<<
>>

висновки

Здійснений історико-правовий аналіз і нові підходи до наукової проблеми сприяють поглибленню історико-право- вих знань сутності й змісту формування та функціонування державно-правових й самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського Королівства (1349-1569 pp.), що є відповідним внеском у вітчизняну історико-правову науку.

Виконане дослідження дає змогу дійти таких висновків:

1. У Польському Королівстві першої половини XIII ст. посилився процес централізації державного управління. Польська зовнішня політика щодо зайнятих українських земель зі сучасного погляду була загарбницькою, оскільки мала на меті посилити владу польського короля і збільшити розміри його володінь. Так, Галичина була насильно введенадо Польського Королівства внаслідок завойовницьких походів польського короля Казимира III - у 1340 і 1349 pp., який прагнув зміцнити кордони держави та забезпечити значне збільшення доходів за рахунок мит від купців, котрі подорожували на Схід через Галицькі землі. Це було типовим для епохи Середньовіччя актом анексії, що мав на меті зміцнити польські кордони і встановити контроль над трансєвропейським торговельним шляхом, який через Краків, а далі - через Володимир, Львів і Галич пролягав у Причорномор’я, зокрема до генуезьких колоній Криму. Інтереси польської шляхти збігалися з інтересами краківської церковної ієпархії й авіньйонської папської курії, котрі прагнули поширювати католицизм на Сході. Жодні історико-правові аргументи на користь польських прав стосовно Галичини не відповідають історичній правді, оскільки Галицькі землі - це етнічні українські землі, складова частина Київської Русі, а відтак - основа спадкоємництва та наступності української державно-правової традиції - Галицько-Волинської держави.

Галичина впродовж 1349-1370 pp. перебувала в особистій власності польського короля Казимира III, 1372-1387 pp. - під владою угорських феодалів; з 1387 до 1434 pp.

- в особистій власності королеви Ядвіги, а відтак, після її смерті, - у власності короля Владислава II Ягайла; з 1387 p. до 1569 p. - у складі Польського Королівства, згодом - у складі Речі Поспо- литоїдо 1772 p. Від 1349 p. до 1434 p. Галичина вдокументах іменувалася “Руське Королівство”, а 1434-1569 pp. - “Руське воєводство” як адміністративно-територіальна одиниця Польського Королівства.

2. Підтверджено, що після приєднання Галичини під владу польського короля Казимира III до середини XIV ст. вона зберігала певну територіальну адміністративно-правову автономію, яка характеризувалася історичними, географічними, економічними, національними, правовими особливостями. Окремими волостями управляли руські воєводи; їм підпорядковувалися сотські, десятники, тіуни, вірники, мечники й отроки. Офіційні документи складалися староукраїнською мовою. Тіуни, здійснюючи судочинство у галицьких волостях, керувалися українським, а не польським правом. Певний час у Львові карбувалася окрема монета Руського Королівства. Однак це тривало недовго. Виконуючи волю заможних польських магнатів, польський король здійснював політику інкорпорації Галичини до Польського Королівства.

Наступ на захоплені українські землі посилювався і набував різних форм, у тому числі адміністративно-правових.

Польський король почав призначати у волості своїх пред- ставників-старост. Окрім Львова старости управляли у Галичі, Теребовлі, Сяноку, Перемишлі, Самборі й інших містах.

Це дає підстави стверджувати, що державотворчі народи Польського Королівства (силезці, мазовці, галицькі українці) були конструктивно-творчими народами, для котрих характерні патріотизм, державознавство, віра тощо. Галицькі українці виявили здібності й досвід у процесі формування адміністративно-правових і самоврядних інститутів, реалізм у міжнародній політиці Польського Королівства, на яку вони, в зв’язку зі своєю ментальністю, геополітичним чинником, значно більше впливали, аніж мали реально економічну й політичну силу. Галицькі українці, дотримуючись своїх історичних, культурних традицій, національних інтересів, в умовах перебування в складі Польського Королівства сформували адміністративно-правові та самоврядні інститути, що автономно функціонували у Галичині до остаточної інкорпорації краю, яку за особливостями можна назвати “галицькою моделлю”.

Приєднання Галичини до Польського Королівства змушувало українців призвичаюватися до тієї системи управління, яка існувала на Заході Європи. Польське Королівство часто виступало посередником у культурних зв’язках українського народу з народами західноєвропейських країн, відігравало роль моста між Україною і “справжнім Заходом” - території, через яку в Україну проникали “ідеї гуманізму та реформації”. Вплив цих зв’язків зумовлювався тими прогресивними гуманістичними й освітніми тенденціями, котрі знаменували розквіт Відродження в Європі. Галичина була одним з перших регіонів України, яка зазнала позитивного впливу прогресивних європейських традицій в умовах Середньовіччя. Досвід формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського Королівства заслуговує на увагу з погляду теорії та практики як новий напрям у вітчизняних дослідженнях проблем державно-правового творення у Центрально-Східній Європі в період Середньовіччя.

3. Встановлено, що у 1434 p. усі Галицькі землі польський уряд об’єднав, створивши Руське воєводство з адміністративним центром у Львові, яке складалося з чотирьох земель: Львівської, Галицької, Перемишльськоїта Сяноцької. У тому ж році привілеєм польського короля Владислава II Ягайла у Галичині було скасовано руське право, а замість нього введено польське право і запроваджено такий самий державний лад, як і в Польському Королівстві. Водночас відбувалося заселення Галичини іноземними колоністами: поляками, німцями, чехами. Колонізація вирізнялася широкими масштабами. Польсько-католицька шляхта повсюдно витісняла православних українців зі сфери адміністративного управління, виробництва, освіти, культури. Здійснювалася масова полонізація галицького населення, що, в свою чергу, гальмувало економічний, політичний і культурний розвиток Галицьких земель.

4. Доведено, що правовий статус Галичини у складі Польського Королівства мав свої особливості. Від 1434 p. він став іншим, оскільки на цій території змінилася правова система.

Наголосимо, що Руське воєводство, безперечно, не було “державою в державі” та підпорядковувалось центральній владі, але не можна не зауважити певні відмінності в праві й адміністративному апараті від тих інститутів, які діяли на інших територіях Польського Королівства. Таких відмінностей можна б навести чимало, але історичні джерела достатньо дотично порушують це питання. Так, В.Абрагам не впевнений в існуванні в Галичині оправців. Копний (зборовий) суд був характерним саме для Галичини, а не для всіх територій Польського Королівства. Однак не варто вважати, що лише Галичина мала спеціальний правовий статус. Окрім неї вирізнялись Мазовія, Серадська земля, Холмська земля, Краківська земля, Прусська земля та ін. Водночас у “глобальнішому” масштабі територія Польського Королівства поділялась на

Великопольщу та Малопольщу. Ha одних земляхдіяв Пьотр- ківський статут, а на інших - Віслицький. Нешавські статути 1454 p. також були укладені за територіальним принципом правового регулювання. Це засвідчує: Польське Королівство в 1349-1569 pp. не було монолітною державою. Більше того, важко стверджувати, чи вона була унітарною. Ha думку російського дослідника Ю. Кареєва, Польське Королівство мало федеральний характер державно-територіального устрою, що підтверджує подібність структури вального сейму до вищих представницьких органів федерації. Liberum veto, притаманне вже для Польського Королівства, дуже красномовно заявляє певну політичну незалежність місцевої влади від центральної, а воєводста і земель - від польського короля. Сеймики були настільки авторитетним інститутом влади (а в Галичині це простежувалось дуже чітко), що їх діяльність нерідко була виз- начальнішою та вирішальнішою, ніж правління центральної влади Польського Королівства. Щоб обійняти посади, судді повинні були мати нерухомість на території відповідного воєводства, а в Галичині - навіть на території відповідної землі. Це знову ж таки підтверджує, що в земель і воєводств Польського Королівства були певні автономні ознаки.

5. Уже від 1349 p. Руське Королівство, а від 1434 p. - Руське воєводство вирізнялося з-поміж інших воєводств Польського Королівства великою територією і густотою населення. Правовий статус населення Галичини визначався належністю до певного стану: шляхти, духовенства, міщан і селянства. Привілейоване становище посідали польська шляхта і католицьке духовенство. Правове становище галицьких селян у складі Польського Королівства характеризувалося політичним безправ’ям і неповною цивільною правоздатністю та дієздатністю. Наприклад, селяни стали повністю залежними від пана людьми, підневільними, кріпаками, їхнє правове становище мало чим відрізнялося від рабського. Селянське самоврядування у Галичині також було зведене до мінімуму. Шляхта отримала змогу втручатися навіть в особисте життя селян, скажімо, давати чи не давати дозвіл на шлюб, похорон (беручи за дозвіл плату).

6. Перебування Галичини у правовому полі Польського Королівства збагатило привілегійовані стани Галицької України досвідом участі в її станово-представницьких органах державної влади - у вальному сеймі, сеймових зібраннях (сеймиках), прилучило їх до традицій і культури політичного представництва впливової на той час європейської держави. Формування та діяльність шляхетських сеймиків у Руському воєводстві сприяли подальшому розвитку демократичних традицій українського народу, звичок до народоправових інститутів. Підґрунтям формування українського парламентизму в козацько-гетьманській державі, зокрема генеральних (загальних) козацьких рад і рад старійшин, були польські станові сеймики як представницькі органи, котрі діяли в Руському воєводстві від 1434 p. у складі Польського Королівства, а відтак - Речі Посполитої. Ha основі аналізу привілеїв польських королів, статутів, конституцій вального сейму Польського Королівства й архівних матеріалів детально проаналізовано їхній склад, компетенцію, функції та роль у державно-політичному житті країни.

7. Обґрунтування “прав” Польського Королівства щодо Галичини, на нашу думку, були фікцією, оскільки ці “права” не мали під собою жодних історичних та правових підстав.

Галичина як споконвічна українська земля завдяки своїй самобутності не втратила ознак етнічної ідентичності: мала до захоплення Польщею і зберегла певною мірою надалі територію, мову, релігію, звичаї, державно-правові й культурні традиціїта ін. Галицькі українці, володіючи культурно-національними і правовими традиціями ще з часів Київської Fyci, Галицько-Волинської держави, перебуваючи у Центрально- Східній Європі, зазнавали культурних та правових впливів із Західної Європи. Унаслідок волелюбності й патріотизму, правових традицій галицькі українці вберегли себе від асиміляції Польщі, а Галичина стала в подальшому важливим політично-патріотичним центром для всієї України. Зокрема, факт проголошення ЗУНР 9 листопада 1918 p. саме у Львові, яка охоплювала переважно етнічну Українську Галичину, завдав відчутних ударів тим польським дослідникам, хто ставив під сумнів приналежність галицьких українців до єдиного українського народу. Її проголошення стало наслідком боротьби українців за право на національну державу після Першої світової війни.

Особливістю впровадження колоніальної політики Польського Королівства в управлінські структури Галичини було те, що формування адміністративного апарату здійснювалося виключно заходами польської влади. Це підтверджують призначення на керівні посади польської шляхти, що в свою чергу зумовило полонізацію українського населення. Приєднання Галичини до складу Польського Королівства переривало процеси українськогодержавотворення, можливість збереження власної національної держави на багато століть. Однак Україна вистояла у цих тяжких випробуваннях.

8. Розвиток права у Галичині засвідчив, що право Польського Королівства часто містило колізійні норми та спричиняло дискусійні питання. Зокрема, це стосується тлумачення термінів. Термін “староста” міг вживатись і до високопосадової урядової особи, яка вважалася намісником короля у воєводстві чи землі, й до старости “гроду” (замку), тобто посадової особи, що мала передусім судові повноваження. Термін “позов” використовувався і для позначення вимоги позивача (потерпілого) до відповідача (обвинуваченого), і для позначення виклику відповідача в суд (судового акта за юридичною природою). Термін “вічевий суд” вживався і для позначення суду, який складався з представників територіальної громади (“віче”), і для позначення одного з видів королівських судів.

У Галичині правові колізії виникали, мабуть, частіше, ніж в інших воєводствах, адже на цій території співіснували різні системи права: староукраїнське (руське), польське (земське), маґдебурзьке (німецьке), волоське, а також - канонічне право. Водночас існувала жорстка конкуренція між нормативно-правовим актом і правовим звичаєм (причому, і українським, і польським).

Термін “суддя” інколи вживався у надзвичайно широкому розумінні: король, референдарі, асесори, комісари, судді, воєводи, старости, підсудки (заступники судді), війт, лавники, коморії, підкоморники.

Нерідко польське законодавство того часу не розрізняло термінів “сейм” і “сеймик”, хоча вони мали різне значення. Натомість закон чітко розмежовує королівський сеймовий суд і сейм, а це, по суті, був один і той самий орган.

Українські джерела права (від 1434 p. і польські джерела права, які діяли у Галичині), зазнали позитивного впливу римського права, внаслідок чого у правовому регулюванні суспільних відносин, у тому числі в Галичині, використовувалися римські правові конструкції, зокрема у процесі кодифікації інститутів речового, зобов’язального, спадкового права (які за римською інституційною системою входять до складу “res”). Тобто сприймалися не лише традиції та принципи римського права, а й цілі конструкції цивільних правовідносин; рецепція відбувалася і відбувається на інституційному рівні.

Однак правовідносини у Галичині в складі Польського Королівства вирішувалися не лише римським правом. Запозичення відбувалося також з візантійського, німецького, литовського права, які, в свою чергу, рецепіювали римське право. Це дає право стверджувати: у процесі формування і функціонування українського права у досліджуваний період мала місце пряма та непряма рецепція римського права, що засвідчувало прогрес у розвитку та застосуванні західноєвропейських правових традицій, зокрема в Галичині XIV-XVI ст. Окремі правові ідеї та положення, котрі вже існували на той час, актуальні дотепер. Показовий приклад із так званим інститутом сепарації, який уже існував у Польському Королівстві, а відповідно - і в Галичині XIV-XV ст. У сучасній Україні запровадження інституту сепарації стало можливим лише після прийняття у 2002 p. нового Сімейного кодексу України.

Водночас польське право XIV-XVI ст., будучи середньовічним за сутністю, відстоювало насамперед інтереси польської шляхти, що підтверджувало існування соціальної нерівності й несправедливості. Проте такий стан був характерний не лише для польського права того часу, а й для всіх тогочасних країн середньовічної Європи.

Беручи до уваги потреби утвердження Української держави і права, враховуючи також проаналізований матеріал монографії, автор вважав за доцільне висловити низку пропозицій, які тією чи іншою мірою могли б бути корисними і політикам-практикам, і дослідникам з проблем історії формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів на українських землях.

3 урахуванням історичного досвіду формування та функціонування державно-правових інститутів на українських землях, зокрема у Галичині в складі Польського Королівства, варто переглянути сучасну державну політику України в сфері організації та діяльності центральних і місцевих органів влади. Так, необхідно здійснити заходи щодо децентралізаціїдержав- ного управління, розширити сферу місцевого самоврядування та зміцнити контроль за державними службовцями і посадовими особами органів місцевого самоврядування з боку представницьких органів влади на місцях. Окрім того, доцільно було б посилити ротацію кадрового складу державних службовців, розробити комплекс заходів, спрямованих на поліпшення їх патріотичного виховання, не допускати надмірного зростання обсягів особистих прав і привілеїв, що набуватимуться у зв’язку зі зайняттям певної посади, та ін.

У процесі формування правової політики в Українідоціль- но використовувати результати досліджень вітчизняної юридичної науки, зокрема науки історії держави і права України. Значні зміни у праві та державі в сучасних умовах потребують відображення у правовій політиці й системі юридичної освіти особливостей розвитку державних і самоврядних інститутів, що відповідають державним традиціям українського народу, їх сприйняття народом сучасної України можливе лише за умови врахування правової спадщини різних регіонів України, які впродовж тривалого часу розвивалися не в єдності, не мали однієї правової системи. Ha нашу думку, вивчення і врахування історії формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів, зокрема у Галичині в складі Польського Королівства (1349-1569 pp.)> та інших регіонів України здатне не лише виявити витоки правового менталітету їх населення, а й визначити особливості розвитку правових культур різних регіонів України, котрі поступово стираються під впливом інтеграційних процесів, що відбуваються в сучасній Європі й світі, в основу яких покладено єдині європейські цінності: правалюдини, верховенство права, правова держава та ін.

<< | >>
Источник: Бойко І.Й.. Органи влади і право в Галичині у складі Польського Королівства (1349— 1569 pp.) : монографія /І. И. Бойко. - Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка,2009. - 628 c.. 2009

Еще по теме висновки:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -