Ліквідація гетьманства і запровадження російських установ на Лівобережній, Правобережній Україні й у Криму

З’ясування конкретних обставин запровадження загальноімперсь- кого устрою в Україні потребує звернення до подій перших років правління Єкатерини. Не зважаючи на те, що під час державного перевороту 1762 р.

зівств , змусили написати прохання про відставку. Всю повноту влади на території Гетьманщини перебрала призначена з Петербурга Друга Малоросійська колегія на чолі з графом П. Румянцевим, який отримав посаду малоросійського генерал-губернатора. Формально, як і її попередниця — комісія Правління гетьманського уряду 1734-1750 років, — вона складалася з рівної кількості українців та росіян, але вся повнота влади належала фактично одному Румянцеву. У таємній інструкції новому правителю імператриця різко критикувала основні засади українського державного устрою: переплетіння військової та цивільної влади, фіскальну та судову системи, автономні права українців, спонукаючи Румянцева, амбітного і талановитого військового й адміністратора, вжити всіх зусиль до інтеграції України в імперію.

Таким чином, Малоросійська колегія стала головною адміністративною інституцією, повністю перейнявши функції колишнього уряду Гетьманщини — Генеральної військової канцелярії. Її окремі департаменти відповідали за військові, судові та фінансові справи. Колегія підпорядковувалася генерал-губернаторові і Сенату. Генерал-губернатор, який фактично посів місце гетьмана, тільки із значно ширшими функціями (він командував усіма російськими військами в Україні, чого не міг робити жоден з гетьманів), доповідав безпосередньо імператриці і лише в окремих випадках спілкувався з Сенатом.

29

козаками: сотників призначав полковник .

Таким чином, уперше на українських теренах була запроваджена система генерал-губернаторства, яка у ХІХ ст. набула такого поширення саме як надрегіональна, надзвичайна система управління підкореним краєм. Слід зазначити, що вибір був зроблений імператрицею вдало: “проконсул” Російської імперії Румянцев здійснив усе можливе для практично повної інтеграції колишньої Гетьманщини до імперії.

Наслідком першого етапу 25-річної діяльності П. Румянцева стала ліквідація Малоросійської колегії й остаточне скасування залишків автономії в 1781 році. Козацькі полки були перетворені на регулярні кіннокарабінерські, територію поділено на губернії, всі традиційні органи влади попередньої доби ліквідовані, а замість них насаджені звичайні провінційні російські установи, передбачені реформою 1775 р.

На території Гетьманщини ця загальноімперська адміністративна реформа почала впроваджуватися пізніше — з травня 1779 р., коли її основні засади вже пройшли випробування на російських регіонах, а генерал-губернатор Румянцев набув досвіду, керуючи створенням Курської губернії. На допомогу йому імператриця призначила Андрія Мило- радовича, серба за походженням, вихідця з української шляхти, генерал- майора, учасника двох російсько-турецьких кампаній. Він організував обстеження та перепис усього населення Гетьманщини. 1781 р. у результаті підготовчої роботи вся територія Гетьманщини була поділена на три намісництва (губернії): Київське, Новгород-Сіверське та Чернігівське. У свою чергу, кожне намісництво включало 11 повітів, кордони яких визначалися місцевою шляхтою разом з державними обстежувачами. Новий адміністративний поділ цілком ігнорував історико-економічні традиції, але міг вважатися зразком математичної раціональності.

Офіційна церемонія відкриття намісництв, виборів на різні урядові посади та початку діяльності нових установ відбулася в трьох намісницьких центрах одночасно — у січні 1782 р.

Були скасовані всі раніше засновані установи Гетьманщини — як давні козацькі (Скарбова канцелярія, Генеральний військовий суд, гродські, земські та підкоморські суди), так і російські (Малоросійська колегія, українська поштова служба, комісаріат для збирання податків). Усі діловодні справи (одразу або після закінчення — як у Генеральному військовому суді, що продовжило його існування на кілька років) передавалися новим намісницьким установам, у тому числі судовим.

Нова адміністративна система поєднувала в собі персональне правління генерал-губернатора з раціональною бюрократичною системою. Як місцевий представник абсолютного монарха, генерал-губернатор Румянцев, призначений Єкатериною на цю посаду довічно, мав право звертатися безпосередньо до імператриці, оминаючи Сенат та інші центральні інституції. Він міг відмінити будь-яке рішення місцевої адміністрації й видати свій наказ, обов’язковий для виконання всіма урядовими інституціями в провінціях, але з єдиним винятком — не мав права втручатися в рішення судів. Утім, довічно П. Румянцев не керував Малоросією: 1790 р. його через постійні чвари та суперництво з Г. Потьомкіним замінив генерал М. Кречетніков, відомий своєю участю у придушенні Коліївщини 1768 р.

Губернатор намісництва безпосередньо підпорядковувався генерал-губернатору. Як головний адміністратор, губернатор був основною ланкою між генерал-губернатором і намісницькими інститутами. Ними стали: у Чернігові — Андрій Милорадович, у Новгороді-Сіверському — колишній генеральний суддя Ілля Журман, у Києві — генерал-майор Семен Ширков.

Посади в нових установах обійняли козацькі урядовці, дрібні чиновники та інші особи місцевого походження. Українська шляхта отримала не тільки вибірні, але й призначувані посади. Крім того, при кожній новій інституції утворювався бюрократичний апарат: писарі, рахівники, дрібні урядовці, що надавало колишнім сотенним і полковим чиновникам, молодим випускникам Київської академії, навіть грамотним вибірним козакам можливість розпочати і продовжити службову кар’єру. І вже за чотири роки (1782-1786) українське самоврядування, що своїм корінням сягало історичної традиції польсько-литовського (а, можливо, і давньоруського) періоду і мало більш як сторічний досвід у Гетьманщині, рішучо заступила імперська провінційна адміністрація.

Створення Новгород-Сіверського намісництва у складі 11 повітів, що раніше входили до полків Стародубського, Ніжинського та Чернігівського, призвело до занепаду гетьманської столиці Глухова. Натомість зросло значення колись маленького сотенного містечка Новгород- Сіверського. Тут розміщувалися нові губернські установи, сюди перемістився центр єпархії, була заснована головна народна школа, і навіть виникла думка щодо створення власного університету. Велике значення мали інші центри намісництв: Київ з Академією, Чернігів з Колегіумом.

Решта українських земель також були остаточно інкорпоровані до складу Російської імперії на правах звичайних губерній. Територію Слобожанщини, яка складала Слобідсько-Українську губернію, 1786 р. перейменували в Харківське намісництво з центром у Харкові. Територію Південної України поділили на дві частини: Новоросійську губернію на півночі та територію Вольностей Запорозьких — на півдні. 1775 р., після остаточного розгрому Запорозької Січі, остання частина була поділена між двома губерніями: все, що розташовувалося на правому березі Дніпра, відійшло до Новоросійської, на лівому — Азовської губернії. Після Кучук-Карнаджійського договору до першої відійшла також територія між Бугом та Дністром. Обома губерніями керував світліший князь Г. Потьомкін.

Після створення намісництв Новоросійську та Азовську губернії перейменували в Катеринославське намісництво., центром якого спочатку був Кременчук, а з 1784 р. — Катеринослав. До цього намісництва приєднали території колишніх Полтавського та Миргородського полків, які створили Полтавський, Кременчуцький, Олексопільський повіти. Намісником тут весь час був Г. Потьомкін. 1795 р., після смерті Потьом- кіна, з трьох повітів намісництва (Єлисаветградського, Новомиргородсь- кого, Херсонського) та земель на правом березі Дніпра (до Черкас) було сформовано Вознесенське намісництво (намісник — князь П.

На Правобережній Україні, включеної до складу Російської імперії в два етапи (після другого та третього розборів Речі Посполитої) також запроваджувався губернській устрій. Генерал-губернатором приєднаного краю став генерал-аншеф Кречетніков. 23 квітня 1793 р. указом Сенату тут було створено три губернії (Мінську, Ізяславську, Брацлавську) та окрему Кам’янецьку область, що об’єднувалися в єдиному генерал- губернаторстві. Резиденцією генерал-губернатора стало м. Лабунь на

Поділлі. Новостворена Ізяславська губернія включала землі колишнього Волинського та північної частини Київського воєводств Польщі (всього 13 повітів).

Указ від 1 травня 1795 р. у зв’язку з приєднанням до Росії після третього поділу Польщі нових земель встановив на Правобережжі новий територіальний устрій. Було створено Мінську, Волинську, Брацлавську та Подільську губернії з приєднанням до них території західної Волині та Поділля. Адміністративним центром Волинської губернії було визначено м. Звягіль, тоді ж перейменоване у Новоград-Волинський. Але, оскільки там не виявилося пристойних приміщень для розміщення губернських установ, центром губернії стало м. Житомир³⁰. Центр Подільської губернії опинився в Кам’янці-Подільському, де вже наступного року діяли Подільське намісницьке правління, губернські палати та інші присутственні місця. Одночасно була створено і канцелярію Подільського військового губернатора, адже Подільська губернія входила до числа прикор-

31

донних .

Після смерті Єкатерини новий імператор Павел І у грудні 1796 року ліквідував намісництва, замінивши їх губерніями, і провів повний перерозподіл адміністративних кордонів. Загальна кількість адміністративних одиниць скоротилася. На території України були створені: Малоросійська губернія з центром у Чернігові; Новоросійська губернія з центром у Новоросійську (колишньому Катеринославі); Харківська (Слобідська) губернія з приєднанням східних повітів Катеринославського намісництва (Олексіпольського, Слов’янського, Донецького, Павлоградського); три західні губернії (Волинська з центром у Житомирі, Подільська з центром у Кам’янці та Київська).

Ситуація з уведенням на Кримському півострові губернського правління була аналогічною. Входження території півострова до складу Російської імперії декларовано указом Єкатерини ІІ від 8 квітня 1783 р. З того часу вся повнота влади в Криму належала командувачу військами, розміщеними там, і флотами Чорного та Каспійського морів генерал- поручику О. Ігельстрому. Адміністративний устрій спочатку зберігався старий: каймаканства і кадилики Кримського ханства. Лише 2 лютого 1784 р. була створена Таврійська область, до якої ввійшли Кримській півострів, Тамань та землі на північ від Перекопу (до кордонів Катеринославського намісництва). Таврійську область складали 7 повітів. За кілька днів розпочали свою діяльність обласне правління, казенна палата; з 1784 р. — обласний та городовий магістрати, палати цивільного та кримінального судів, верхній земський суд, верхня та нижня земські розправи.

Уже згаданим указом Павла І від 12 грудня 1796 р. Таврійська область як самостійна адміністративно одиниця була ліквідована, а її територія приєднана до Новоросійської губернії³².

Таким чином, на кінець XVIII ст. значна частина території України опинилася під владою російським імператорів, які запровадили тут загальноімперський губернський устрій і остаточно ліквідували навіть залишки регіональної автономії та місцевих установ.