3. 5. Диспозитивність і законність

Відповідно до ч. 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правосуддя – це справедливе вирішення судом цивільних справ на основі закону і у відповідній процесуальній формі з метою забезпечення законності, попередження правопорушень, охорони прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб та держави. Престиж правосуддя підтверджується законністю судової діяльності. Своїми рішеннями суд сприяє зміцненню авторитету держави, навчає поваги до закону, показує невідворотність настання відповідальності за порушення закону. Законність у цивільному процесі – його фундаментальний демократичний принцип, ідеологічно-правова основа процесуальної діяльності. Витоки правосуддя – в законності. Стосовно правосуддя закон є первісний: закон надає, а суд – гарантує право.

Для розкриття суті принципу законності слід визначити його місце серед принципів цивільного процесу, а також прослідкувати взаємозв’язок принципу законності з іншими принципами і зокрема з диспозитивністю. Право сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, вільно розпоряджатися матеріальними і процесуальними правами, в якому відтворений принцип диспозитивності, має межі, які обумовлені охороною суспільних та державних інтересів, інтересів осіб, які беруть участь у справі, а також зміцненням законності та правильним вирішенням справи. Принцип законності, на відміну від диспозитивності і інших принципів цивільного процесуального права, знаходить свій вияв у кожній його нормі, інституті.

З точки зору І.М. Зайцева, традиційне поняття законності як точного, суворого, безумовного, неухильного виконання й дотримання всіма громадянами та організаціями права є аксіомою, тому поняття законності має включати лише один аспект: ставлення суспільства до права. Принцип законності – це сукупність засобів, які забезпечують правильне відношення суспільства до діючого законодавства та повагу до права [164, 151 – 152].

В.М. Семенов вважає, що загальноправовий принцип законності в правосудді має свій специфічний прояв, який полягає в тому, що в цивільному процесуальному праві закріплений єдиний принцип – незалежності суддів та підкорення їх тільки закону [74, 59 – 60]. З думкою автора ми не можемо погодитися, оскільки, відкидаючи самостійність існування принципу законності, автор визнає, що даний принцип пронизує право й знаходить свій вияв у цивільному судочинстві.

Проблематика співвідношення принципів диспозитивності та законності полягає в тому, чи слід виключати із змісту принципу диспозитивності його важливу частину – право і обов’язок органу, який вирішує спір, здійснювати контроль за розпорядчими діями сторін, проявляти ініціативу й активність у питанні порушення справи та розвитку процесу. Така ініціатива й активність розглядаються одними вченими як явище, що є несумісним із свободою сторін, тому такі дії розглядаються як самостійний принцип [169, 102]. Іншими – як один із важливих проявів у цивільному процесі принципу законності [92, 118 – 127].

Ми відстоюємо таку точку зору, що широка ініціатива й активність суду можуть поєднуватися з вільним волевиявленням та свободою сторін у здійсненні чи утриманні від нього під час реалізації належних їм прав. Необхідно лише, щоб така ініціатива й активність суду не призводили до обмежень у користуванні стороною належних їй прав, не знижували гарантій захисту їх законних прав та інтересів.

Відмова від позову чи визнання позову відповідачем є одностороннім волевиявленням, яке адресується суду з наміром припинення подальшого розгляду справи внаслідок її безцільності.

Велике значення для дотримання судами принципу законності при вирішенні цивільних справ мають численні Постанови Пленуму Верховного Суду України. Вивчення практики розгляду цивільних справ показує, що суди України в основному правильно застосовують процесуальне законодавство. Разом з тим у роботі судів ще мають місце серйозні недоліки. У ряді випадків народні суди приймають заяви про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним від осіб, які неправомочні пред\'являти такі вимоги. Нерідко справи про визнання громадян недієздатними призначаються до слухання без проведення судово-психіатричної експертизи або така експертиза, порушуючи статтю 258 ЦПК України, призначається при відсутності достатніх даних про психічну хворобу або недоумство. Не завжди справи розглядаються з участю представників органів опіки та піклування [165].

У справах по розгляду спорів, які випливають із шлюбно-сімейних відносин, суди не завжди проводять належну підготовку справ до судового розгляду, по окремих справах всебічно і повно не з\'ясовують фактичних обставин, які мають значення для їх правильного вирішення.

Верховний Суд України з цього приводу зазначає, що мають місце факти постановлення судами рішень, які не відповідають вимогам про їх законність і обґрунтованість, не містять переконливої відповіді по суті заявлених вимог або неповно їх вирішують. У ряді випадків у рішеннях нечітко викладаються вимоги позивача, заперечення відповідача і пояснення інших осіб, які беруть участь у справі, неповно відображаються обставини і характер спірних правовідносин, не всі докази аналізуються або не всім їм дається оцінка, не завжди є посилання на норми матеріального і процесуального права, на підставі яких суд вирішив справу або якими керувався при постановленні рішення. По деяких справах описова і мотивувальна частини рішення викладаються непослідовно, мотивувальна частина відсутня або резолютивна частина суперечить мотивувальній. Недоліки, що допускаються окремими судами, знижують значення судового рішення у здійсненні завдань цивільного судочинства.

Яскравим виявом недбалості та недотримання принципів і вимог цивільно-процесуального законодавства є скасування Президією Закарпатського обласного суду в порядку нагляду всіх судових постанов по справі за позовом громадян М. до громадян С. про виселення, виходячи з того, що, порушуючи вимоги статей 15, 30 ЦПК України, при вирішенні спору суд належним чином не з’ясував ряду обставин.

Так, відповідно до п.

Аналіз роботи судів загальної юрисдикції за 1998 рік за даними судової статистики свідчить, що кількість цивільних справ, закінчених провадженням із постановленням рішення зростає. Судами першої інстанції закінчено провадженням 864611 справ, у тому числі 21 справа – Верховним Судом України (у 1997 році закінчено провадженням 705145 справ, що на 159466, або 22,6 % більше, а тільки за перше півріччя 1999 року закінчено провадженням вже 444659 справ, і тенденція йде до зростання).

За перше півріччя відповідно 1998 року та 1999 року є: скасовано, змінено та разом переглянуто всього у 1998 році – 9490 рішень, а в 1999 – вже 10771 рішення. Як видно кількість незаконних рішень невпинно збільшується [170, 139 –140].

Тому суди повинні звертати увагу на те, що судове рішення є найважливішим актом здійснення правосуддя, покликаним забезпечити захист визначеного Конституцією суспільного ладу і державності республіки, прав та законних інтересів громадян, підприємств, установ, організацій і правопорядку. Суди повинні неухильно додержуватись вимоги про законність і обґрунтованість рішення в цивільній справі [32].

У цивільному судочинстві законність забезпечується передусім дотриманням принципів правосуддя, закріплених у Конституції та нормах цивільного процесуального права. Порушення або неправильне застосування будь-якого з принципів цивільного судочинства є підставою для скасування судового рішення у апеляційному та касаційному порядках, оскільки воно завжди буде незаконним. Важливе значення у забезпеченні законності цивільного процесу має правильне вирішення суддею питання про прийняття заяви та порушення цивільної справи відповідно до вимог закону. Позовна заява, подана без додержання вимог статей 137, 138 ЦПК України або не оплачена державним митом, за ухвалою судді залишається без руху, про що повідомляється позивачу. Йому при цьому надається строк для усунення недоліків у позовній заяві.

Ведучи мову про взаємозв’язок принципів диспозитивності та законності, слід виходити з того, що праву кореспондує обов’язок і навпаки. Процесуальним діям по здійсненню права на пред’явлення позову (момент прояву принципу диспозитивності) кореспондує обов’язок суду розгляду вимоги про прийняття справи до свого провадження та здійснення в ній правосуддя (прояв принципу законності). Прийняття судом позовної заяви (дотримання принципу законності) викликає наслідки процесуального характеру – виникнення цивільних процесуальних правовідносин. Громадяни та юридичні особи стають суб’єктами правовідносин, набувають процесуальних прав і обов’язків, а також набувають певного процесуального становища щодо їх реалізації, спрямовуючи свої дії на захист суб’єктивних матеріальних прав і законних інтересів (прояв диспозитивних засад).

Законність у цивільному процесі багато в чому визначається точним застосуванням процесуальних норм, які гарантують правильний розвиток процесу в цивільній справі, перехід від однієї стадії до іншої. Питання законності нерозривно пов’язане з економією процесуальних засобів. Чи є економія процесуальних засобів “антиподом” законності або ж чи слід законність і економію процесуальних засобів розглядати як природні, не виключаючі одне одного основи цивільного процесу? Норми цивільного процесуального права дають підставу стверджувати, що наявність економії процесуальних засобів дає змогу досягти вірних, законних і кінцевих результатів процесу у цивільній справі найбільш раціональними засобами – об’єднанням та роз’єднанням позовів (ст. 144 ЦПК України). Об’єднанням позовів забезпечується швидкість у провадженні справи, правильність і одностайність розгляду й вирішення цивільних вимог, зменшення судових витрат по справі, що у свою чергу впливає на законність у діяльності суду під час вирішення справи. Об’єднання позовів можливе з ініціативи позивача (ст. 144 ЦПК України), а також, виходячи із диспозитивних засад цивільного судочинства – за ініціативою суду. Постановляючи ухвалу про об’єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог суддя зобов’язаний дотримуватись вимог закону, які регулюють питання об’єднання позовів (ст. ст. 144, 203, 214 ЦПК України). Суддя, залежно від обставин справи, вправі постановити ухвалу про роз’єднання одного або кількох об’єднаних в одне провадження позовів у самостійне провадження, якщо сумісний розгляд позовів утруднює вирішення справи (ст. 145 ЦПК України). Закон надав таке право судді з тим, щоб суддя зміг об’єктивно вирішити справу, а у випадку, коли вирішення об’єднаних однорідних позовних вимог на засадах законності та об’єктивної істини неможливе чи утруднене, суддя зміг із дотриманням вказаних принципів вирішити ту чи іншу цивільну вимогу окремо від інших.

Ми не можемо погодитися з думкою В.М. Семенова, що принцип законності в цивільному судочинстві знаходить специфічний прояв в вигляді принципу незалежності суддів та підкорення їх тільки закону [35, 78 – 80]. Справді, принципи законності і незалежності суддів та підкорення їх тільки закону взаємопов’язані: законна діяльність суддів випливає з дії принципу законності. Але ж вимоги неухильного дотримання закону адресуються не тільки суду, але й усім особам, які беруть участь у справі: прокурору, органам державного управління, профспілкам, підприємствам, установам та організаціям, які захищають права інших осіб, а також свідкам, експертам, процесуальним представникам та іншим учасникам процесу. У цьому контексті принцип законності має універсальний характер, в спектрі якого знаходять свій прояв усі інші принципи цивільного процесуального права. Даний принцип виступає в якості загальної гарантії по реалізації норм, принципів та положень усієї сфери судочинства у цивільних справах.

Вияв принципу законності відображається у трьох складових:

- суд при вирішенні конкретної справи із спірних правовідносин повинен правильно застосовувати норми матеріального права, які регулюють вказані відносини;

- діяльність суду підпорядкована цивільному процесуальному законодавству, його нормам та принципам і здійснюється у визначеному ним цивільному процесуальному порядку. З позиції принципу диспозитивності суд не може: а) вчиняти відповідні процесуальні дії проти вираженої волі особи, яка могла б за своєю ініціативою виконати таку дію; б) за своєю ініціативою вчиняти процесуальні дії з одночасним покладанням обов’язків на особу, яка могла б заявити відповідне клопотання.

- процесуальна діяльність осіб, які беруть участь у справі ґрунтується і визначається на демократичних засадах із дотриманням принципу законності.

Законність є одним з основних критеріїв визначення якості та ефективності цивільного судочинства. Зазначений принцип правильно пов’язують із правильним застосуванням судом юридичних норм у цивільному судочинстві. Зміст принципу включає в себе різні правові і організаційні засоби щодо правильного застосування норм матеріального та процесуального права. Принцип законності регламентує процесуальне положення суддів і учасників судочинства, порядок вирішення та захисту прав і інтересів громадян й організацій.

Принцип законності, на нашу думку, становить категорію вимог матеріально-процесуального характеру щодо розгляду та вирішення судом справ відповідно до встановленої законодавством процесуальної форми діяльності. Таким чином, законність як принцип цивільно-процесуального права, полягає в обов’язку суду та всіх учасників процесу керуватись у своїй діяльності нормами матеріального і процесуального права з метою досягнення завдань цивільного судочинства.

Його взаємозв’язок з принципом диспозитивності полягає в тому, що численні повноваження суду, сформульовані в нормах ЦПК на диспозитивній основі можуть бути реалізовані лише в законних межах.

Так, від розсуду суду залежить прийняття ним доказів (ст. 34 ЦПК України) і зустрічний позов (ст. 141 ЦПК України) у разі пропуску встановленого для цього строку; забезпечення позову (ст. 149 ЦПК України); зупинення провадження (ст. 222 ЦПК України); відкладення розгляду справи (ст. 172 ЦПК України).

Із проаналізованих вище положень щодо проблеми співвідношення принципу диспозитивності з іншими принципами цивільного судочинства, то складність та неоднозначність співвідношень вказаних явищ очевидне. Основну проблему, яку автор намагався висвітлити шляхом співвідношення принципів диспозитивності з іншими принципами цивільного процесуального права є проблема співвідношення прав та обов’язків, а також дій диспозитивного характеру між суб’єктами цивільного процесуального права.