Висновки

Проведення демократичних перетворень у нашій країні викликає необхідність переосмислення багатьох положень цивільного процесуального законодавства і приведення їх у відповідність з Основним законом та міжнародно-правовими актами у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина.

Відповідно до цього обумовлюється і актуальність теми дослідження, адже протягом багатьох років функціонування й розвитку цивільного процесуального права, проблема його базисного принципу – диспозитивності, хоча і існувала та займала важливе місце, проте не набула належного втілення та аналізу як у науці цивільного процесуального права, так і в нормах процесуального законодавства. На сьогодні дія принципу диспозитивності не має досконалої та дієвої наукової основи і потребує більш глибокого теоретичного дослідження. Нагальною також є проблема розробки оновлених концептуальних засад диспозитивного характеру стосовно не тільки їх прояву, але й втілення у природі цивільних процесуальних правовідносин, у сфері здійснення правосуддя в цивільних справах та вирішення питань правозастосовчого характеру.

На основі проведеного дослідження поняття, змісту та місця принципу диспозитивності в системі принципів цивільного процесуального права України, насамперед необхідно відзначити, що сучасний процес реформування цивільного процесуального законодавства, здійснення правосуддя в цивільних справах неможливий без наукового теоретичного аналізу усталених підвалин, фундаментних блоків, керівних ідей та основоположних джерел будь-якої правової системи – принципів права.

У роботі підкреслюється, що принципу диспозитивності цивільного процесуального права притаманна регулятивна роль, завдяки чому він набуває значення загального правила поведінки, яке має загальнообов’язковий юридично владний характер. Враховуючи реформування цивільного процесуального законодавства, необхідність його гармонізації з міжнародно-правовим актами, дисертант вносить пропозицію про необхідність нормативного виокремлення та визначення у Цивільному процесуальному кодексі України принципів цивільного судочинства. Характеристика принципів цивільного процесуального права у контексті цілісності та єдності її взаємопов’язаних елементів показала, що система принципів цивільного процесуального права України має об’єктивний характер і становить собою єдину, нерозривну, взаємозв’язану, взаємообумовлену цілісність.

Суттєва увага в роботі приділяється дослідженню змісту принципу диспозитивності, який включає в себе можливість самостійного, вільного розпорядження особами, заінтересованими у наслідках розгляду справи, належними їм матеріальними правами і процесуальними засобами їх захисту. Досліджується також місце принципу диспозитивності в системі принципів цивільного процесуального права. В результаті проведеного аналізу вважаємо за доцільне стверджувати, що принцип диспозитивності належить до однієї із провідних категорій української юридичної науки та посідає визначне місце в її понятійному апараті, слугує своєрідним інструментом наукового аналізу функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

Дослідивши значення принципу диспозитивності цивільного процесуального права, ми прийшли до висновку, що розкриття правового значення принципу диспозитивності - важлива засада, що лежить в основі цивільного процесуального права і визначає його концептуальні положення.

Значення принципу диспозитивності цивільного процесуального права встановлюється шляхом дослідження його розвитку в історично-порівняльному аспекті. В результаті проведеного дослідження автор прийшов до висновку, що значення принципу диспозитивності полягає у тому, що останній є фундаментальним, основоположним принципом цивільного процесуального права, який розкриває суть і демократизм даної галузі права, вказує на її специфіку і зміст, визначає її особливості.

У зв’язку з цим необхідно зазначити, що принцип диспозитивності сприяє правильному пізнанню та застосуванню норм цивільного процесуального права, виступає основою для законодавчої практики, підготовки, розробки і прийняття відповідних йому за змістом правових норм та подальшого їх вдосконалення, характеризує суть та значення права, як регулятора суспільних відносин у галузі здійснення правосуддя в цивільних справах, його соціальну цінність. В цьому аспекті дослідження значення принципу диспозитивності у цивільному процесуальному праві полягає також у тому, що захист прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб неможливий без реалізації ними тих елементів, які становлять і визначають зміст принципу диспозитивності, основним серед яких, безперечно, є право на звернення до суду за судовим захистом прав та охоронюваних законом інтересів, яке належить до конституційних прав громадян.

При дослідженні питання реалізації принципу диспозитивності в суді першої інстанції, перш за все відзначається, що реалізація принципу диспозитивності на стадії порушення цивільної справи розпочинається з моменту звернення заінтересованої особи до суду, оскільки право на звернення за судовим захистом є найважливішою формою прояву принципу диспозитивності. На основі цього вказується, що право звернення до суду за судовим захистом притаманне лише сторонам – позивачеві, третім особам, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору та особам, які є заявниками і скаржниками в інших видах проваджень. Дисертантом досліджується така форма прояву принципу диспозитивності, як реалізація права на зміну елементів позову.

Підкреслюючи диспозитивний характер права відповідача на визнання позову, дисертантом досліджується суть та процесуальні наслідки визнання позову, аналізуються численні думки вчених стосовно цього питання. Автор критично оцінює погляди тих науковців, які у визнанні позову вбачають лише доказову роль, і вказує на необхідність врахування також розпорядчої дії та визнання фактів у даному аспекті питання. В роботі також зазначається, що спеціальними засобами реалізації у цивільному процесуальному праві України прав, які забезпечують відповідачу захист проти вимог позивача є процесуальні засоби захисту проти пред’явленого позову. В цьому руслі досліджується право відповідача подати заперечення проти позову та зустрічний позов, які характеризується особливістю дії принципу диспозитивності. Крім цього, дисертант звертає увагу на те, що до числа найбільш поширених диспозитивних розпорядчих дій щодо зміни у позовному спорі відноситься мирова угода, а диспозитивними правами процесуального характеру наділені також процесуальні представники, які діють у цивільному процесі від імені та в інтересах іншої особи.

При дослідженні питання реалізації принципу диспозитивності в апеляційному та касаційному провадженні обґрунтовується думка про те, що додатковою гарантією забезпечення законності судових рішень виступають інститути апеляційного та касаційного оскарження. Специфіка прояву права на апеляційне оскарження судових рішень полягає у порушенні функціональної діяльності суду апеляційної інстанції. Дане право входить до групи прав, які розкривають зміст принципу диспозитивності. На основі проведеного аналізу права апеляційного оскарження, можна зробити висновок, що право оскарження в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю чи частково мають особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не були притягнуті до участі у справі, проте суд вирішив питання про їх права та обов\'язки.

Необхідно також зауважити, що одним із розпорядчих повноважень, що становить зміст принципу диспозитивності у цивільному процесі є право відкликати апеляційну скаргу, подання або відмовитись від них. Із врахуванням цього автор пропонує висновок, що найбільш повно принцип диспозитивності у апеляційному провадженні проявляє свою дію в тому, що суд апеляційної інстанції при розгляді справи, обмежений доводами апеляційної скарги, апеляційного подання прокурора, тобто розгляд справи, перевірка рішення суду першої інстанції здійснюються судом лише у тих межах, які визначив апелянт. Прояв принципу диспозитивності на стадії касаційного оскарження знаходить своє втілення у праві позивача на відмову від позову, сторін – у праві на укладення між собою мирової угоди. Вказується також, що зазначені диспозитивні права цих осіб не залежать від того, за касаційною скаргою чи касаційним поданням кого з суб’єктів права на касаційне оскарження і подання, було порушено касаційне провадження.

Аналізуючи питання реалізації принципу диспозитивності при перегляді рішень, ухвал суду, що набрали законної сили, у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами, автор в якості характерних ознак таких обставин визначає невідомість, значущість для постановлення справедливого рішення та наявність. У зв’язку з цим необхідно вказати, що під нововиявленими обставинами необхідно розуміти такі юридичні факти, які існували на момент розгляду справи і мали важливе значення для її вирішення, але не були і не могли бути відомі ні заявнику, ні суду. Особливе місце в роботі відводиться характеристиці підстав перегляду постанов у зв’язку з нововиявленими обставинами з урахуванням особливостей дії принципу диспозитивності. Зокрема, при дослідженні істотних для справи обставини, які не були і не могли бути відомі заявникові, дисертант зупиняються на аналізі особливостей таких ознак, зазначаючи, що до них не слід відносини обставини, викликані перекрученням або неправильністю фактичних даних, які сталися внаслідок добросовісної помилки свідка, експерта, неумисної помилки в тексті документа, їх неумисного пошкодження, підміни тощо; особливістю неправдивих обставин є те, що останні мають бути одержані тільки із джерел, визначених законодавчо; особливості, характерні у справах щодо визнання неконституційним закону, який був застосований судом при вирішенні справи.

Досліджуючи питання співвідношення принципу диспозитивності з іншими принципами цивільного процесуального права, автор вказує, що можливості для повного і всебічного використання судового захисту цивільних прав відповідно інтересів особи, яка звернулась до суду за захистом, принцип диспозитивності забезпечує у поєднанні з іншими принципами.

Аналіз співвідношення принципу диспозитивності і змагальності показав, що процесуальні гарантії забезпечення повного і всебічного судового захисту цивільних прав фізичних та юридичних осіб досягаються саме завдяки поєднанню цих принципів. Необхідно вказати, що змагальність у цивільному судочинстві регулює процес відбору фактичного матеріалу, який є необхідним для вирішення цивільних справ, встановлює засоби його дослідження у справі, визначає дії сторін та суду для його аналізу та визначає послідовність вчинення цих дій. Відповідно до принципу змагальності позивачу і відповідачу у цивільному процесі надаються широкі можливості для захисту своєї правової позиції по справі: суб’єкти спору вправі знати аргументи і правові вимоги іншої сторони, спростовувати вимоги та позицію протилежної сторони, брати активну участь у дослідженні фактичного матеріалу по справі. Відзначимо також, що змагальність у цивільному судочинстві по справі проходить у формі спору, протиборства інтересів учасників спірного правовідношення, кожний з яких намагається відстояти свою позицію у спорі. Дослідивши співвідношення принципу диспозитивності і публічності, автор вважає за доцільне зазначити, що у цивільному судочинстві, дотримуючись принципу публічності, діяльність суду спрямована передусім на мирне вирішення конфліктів, що знаходить свій вияв у обов’язку судді розпочинати розгляд кожної справи з’ясуванням бажання кожної із сторонін закінчити справу мировою угодою. Крім того, публічний характер мають численні повноваження суду, який зобов’язується вживати всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін, не обмежуватися поданими матеріалами та поясненнями. Також на думку дисертанта, широкий вияв принципу публічності полягає також у тому, що суд контролює розпорядчі дії сторін. У відповідності ж з принципом диспозитивності особи, які беруть участь у справі, мають у своєму розпорядженні широкий спектр можливостей по захисту прав і законних інтересів. Співвідношення принципів диспозитивності і об’єктивної істини перш за засвідчив, що істинне правосуддя можливе тільки там, де встановлюється об’єктивна істина та диспозитивність. Необхідно підкреслити, що встановлення об’єктивної істини, дійсних обставин справи – завдання цивільного судочинства, а у більшості випадків і об’єктивний результат розгляду конкретних цивільних справ. Саме на це, на нашу думку, і спрямований весь хід цивільного процесу. Беручи до уваги положення, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, користуються комплексом процесуальних прав, вкажемо, що реалізація останніх на диспозитивній основі допомагає встановленню дійсних обставин справи та постановленню законного рішення. В роботі підкреслюється, що взаємодія принципу диспозитивності з принципом об’єктивної істини особливо чітко прослідковується на правах позивача доповнити, змінити, уточнити підставу позову, а відповідача у праві змінити підстави заперечення, які характеризують принцип диспозитивності. Такі дії сторін викликаються необхідністю реалізації обов’язку по доказуванню і спрямовуються на встановлення об’єктивної істини по справі, як необхідної умови для постановлення обґрунтованого рішення, а отже на досягнення мети процесу по захисту їх прав та інтересів. При дослідженні співвідношення принципів диспозитивності і законності в роботі підкреслюється, що своїми рішеннями суд сприяє зміцненню авторитету держави, навчає поваги до закону, показує невідворотність настання відповідальності за порушення закону. В роботі також зазначається, що у цивільному судочинстві законність забезпечується передусім дотриманням принципів правосуддя, закріплених у Конституції України та нормах цивільного процесуального права. Порушення або неправильне застосування будь-якого з принципів цивільного судочинства є підставою для скасування судового рішення у апеляційному та касаційному порядках, оскільки воно завжди буде незаконним. Взаємозв’язок вказаних принципів, на думку автора, полягає в тому, що численні повноваження суду, сформульовані в нормах Цивільного процесуального кодексу Україні на диспозитивній основі можуть бути реалізовані лише в законних межах, адже законність є одним з основних критеріїв визначення дієвості та ефективності цивільного судочинства.

Дане дисертаційне дослідження містить теоретичні висновки, положення, рекомендації, які можуть бути використані у законотворчої діяльності, в процесі підготовки та прийняття нового ЦПК України та інших нормативно-правових актів, що будуть розроблятися для удосконалення чинного цивільного процесуального законодавства.

Ними є:

1. Передбачити у Главі І “Загальні положення” наступні визначення:

- принципів цивільного процесуального права: принципами цивільного процесуального права – є обумовлені соціально-економічними умовами суспільного життя нормативно-керавні засади, що визначають завдання і мету правосуддя в цивільних справах, характер, зміст і побудову цивільного судочинства, а також повноваження та процесуальну діяльність суду, учасників процесу, їх процесуально-правове становище;

- принципу диспозитивності: принцип диспозитивності – це нормативно-керівна засада цивільного процесуального права, яка закріплює вільне, на свій розсуд здійснення і розпорядження юридично заінтересованими особами матеріальними правами щодо предмета спору, процесуальними засобами захисту порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, що спрямовані на розвиток, зміну або припинення розгляду цивільної справи в суді в межах, дозволених законом і в установленому процесуальному порядку;

- принципу публічності, відповідно до якого, - цивільне судочинство функціонує на публічних засадах, які визначають права і обов’язки органів правосуддя, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, прокурора, інших осіб, при порушенні, розгляді та вирішенні цивільних справ активно використовувати свої повноваження на захист прав і свобод громадян, юридичних осіб, інтересів держави та суспільства;

- принципу змагальності, відповідно до якого, - сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов’язані довести ті обставини на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Вони визначають, подають і використовують в доказовій діяльності передбачені ЦПК необхідні процесуальні засоби, фактичні данні і докази, що їх підтверджують;

- принципу об’єктивної істини, відповідно до якого, - суд зобов’язаний всебічно, повно і об’єктивно з’ясувати всі обставини, які мають значення для правильного розгляду і вирішення справи. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов’язані подати необхідні для встановлення істини по справі докази. У випадках передбачених цим Кодексом суд може сприяти особам, які беруть участь у справі, у витребуванні доказів, а у передбачених законом випадках, зобов’язаний витребувати їх за своєю ініціативою”.

2. Передбачити у статті 1 “Засади цивільного судочинства” норму, відповідно до якої - основоположними нормативно-правовими засадами побудови цивільного судочинства в Україні визнаються – диспозитивність, змагальність, процесуальна рівноправність сторін, гласність, об’єктивна істина, безпосередність та усність судового розгляду, законність, публічність, державна мова цивільного судочинства; у статті 2 “Диспозитивні засади цивільного судочинства” норму, відповідно до якої – сторони і інші особи, які беруть участь у справі мають право вільно розпоряджатися належними їм матеріальними правами щодо предмету спору та процесуальними засобами їх захисту в межах дозволених законом і в установленому процесуальному порядку. Цивільні справи порушуються судом виключно за заявами юридично заінтересованих осіб у наслідках справи і розглядаються лише стосовно заявлених вимог, крім випадків, передбачених цим Кодексом і іншим законодавством України; у статті

3 “Побудова цивільного процесу на засадах змагальності” норму, відповідно до якої - сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов’язані довести ті обставини на які вони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень. Вони визначають і використовують в доказовій діяльності, передбачені ЦПК України необхідні процесуальні засоби, фактичні дані і докази, що їх підтверджують.

У зв’язку з тим, що стаття 103 ЦПК України є не чітко визначеною, пропонуємо доповнити її та викласти у такій редакції: “Позивач вправі змінити предмет або підставу позову в межах матеріально-правових відносин, з яких виник спір про право”; у статті 4 “З’ясування судом об’єктивної істини по справі” норму, відповідно до якої - суд зобов’язаний всебічно, повно і об’єктивно з’ясувати всі обставини, які мають істотне значення для правильного розгляду і вирішення справи. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов’язані подати необхідні для встановлення істини по справі докази. За їх клопотанням суд сприяє у витребуванні доказів”.

Дана робота не претендує на остаточність та безспірність, а є лише одним із поглядів на проблему принципу диспозитивності цивільного процесуального права України Цілком імовірно, що окремі висновки носять дискусійний характер та вимагають подальшого вивчення, а також можуть бути окремим предметом наукового дослідження.