Висновки

Вітчизняна система представницької влади складалась поступово, протягом тисячоліть. Найдавніші її коріння — у пропарламентських інституціях племінної, військової демократії дослов\'янської і слов\'янської доби (родових чи племінних сходів, ради старійшин, племінних вождів та союзів), у містах- державах північного Причорномор\'я — народні збори, ради міст.

Давньоруська держава успадкувала від своїх попередників політичні інституції військової демократії, які розвивались і в умовах ранньофеодальної монархії. З послабленням великокнязівської влади з другої половини XI ст. і розбудовою міських центрів земель Київської Русі роль віча і боярської ради у державотворчих процесах посилюється. Аналіз літописних джерел підтвердив висновки В. Сергеєвича, М. Влади- мирського-Буданова, М. Грушевського: віче виступало в суспільно-політичному житті держави того часу справжнім органом феодальної демократії, що мав необмежену компетенцію у вирішенні загальнодержавних і земських справ, досить усталену процедуру. Цей надзвичайний верховний орган прямого народовладдя був корегуючим і стабілізуючим чинником бурхливого соціально-політичного життя Русі. Своєрідним представницьким органом народних зборів була міська рада, яка виконувала волю віча або князя. У державному житті утверджу валась традиція — радитись з народом чи його представниками з найбільш гострих питань внутрішньої і зовнішньої політики.

Реально функціонуючим і впливовим політичним інститутом Київської держави стали у ХІІ-ХІІІ ст. боярські ради, які все більше набували рис сословного представницького органу — бояр, купців, духовенства. В умовах послаблення великокнязівської влади рада підтримувала то князя, то віче, ініціюючи їх рішення. У Галицько-Волинському князівстві елементи народовладдя були витіснені сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства. Золотоординське панування над роз\'єднаними руськими землями з другої половини XIII ст.

Перебування у правовому полі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої збагатило українство досвідом участі у представницьких органах цих держав — у сеймових зібраннях, «пани-Раді», сенаті, прилучало його до парламентської культури сусідніх європейських держав. Як свідчать літописи, з першої половини XVI ст. руські князі і бояри одержали представництво у господарській раді Великого князівства Литовського. За підрахунками автора, на середину XVI ст. вони складали близько половини складу Пани-ради. З середини XV ст. сейми у Великому князівстві Литовському набувають унормованого представницького характеру. їх нижньою ланкою стають земські, а з середини XVI ст. — повітові сеймики, які обирали, за прикладом Польщі, послів на вальні сейми, здійснювали законодавство в межах своєї компетенції. Сеймовою реформою 1565-1566 рр. визначалось і врегульовувалось шляхетське сеймове представництво з мажоритарною системою виборів, склад і повноваження повітових сеймиків. Наслідком реформи стала трансформація вального сейму в двопалатний станово-представницький загальнодержавний законодавчий орган.

Удосконалювались механізми представництва, порядок організації сеймової роботи, визначення суб\'єктів законодавчої ініціативи, співвідношення повноважень Сенату і Палати послів. У складі і діяльності вального сейму і повітових сеймиків відобразилась активна участь князів Сангушкевичів, Збаразьких, Острозьких, Вишневецьких, Ружинськихта інших, української шляхти. Вивчення історії виборного політичного представництва у Литовсько-Руській державі і Речі Посполитій дає підстави стверджу вати, що воно збагатило вітчизняний досвід представництва і шляхетської демократії.

З утворенням Гетьманщини в ході Національно-визвольної війни 1648-1654 рр. в Україні відбувається трансформація загальновійськової ради козаків у загальнодержавну Генеральну раду, зростають її компетенція і функції, епізодично збагачується її склад за рахунок представництва міщанства, селянства, духовенства.

З падінням політичної ролі Генеральної ради у другій половині XVII — першій половині XVIII ст. під тиском царського уряду Росії зросла роль Ради старшини Війська Запорізького. Рада набуває повноважень одного з вищих органів державної влади. Вона керувала як окремими галузями управління державою, так і здійснювала контроль за фінансами, розглядала апеляційні справи, поточні питання війни і миру, міжнародних відносин та ін. У другій чверті XVIII ст. Рада старшини ще більше обмежує владу гетьмана, а за останнього гетьмана К. Розумовського фактично урядує Лівобережною Україною.

Система козацьких рад — генеральних, старшинських, полкових, сотенних — феномен козацької демократії, традиція яких назавжди відбилась у політичній свідомості українства. У Козацькій державі звичка до республіканських принципів свободи, виборності владних органів, колегіальності при прийнятті найважливіших державних рішень, до соборності і громадянської солідарності усотувалась козаками, селянами, міщанами, стала складовою їх демократичної ментальності.

Вплив на розвиток вітчизняного парламентаризму з середини XIX ст. мав досвід діяльності депутатів з українських земель у парламентських установах Австро-Угорщини.

На організацію і розвиток українського представництва в парламентських установах Австро-Угорщини, особливо наприкінці XIX ст. зростаючий вплив справляли народовці та започатковані ними українські політичні партії. Новонароджена українська багатопартійність очолила боротьбу західних українців за їх конституційні права, загальне виборче право. Демократизація виборчої системну 1907 р. спричинила до збільшення українського представництва в рейхсраті. Серед обраних українських депутатів абсолютну більшість складали правники і адвокати. Такого професійного складу не мало жодне національне представництво австро-угорського парламенту. їх участь у законотворенні, кодифікації австрійського законодавства, розвину парламентської демократії, українського самоврядування сприяла національному пробудженню українців Галичини, Буковини і Закарпаття.

Українське представництво в Державній думі Росії, хоч і складало близько п\'ятої частини її складу, внаслідок куріальної і багатоступінчастої виборчої системи, неоднорідного національного і фракційного складу, русофільської політики царизму, переваги правих, промонархічних партій у Думі не спроможне було відстояти конституційних і автономістських вимог українців.

Значний внесок у вітчизняний парламентський досвід внесла Українська думська громада в Думі першого і другого скликань у її законотворчу роботу, у створення та діяльність міжфракційнош Союзу автономістів, обстоювання в «Украинском вестнике» ідеї повернення самоврядування Україні. Вперше у виборчих перегонах брали участь і набували політичного досвіду нелегальні українські політичні партії — УДРП, УСДРП, «Спілка», ТУП. Стенографічні звіти засідань Думи третього та четвертого скликань засвідчують активну участь депутатів з України в роботі думських комісій, підготовці законопроектів, поданні інтерпеляцій уряду, у вирішенні організаційних питань, спроб правового вирішення національного, в тому числі українського питання. Але в умовах поглиблення кризи самодержавства Державна дума Росії виявилась безсилою виконати найважливіші функції парламенту: внесення змін у правову систему країни, адекватних вимогам часу і настроям у суспільстві, дієвий контроль над урядом і державним бюджетом.

Узагальнюючи і формулюючи нове у поглядах на Центральну Раду, зазначимо таке: українська національно-демократична революція 1917- 1920 рр.—друга після Національно-визвольної війни середини XVII ст. — радикальна спроба реалізувати державно-соборницькі ідеали. «Треба було забезпечити волю України, — писав М. Грушевський, — відновити її старе народовладдя, право народу самому правити всіма своїми справами» (1).

Це прагнення логічно й усвідомлено привело до утворення Української Центральної Ради, до проголошення Української Народної Республіки. Революційні події в самодержавній Росії, у складі якої більша частина України перебувала понад 250 років, зумовили автономістсько-федералістський ку рс УЦР (мінімум до кінця жовтня 1917 р.), домінування радикальних російських і українських політичних партій у державотворчих процесах.

Центральна Рада стала першим вітчизняним вищим представницьким органом в історії України XX ст. її творці у назві цієї громадсько- політичної установи навесні 1917 р. очевидно прагнули закріпити традиції козацьких Рад часів Гетьманщини, самодіяльних Рад, започаткованих першою російською революцією 1905-1907 рр. III Універсал юридично оформив відновлення національної державності у формі УНР, закріпив правовий статус і функції Центральної Ради та її уряду — «давати закони і правити». Логічною вершиною державо- і законотворчої діяльності УЦР стали IV Універсал, що проголосив самостійність УНР як парламентської республіки з унітарним устроєм і демократичним режимом, та Конституція УНР.

Аналіз протоколів сесій УЦР, засідань її Малої ради, спогадів діячів українського державотворення переконливо доводить: своїм законотворенням, реалізованими установчими і контрольними функціями вона, за змістом своєї діяльності, справді виконувала роль тимчасового парламенту, започат- кувала вітчизняний парламентаризм.

Цікавою, але безплідною спробою гетьмана П. Скоропадського влітку 1918 р. було намагання відродити «вільнокозацькі організації і Козацької ради», визначити склад і компетенцію останньої в законі про відновлення українського козацтва. Плани відродження Генеральної козацької ради позбавляли її склад і повноваження демократичного змісту, а для державотворення такі ради були вже політичним анахронізмом.

Ідеї народного представництва продовжували жити в середовищі і програмах українських політичних партій, їх об\'єднанні — Українському національному союзі, які започаткували Директорію і ставили метою боротьбу за «законну владу в Україні, відповідальну перед парламентом». Проте в парламентську модель Директорією закладався принцип «трудової демократії» — вибори політичного представництва від трудового селянства, міського робітництва і трудової інтелігенції. Відмова від загального і рівного виборчого права, повернення до куріальної системи виборів з неповноцінним територіальним представництвом, зрозуміло, не означало нового кроку в теорії і практиці парламентаризму — ні європейського, ні вітчизняного. І все ж сучасні дослідники справедливо бачать у Конгресі трудового народу України передпарламент, перше соборне представництво українського народу (3). Справді, була здійснена спроба формування на основі, хай і неповноцінного, територіального представництва, демократичного вибору.

Для Західно-Української Народної Республіки характерним було швидке створення ефективних і досить демократичних з огляду на війну, органів влади. Парламентський досвід, підготовчі кроки української репрезентації допомогли діячам ЗУНР швидко створити Українську Національну Раду, що відіграла роль своєрідної конституанти. Перші ж законотворчі й установчі кроки УН Ради — утворення Тимчасового Державного Секретаріату, розбудова системи місцевих представницьких органів влади і самоврядування, прийняття назви держави та її «Тимчасового Основного Закону» — стали першим етапом реального втілення суверенітету народу, здійснюваного через систему народного представництва.

«Радянський парламентаризм», започаткований 1917-1920 рр., засновувався на принциповому запереченні класичного парламентаризму як «буржуазного», «формального», «відкритті» принципово «нових» представницьких установ — системи Рад. Ідеолог більшовизму В. Ленін та його послідовники використали цей давній інститут народоправства для утвердження диктатури пролетаріату, а фактично — правлячої партії в Росії та в її національних окраїнах, в тому числі й в Україні. У той же час в організації вищих представницьких радянських органів використовувались парламентські традиції і форми роботи: певний час існували партійні фракції, у структурі ВУЦВК діяли постійні і тимчасові комісії, була вироблена і усталилась парламентська законодавча процедура, діяв прийнятий регламент, реалізовувались основні парламентські функції. Проте спроба організації роботи вищих представницьких інституцій на принципах пролетарської демократії, диктатури робітничого класу, керованих органами правлячої партії, не витримали випробування життям порівняно з принципами класичного парламентаризму і робила радянську представницьку систему декоративною.

Доба національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. позначена масовим створенням Рад — національних, професійних, громадських, політичних партій і масових рухів — важливих передумов народного представництва. Центральна Рада в УНР, УН Рада в ЗУНР започатку вали історію вітчизняного парламентаризму, а Конгрес трудового народу 1919 р. як передпарламент — соборного, загальнонаціонального представництва. Утвердження радянської державності в Україні було пов\'язано з проголошенням «повновладдя» Рад, яке так і не було зреалізовано за радянські часи.

Історія вищих представницьких установ, що діяли в Україні, переконує: саме парламент виступає ведучим чинником демократичного державотворення як орган народного представництва. І з огляду на історичний досвід і традиції нинішня конституційна реформа в Україні, прийнятий Закон «Про внесення змін до Конституції України», який значно розширив сферу компетенції Верховної Ради України, строки її повноважень та повноважень народних депутатів (4), є логічним, конституційним кроком до парламентської чи парламентсько-президентської республіки, до європейської моделі держави.

Література

1. Грушевсьтт М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - С. 6.

2. Відомості Верховної Ради УРСР. - 1997. - № 19. - Ст. 143.

3. Українська соборність: ідея, досвід, проблеми. - С. 222-223.

4. Відомості Верховної Ради УРСР. - 2005. - № 2. - Ст. 44.