Висновки:
Період другої половини XVIII ст. в історії державних установ Російської імперії можна охарактеризувати як добу системних реформ центрального та місцевого управління, спрямованих на створення ефективного централізованого бюрократично-поліцейського державного механізму.
Перерозподіл владних повноважень призвів до збільшення ваги дорадчого органу при імператорі/імператриці за рахунок зменшення ролі Сенату; скорочення числа колегій і зростання кількості канцелярій і приказів, що діяли за принципом єдиноначальності. Спроба імператриці задіяти для реформування законодавства і системи урядуючих установ становий представницький дорадчий орган (Законодавчу комісію) зазнала краху, оскільки за умов відсутності досвіду скликання і діяльності будь- яких представницьких органів в Росії його робота була паралізована вже на початку.Значно ефективніше проходила губернська реформа 1775 р., що поділила всю територію імперії на приблизно рівні за кількістю населення регіони, наділила головних посадових осіб надзвичайно широкими повноваженнями, утворила розгалужену мережу місцевих державних установ, залучила до управління представників вищого стану суспільства. Завдяки ґрунтовній підготовці процесу створення губерній/намісництв був закладений міцний фундамент місцевого управління, який довів свою стійкість за умов розширення поглинання Російською імперією східних територій Речі Посполитої, а також Кримського ханства, адміністративні пертурбації за часів Павла І.
Водночас така система державних установ не могла допустити існування поруч з собою регіональних автономій (Гетьманщини та Запорозької Січі), які Єкатерина вважала анахронізмом, неприпустимим у “добре врегульованій поліцейській державі”. Тому посаду гетьмана було ліквідовано 1768 р., а впродовж 1775-1781 років і внаслідок діяльності Другої Малоросійської колегії — остаточно знищено залишки козацької адміністрації. На всю територію України (за винятком Галичини, Закарпаття та Буковини) поширили свою діяльність звичайні губернські установи Російської імперії.