3. 4. Диспозитивність і об’єктивна істина
Права й свободи людини і громадянина та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суди. як органи державної влади зобов\'язані своєчасно й дієво захищати ці права та свободи шляхом розгляду цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення.
Саме поняття правосуддя містить у собі ідеал суду справедливого, який прагне до істини та забезпечує дотримання закону. Істинне правосуддя можливе тільки там, де встановлюється об’єктивна істина. Зміст розуміння об’єктивної істини є неоднозначним. Пізнання судом обставин справи є не що інше як відображення дійсності у свідомості судді (суддів), який вирішує цивільну справу.Об’єктом пізнання у судовому процесі є факти, які належать до сфери минулих дій чи подій. Вони не сприймаються суддями безпосередньо. Виявлені та зафіксовані у процесуальній формі відображення дійсності, стають доказами, тобто джерелами відомостей, на основі яких учасники цивільної справи мають право посилатися як на підстави своїх вимог та заперечень по справі. Отже, судове пізнання здійснюється шляхом збирання та оцінки доказів, шляхом доказування. Для встановлення обставин спірного матеріального правовідношення і винесення законного і обґрунтованого рішення суду необхідно всебічно, повно й об\'єктивно дослідити й оцінити кожний доказ окремо і в їх сукупності, зокрема, з погляду достатності і взаємозв\'язку. Безпосередню процесуально-правову основу правильної оцінки достатності і взаємозв\'язку доказів судом становлять вимоги статті 62 ЦПК України, відповідно до якої суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об’єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності. Ніякі докази для суду не мають наперед визначеної сили.
Процес встановлення об\'єктивної істини в справі розпочинається з визначення предмета доказування, тобто встановлення кола обставин, якими сторони обґрунтовують свої вимоги і заперечення.
Далі на основі цих обставин і норм матеріального права в судді, а потім і в суду, складається гадана модель спірних матеріальних правовідносин, наявність яких підлягає встановленню в судовому засіданні. І саме так у процесі дослідження й оцінки доказів у суду формується конкретне знання про спірні матеріальні правовідносини.У зв’язку з цим у юридичній літературі з’явилось нове розуміння об’єктивної істини [181,95-96]. Оскільки пізнання дійсних обставин справи, які мали місце у реаліях життя, проводиться судом, то мова йде про судове пізнання, з чим ми погоджуємось. Але ми не згідні з тим твердженням, внаслідок якого об’єктивна істина замінюється положенням істини судової. Ми також проти злиття об’єктивної істини та істини судової й двоякого розуміння у зв’язку з цим принципу об’єктивної істини.
Так, М.С. Шакарян, О.Т. Боннер, М.П. Омельченко висловлюються за існування принципу об’єктивної (судової) істини [31, 54; 51, 3], а О.П. Чистякова пропонує тотожній термін “принцип судової (об’єктивної) істини [158, 5].
М.А. Вікут, В.І. Зайцев і інші автори називають принцип судової істини [150, 25 – 26; 159; 160, 5; 165, 45; 193,6-7], а В.В. Ярков – істини юридичної [64, 100 – 102]. Дефініція принципу, на їх погляд, має підкреслити специфічні цілі, методи і рамки пізнання істини в процесі. За небагатьма винятками, істина у судочинстві може бути пізнана лише опосередковано за допомогою встановленої процесуальним законом системи судових (процесуальних) доказів (судова істина). Відповідно при розгляді й вирішенні цивільних справ суд пізнає істину в неповному обсязі, залишаючи поза межами судового розгляду обставини, які не мають юридичного значення. Крім цього, самі сторони можуть суттєво обмежити рамки пізнання судом обставин справи шляхом визнання певного факту. Наслідок цього – неповне з’ясування обставин справи, а тому вести мову про встановлення об’єктивної істини не слід.
З таким зауваженням погодитися ми не можемо, оскільки встановлення об’єктивної істини є кінцевою метою цивільного судочинства.
Якщо погодитися з неможливістю встановлення об’єктивної істини по справі як кінцевої мети процесу, то слід відмовитися від цивільного судочинства як встановленого процесуальним законом порядку розгляду і вирішення цивільних справ.Судовому захисту підлягає право, факт порушення якого мав місце в дійсності. З огляду на це суд зобов’язаний встановити всі наявні факти, які дозволять йому дати правильну оцінку всього фактичного складу справи. Суд зобов’язаний не обмежуватися поданими матеріалами та поясненнями осіб, які беруть участь по справі, а вжити всі передбачені законом заходи для всебічного, повного і об’єктивного встановлення дійсних обставин справи, прав та обов’язків сторін (ст. 15 ЦПК України). З урахуванням предмета і гаданої моделі спірних матеріальних правовідносин провадиться підготовка справи до судового розгляду: визначається коло осіб, які беруть участь у справі, збираються докази, а в судовому засіданні попередньо визначається напрямок судового дослідження.
Помилки у визначенні кола обставин, які підлягають доказуванню, наприклад, невключення ряду необхідних обставин до предмета доказування, неминуче призведе до помилок в оцінці достатності і взаємозв\'язку обставин справи, а в кінцевому підсумку до неповного з’ясування судом обставин справи та встановлення об’єктивної істини по справі.
Так, Президія Тернопільського касаційного суду, розглянувши цивільну справу за протестом заступника Голови Верховного Суду України на рішення Заліщицького міського суду від 27.11.95 р., ухвалу судової колегії в цивільних справах Тернопільського обласного суду від 16.01.96 р., задавольняючи протест заступника Голови Верховного Суду України про скасування судових рішень по справі за позовом громадянина К. до заводу “Літній” та Товстенської селищної ради народних депутатів про визнання права на житлову площу і зобов\'язання видати ордер на квартиру, скасувала рішення Заліщицького суду від 27.11.95 р. і ухвалу судової колегії в цивільних справах Тернопільського обласного суду від 16.01.96 р.
з направленням на новий розгляд у зв\'язку з тим, що судом були неповно з’ясовані обставини, що мають значення для справи, і зібраним доказам дана неправильна оцінка. Суд, вирішуючи спір, не врахував ту обставину, що позивач не перебував у трудових відносинах з відповідачем, не перебував на квартирному обліку в організації відповідача, тому спільне рішення адміністрації і профкому заводу “Літній” від 21.07.88 р. не може вважатись прийнятим до статті 52 ЖК. Оскільки спірна квартира не могла бути наданою позивачу у встановленому законом порядку відповідачем і не передавалась для заселення виконкому або районній лікарні, висновок суду про те, що позивач набув самостійного права на житлову площу в даній квартирі є безпідставним. Крім того, з матеріалів справи вбачається, що спірна квартира передавалася в тимчасове користування сім’ї позивача за клопотанням районної лікарні і виконкому до зведення в 1990 р. райлікарнею житлового будинку, після чого позивач повинен був звільнити цю квартиру і повернути власнику. Суд не дослідив належним чином зазначену обставину і не уточнив, чи не свідчить це про укладення між відповідачем з одного боку і районною лікарнею, чи виконкомом селищної ради народних депутатів з іншого боку договору оренди житлового приміщення, внаслідок якого позивач мав тимчасово користуватися цим приміщенням без набуття права на житлову площу в ньому [162].Як видно, неправильне визначення згаданої моделі спірного матеріального правовідношення також може негативно вплинути на оцінку всебічного, повного і об’єктивного встановлення дійсних обставин справи, оскільки в процесі дослідження доказів і встановлення обставин отримані фактичні дані будуть “розподілятися” в рамках неправильної моделі спірного матеріального правовідношення, створюючи видимість закінченості судового пізнання, у той час як дійсне правовідношення залишиться непізнаним. Оцінка достатності, повноти, всебічного з’ясування обставин справи проводиться шляхом оцінки як окремо взятих обставин та доказів, так і в їх сукупності.
Вимога повноти дослідження окремо взятих обставин справи знаходить свій вияв у тому, що суд при їх дослідженні повинен отримати з кожної обставини весь обсяг існуючих у ній фактичних даних та доказів, які мають значення для справи.
У першу чергу це стосується показань свідків, оскільки на практиці трапляються випадки, коли при підготовці справи до судового розгляду судді, визначаючи коло свідків, які підлягають виклику до суду, не з’ясовують кола обставин справи, про які можуть свідчити ці особи.Якщо поданих доказів недостатньо, суд може запропонувати сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, подати додаткові докази або сприяти у їх витребуванні (ст. 30 ЦПК України). Що ж стосується висновків експерта, то вони залучаються судом до участі в цивільному процесі з метою з’ясування обставин, що мають значення для справи. Питання про необхідність застосування спеціальних знань для отримання даних про факти, які є необхідними для вирішення справи, і обов’язкове призначення експертизи вирішується судом або законом (ст.ст. 57, 258, 260 ЦПК України).
Для забезпечення об’єктивності та безсторонності експертного дослідження експертизу не можуть виконувати особи які є родичами сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, чи їх представників; якщо експерти особисто, прямо чи побічно заінтересовані в наслідках справи та в інших випадках, зазначених у статті 19 ЦПК України. Суд має право запропонувати експерту дати усне пояснення свого висновку. В результаті проведеної оцінки висновку експерта суд може визнати висновок повним і обґрунтованим та покласти його в основу рішення суду; недостатньо чітким або ж неповним і призначити додаткову експертизу; необґрунтованим, який викликає сумнів у його правильності, і призначити повторну експертизу.
Оцінка повноти та всебічного з’ясування всіх обставин справи та доказів припускає вияснення питання про те, чи є по кожній з установлюваних судом обставин, які входять до предмета доказування, необхідний обсяг доказової інформації (фактичних даних), чи можна на її основі зробити достовірний висновок про наявність або відсутність конкретної обставини. Помилки в оцінці достатності доказів по окремих обставинах справи можуть призвести до винесення необґрунтованого і незаконного рішення по справі.
При розгляді Президією Сумського обласного суду справи в порядку нагляду за протестом заступника Голови Верховного Суду України від 5 січня 1996 року на рішення Тростянецького районного суду від 23.09.1994 року та ухвалу судової колегії в цивільних справах Сумського обласного суду від 2.11.1994 року по справі за позовом громадянина П. до громадян Ш. і П. про визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину та визнання частково недійсним договору дарування будинку та визнання права власності на частину будинку було встановлено, що такий договір мав місце, був фактично виконаний, але не посвідчений нотаріально.
Суд не врахував вимоги цивільного законодавства щодо наслідків недодержання відповідної форми угоди. Враховуючи, що договір довічного утримання повинен бути укладений у письмовій нотаріально засвідченій формі, що не було дотримано, для підтвердження цієї угоди сторона може посилатись лише на письмові докази, які містять відомості про обставини, що мають значення (ст. 46 ЦК України). Тим часом жодного посилання у судових рішеннях на такі докази немає.
Оскільки суд не з’ясував обставини справи і прийняв рішення без врахування вищенаведених обставин судова колегія рішення суду скасувала, а справу направила на новий розгляд [163].
Завершується оцінка достатності доказів висновком суду про те, що на основі зібраних по справі сукупності фактичних даних можна всебічно і повно встановити все коло обставин, які входять до предмета доказування, характер спірних матеріальних правовідносин, права та обов’язки сторін. Звідси вбачається те, що суд може у повній мірі встановити об’єктивну істину по справі. Активна роль суду в процесі встановлення об’єктивної істини по справі не протиставляє його сторонам у процесі. Більше того, встановлення об’єктивної істини по справі веде до об’єднання дій суду, сторін і інших осіб, які беруть участь у справі, користуючись цілим комплексом дій диспозитивного характеру. М.Г. Авдюков вірно зауважує, що при пасивному ставленні сторін до доведення своїх вимог і заперечень суд при будь-якому ступені активності не виконав би і десятої долі покладеної на нього роботи, а головне, він не виконав би обов\'язку по встановленню істини [92 104].
Заінтересованість сторін у вирішенні справи призводить до активізації їх дій по встановленню об’єктивних обставин справи. Р.Е. Гукасян правильно вважає, що ініціатива суб’єкта права, яка базується на його заінтересованості, воля матеріально заінтересованої особи є визначальними у виникненні цивільного процесу, суттю принципу диспозитивності [143, 67 – 101]. Дії, кваліфіковані як активна допомога в захисті права, здійснювані особами, які беруть участь у справі, є результатом взаємодії принципу диспозитивності, об’єктивної істини та законності.
Органи державної влади та місцевого самоврядування, прокурор, фізичні та юридичні особи вправі у випадках, передбачених законом, звернутися до суду із заявою на захист прав та охоронюваних інтересів інших осіб. Для встановлення об’єктивної істини по справі, реалізуючи диспозитивні права, орган державної влади та місцевого самоврядування може вступити в процес за своєю ініціативою для дачі висновку в справі з метою здійснення покладених на них обов’язків і для захисту прав громадян та інтересів держави (ст. 121 ЦПК України). Органи зазначені у статті 121 ЦПК України, порушуючи процес по справі в інтересах інших осіб, користуються правами і несуть процесуальні обов’язки сторони, за винятком права на укладення мирової угоди. Здійснюючи свої процесуальні права, вони є незалежними від волі осіб, права та законні інтереси яких вони захищають. Суб’єкти захисту прав інших осіб можуть відмовитися від поданої ними заяви чи змінити заявлені ними вимоги. Вказані дії не позбавляють особу, на захист прав та охоронюваних законом інтересів якої подана заява, права вимоги від суду розгляду справи для вирішення вимоги у первісному обсязі (стаття 122 ЦПК). Широкі права диспозитивного характеру на участь у процесі надані органам опіки і піклування, житлово-комунальним органам та фінансовим органам.
Встановлення об’єктивної істини, дійсних обставин справи – завдання цивільного судочинства, а у більшості випадків – і об’єктивний результат розгляду конкретних цивільних справ. Саме на це і спрямований весь хід цивільного процесу. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, користуються комплексом процесуальних прав, реалізація яких на диспозитивній основі допомагає встановленню дійсних обставин справи та постановленню законного рішення по справі.
Взаємодія принципу диспозитивності з принципом об’єктивної істини особливо чітко просліджується на правах позивача доповнити, змінити, уточнити підставу позову, а відповідача на праві змінити підстави заперечення, які характеризують принцип диспозитивності. Такі дії сторін викликаються необхідністю реалізації обов’язку по доказуванню і спрямовуються на встановлення об’єктивної істини по справі, як необхідної умови по ній, для постановлення обгрунтованого рішення, а отже на досягнення мети процесу по захисту їх прав та інтересів.
Аналіз принципу об’єктивної істини цивільного процесуального права надає нам можливість запропонувати його нормативне закріплення в проекті ЦПК в такій редакції: “Встановлення судом істини по справі. Суд зобов’язаний всебічно, повно і об’єктивно з’ясувати всі обставини, які мають істотне значення для правильного розгляду і вирішення справи. Сторони і інші особи, які беруть участь у справі, зобов’язані подати необхідні для встановлення істини по справі докази. За їх клопотанням суд сприяє у витребуванні доказів.”