3.3. Диспозитивність і публічність

Виступаючи як державно-правовий принцип, публічність закріплена у ч. 2 статті 3, ч. 2 статті 6, ч. 2 статті 19, п. 2 статті 121, статтях 124 і 129 Конституції України. Відповідно до ч.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження відповідно до меж, встановлених Конституцією, і відповідно до законів України (ч. 2 статті 6 Конституції). Звідси вбачається те, що суд, органи прокуратури, органи державної влади та місцевого самоуправління, як органи держави, здійснюють у цивільному судочинстві процесуальну діяльність на захист прав, свобод та охоронюваних законом інтересів інших осіб. Їх процесуальне становище характеризується принципом публічності.

Публічність, на думку більшості вчених процесуалістів, є принципом цивільного процесу [153, 109 – 119; 154, 55 – 70].

Інші стверджують, що самостійного принципу публічності немає, а зміст його поглинається дією принципу законності. Так, М.Л. Якуб стверджує, що обов’язки, які лежать на посадових особах органів прокуратури і суду, покладені на них на основі закону, у строгій відповідності з ним, і ніякої різниці між обов’язком вести провадження по справі з огляду на обов’язок служби і на підставі закону немає і бути не може [155, 42].

З такою думкою не можна погодитись. Посадові особи, здійснюючи владні повноваження як представники органів державної влади, діють в силу свого правового становища в інтересах держави, суспільства та громадянина і тим самим виконують свій службовий обов’язок, реалізуючи свої функції у строгій відповідності до закону. Законність виражає вимогу точного і неухильного виконання законів, у той час як принцип публічності підпорядковує діяльність органів держави публічно-правовим інтересам, визначає їх обов’язки щодо виконання завдань цивільного судочинства.

Р.Д. Рахунов вважає, що принцип публічності було б точніше назвати державним началом у діяльності органів юстиції, тому що термін “публічність” часто застосовують у значенні гласності процесу – і це породжує плутанину. Але у цьому твердженні відсутня точність. Якщо звернутися до етимології терміна “публічність”, то ми побачимо, що в його основі лежить слово “публічний”, утворене від латинського “publicus” – суспільний, яке має два значення: 1) відкритий, гласний і 2) суспільний, не приватний [156, 340]. Тобто, призначений для широкого користування, відвідування; громадський [157, 474]. Саме у другому значенні, хоч й з певною умовністю, ми вживаємо вказаний термін, який введений в обіг в основному в галузі юриспруденції, де, окрім принципу публічності, існує ще й самостійний принцип гласності.

Органи державної влади та місцевого самоврядування, фізичні і юридичні особи мають право у випадках, передбачених законом, звернутись із заявою до суду на захист прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб (ст. 121 ЦПК України). Публічний характер мають численні повноваження суду, який зобов’язується вживати всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін, не обмежуватися поданими матеріалами та поясненнями. Також суд повинен роз’яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки та сприяти у здійсненні їх прав (ст. 15 ЦПК України). Суд не тільки роз’яснює сторонам їх права та обов’язки на підставі статей 99, 179 ЦПК, але й забезпечує можливість їх здійснення, що також має чітко виражений публічно-правовий характер.

Широкий вияв принципу публічності полягає також у тому, що суд контролює розпорядчі дії сторін. Суд не приймає відмови від позову, не затверджує визнання позову відповідачем і не затверджує мирової угоди сторін, якщо ці дії суперечать законові або порушують чиї-небудь права й охоронювані законом інтереси (ст.

Публічний характер мають повноваження суду щодо забезпечення позову (ст. 149 ЦПК України) і забезпечення можливих для відповідача збитків (ст. 158 ЦПК України). Суд, який розглядає апеляційну скаргу, апеляційне подання прокурора перевіряє законність і обгрунтованність рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги чи апеляційного подання. Суд апеляційної інстанції вправі встановлювати нові факти, досліджувати нові докази та ті докази, які, на думку осіб, що беруть участь у справі, судом першої інстанції досліджувались з порушеннями. Законність і обгрунтованність рішення суд апеляційної інстанції перевіряє в межах позовних вимог, які заявлені у суді першої інстанції (ст. 301 ЦПК України).

Суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального або процесуального права. Він не вправі вирішувати питання про достовірність або недостовірність доказів та перевагу одних доказів над іншими. Перевірка законності судових рішень судом касаційної інстанції відбувається лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (стаття 333 ЦПК).

Підготовка цивільної справи до судового розгляду – друга обов’язкова стадія цивільного процесу, в якій підготовку проводить суддя, який виконує комплекс процесуальних дій, визначених статтею 143 ЦПК. Процесуальні дії осіб, які беруть участь у справі, і осіб, які не беруть участі у справі, виконуються на вимогу судді і є відповіддю на його дії. Особи, які беруть участь у справі, мають право за своєю ініціативою виконувати процесуальні дії, спрямовані на підготовку справи до розгляду. Дії судді і заінтересованих осіб по підготовці справи до розгляду мають свою самостійну мету, визначену статтею 143 ЦПК України – забезпечення своєчасного і правильного вирішення справи. При підготовці справи до розгляду суддя, з урахуванням характеру, складності та громадського значення справи, вирішує питання про її розгляд з участю прокурора та про притягнення до участі в справі представника належного органу державного управління або громадської організації (п.

Судовий розгляд – основна, найбільш відповідальна стадія провадження по справі. Саме на даній стадії процесу суд розглядає і вирішує справу по суті із винесенням рішення по справі. Розгляд справи у суді першої інстанції – серцевина цивільного процесу. На цій стадії в повній мірі реалізуються всі основні демократичні принципи судочинства. Не є винятком у цьому принципи публічності та диспозитивності. На цій стадії процесу вказані начала отримують свій закінчений й повний вираз.

У відповідності з принципом диспозитивності особи, які беруть участь у справі, мають у своєму розпорядженні широкий спектр можливостей по захисту прав і законних інтересів. До основних диспозитивних дій, які реалізуються на стадії судового розгляду цивільних справ, належать:

- право позивача за своїм волевиявленням зміни предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог;

- право позивача на зміну підстав позову;

- право позивача на відмову від позову;

- право відповідача визнати позов;

- право сторін закінчити справу мировою угодою.

Виявом публічного начала є право суду за своєю ініціативою притягнути до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. Широкий вияв принципов публічності полягає в тому, що суд контролює розпорядчі дії сторін. Принцип публічності поширює свою дію на участь у процесі прокурора [202,52-54; 203,10-13; 204, 67; 205, 24-27], органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Принцип публічності реалізований також у правах громадян, які можуть в інтересах інших осіб оскаржити допущені стосовно них неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі (ст. 239 ЦПК України).

Таким чином, зазначені положення свідчать про те, що практично всі правила, які виражають принцип публічності проявляються у цивільному судочинстві. У цивільному судочинстві, дотримуючись принципу публічності, діяльність суду спрямована передусім на мирне вирішення конфліктів, що знаходить свій вияв у обов’язку головуючого розпочинати розгляд кожної справи з’ясуванням бажання кожної сторони закінчити справу мировою угодою (ст.

Так, право на звернення до суду за судовим захистом – одне із найважливіших суб’єктивних прав у сфері правосуддя, яке закріплене у статтях 32, 35, 55 Конституції України. Це – найбільш демократична, найбільш універсальна форма захисту права. Даний інститут поєднує в собі і публічне, і диспозитивне начало.

Право на судовий захист – це право на приведення в дію судового механізму для відновлення порушеного права. Сам же судовий захист є процесом розгляду справи у суді і винесенням судових рішень, якими суб’єктивні порушені права відновлюються, або ж усуваються перешкоди на шляху здійснення таких прав. Виникла у громадянина необхідність у судовому захисті прав, звернувся він до суду за допомогою – і тут же в силу публічно-правового обов’язку вказаний орган державної влади таку допомогу громадянину повинен надати.

Захист оспорюваних і порушених прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб гарантується їх правом на звернення у встановленому порядку з вимогою до компетентного органу, наділеного юрисдикційними функціями розпочати діяльність по розгляду і вирішенню справи із спірних правовідносин (ст.ст. 4, 5 ЦПК України, ст. 6 ЦК України). Таким чином, волевиявленню заінтересованої особи кореспондується обов’язок суду з’ясувати всі обставини справи і вирішити питання про захист порушеного права й охоронюваного законом інтересу громадянина.

Цивільним процесуальним засобом, яким забезпечується реалізація права на звернення до суду з метою здійснення правосуддя в справах, що виникають по спорах з цивільних, трудових, сімейних, та інших правовідносин, виступає позов, позовна вимога. Громадянин, чиї права та охоронювані законом інтереси порушені, визнається позивачем із наданням йому цілої низки прав, які дозволяють йому бути активним учасником процесу. Причому на підставі принципу публічності визнання такої особи в певному процесуально-правовому статусі провадиться на основі встановлених фактів, а не пов’язується тільки з волевиявленням особи, яка звернулась до суду за захистом.

Право на судовий захист реалізується шляхом звернення до суду заінтересованих осіб. Можливість такого звернення – один з важливих проявів диспозитивності в цивільному процесі. З огляду на цей принцип, від самої заінтересованої особи в першу чергу залежить вирішення питання про необхідність звернення за судовим захистом. Право на звернення за судовим захистом як інститут цивільного судочинства гармонійно поєднує як публічне, так і диспозитивне начала.

Внаслідок диспозитивного характеру цивільного процесу проблема підстав для порушення справи є особливо важливою і актуальною. Як відомо, загальні правила цивільного судочинства призначені для розгляду і вирішення справ по спорах про право цивільне, тобто позовних справ. При розгляді цивільних справ, віднесених до непозовних видів провадження, загальні правила судочинства застосовуються за окремими, передбаченими законом, винятками. Так, справи позовного провадження порушуються шляхом подачі позовної заяви, а справи, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження, – скарги та заяви.

Позовне провадження – основний з видів проваджень цивільного судочинства, за правилами якого розглядаються всі спори у судах першої інстанції. Позов у свою чергу є головним процесуальним засобом порушення процесу, захисту прав та інтересів громадян, підприємств, установ й організацій. Серед процесуальних засобів порушення цивільної справи заява особи, яка звертається до суду за захистом свого права або охоронюваного законом інтересу, займає перше місце. Звернутися до суду або ні, порушити процес або не порушувати залежить від заінтересованої особи. І, якщо існують підстави права на звернення до суду і особа виявляє волевиявлення на порушення процесу, суд не може відмовити у порушенні справи. У цьому чітко знаходить свій вияв принцип диспозитивності на вказаній стадії процесу. Разом з тим дія принципу диспозитивності на стадії порушення справи позовного провадження не безмежна.

В інтересах інших осіб, з публічною метою справа може бути розпочата внаслідок звернення прокурора, органів державної влади та місцевого самоврядування, фізичних і юридичних осіб до суду із заявою на захист прав і свобод інших осіб. Участь прокурора, зазначених органів є обов’язковою у процесі для надання висновків по справі у випадках, передбачених законом, або коли суд визнає це за необхідне (ст. 121 ЦПК України). Такими, зокрема, є справи: по спорах про дітей (ст. 69 КпШС), про позбавлення батьківських прав і про поновлення у батьківських правах (ст.ст. 71, 75 КпШС), про відібрання дітей у батьків та їх передачу на піклування до органів опіки та піклування (ст. 76 КпШС). Прокурори, захищаючи права та охоронювані законом інтереси інших осіб, діючи в їх інтересах, не повинні підміняти самих заінтересованих осіб, права й інтереси яких порушені або оспорені. Гарантованість судового захисту дає можливість їм самим порушити цивільну справу в суді й брати участь у її розгляді. І лише в тому випадку, коли сам громадянин за станом здоров’я або з інших поважних причин не може відстоювати в суді свої права, прокурор вправі звернутися до суду з вимогою на захист його прав і законних інтересів. Порушуючи процес, прокурор повинен виходити з того, що поновлення порушеного правопорядку має принципове значення для держави й суспільства, а заінтересовані особи з поважних причин не можуть самі подати позов. У цивільному процесі позов прокурора є лише підставою для порушення справи судом. Тому слід визнати, що мета діяльності прокурора одна: більш повно захистити державний, суспільний інтерес, права громадян і обумовлена вона єдиним началом – публічністю.

Окрім прокурора, звернутися до суду із заявою на захист прав, свобод та охоронюваних інтересів інших осіб можуть у випадках, передбачених законом, органи державної влади та місцевого самоуправління, фізичні і юридичні особи. Підставами участі в процесі зазначених суб’єктів є норми цивільного процесуального права й інших галузей права, які надають їм повноваження захищати права і свободи інших осіб.

Захист прав інших осіб та інтересів держави в цивільному процесі можуть здійснювати фінансові органи місцевої державної адміністрації по справах, які виникають із спорів про право власності, спадкування, а також у справах окремого провадження про встановлення юридичних фактів, від яких залежить здійснення громадянами таких прав.

З підстав статті 71 Кодексу про шлюб та сім’ю України, профспілки мають право розпочати справу в суді про позбавлення батьківських прав. Пояснюється це тим, що вони заінтересовані у тому, щоб підростаюче покоління зростало фізично і морально здоровим, було всебічно підготовленим до суспільно корисної діяльності, а це все у кінцевому підсумку стосується інтересів держави. Діяльність прокурора, органів державної влади та місцевого самоврядування спрямована на захист прав інших осіб, активно досліджується у процесуальній літературі. Привертають до себе увагу рекомендації стосовно спрямування захисту саме державних, суспільних, публічних інтересів, що має виняткове значення особливо на сучасному етапі розвитку України.

Публічно-правові положення участі проаналізованих осіб реалізуються на диспозитивній основі. Так, право органів прокуратури, опіки і піклування, профспілок та інших організацій на пред’явлення позову про позбавлення батьківських прав, характеризує зміст принципу публічності, але воно реалізується на диспозитивній основі. Суб’єкт права на свій розсуд вирішує питання про звернення до суду з позовом. Як виключення з цього правила є реалізація права на імперативній основі – обов’язковість участі прокуратури, органів опіки і піклування по деяких категоріях справ.

Слід зазначити, що жваву дискусію у літературі породжує питання щодо тлумачення п.7 ст.129 Конституції України. Зазначається, що одним із принципів судочинства є гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. У зв’язку з цим, обговорюється питання щодо меж застосування спеціальних технічних засобів при проведені судового засідання. Ми поділяємо точку зору тих науковців, які стверджують, що відмова з боку суду, без вагомих на те підстав, застосуванні науково-технічних засобів цивільному процесі, необхідно розцінювати як пряме порушення закону, - зокрема принципами власності [199,64; 207, 135-136].

Звідси, можна визначити те, що принцип публічності має знайти своє обов’язкове втілення у новому ЦПК України. На нашу думку доцільно передбачити наступне визначення принципу публічності. Публічність - це закріплене у процесуальному законодавстві керівна засада, яке зобов’язує органи правосуддя, державної влади та місцевого самоврядування та прокурора при порушенні, розгляді та вирішенні цивільних справ активно використовувати свої повноваження в інтересах держави та суспільства на захист порушених прав та охоронюванних законом прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі.