій території за відсутності непереборних перешкод (ст. 43 Гаазької конвенції IV), а уряд окупованої держави у вигнанні (в разі його формування) здійснює подальші функції щодо представництва цієї держави в міжнародних відносинах^[103].

В Женевській конвенції IV особливу увагу також приділено питанню чинності законодавства про кримінальну відповідальність та про притягнен­ня до кримінальної відповідальності осіб, які проживають на окупованій територій (ст.ст. 64—75). Зокрема, в ній зазначається наступне:

1) закони про кримінальну відповідальність окупованої території за­лишаються чинним, за винятком випадків, коли дія їх скасовується або при­зупиняється окупаційною державою, якщо це законодавство становить за­грозу безпеці окупаційної держави або є перешкодою виконання безпосередньо самої Конвенції, а суди окупованої території продовжувати­муть виконувати свої функції стосовно розгляду правопорушень, визначе­них цим законодавством (ст. 64 (1));

2) положення про кримінальну відповідальність, які ухвалюються оку­паційною владою, можуть набирати чинності лише після того, як їх опублі­ковано та доведено до відома населення їхньою рідною мовою, при чому вони не повинні мати зворотної дії в часі (ст. 65);

3) положення про кримінальну відповідальність, ухвалені окупаційною владою, можуть передбачати покарання у вигляді смертної кари лише у разі визнання особи винної у шпигунстві, здійсненні серйозних актів диверсії про­ти військових об’єктів окупаційної держави або скоєнні умисних злочинів, які призвели до смерті однієї чи більше осіб, у сукупності з умовою, що законо­давство окупованої території, яке було чинним до початку окупації, передба­чало покарання через смертну кару за скоєння таких злочинів (ст.

4) окупаційна держава не має права здійснювати арешт, переслідуван­ня або висувати обвинувачення проти населення окупованої території за вчинки або переконання, скоєні або виражені ними до початку окупації або протягом періоду її тимчасового припинення, за винятком випадків пору­шення законів або звичаїв війни (ст. 70 (1)).

По-п’яте, окупаційна держава зобов’язана вжити всі залежні від неї за­ходи для того, щоб по мірі можливого відновити та забезпечити громадсь­кий порядок та безпеку на окупованій території, поважати права і свободи населення, яке проживає на ній, зокрема, сімейну честь і сімейні права, осо­бисте життя, приватну власність, релігійні переконання та релігійні практи­ки (ст.ст. 43, 46 Гаазької конвенції IV).

Окупаційній державі забороняється:

1) примушувати населення окупованої території давати свідчення щодо їхньої армії або засобів оборони (ст. 44 Гаазької конвенції IV), давати присягу на вірність неприятельській державі (ст. 45 Гаазької конвенції IV), служити в збройних чи допоміжних силах окупаційної держави (ст. 51 Же­невської конвенції IV^[104]);

2) вживати будь-які заходи, що мають на меті спричинення безро­біття чи обмеження можливості працевлаштування для робітників окупова­ної території, щоб примусити їх працювати на окупаційну державу (ст. 52 Женевської конвенції IV);

3) змінювати статус посадових осіб чи суддів на окупованих тери­торіях або вживати стосовно них будь-яких заходів примусу, якщо вони утримуватимуться від виконання своїх обов’язків з моральних міркувань (ст. 54 Женевської конвенції IV);

4) незалежно від мотивів, здійснювати примусове індивідуальне чи масове переселення або депортацію населення з окупованої території на територію окупаційної держави або на територію будь-якої іншої держави, незалежно від того, окупована вона чи ні, а також здійснювати переміщення або депортацію частини свого цивільного населення на територію, яку вона окупувала (ст. 49 Женевської конвенції IV^[105]);

5) конфісковувати приватну власність (ст.

6) вивозити культурні цінності з окупованих територій (Протокол І до Гаазької конвенції про захист культурних цінностей 1954 р.^[106]).

Порушення окупаційною державою будь-яких з вищезгаданих заборон, так само як і невиконання будь-яких вищезгаданих обов’язків по відношен­ню до населення окупованої території є військовим злочином, за який пе­редбачається міжнародна відповідальність.

По-шосте, окупаційна держава має право створювати на окупованій території власні неполітичні військові суди, які розглядатимуть справи про порушення положень, ухвалених окупаційною державою в межах, необхід­них для виконання нею зобов’язань, відповідно до Женевської конвенції IV^[107] при виконанні наступних вимог:

1) на окупованій території повинні функціонувати апеляційні суди (ст. 66);

2) суди повинні діяти лише відповідно до тих законодавчих положень, які були чинними до моменту скоєння правопорушення і які відповідають загальним принципам права, зокрема принципу відповідності покарання правопорушенню (ст. 67);

3) компетентні судові органи окупаційної держави не мають права ви­носити будь-який вирок без розгляду справи відповідно до встановленого процесуального порядку (ст. 71 (1));

4) державі-покровительці повинно бути повідомлено про будь-яке пе­реслідування, розпочате окупаційною державою проти особи, що перебуває під захистом, у зв’язку зі скоєнням ними злочинів, за які передбачається покарання через смертний вирок або ув’язнення на строк понад два роки перед тим, як розпочати слухання по справі (ст. 71 (2), (3)).

По-сьоме, окупаційна держава має право стягувати податки, накладати реквізиції та грошові збори на населення окупованої території задля потреб армії або здійснення управління тією територією, однак за можливості узго­джувати це з існуючими правилами оподаткування окупованої держави (ст.ст. 48-56 Гаазької конвенції IV).

По-восьме, всі правові заходи, вжиті окупаційною державою на окупо­ваній території, припиняються з моменту закінчення окупації, яким слід вважати повне та беззастережне виведення іноземних збройних сил з окупо­ваної території та відновлення де-факто і де-юре status quo ante.

1.2.2.