<<
>>

4.2.3. Процесуальне право

Джерела польського права значну увагу приділяли регламентації здійснення судочинства. Питання процесуального права найповніше було врегульовано у Віслицькому статуті 1347 p. та Повному зводі статутів Казимира Великого 1420 p.

Ha формування процесуального права Польського Королівства мали вплив правові системи західних європейських держав. Ця галузь права зазнала певних рецепцій з канонічного, німецького, ломбардійського, чеського права[1252].

Центральною фігурою судового процесу в Польському Королівстві був суддя, який мав визначений правовий статус. Суддів гродських і земських судів призначав на посаду польський король. У XV ст. шляхта отримала змогу взяти участь у процесі призначення суддів земських судів. Вона подавала королю список із чотирьох кандидатів, а він обирав одного з них, причому обирав зазвичай того кандидата, який перебував у списку під першим номером. Право формувати список кандидатів у земські суди було надано шляхті, відповідно до норм Єдлненського привілею 1430 p. Станом на XV ст. у Польському Королівстві сформувався правовий звичай, за яким судді призначались на посаду пожитгєво. Виняток становили судді, котрі здійснювали свої повноваження лише під час розгляду певної справи, а з її вирішенням переставали бути суддями. Такий порядок стосувався комісарських і сільських судів[1253]. Від кінця XIV ст., а точніше, з часу видання Кошицького привілею 1374 p., і впродовж XV ст. відбувався процес формування нормативних вимог до особи щодо права на зайняття судової посади. Отже, законодавство Польського

Королівства стосовно цього питання було встановлене вже у XVI ст. Вимоги до судді були такими:

1 .Досягнення повноліття, тобто не молодше 25 і не старше 70 років[1254].

2. Польське громадянство. Уперше цю вимогу затвердив Ko- шицький привілей 1374 p., а потім Нешавські статути (1454 p.).

У деяких землях навіть вимагалось постійне проживання в землі, на яку поширював юрисдикцію відповідний суд.

3. Чоловіча стать. Жінки могли бути суддями лише тоді, коли вони обіймали посаду старости. Однак це положення не мало практичного застосування. Навойка була перемишльською старостою у 1493-1494 pp., але від її імені судові функції виконував підстароста[1255].

4. Осілість. Ця умова встановлювалась рішенням Пьот- рківського сейму в 1454 p. і 1496 p., хоча на практиці застосовувалася не завжди, оскільки були різні трактування терміна “осілість”. Неточність формулювання (це дуже притаманно сучасності) дала змогу робити “обхід закону” неосілим кандидатам. Щоб усунути цю проблему, конституція вального сейму 1562 p. дала визначення осілості як право постійного проживання і володіння нерухомості в межах воєводства. Виняток становили Руське, Мазовецьке, Равське воєводства, де вимагалось володіння нерухомістю на території відповідної землі. У 1503 p. рішенням вального сейму встановлювалось, що неосілому судді ніхто не має обов’язку підкорятись. Конституція вального сейму 1520 p. давала судді строк - півроку для купівлі необхідної нерухомості, а інакше він втрачав посаду.

5. Незаплямована честь.

6. Світська приналежність. Посаду суддів обіймали світські люди, а не духовенство. Виняток становили духовні референ- дарі в сеймових судах. Цікаво, що конституція вального сейму 1538 p. також заборонила представникам духовенства бути земськими писарями, але дозволила старостам призначати їх на посади гродських писарів.

7. Дотримання вимог про недопустимість сумісництва. Заборонено було обіймати водночас посаду старости і земського судді. Рішенням вального сейму в 1562 p. встановлювалась недопустимість обіймати посади декількох староств однією особою. У 1550 p. була встановлена заборона поєднання посад земських і гродських суддів, але траплялись випадки, коли цей припис порушувався;

8. Складання присяги. Уперше ця вимога була закріплена у рішенні вального сейму 1505 p.

щодо складу земського суду, а потім поширилася на всіх суддів у державі[1256].

Важливе місце серед вимог до судді належало діловим та моральним якостям кандидата на посаду: вмінню поважати і виконувати правові норми, бути милосердним, сміливим і принциповим, чітко висловлювати своїдумки, користуватися авторитетом серед мешканців, бути поважним громадянином, на котрого б люди “дивилися як на Бога”[1257]. Заборонялося обіймати посаду судді психічно хворим, особам із вродженими фізичними вадами (глухим, сліпим, німим), підданим баніції чи інфамії, народженим не у шлюбі, нехристиянам, а також тим, хто мав заплямовану репутацію.

Польський дослідник Ю.Рафач вважав, що умова до кандидатів у судді про обізнаність в юриспруденції також була характерна для Польського Королівства, але перевірка знань кандидатів не здійснювалася належно. У 1496 p. обізнаність у галузі права стала обов’язковою для зайняття посади заступника старости, а в 1507 p. -для референдарів[1258].

Тимчасові судді звільнялись із посади після закінчення терміну, на який їх обирали або після вирішення певної справи. Пожиттєві звільнялись із посади на таких підставах:

- смерть;

- самозречення, тобто відставка за власним бажанням; звільнення на цій підставі було можливим лише після згоди польського короля;

- перехід на вищу посаду, якщо вона була несумісною з посадою судді;

- довготривала хвороба, яка унеможливлювала виконання суддею службових обов’язків;

- відступ від вимог для зайняття посади судді, наприклад, інфамія чи втрата осілості;

- невиконання суддею службових обов’язків;

- застосування до судді покарання за вчинений злочин[1259] [1260].

Польський король Казимир IV 23 жовтня 1456 p. підтвердив

усім прелатам, баронам, рицарям і шляхті Руської землі всі права, привілеї, листи та документи, які вони раніше отримали від попередніх королів і князів Польщі, водночас наказуючи, щоби у випадку його переходу через українські землі суди відбувались так, як це прийнято в інших землях, - за участю суддів і офіціалів Руської землі, а не з інших країв, “і щоб згадані судді й офіціали

_________________________________________ »»1970

дотримувались встановленого порядку *.

Для польського середньовічного судочинства характерний судовий формалізм. Воно здійснювалося усно й відкрито з дотриманням певних процесуальних правил. Детально регулюючи питання процесу, Віслицький статут 1347 p. і Повний звід статутів Казимира Великого 1420 p. розмежовували зазвичай цивільне та кримінальне судочинство. 3 цього випливало, що в Польському Королівстві в досліджуваний період ще не було чіткого розмежування між цивільним і кримінальним процесом, хоч зміст окремих статутів, зокрема Повного зводу статутів Казимира Великого, підтверджує наявність специфіки в судочинстві певних кримінальних справ[1261]. Воно було єдиним і для цивільних, і для кримінальних справ. Увесь процес мав показовий (звинувачувальний) характер. Сторонам судового процесу надавалися широкі процесуальні права щодо захисту своїх прав.

Початковою стадією цивільного судочинства була заява позивача, в якій викладалися сутність справи і зміст прохання, зверненого до суду, а також прохання про виклик відповідача до суду. Порядок звернення в суд, а також судовий розгляд були спільними для всіх цивільних справ, незалежно від того, чи торкалися вони питань, пов’язаних із позовами, які виникали з права власності на рухоме чи нерухоме майно або інших правопорушень[1262]. Відповіднодо Віслицького статуту 1347 p., для налагодження порядку розгляду справ у судах судді мали розпочати роботу від 9 год. і працювати до 21 год.[1263]

Судді зобов’язані були здійснювати розгляд справи на підставі писаного права або звичаєвих норм, поширених у тій чи іншій місцевості, й заявляти самовідвід, якщо рішення в справі могло вплинути на їхні особисті та родинні інтереси, встановлювати істину в справі під час винесення вироків, намагатися зрозуміти людину, яка допустилася життєвої помилки, за що й змушена нести покарання. Розгляд справи мав здійснюватися без поспіху, гніву, ненависті, жалості, боязні, незважаючи на подарунки, які “засліплюють очі розумній людині та перекручують людську справедливість”[1264].

У Польському Королівстві, зокрема в Руському воєводстві, застосовували два варіанти відкриття судового провадження. B одному обидві сторони процесу поставали перед судом, щоби вирішити спір між ними, а в іншому - позивач звертався до суду зі заявою. У цьому випадку службовець суду направляв до відповідача позов. У XIII ст. цей позов висилав коморник, а XIV ст. ця функція перейшла до возного. Так, згідно з актами реляції Львівського гродського суду 1541 p., внесено позов від імені шляхетного Єжи Чаршковського[1265]. Пізніше вона закріпилась за судовим писарем. Позови, видані підкоморними, комісарськими суддями і старостами, називались “іннотесценсії”, а позови судів асесорських - “манозатами”.

Спочатку позови були усними. Така форма передбачалась і в Повному зводі статутів Казимира III. Наприкінці XIV ст. перед шляхтою постав обов’язок вносити позови у письмовій формі. Шляхтич, який усно позивав іншого шляхтича, ризикував бути покараним, а суд відмовляв у його вимогах зі справи. Він навіть міг бути позбавлений шляхетства, якщо таку вимогу перед судом висував відповідач. Серед шляхти усний позов допускався лише на сеймах і трибуналах, а також у випадку, коли позов стосувався щойно вчиненого злочину[1266].

Позивач, звертаючись у суд з позовною заявою, мав право зайти в приміщення суду будь-коли, навіть під час розгляду справи. Аналіз низки норм Повного зводу статутів Казимира Великого 1420 p. засвідчує формування інституту підсудності. Критерій поняття підсудності, тобто в який суд належало звертатися позивачу, визначався особою, яка виступала відповідачем за заявленим позовом. Це було пов’язано з тим, що різні категорії осіб були підсудні різним судам. Окрім цього, в Польському Королівстві діяли нелише різні суди, котрі застосовували земське або гродське право, а й суди, які керувалися німецьким і канонічним правом[1267].

Аналіз українських джерел права, що діяли у Галичині до 1434 p., а відтак польського законодавства, дає змогу дійти висновку: відповідачі в князівському суді повинні були викликатись листом з печаткою князя.

Однак у такому листі не називалась справа, в якій відповідач мав брати участь. Повідомлення про зміст справи доводилось усно. Якщо виклик у суд доводився листом, то в ньому містився зміст позову. Повний звід статутів Казимира Великого змінив цей порядок, передбачивши, що жоден позов не може здійснюватися без правової підстави, а жоден виклик у суд - без визначеного предмета спору. Про форму позову кінця XIV ст. - початку XV ст. можна дізнатися із записів судових книг. Так, у 1399 p. відбувся судовий процес за спором двох вдів. Вдова Катерина подала позов до суду на вдову Серадзького підкомор’я. Предметом спору був маєток Посвєнтне. У виклику в суд (його також називали позовом) було зазначено:

- те, що він виданий від імені короля;

- ім’я позивача та відповідача;

- предмет спору;

- термін, в який розглядатиметься справа;

- дата видачі виклику (позову).

3 цього документа випливав сумнів про необхідність у

XIV-XV ст. печатки в позові, адже у ньому її не було. У позові краківського земського суду 1403 p. на тильній стороні виклику видно залишки печатки червоного кольору. Це позов камінського воєводи Якуба Сендзьовця та його дружини Єлизавети до Яна з Жешува про повернення боргу в розмірі 130 гривень. У іншому позові цього ж суду в 1423 p. також на тильній стороні судового виклику, містилася печатка на червоному лаку. У цій справі шляхтич Збігнєв подав скаргу на іншого шляхтича Пшебожа, оскільки той наніс його кме- тю вісім кривавих поранень. Польський дослідник Р.Губе, аналізуючи згадані документи, висловив обґрунтованудумку, з якою треба погодитися: суди всього Польського Королівства подавали позови від імені короля; у них зазначались імена позивачів і відповідачів, предмет спору, найменування суду, термін розгляду справи, а також час подання позову[1268].

У Польському Королівстві звертатися в суд з позовом мали право лише особи, котрі досягнули повноліття[1269]. Ha основі заяви позивача суд викликав відповідача. Згідно зі статтею Повного зводу статутів Казимира Великого, форма виклику відповідача в суд була усною, за винятком тих випадків, коли відповідачами виступали “знатні рицарі”, яких повідомляли про виклик у суд письмово[1270]. Самовільний виклик, без прохання про це позивача, будь-кого в суд був заборонений під загрозою покарання. Відповідно до ст. 15, 22 Повного зводу статутів Казимира Великого, відповідачеві, викликаному в суд за заявою позивача, обов’язково повідомлялося на вимогу, від кого цей виклик здійснений, з якої справи, хто конкретно викликається, строки явки і місцезнаходження суду, в який відповідач повинен з’явитися, хто видав розпорядження про виклик відповідача у суд[1271].

Позивач мав право доручати подання позову возному. Якщо злочин вчинявся у королівському дворі чи суді, позов покладався на будь-якого службовця суду. Возний шукав відповідача, а коли знаходив, ішов до нього з палицею в руці, оскільки палиця в середньовічній Польщі символізувала судову гілку влади. Відповідно до Повного зводу статутів Кази- мира Великого, возний підходив до дому відповідача, вдаряв у ворота палицею та виголошував позов. Коли в 1523 p. було прийнято Formula processus, ця процедура змінилась. Возний заносив письмовий позов у двір відповідача, якщо він був шляхтичем. Якщо відповідач був феодально залежним селянином, возний вручав письмовий позов власнику цього села. I в одному, і в іншому випадку возний повинен був оголосити позов публічно. Коли шляхтича не було вдома, возний залишав позов у дверях, прибивав до дерева або залишав біля землі, а потім повідомляв про це власника села чи керівника місцевої церковної парафії. Якщо шляхтич був неосілим, позов йому давали в руки, прибивали на дверях судової канцелярії або церкви, до якої він ходив на Богослужіння. Якщо місцезнаходження відповідача було невідомим, у Середньовіччі його позивали “біля стовпа” на ринку повітового міста 3 рази впродовж 6 тижнів[1272].

Возний ішов з позовом у супроводі позивача або особи, яку позивач призначав. Цей супровід був потрібний для того, щоб, коли возний помирав, позивач мав право підтвердити факт вручення позову. Між датами вручення відповідачеві позову та початку розгляду справи встановлювався певний процесуальний строк, щоб дати відповідачеві змогу підготуватися до захисту в суді. Повний звід статутів Казимира Великого встановлював цей термін - три тижні. Поступово цей строк скорочувався і становив інколи три дні. Formulaprocessus 1523 p. диференційовано підійшладо визначення цього строку. Залежно від складності справи, він міг збільшуватись або зменшуватись. У деяких справах земського суду цей термін становив тиждень, а в найважливіших справах його можна було продовжити до чотирьох тижнів.

У XV ст. возний після передання позову відповідачеві відправлявся в суд і свідчив, що доставив позов відповідачу. Про це робився відповідний запис у судовій книзі.

Польський дослідник С.Кутжеба вирізняв такі наслідки внесення позову в суд:

- переривався строк позовної давності;

- відповідач був зобов’язаний з’явитись у суд і вступити у справу;

- зміст позову визначав зміст процесу, тобто позивач у процесі розгляду не мав права виходити за межі позовних вимог;

- сторони повинні були брати участь у розгляді справи; у випадку, якщо певна сторона впродовж року і шести місяців не брала у розгляді участі, то автоматично програвала спір[1273].

У позові зазначалися місцезнаходження суду і суддя, який повинен був розглядати справу, а також термін судового розгляду. Formula processus 1523 p. передбачала такі вимоги до письмового позову:

1. Визначення того, від чийого імені видавався позов. У королівських судах позови видавались від імені короля. У земських судах Великопольщі позови видавались від імені генерального старости до 1505 p., в інших судах у позові зазначались ім’я і титул судді.

2. Ім’я позивача та відповідача. Якщо позов стосувався маєтку шляхтича, то в позові називалося місцезнаходження маєтку. Якщо маєток мав кількох власників, то зазначалось, що їх прав позов не торкався. Позов міг стосуватись не лише одного відповідача, а й кількох співвідповідачів, про що в ньому робилась позначка iiCitat te”.

3. Дата і місце судового процесу.

4. Причина заяви позивача. Вона зазначалась стисло.

5. “Такса” - вартість предмета спору, визначена в грошовому еквіваленті. У XV ст. виробилась практика, що відповідач мав право звільнитись від участі в судовому процесі, виплативши “таксу” позивачеві. “Таксу” визначав позивач, але суд міг її зменшити, якщо вона була занадто високою. У кримінальних справах, де винний не міг бути покараний грошовим стягненням, у справах про поділ майна, визначення його меж, викуп земської власності, - “такса” не встановлювалась. Поряд з нею зазначався розмір шкоди, завданої відповідачем, який зазвичай дорівнював “таксі”.

6. Дата і місце складання позову.

7. Ha позові повинна була міститись печатка. Якщо позов подавався з королівського суду - земська печатка, а якщо з іншого - особиста печатка судді[1274].

Ha підставі заяви позивача позов складав судовий писар. У XV ст. траплялись випадки, коли позов складав позивач, а судовий писар вписував дату і ставив печатку. Позов мав бути у двох примірниках. Один залишав собі позивач, а другий возний доставляв відповідачеві. Ці два примірники мали бути тотожними. їх складали методом “хірографії”, тобто писали обидва примірники позову на одному аркуші паперу, а потім розрізали його. Такий метод допомагав уникнути зловживань сторін у праві, адже суддя перед початком розгляду складав ці примірники разом - вони повинні були “зійтись”. Ha початку

XVI ст. “хірографія” позовів перестала застосовуватись. Спочатку позови писались латинською мовою, але конституція

1543 p. дозволила складати їх польською[1275].

Якщо в позові траплялися хоча б найменша помилка чи закреслення, він визнавався недійсним. Більше того, в окремих випадках суд мав право з цієї причини визнати правоту відповідача і вирішити справу на його користь. Від кінця XV ст. таке радикальне ставлення до позову почало змінюватись. Formula processus 1523 p. визнала недійсними лише ті позови, де неправильно були названі відповідач або позивач, суд або суддя чи вжита не та печатка. Інші помилки не спричиняли недійсності позову[1276]. Так, у

1544 p., “поставши особисто перед урядом і цими львівськими гродськими старостинськими актами, Георгій з Городка, львівський земський возний, публічно подав реляцію про те, що в селі Добряни, власності знатногоАндраша, у його ж війтівському будинку шляхетний Матей Броньовський, орендар села Милятин, у понеділок перед днем Св.Адальберта подав позов проти самого Андраша, за законом і за формою, який виголошується ”[1277].

Позивач у польському праві йменувався^гаг, відповідач -sapierzem. Наприклад: у 1488 p. Стахно, власник Плетеничів, ipierca), позивався у Львівському земському суді до власника Пилипа Подусова Пилипа (sapierz) у справі про повернення шести вкрадених коней[1278].

Реальний обсяг прав кожної зі сторін залежав від її станового та майнового становища. У Польському Королівстві най-

513

ширшу процесуальну правоздатність мали магнати і шляхтичі. Обмеженою правоздатністю володіли залежні люди. He в усіх судах вони самостійно могли брати участь у справі. Взагалі не мали процесуальної правоздатності невільні люди. Звертатися до суду з позовом мали право лише особи, що досягли повноліття. Ha основі заяви позивача суд викликав відповідача. Це здійснював спеціальний судовий чиновник. Відповідачеві, якого викликали за заявою позивача в суд, обов’язково повідомляли: за якою вимогою мав місце виклик до суду і з якої справи; хто конкретно викликається, термін, коли треба з’явитися; місцезнаходження суду, в який потрібно прибути; від кого виходило розпорядження про виклик.

Ст. 5 Віслицького статуту 1347 p. передбачала, що виклик відповідача в суд повинен відбуватися за три тижні до початку розгляду справи. Цей строк давався відповідачеві для підготовки до справи, з якої він викликався. Судом було заборонено призначати тривалий строк, незалежно від складності справи[1279]. Ст.16 Повного зводу статутів Казимира Великого передбачала випадки: коли мав місце спір про повернення боргу менше 40 гривень або про словесну образу, то суддя мав право призначити сторонам строк явки в суд на “завтрашній день”[1280].

Позивач і відповідач були зобов’язані з’явитися в суд у визначений день. Так, “перед урядом і львівськимим гродським судом 1542 p. постав Федір з Потелич разом із Яном Вале(...) зі сторони Федька Любечинського та Яном В(...)”[1281].

Якщо одна зі сторін у зв’язку з поважними причинами не могла з’явитися в суд, то вона повинна була своєчасно повідомити про це суддю і просити його відтермінувати розгляд справи. За поважну причину визнавалися хвороба, повінь, перебування під вартою, виклик у справах королівської служби. У таких випадках суддя зобов’язувався перенести слухання справи на новий термін. За неявку в суд без поважної причини відповідач засуджувався до штрафу (конфіскація двох волів)[1282]. За третю неявку відповідач автоматично програвав справу, і позивач втрачав право на захист[1283].

Нормативно-правовий акт 1506 p. “Commune incliti Polonie Regni privilegium”, прийнятий королем Олександром, містив положення, яке сприяло вирішенню складного процесуального питання, коли суб’єкт процесу мав бути присутнім на декількох судових розглядах одночасно. Такі особи отримали право вибрати справу, яка для них була важливішою. У таких випадках вони свідчили в суді, де розглядалась менш важлива справа, про те, що в них була інша судова справа, в якій вони повинні брати участь. Якщо сторона процесу цього не робила, то програвала справу, на розгляді якої була відсутня. Ha думку польського дослідника Р.Губе, процедура обрання стороною процесу важливішої справи отримала назву “promajori”[1284] [1285].

Процедура promajori не лише забезпечувала ефективні можливості для особи захистити свої права, а й розвивала співпрацю між судами в державі. Наслідком нез’явлення в суд позивача було вирішення справи на користь відповідача

за умови, що тои з явився в судове заадання1.

У судах Польського Королівства, зокрема й Руського воєводства, зберігалась черговість розгляду справ, згідно зі списком викликаних осіб. У архівному документі зазначалось: “Терміни львівські гродські або ж судові справи на цей день, чи які залишилися (попередньо), або які треба розглядати львівським земським возним Неграшем, з котрими у львівському гродському (суді) необхідно визначитися впродовж шести тижнів. Це означає, що до найближчого дня Св.Станіслава і тепер для обидвох сторін треба призначити термін, згідно з їх позовом, і комісію для їх розгляду в найближчу середу перед днем Св.Станіслава, і належно розглянути, не надаючи переваги жодній зі сторін, відповідно до закону в усіх пунктах. Діялося у львівському Нижньому замку в суботу в день Св.Ідза (1 вересня) року від народження Господа Христа 1543. Були при тому возний і старшини Миколай (...) з Вишні, підстароста львівський, Валентин Ласький, Ян Бужантковський, Станіслав Ясловський і Матей, возний львівський та інші”[1286] .

Відповідав за цей порядок судовий писар. Він доручав виконавцеві запрошувати в суд сторони почергово, за згаданим списком. Виконавець запрошував сторони до залу суду для розгляду їх справи внаслідок триразового вигуку. Якщо одна зі сторін у момент запрошення була відсутня, то присутню сторону видаляли зі залу суду, і вона чекала повторного виклику відсутнього. Якщо ж після повторного запрошення виконавця відсутня сторона не поставала перед судом, то вона вважалась такою, що не з’явилась, зі всіма наслідками[1287]. У сторони був час до 12 год. з’явитись, оскільки її поява в суді не мала значення для справи[1288].

Відповідно до CT.9, 10 Повного зводу статутів Казимира Великого, позивач або відповідач мав праводоручити ведення

справи в суді іншим особам - уповноваженим та повіреним, тобто прокураторам й адвокатам[1289]. Таке право сторін зумовлювалось тим, що, за CT.10 Повного зводу статутів Кази- мира Великого, порушення справи та її ведення вимагають певного хисту і знань, а тому з метою кращого захисту своїх прав сторони могли користуватись послугами кваліфікованого захисника[1290].

Прокуратор (адвокат), який брав на себе обов’язок представництва в суді інтересів позивача чи відповідача, призначався судом за клопотанням сторони. Для цього необхідно було прийти і повідомити про це суд ще до початку розгляду справи. Виняток з цього правила встановлювала ст.ЗО Віслиць- кого статуту 1347 p. для жінок “благородного” походження, до котрих суддя відправляв чиновника додому для розв’язання питання стосовно захисника[1291].

У другій половині XV ст. з польського процесуального права зникають такі службовці, як оправці, каштеляни, старости та інші, оскільки їх участь у процесі вважалася пережитком раннього Середньовіччя. їх змінили особи з подібним процесуальним статусом, але пристосованішим до нових соціально- економічних і політичних умов розвитку[1292]. Ці посадові особи називались інстигаторами. Ця назва походила від латинського терміна “instigare” - “змушувати”. Термін “інстигація” використовувався в текстах судових книг відповідного періоду як “звинувачення”. Інстигатор виступав на стороні позивача, що підтверджує типовий запис в одному з реєстрів цього періоду: iiInstigator et actor N. conta citatum N” - “Інстигатор і позивач проти відповідача”[1293].

Зауважимо, що характер повноважень інстигатора в судовому процесі Польського Королівства був подібний до статусу сучасного прокурора. Перша згадка про коронного інстигатора датується 1527 p. У 1551-1553 pp. згадувалося про гродського інстигатора. Польський дослідник Ю.Рафач вважав, що інстигатори замінили саме оправців, оскільки час появи перших і час зникнення других приблизно збігається. Поступово інстигатори з’явились в усіх судах Польського Королівства. Інстигатори не становили єдиної, пов’язаної між собою, системи. Крім того, вони не підтримували між собою службових чи адміністративних відносин. Як виняток, можна навести той факт, що в 1564 p. було зобов’язано всіх гродських інстигаторів надіслати коронному інстигатору списки тих осіб, котрих їх суди засудили за вбивство.

Ю.Рафач виділяв такі види інстигаторів за критерієм їх компетентності: коронний інстигатор; земські інстигатори; інстигатори в судах. Коронний інстигатор репрезентував інтереси всієїдержави, тому мав право виступати у будь-якому суді Королівства. Земський інстигатор (по одному на кожну землю) представляв інтереси певної землі, тому мав право виступати в будь-якому суді, розташованому в її межах[1294].

Судові інстигатори могли виступати лише в одному суді, за яким вони були закріплені. Інстигатори в судах (судові інстигатори) поділялись на:

- тих, хто виступали (виступали в суді, представляли позивача, підтримували обвинувачення);

- скринькових (стягували грошові суми та штрафи зі сторін);

- забезпечувальних (здійснювали нагляд за безпекою в залі судового засідання, а також місцем нарад, складом суду)

Генерального інстигатора призначав польський король як глава держави. Усіх інших інстигаторів обирали суди. До коронного та земських інстигаторів встановлювали такі самі вимоги, як і до інших урядовців: честь, шляхетство, осілість тощо. До судових інстигаторів висувались такі самі вимоги, окрім осілості[1295].

Інстигатори обмежувались законом у своїй компетенції, однак вона була достатньо об’ємною та різноманітною. Наприклад, у Конституції 1560 p. містився такий припис: “Воєводам країв Корони нашої наказуємо.., щоб у жодному воєводстві вони не допустили найму жупи євреєм ... під загрозою ста гривень.., яку витребує інстигатор...”[1296] Інстигатори виступали представниками інтересів державної чи земської казни, прав потерпілого, державними обвинувачами, виконували інші повноваження.

Серед публічних судових чиновників найпопулярнішу посаду обіймав королівський інстигатор. Королівський інстигатор (коронний, державний) викликався до королівського (надвірного) суду, коли йшлося про належні королю доходи та визнання права власності короля на певне майно. Королівський інстигатор виступав не лише як захисник сторони позивача, а й як захисник сторони відповідача. Від судових оплат інстигатор повністю звільнявся. У Конституції 1590 p. зазначалося: “Передаючи справи з сейму до трибуналу, вирішується, де наш інстигатор повинен бути присутнім і проводити справи... пам’ятного від інстигатора ані трибунальний суд, ані писар брати не повинні”[1297].

Інстигатор як чиновник мав право допустити затягування з метою з’ясування обставин поданої справи. За шкоду, спричинену казні, він відповідав своїм майном. Королівський інстигатор виступав також у кримінальних справах, які стосувалися: порушення порядку і недоторканності суддів; депутатів сеймів; чиновників або королівських послів; фальшування грошей; викрадення та згвалтування жінок; окрім того - і в низці військових злочинів: дезертирство, зрада тощо.

Важливим службовцем суду був возний, присутність і участь у процесі якого була обов’язковою. До кінця XIII ст. його повноваженнями наділявся коморник. Від XIV ст. замість коморника було сформовано інститут возного, якого також називали різними латинськими термінами: uOfficialis11i uPreso11i uTninisterialis11 та uServilis11. У Польському Королівстві функціонували кілька видів возних:

- генеральні (їх повноваження поширювались на всю державу);

- воєводські;

- земські;

- повітові;

- гродські (діяли в гроді та його найближчих околицях).

Спочатку функціонували провінційні возні, тобто воєводські, земські та повітові. Віслицький статут 1347 p. дозволив викликати відповідача до суду не лише через возного, а й через служебника. Оскільки цю норму часто використовували позивачі, то згодом цих служебників почали називати грод- ськими возними. Посада генерального возного була введена Конституцією вального сейму 1576 p.

Генерального возного призначав польський король, воєводських, земських і повітових возних - воєвода, а гродських возних - староста. Вимоги, які висувались до особи, що претендувала на посаду возного, - повноліття, чоловіча стать, незаплямована честь та ін. Так, “у 1555 p. шляхетний Горець- кий (...) обіцяє виконувати свої обов’язки возного чесно та добросовісно і цілує хрест”[1298].

У Галичині, як і на більшості територій Польського Королівства, не було вимоги до возного про належність до шляхетського стану чи осілість. Штатна чисельність возних у суді залежала від фактичної потреби. Наприклад, Краківський суд мав двох возних, Сяноцький суд - одного, а Перемишльська земля - трьох возних[1299].

Учасники судового процесу платили возному за ті функції, котрі він виконуваву їх інтересах, наприклад, позивач платив возному за виклик відповідача. До прийняття Віслицького статуту 1347 p. розрахунки між сторонами процесу і возним здійснювались у натуральній формі, а з 1347 p. - переведені на грошову форму. Ця плата не була у всьому Польському Королівстві однакова. У Руському воєводстві вона становила 1 грош, у Мазовії - 0,5 гроша. Починаючи з 1523 p. сформувалась практика довічного призначення возного на посаду[1300].

Розгляд справи у суді, по суті, починався з роз’яснення позивачем змісту своєї заяви з чітким формулюванням висунених вимог. Замість усного викладу своїх претензій позивач мав право подати їх відповідачеві в письмовій формі[1301]. Ha заяву позивача відповідач давав свої пояснення або заперечення, що вважалося його вступом у судовий процес[1302]. Під час розгляду справи суддя мав право задавати сторонам запитання і вимагати від них вичерпної відповіді для з’ясування сутності спору. Водночас відповідач мав право відмовитися відповідати на питання у трьох передбачених законом випадках, тобто, якщо відповідач:

- посилався на свою непідсудність цьому суду;

- ще не досягнув повнолітнього віку;

- просив суд з метою повнішого розгляду справи викликати названу ним третю особу, яка, згідно з твердженнями відповідача, повинна була повідомити особливо важливі обставини у справі, що розглядалася судом[1303].

У першому випадку, якщо позивач наполягав на продовженні розгляду справи, то він повинен був викликати відповідача в суд, якому той був підсудний. Наголосимо, однак: у королівських привілеях поряд із звільненням від підсудності земському суду, відповідно до наданого “німецького права”, траплялися також випадки звільнення від підсудності окремих представників шляхти і магнатів, котрі мали особливі заслуги перед королем. Той відповідач, який стверджував, що він викликаний не у відповідний суд, зобов’язаний був показати судді королівський привілей, в якому зазначалося про звільнення від відповідальності перед тією судовою інстанцією[1304]. У другому випадку суддя відкладав розгляд справи до того часу, доки відповідач досягав повноліття[1305]. У третьому випадку суддя, за вимогою відповідача, викликав названих ним третіх осіб для дачі пояснень по суті спору. Виклик цих осіб у суд здійснювався звичайним способом, якщо їх місцезнаходження було відомо, або через триразовий публічний виклик, якщо їх місцезнаходження було невідомим[1306].

Відповідно до норм Повного зводу статутів Казимира Великого, відповідач, захищаючи свої інтереси від претензій позивача, мав право посилатися на сплив строку позовної давності. Тому заяву відповідача про сплив строку позовної давності статут називав відводом причин законної давності. Водночас відповідач мав обов’язок довести обґрунтованість свого відводу[1307].

Ha початку розгляду справи відповідач мав право заявити проти скарги позивача так званий зустрічний позов[1308]. Однак цей зустрічний позов приймався суддею лише в тому випадку, якщо позивач також був підсудний цьому суду[1309]. Характерною рисою польського середньовічного процесуального права було те, що воно визнавало за сторонами право укладати мирову угоду. Так, у 1443 p. була укладена мирова угода між Іваном Зубрським і його дочкою Маргаритою Голомбек у судовій справі про спадщину[1310].

Після початкової стадії судового процесу, коли позивач і відповідач виклали предмет спору, суддя переходив до розгляду доказів, наданих сторонами. До судових доказів відносили особисте зізнання, присягу, покази свідків, висновок судового виконавця і, крім того, документи - офіційні, у вигляді королівських привілеїв, особисті, наприклад, боргові зобов’язання. Суд зазначав, які саме докази кожна сторона повинна надати. Для того, щоб особисте зізнання отримало офіційну силу доказу, воно мало проголошуватись безпосередньо перед судом[1311].

Аналізуючи законодавство Польського Королівства, можна дійти висновку, що процесуальне право не визнавало принцип вільної оцінки судом представлених доказів, який актуальний, скажімо, в сучасній Україні. Доказова система, передбачена польським середньовічним законодавством, ґрунтувалася насамперед на формальнихдоказах, спрямованих надотримання певної процедури, притаманної феодальному суспільству, а не на пошук матеріальної істини. Тому під час здійснення судочинства у судових установах Галичини (1434-1569 pp.) мало велике значення те, кому зі сторін суд доручав здійснити цю формальну процедуру, наприклад, прийняти присягу. Критерієм цього вибору були аргументи привілейованих станів, сторін, вагоміших і переконливіших[1312].

Якщо суд визнавав за стороною справи право надати формальний доказ, а вона не реалізувала це право, то воно переходило до протилежної сторони. Серед чинників, котрі впливали на вибір суду, були: процесуальний статус сторони (часто відповідач отримував право здійснити відвід звинувачення внаслідок присяги чи свідків); станова приналежність (передусім суди надавали право надати формальний доказ особі, яка належала до вищого суспільного стану); інші обставини справи[1313].

Свобода вибору судом сторони, що повинна була представити формальний доказ, обмежувалася відповідними законодавчими приписами. Так, ст. 5 Повного зводу статутів

Казимира Великого передбачала, що справи про службові зловживання вирішували на підставі присяги позивача. Ha підставі ст. 33 цього нормативно-правового акта в справі про крадіжку потерпілий повинен був представити свідків. Коли він цього не робив, підсудний отримував право очиститися від підозри через присягу. Ст. 35 Повного зводу статутів Ka- зимира Великого регулювала судове провадження в справах, де сторони одне одного взаємно поранили. Якщо до поранень дійшло внаслідок сварки, то доводити свою позицію повинен був підсудний. У інших ситуаціях заподіяння поранення позивач доводив свою правоту. За час розгляду судом кримінальної справи про грабіж волів, відповідно до ст. 87 Повного зводу статутів Казимира Великого, факт злочину за допомогою формальних доказів повинен був доводити позивач[1314]. Так, 20 вересня 1443 p. воєвода і генеральний староста Руської землі Петро Одровонж із Спрови, розглянувши справу між шляхтичами позивачем Франциском з Дев’ятник і відповідачем Миколою із Зарудців щодо прав обох на c. Зарудці Львівського повіту, вирішив її на користь Франциска, оскільки Микола не пред’явив своїх прав і доказів про власність на це село[1315].

У м.Теребовля 1449 p. воєвода Подільської землі, теребов- лянський староста, красноставський орендар Грицько Kep- дейович з Поморян розглянув спір за дорученням польського короля Казимира IV між снятинським старостою Михайлом Мужилою та шляхтичем Скарбеком про їх права на с.Білий Потік (Теребовлянський повіт). У зв’язку з тим, що Михайло

Мужила подав беззаперечні докази власності на це село, суд визнав його правоту[1316].

Для того, щоб власне зізнання отримало юридичну силу доказу, воно мало здійснюватись безпосередньо в суді[1317]. Так, 15 січня 1563 p. на засіданні Сяноцького гродського суду Вой- цех Михайлович особисто зізнався в тому, що продав двох крадених волів восени 1562 p.[1318] До найважливіших доказів під час здійснення судочинства належала присяга, яку складали і позивач, і відповідач. Позивач допускався до присяги з метою доведення свого твердження, а відповідач-для спростування вимог позивача[1319]. Присяга вважалась у Польському Королівстві найвагомішим доказом. Її авторитет полягав у тому, що вона складалася від імені Бога, від совісті й розуму та була спрямована до совісті та розуму. Тому сторона, не переконана у своїй правоті, намагалася сама уникати складання і не допускати присяги супротивника. Особливо це стосувалось присяги шляхти. Нерідко суд приймав рішення під впливом присяги. Таке вирішення судових справ важко назвати об’єктивним. Зазвичай обвинувачений заперечував своєю присягою вину в злочині, тобто “очищувався” від звинувачень. Присяга як судовий доказ домінувала до утвердження системи раціональних доказів у процесуальному праві Польського Королівства[1320].

Присяга походила від клятви. Учасник судового процесу, який клявся, давав у заставу (в переносному розумінні) не лише свою особу, а й усе, що з нею було пов’язано. Клятва стала присягою у зв’язку зі змінами, котрі відбувалися у світогляді, коли магічні вірування переросли у язичницьку релігію. 3 прийняттям і утвердженням християнства в Польщі роль присяги зросла. Християнська присяга містила згадку про Святу Трійцю, Святий Хрест, Діву Марію, усіх святих загалом або тільки одного святого. Приймаючи присягу, християни торкалися рукою Євангелія, а євреї - Декалогу[1321].

Присяга складалась учасником процесу в термін, визначений судом. Серед середньовічних держав саме процесуальне право Польського Королівства вирізнялось неоднорідністю цих строків. Зазвичай присяга призначалась на наступне засідання суду. Сторони переважно присягали спільно з спів- присяжниками. У Польському Королівстві кількість співпри- сяжників не перевищувала 15. У середньому їх могло бути 12. Присягати могла лише особа у визначеному віці, психічно здорова, без заплямування честі, а в спорах про нерухоме майно вона повинна була належати до того ж округу та тієї ж суспільної групи, що й інші співприсяжники[1322].

Інститут співприсяжництва мав місце у тих випадках, коли позивач або відповідач бажали підсилити доказову вагомість своєї присяги присягами інших осіб. Однак співприсяжники не присягали про те, що слова відповідача чи позивача відповідають об’єктивній дійсності, а висловлювали свої погляди про неправдивість свідчень присягаючої особи, яка викликала їх. Кримінальне право Польського Королівства суворо карало за неправдиві присяги в суді, незалежно від вчинення їх свідомо чи несвідомо[1323].

Доказ співприсяги ґрунтувався передусім на основі кровної спорідненості. У процесуальному праві Польського Королівства формули присяги учасників процесу та співприсяжників були однаковими. Натомість у західноєвропейських державах Середньовіччя ці формули були різними. 3 часом доказ співприсяги родичів змінився на співприсягу неспоріднених людей. Співприсяжниками в судовому процесі Польського Королівства почали виступати сусіди. У Галичині їх називали “сусідами околичними”, “тутошнимилюдьми”, “старожилами” або “старцями”. Сторони процесу, залучаючи в статусі співприсяжників родичів, знайомих, сусідів, намагались переконати суд у позитивному для них вирішенні справи. Це було негативним явищем, оскільки ускладнювалась можливість з’ясування судом об’єктивної істини. Тому король Казимир IV 1477 p. установив заборону співприсяги родичів[1324].

Відповідно до Віслицького статуту, позивач за допомогою присяги мав право довести вину лише одного, а не всіх співучасників злочину[1325]. I хоча у судовій практиці Польського Королівства ще застосовувалась колишня формула присяги, але недуже часто. Під впливом рецепції магдебурзького права польська судова присяга стала подібною та майже дослівною з німецькою та чеською.

Важлива роль у програші сторони в судовому процесі належала словесній помилці під час виголошення присяги. У Польському Королівстві вона позначалась терміном “потинель”.

Окрім того, сторона могла програти спір, не дотримавшись умовних рухів і позиції в процесі виголошення присяги[1326].

Процес централізації влади в Польському Королівстві зумовив зростання значення раціональних доказів. Промови (показання та пояснення) сторін поступово витісняли присягу й ордальні елементи зі судового процесу. З’являлись контрдо- кази, раціоналізувався порядок судового розгляду кримінальних справ, а під час затримання злочинця “на гарячому” могли виступати лише фактичні свідки. Присяга поступово зникла з цивільного процесу[1327]. Недотримання формули присяги перестало спричиняти програш у справі, воно мало наслідком сплату штрафу та повторну присягу. Особа виголошувала присягу в давній Польщі “з пам’яті”, а в XV ст. це відбувалось за допомогою судового службовця, зокрема через повторювання за ним визначених слів. Судді часто вагались, коли допускалась незначна помилка в присязі. Сяноцький міський суд у 1474 p., наприклад, прийняв рішення про повторення присяги, коли учасник процесу сказав у присязі “120 гривень” замість “1020 гривень”. Львівський суд у 1407 p. звернувсядо вищої інстанції, коли селянина Федора звинуватив у крадіжці Ян Чижовський, а обвинувачений “очистився” присягою, застосовуючи неналежні слова[1328].

У Польському Королівстві 1453 p. було ліквідовано “по- читель”. Вирішення справи в суді перестало безпосередньо залежати від точності слів, сказаних у присязі. Проте “по- читель” ще тривалий час застосовувався у судовій практиці, незважаючи на приписи закону. Найдовше серед всіх земель Польського Королівства “почитель” продовжував використовуватись у Галичині[1329].

Порівняно з процесуальним правом Великого князівства Литовського, присяга не вважалась самостійним доказом і не так суттєво впливала на рішення суду. Серед доказів у Литві найважливішими були такі: власне зізнання (дане не під примусом); документальні свідчення (особливо з поширенням писаного права та шляхетських привілеїв, коли змінився сам характер правової процедури - перевага надавалась письмовій фіксації, а не усному свідченню); речові докази (найважливішу роль відігравали у кримінальному судочинстві) та покази свідків[1330].

Польське процесуальне право визначало один із видів доказів - покази свідків. Віслицький статут встановлював, що покази свідків повинні даватися людьми добросовісними і здатними давати такі покази. Свідчення набувало сили доказу лише в тому випадку, коли воно підтверджувалося присягою на Розп’ятті. Так, в архівному акті зазначалось: “У львівському Нижньому замку найближчої суботи перед днем Св.Агнети 16 січня 1546 p. у присутності пана Симона Чемежинського, старости львівського, та Станіслава Стажеховського каноніка, мансіонарія Симона Вощельського, Яна (...)ежинського, Миколая Сухорабського, Миколая Борсовського, Леонарда Чижикова (...) Вислобоцького й інших гідних довіри свідків, Альберт із Винників, львівський земський возний, поставши особисто перед урядом, цими львівськими гродськими актами разом із Миколаєм Борсовським і Андрієм Вислобоцьким виголосив: у суботу після свята Богоявлення, бачили, як у Трохима, підданого Івашка Ваньки Лагодовського, забирали двох гнідих волів і одного пістрявого з возом, навантаженим деревиною, на подвір’я староства c. Чишки для Яна Боланов- ського, сторожа конвенту Св.Франциска; вимагали принести свідчення під присягою від жінки, яка була неподалік у названому війтівстві, але вона заперечувала побачене”[1331].

У випадку, коли свідками виступали родичі, інша сторона могла оголосити їм відвід. Однак такий відвід повинен був оголошуватись тоді, коли імена зазначених свідків називав чиновник у суді[1332]. Після того, як свідок прийняв присягу, його відвід не міг бути задоволений.

У Польському Королівстві XIV ст. сформувалася судова практика, яка вирізняла свідків, присутніх під час вчинення проступку, тобто були очевидцями того, про що на суді давали показання, і свідків, котрі давали свідчення про те, що вони гарантували правдивість свідків відповідної сторони. Відтак свідки-очевидці починали присягу словами: “Оскільки ми при цьому були...”, а ті, хто не був очевидцем: “Оскільки ми знаємо, то свідчимо...”[1333] 3 цього випливало: свідками були лише ті, які були особи, присутні під час вчинення певних дій, інші - просто співприсяжниками[1334].

Стосовно висновку судового виконавця як одного із видів доказів, то він переважно використовувався в процесі розгляду кримінальних справ, але в окремих випадках до нього зверталися і за судового розгляду певних цивільних справ. У процесуальному праві Польського Королівства функціонував інститут мирової угоди. Гнезненський архієпископ Микола “як третейський суддя 8 листопада 1412 p. затвердив акт мирової угоди в десятьох параграфах між парохом костьолу Св. Марії у Львові Іваном Русином і управою, райцями, лавниками та громадою Львова в справі окремих зборів і повинностей на користь згаданого костьолу”[1335].

Одним із доказів були офіційні документи і деякі приватні письмові угоди. Так, згідно зі ст.39 Віслицького статуту 1347 p., міщанин, який звертався в суд з позовом проти шляхтича про стягнення з останнього грошового боргу, крім пред’явлення боргової розписки, зобов’язаний був ще з допомогою свідків довести, що це грошове зобов’язання було між ними укладено[1336].

Після виступу сторін з оцінки всіх доказів, отриманих у справі, суд виносив рішення. Каштелян і львівський староста Іван з Тарнова, розглянувши суперечку між Дмитром Вечерею з Лісневич і настоятелем церкви св. Івана на львівському передмісті монахом Іваном у справі земельних угідь у с.Ямному та біля Годовищі, 24 березня 1396 p. виніс рішення разом зі своїми асесорами, що лики на борті в Ямному належать Василеві-бортнику, а угіддя на Годовищі - c. Годовищі та монаху Іванові[1337]. Відповідно до ст. 37 Віслицького статуту 1347 p., сторона, на користь якої вирішено справу, повинна була внести на користь судді, що розглядав спір, певну грошову суму[1338]. Ця плата називалася “подарунок на пам’ять”. Польське законодавство дозволяло судді стягувати за розгляд складних цивільних справ 4 гроші, а за розгляд дрібних справ - 2 гроші[1339]. Рішення, винесене судом першої інстанції, не було остаточним. Сторона, незадоволена рішенням суду, мала право на апеляцію у вищий суд. Вона повинна була зробити це відразу ж після оголошення рішення судом першої інстанції, в іншому випадку право на апеляцію втрачалося, а рішення набувало законної сили і не підлягало оскарженню[1340].

Право на апеляцію мала та сторона, не на чию користь було вирішено справу. Однак як виняток встановлювався порядок оскарження судових рішень у справах про розподіл вотчини. Згідно з Віслицьким статутом 1347 p., у цих випадках рішення могло бути опротестоване особами, котрі не брали участі в розгляді справи, але мали право на вотчину, в той самий суд, що розглядав цю справу. Кожна зацікавлена особа мала право опротестувати рішення про розподіл вотчини лише в частині, що стосувалася його частки, і не могла виступати захисником інтересів будь-кого зі своїх родичів.

Значення права на оскарження рішення суду в процесуальному праві Польського Королівства наголошувалося тим, що воно було задекларовано вже у ст.1 Віслицького статуту 1347 p.: "... судячи сторони... зламувачі правди, продавці свого сумління та честі не були б належними... підтримуючи одну сторону... тоді сторона обтяжена відкличе до вищого столу (інстанції. -/.£.)”[1341]. Ця стаття також демонструвала зневагу, з якою законодавець відносився до суддів, котрі з умислом приймали неправомірні рішення.

У Польському Королівстві існувала система різних юридичних засобів опротестування рішення суду. Ю.Рафач умовно поділив їх на звичайні та надзвичайні. Звичайні юридичні засоби використовувались тоді, коли рішення чи вирок ще не вступили в дію (апеляція та догана судді), а надзвичайні застосовувались, якщо рішення або вирок суду вже набули юридичної сили[1342].

Догана судді була юридичним засобом, який можна назвати звичайним. Він полягав у тому, що учасник процесу заявляв судді звинувачення, бо, на його думку, рішення чи вирок несправедливі. Практика застосування цього засобу сформувалася у XIV ст. Якщо сторона, яка заявила догану судді, змогла її обґрунтувати та довести, суддя зазнавав інфамії, втрачаючи свою посаду. Новокорчинський статут 1465 p. пом’якшив відповідальність судді за оголошену догану, змінивши інфамію на грошове покарання. Formulaprocessus 1523 p. і Конституція вальногосейму 1538 p. підтвердили норму Новокорчинського статуту 1465 p. 3 розвитком суспільних відносин догана судді щоразу частіше використовувалась одночасно з апеляцією. Для того, щоб оголосити догану судді, учасник процесу повинен був дотримуватися певних умов:

1. Допустимість стосовно судді догани. Річ у тому, що не до всіх суддів допускалась догана. He можна було заявляти догану королю, коли він був суддею в королівських судах, а у Великопольщі не можна було заявляти догану старості як судді вічевого суду.

2. Дотримання строку, наданого на оскарження. Догану судді можна було заявити відразу після оголошення рішення чи вироку. Це обмеження в часі було характерне для тих земель, де сторона, яка перемогла, мала сплатити судді грошову суму. До моменту сплати цієї суми сторона, що програла справу, могла заявити догану судді.

79.

S.76.

186.

3. Сплата “коча” відразу під час заявлення догани або до початкудисциплінарного провадження проти судді. “Коч” був формою застави, яку сплачував обвинувач. У випадку доведення догани, застава йому поверталась. Якщо ж суддю визнавали невинним, а його вирок справедливим, “коч” переходив у власність судді. У ранньому Середньовіччі “коч” сплачувався в натуральній формі, а пізніше становив зафіксовану грошову суму - 3 гривні[1343].

Щодо категорій справ, не існувало жодних обмежень з приводу заявлення догани судді. Провадження зі справи зупинялось до моменту винесення рішення в дисциплінарному процесі стосовно судді, якому було заявлено догану. Сторона, що перемогла в справі, не могла вимагати виконання рішення, доки не було завершено дисциплінарне провадження. Суддя, якому заявили догану, не міг виконувати своїх повноважень. Тому в тих справах, котрі перебували в його провадженні, крім тієї, за яку йому заявили догану, він призначав уповноваженого заступника. Суддя також не міг бути свідком, оскільки його честь ще не була очищена. У 1465 p. ситуація змінилась. Недо- ведена догана не ставила під сумнів його честь. Він мав право вирішувати й справи, в яких йому догану не заявлено.

Органом, що розглядав дисциплінарну справу про догану судді, був будь-який інший суд, а пізніше це право перейшло до суду вищої інстанції. У цьому процесі використовувались докази, притаманні всьому судовому процесу загалом. Цікаво, що в Середньовіччі дисциплінарну справу про догану гродсь- кого судді розглядав староста, а від 1538 p. це повноваження перейшло до сеймового суду.

Правовий інститут апеляції в польському праві сформувався у XV ст.[1344] Апеляцію могла внести будь-яка сторона процесу або її представник (заступник). Апеляція могла стосуватися і всього рішення, і його частини. Суддя, вирок якого

оскаржувався, самостійно визначав термін розгляду справи в суді вищої інстанції. У 1527 p. за апеляції до короля цей термін становив 3 дні. B інших випадках визначалися інші строки - 5, 6 днів або два тижні та ін.

За статутами Казимира III, відповідач, програвши справу, повинен був виконати судове рішення. Якщо він цього не робив, суд наказував його зв’язати та видати позивачу. Якщо цей відповідач зумів втекти від позивача, то навіть задоволені судом вимоги втрачали юридичну чинність, окрім тих випадків, коли справа стосувалась розкрадання. Згодом статути Казимира Великого зазнали змін з цього приводу. Невиконання рішень і вироків суду вважалось образою суду і каралось законом. Це покарання мало грошовий характер. Особа, яка відмовилась виконати рішення чи вирок суду, присуджувалась до покарання “сімдесят”. Лише у XV ст. виконання вироку чи рішення було віднесено до компетенції державних органів, а не вважалося приватною справою особи[1345].

Розвиток у XV ст. державної ініціативи виконання рішень і вироків суду розпочався у Малопольщі, а від 1434 p. почав застосовуватися в Галичині. Відповідний акт суду виконував возний. Коли боржник або засуджений своїми діями чи бездіяльністю перешкоджали йому в цьому виконанні, возний подавав на нього позов у суд за образу. Суд автоматично виносив вирок: стягнення на користь суду та позивача (по “п’ятнадцять” для кожного)[1346]*. Спроба виконати судове рішення вчинялась возним декілька разів (зазвичай 3 рази), і за кожен раз, коли відповідач перешкоджав у виконанні, стягувалось “п’ятнадцять”. Худоба відповідача забиралась у королівські стайні; якщо він не сплатив те, що зобов’язаний, вона продавалась. Отримана сума покривала позовні вимоги, а решту віддавали відповідачеві. Коли вартість худоби була меншою вщ позовних вимог, продавалась нерухомість вщпові- дача у кількості, необхідній для покриття претензій, шкоди та покарання.

У справах про нерухомість існував інший порядок виконання рішень суду. Якщо відповідач відмовлявся виконувати рішення суду, позивачеві судом надавався письмовий дозвіл, в якому зазначалося, що відповідач програв справу й ухилявся від виконання судового рішення. Тоді позивач подавав цей документ до старости. Староста висував перед відповідачем вимогу виконати позовні вимоги під загрозою штрафу 60 гривень. Якщо відповідач не зробив цього, возний позивав його до гродського суду, який автоматично призначав йому штраф на користь доповідача - “vadium” (становив 60 гривень). Після другої вимоги старости без відповіді знову призначалось “vadium”. Це могло статись і втретє. Тоді староста примусово вилучав у відповідача його майно, в тому числі нерухоме, і передавав позивачу.

Як уже зазначалося, 1523 p. було прийнято кодифікований ZKiFormulaprocessus. Він визначав основні засади процесуального права для Малопольщі й суттєво реформував процедуру виконання судових рішень та вироків. Суд, вирішивши справу, давав позивачу возного для витребування майна відповідача. За відмови відповідача підпорядковуватися судовому рішенню возний повідомляв про це гродський суд, і справа передавалася до старости.

Після цього староста видавав позов до відповідача. Якщо відповідач не виконав вимогу і не пояснив справедливу причину цього, йому загрожував потрійний заклад. Якщо й тоді відповідач не виконав вимоги старости, гродський суд приймав рішення про “баніцію”. Староста скликав повітову шляхту, примусово вилучав майно відповідача та затримував його, а тоді поміщав у вежу й очікував рішення польського короля.

Отже, виконання судових рішень і вироків обмежувалось у часі[1347].

Судове рішення сторони мали виконувати зазвичай добровільно. Однак трапляються випадки, коли виконання судових рішень здійснювали спеціальні судові чиновники. Такими рішеннями були: рішення у справах про вотчину, про борг, який був забезпечений заставою майна або не гарантований заставою. Судові представники здійснювали також конфіскацію майна у відповідача, що не з’явився за викликом суду в засіданнях.

Викладені стадії судового процесу були характерними і для всіх цивільних, і для більшості кримінальних справ.

Значна кількість кримінальних правопорушень у досліджуваний період мала характер справ приватного обвинувачення. Підтвердженням цьому було те, що кримінальні справи, як і цивільні, порушувалися на основі заяви потерпілої особи від злочину. Окрема категорія справ, зокрема про державну зраду, розбійні напади, вбивства, крадіжки, грабежі з публічно-правовим характером, мали винятковий характер, оскільки вони порушувалися від імені королівської влади[1348].

Судочинство в кримінальних справах розпочиналося зазвичай із поданої заяви потерпілої сторони про вчинений злочин. Заявник зобов’язаний був назвати у своїй заяві ім’я вбивці, оскільки судді не мали права розглядати справи про вбивства, якщо ім’я особи, яка вчинила злочин, було невідомим[1349]. 3 цього випливає, що розшук вбивці повинен був здійснюватися родичами вбитого, котрі й притягали злочинця до відповідальності. Отримавши заяву, суддя назначав потерпілому на допомогу спеціальних судових чиновників для розслідування злочину в виклику обвинуваченого в суд. Виклик стосовно обвинуваченого в суд відбувався як з кримінальних, так і з цивільних справ за 3 тижні до розгляду справи. Водночас у судочинстві з кримінальних справ з цього правила були певні винятки. Зокрема, ст.20 Повного зводу статутів Казимира Великого встановлювала: особа, яка вчинила правопорушення в суді чи у дворі суду, негайно доставлялася в суд, де відразу розглядалася кримінальна справа. Розшук злочинця гіроводив заявник. Роль судових чиновників у розслідуванні злочину зводилася до огляду місця вчинення злочину, зокрема огляду тіла вбитого. За цей огляд вони отримували 1 гріш від того, хто їх викликав. Однак цим судовим службовцям заборонялось забирати одяг трупа[1350]. Про результати огляду судовий чиновник подавав у суд спеціальний звіт, якому надавалася сила доказу з цієї справи. Крім того, як докази приймав суд і свідчення свідків. Ha стороні заявника мало бути зазвичай шість свідків[1351].

Право Польського Королівства містило певні правові норми про підсудність кримінальних справ. За основу брався принцип територіальності, тобто особа зверталася в суд зі заявою за місцем, де затримали злочинця чи був вчинений злочин[1352]. Справи про підпал і згвалтування були підсудні лише судам польського права, їх не могли розглядати суди німецького права. Навіть коли винний був затриманий у місті, яке функціонувало на німецькому праві, його судили в іншому місті відповідно до польського права. Польський король Владислав III, бажаючи виявити вдячність Львову і львівським громадянам за їх повсякчасну вірність, 17 липня 1444 p. постановив:

- воєводи чи інші чиновники або їх заступники не мають права порушувати міського лавничого судочинства;

- усі руські міста, містечка та села повинні звертатись у своїх справах до львівської апеляції й звідти отримувати відповідні судові артикули, так звані ортилії;

- Львівський лавничий суд мав право розшукувати “по всій Руській землі” злочинців, убивців та злодіїв і тут їх судити й карати[1353].

Певні особливості мало кримінальне судочинство у галицьких привілейованих містах, яке здійснювалося відповідно до норм магдебурзького права. У той час почав розвиватися інквізиційний процес.

До характерних рис інквізиційного процесу належать:

1. Порушувати судову справу могла і приватна особа (приватна ініціатива), і громадське об’єднання чи держава (публічна ініціатива). У першому випадку справа порушувалася на підставі заяви потерпілої особи або її близьких родичів, у другому - суддею (війтом) самостійно або на підставі повідомлення про злочин.

2. Функції слідчого та судді виконував війт з лавниками, іноді слідство здійснював інстигатор.

3. Розгляд справи у суді був гласним (у деяких тогочасних європейських державах діяв принцип його таємності). Виконання вироку відбувалося відкрито у присутності сторонніх осіб.

4. Слідчі дії фіксувалися письмово. Протоколи відображали повну картину вчинення злочину, на їх підставі складався текст обвинувального вироку.

I. й. Бойко q%|

5. Судді користувалися повною свободою в оцінці доказів. Суд виносив вирок на підставі матеріалів, з якими безпосередньо ознайомлювалися судді (війт, лавники) під час слідства і судового розгляду.

6. Існував принцип формалізму: обвинувачений мав обов’язок довести свою невинність. Основним доказом вини вважали зізнання обвинуваченої особи в тому, що саме вона вчинила злочин.

7. Головним засобом перевірки свідчень обвинуваченого (в окремих випадках і свідків) були тортури. Інквізиційний процес складався з трьох стадій: встановлення факту вчинення злочину (генеральна інквізиція); ведення слідства у справі (спеціальна інквізиція); судовий розгляд і виконання виро-

^yl364^

Потерпілий повинен був відразу звернутися у гродський суд і публічно оголосити про злочин. Інколи відсутність такого оголошення розцінювалася судом не на користь потерпілого. Гродський суд дотримувався принципу: “Кому кривда діється, той має право сам шукати”. Формою оголошення про вбивство було “поволання” над трупом убитого. Ним визнавався факт злочину, а також покладався обов’язок на мешканців робити все можливе для розшуку злочинця. “Поволанням” усі закликалися до збирання доказів у цій справі. За відсутності такого оголошення суд піддавав сумніву сам факт злочину. До “поволання” найчастіше вдавалися рідні потерпілого, закликаючи насамперед підозрюваних до “очищення совісті” перед судом[1354] [1355]. Після “поволання” або водночас з ним потерпілий розпитував усіх, що кому відомо про злочин. Якщо це опи-

тування не давало бажаних результатів і потерпілий не міг потрапити на слід злочинця, тоді вдавалися до “прослуху”. За даними “прослуху”, потерпілий сподівався отримати будь-яку інформацію, завдяки якій можна було б знайти злочинця. У судових документах пошуки злочинця потерпілим або судом називалися “слідом”[1356]. Коли потерпілий натрапляв на слід злочинця і знаходив крадене, відбувалося “лицювання”, тобто позначення краденого як “лице”. “Личковану” річ передавали возному (виконавець публічно-правових процедур, який здійснював нагляд за дотриманням у судочинстві законодавства) для збереження до суду. Під час “явних злочинів” потерпілий або його родичі мали право самостійно переслідувати і викривати злочинця “на гарячому” та привести до суду[1357]. Наявність доказів, що підтверджували причетність підозрюваного до розслідуваного злочину, давали підстави визнавати його обвинуваченим.

У Руському воєводстві під час розшуку злочинця поряд з польським правом застосовувалися норми давньоруського права, зокрема процедури досудового слідства “зводу” і гоніння сліду. Якщо особа, затримана з краденими речами, не визнавала себе винною, а заявляла, що речі вона купила, її “вели на звід” - очну ставку з тим, від кого вона отримала річ, опитували, де вона її взяла і на кого посилалася. Так тривало доти, доки не знаходився той, хто не міг пояснити, звідки в нього крадена річ. Він визнавався винним у вчиненому злочині. Наступним елементом розшуку було гоніння сліду. Воно полягало в тому, що після виявлення сліду, який залишив злодій, його переслідували в певному напрямку. Коли слід приводив до певного села, то громада повинна була видати злочинця.

Після встановлення обвинуваченого здійснювалася перевірка зібраних доказів внаслідок допиту обвинуваченого. Допит здійснював війт у присутності двох лавників і писаря[1358]. Важливим етапом допиту було застосування тортур[1359]. Потерпілий мав право бути присутнім на допиті обвинуваченого і ставити з дозволу війта запитання допитуваному[1360]. Перед початком тортур війт повинен був з’ясувати, чи обвинувачений визнає себе винним. Якщо той погоджувався дати покази без застосування тортур, війт повинен був його вислухати, а писар - сказане запротоколювати. Тортури також не застосовувалися, якщо ув’язненого було схоплено на місці вчинення злочину (явний злочин) або подано неспростовні докази його вини.

Під час попереднього розслідування, зокрема відповідно до магдебурзького права, важливу роль виконував війт. Він був зобов’язаний ретельно проаналізувати покази обвинуваченого, аби не сталося так, що їх зумовив лише страх ув’язненого перед тортурами або ж прагнення приховати тяжкий злочин. Заборонялося тортурувати лікарів, шляхтичів, державних урядовців, міських урядовців, осіб до 14 років і старших 70 років, психічно хворих, розумово відсталих осіб, вагітних жінок. He дозволялося, за незначними винятками, здійснювати тортури у святкові дні, не піддавали тортурам і важко хворих (на момент допиту) осіб, зокрема, коли існувала загроза, що вони не зможуть витримати страждань. Суддя, визначаючи вид тортур, мав враховувати ступінь суспільної небезпеки і шкоду, завдану злочином. Допитуючи піддану тортурам особу, він мав право ставити запитання лише з вчиненого злочину. Наприклад, обвинувачених у вбивствах, розбоях, грабежах війт запитував: що спонукало вчинити злочин; день, час і місце вчинення злочину; засоби, за допомогою котрих він вчинив злочин; кількість співучасників; місце укриття тіла чи знарядь убивства; у який спосіб відбувся факт убивства; в що був одягнений убитий, які речі мав при собі, що з ним сталося та ін.[1361] У випадку розгляду справи про державну зраду чи перехід до ворога, суддя з’ясовував: хто завербував зрадника і кому той передав таємні відомості; яку винагороду йому за це обіцяно і скільки грошей з цього отримав; у який спосіб передав інформацію, що планував, але не встиг вчинити; чи були співучасники; що спонукало до вчинення злочину. Так само визначалося коло запитань, котрі війт повинен був дати під час допиту обвинуваченого в отруєнні, підпалі, чарівництві та ін.[1362] У груповому злочині першим допитувався той, хто бажав добровільно свідчити. Якщо злочин вчинили батько з сином, то допит розпочинали із сина, якщо подружжя - то з дружини[1363].

Судовий розгляд складався із двох етапів: розгорнутого засідання та судного дня. Ha першому війт разом із лавниками ретельно вивчали докази, подані у справі сторонами процесу, аналізували тексти протоколів слідчих дій і визначали вид покарання[1364]. Обов’язково мав бути присутній писар, який фіксував усі висловлені суддями думки з приводу обговорюваної справи і складав проект вироку. Зазвичай з’ясовувалися причини вчинення злочину, чи підсудний добровільно зізнався в ньому, яким був намір, чи злочин вчинено вперше, за допомогою яких засобів його здійснено. Якщо судді - через суперечність фактів або складність справи - не могли прийняти рішення, тоді здійснювалося додаткове розслідування. Інколи судді зверталися за роз’ясненням до знавців права міста чи до вищої судової інстанції[1365].

Про початок судового засідання суду оголошувалося за допомогою міських дзвонів. Засідання починалося з моменту появи в залі суду війта разом з членами міської лави. Головував під час судового засідання війт. Насамперед він перевіряв кворум (у судовому засіданні мало взяти участь не менше 7 лавників із 12; рішення вважалося прийнятим, якщо за нього проголосувало більше половини присутніх) і готовність лавників до роботи. Потім головуючий оголошував, що розглядається справа у звинуваченні особи (називалося прізвище та ім’я, станову належність, місце проживання). Далі суддя перепитував інстригатора, чи справді він бажає підтримувати обвинувачення в суді проти названої особи. Суд закривав справу й у випадку виправдувального вироку. Якщо інстригатор відмовлявся від висунутих претензій, а підсудний вимагав розгляду справи, судове засідання продовжувалося[1366].

У Польському Королівстві провадження у справах про тяжкі злочини інколи набувало форми “ругів”. Цікаво, що найпритаманнішим це явище було для Галичини, зокрема у 1438 p. Назва “руги” походила від німецького слова iiRugeverfahrenyi, а в Польщі їх називали синодальними судами. Ha території Галичини така форма провадження була найпоширенішою в Сяноцькій землі. 3 1450 p. “руги” з’явились у Краківській землі, а в 1451 p. - у всьому Польському Королівстві. Така форма процесу починалась із того, що компетентні державні службовці скликали шляхту згаданого округу на “руги”. Там шляхтичі під присягою повинні були свідчити про факти розбою та крадіжок, які їм були відомі. “Ругам” були притаманні риси інквізиційного процесу[1367].

Пьотрківський статут 1347 p. передбачав два варіанти поведінки підозрюваного у вчинені злочину з власної волі: взяти участь у кримінальному процесі або уникати слідства, суду і навіть втекти з країни. Втеча підозрюваних у злочині висвітлювалася в різних джерелах польського середньовічного права. Така дія могла бути і протиправною, і такою, що закон дозволяв[1368].

До уваги брався не певний процесуальний момент або припис, а виключно дух правди і справедливості. Один з найвизначніших принципів кримінального права Польського Королівства полягав у тому, що невинний не міг бути покараним. Звідси випливає висновок, що невинна особа, яка стала жертвою судової помилки чи боїться нею стати, мала повне право втекти за кордон, аби уникнути покарання, на яке вона не заслуговувала. I те, що вона була невинною у вчиненні злочину, доводила ця особа за законом сумління, честі та духом правди. У випадку, коли підозрюваний здійснив втечу за кордон, провадження з його кримінальної справи не зупинялось. Цей факт пояснюється тим, що процесуальне право

Польського Королівства не висувало обов’язкові вимоги перед підсудним особисто бути присутнім на судовому розгляді. За його відсутності інтереси підсудного представляв у суді прокуратор[1369].

Правомірна втеча підозрюваного за кордон мала також певне процесуальне регламентування. Треба було дотримати низку формальностей. Офіційною назвою правомірної втечі була “екскургація”. Процедура її здійснення починалася із внесення протесту до єпископа, де підсудний аргументував невинність і побоювання в тому, що некваліфікований або упереджений суд несправедливо визнавав його вину. Після того, як єпископ задовольняв цей протест, підозрюваний потрапляв під опіку воєводи. Ця опіка тривала 6 тижнів. Упродовж цього строку воєвода повинен був від імені цього підопічного вимагати від польського короля (якщо злочин був тяжким) або старости (якщо злочин був невеликої тяжкості) дозвіл на проведення “екскургації”. Коли ж у межах 6 тижнів дозвіл було видано, воєвода мав відвести підозрюваного до державного кордону, де той покидав країну. Лише неухильне дотримання цієї процедури давало змогу визнати втечу підозрюваного правомірною[1370].

Якщо підозрюваний допустив порушення процесу екскургації, але втік за кордон, така втеча вважалась незаконною і за неї встановлювалось покарання безчестя - інфамії. Однак якщо він втік з країни, не здійснюючи процедури екскургації взагалі, його втеча вважалась злочином, за який покарання полягало в інфамії, конфіскації майна та смертній карі[1371].

Особливу процедуру було передбачено для розгляду справи про вбивство. Потерпіла сторона, тобто родичі вбитого - брат, син, батько, дядько - мала право звернутися до суду зі заявою про вчинений злочин. Заява подавалась до суду за місцем вчинення злочину. Заявник повинен був назвати ім’я вбивці, оскільки судді не мали права розслідувати справи про вбивство, якщо ім’я злочинця було невідоме.

У Польському Королівстві існував звичай, за яким позивач у справі про вбивство мав право своєю присягою довести вину підсудного. У Віслицькому статуті 1347 p. зазначено: у випадку вчинення вбивства групою осіб позивач присягою мав право довести вину лише одного з підсудних, а стосовно інших потрібні були додаткові докази[1372].

У справах про заподіяння тілесних ушкоджень як доказ допускалися огляд судовим виконавцем ран потерпілого, присяга та покази свідків. Згідно з Віслицьким статутом 1347 p., потерпілий від заподіяних тілесних ушкоджень доводив факт поранення принесенням присяги, за винятком випадку, коли рани були отримані під час сварки або бійки. У таких випадках потерпілий повинен був до розгляду справи залучити свідків, а обвинувачений мав право спростувати звинувачення через подання показів своїх свідків[1373].

Якщо в справах про крадіжки злодій був затриманий на місці злочину з викраденими речами, то жодних додаткових доказів у обґрунтуванні скарги від заявника не вимагалося, і винний засуджувався до відповідного покарання.

Шляхтич, якого звинуватили у крадіжці чи хуліганстві (якщо раніше таких скарг на нього не було), мав право за умови його позитивної характеристики від сусідів бути звільненим від обвинувачень складанням присяги. Якщо потерпілий і винний у крадіжці мешкали в одному повіті, то у випадку по-

дання скарги до суду потерп^им, шсля спливу року вщ часу здійснення крадіжки, він мавдоводити цей факт задопомогою свідків[1374].

Стосовно винесення вироків кримінальних справ, суд, вичерпавши все, щодопомагало вирішенню справи, або засуджував винного або, за недостовірністю доказів, відхиляв вимоги заявника. Причому винесений вирок у декотрих випадках не лише вирішував конкретне питання, а й установлював норму права, згідно з якою в аналогічних ситуаціях справи вирішувалися аналогічно.

За вчинення важких злочинів передбачалась смертна кара, яку виконував кат. Ката вважали “майстром справедливості”, “екзекутором”, або “майстром”. Перша згадка про цю посаду у Галичині, зокрема у Львові, датується початком XV ст.[1375] Право на ката мали лише ті міста з магдебурзьким правом, в яких судді були шляхтичами. Основним завданням ката як посадової особи був захист справедливості та суспільства від “засилля поганства”, “щоб зло не ширилося на світі”[1376].

Автори середньовічних хронік XV-XVIII ст. стверджували: кат, виконуючи судові рішення, не має гріха ні перед Богом, ні перед людьми, бо є Божим слугою і робить усе в ім’я справедливості. Проте суспільство Галичини вороже ставилося до катів та їх родичів, а цехові статути забороняли ремісникам укладати з ними цивільно-правові угоди[1377].

Кат адміністративно підпорядковувався війту. Він також числився у штаті магістрату й отримував від міста платню за роботу. Так, у 1452 p. м.Львів сплачував своєму кату 1 злотий і 30 грошів за тиждень[1378].

Окремо плату кат одержував за кожну смертну кару. Так, 1531 p. львівський кат отримав 12 грошів за відрубання голови, а 1548 p. - 7,5 грошів за таку ж роботу[1379].

У Польському Королівстві, яке було типовою європейською феодальною державою, сформувався в системі процесуального права окремий інститут, який об’єднав норми, котрі регулювали процедуру повернення підневільних селян, що втекли від свого феодала. Джерелами цього інституту стали договори польських “княжат” з Тевтонським орденом і “Ельблонська книга”. У Польщі цього історичного періоду була поширеною ситуація, коли феодально-залежний селянин втікав в іншу землю, щоби там сховатись від свого володаря. Ha підставі правових норм феодал не мав права без дозволу володаря землі входити у неї та ловити втікача. Судову снраву про втечу селян розглядав вічевий суд, де головував князь. Той, кого звинувачували у втечі, мав право заперечити статус, який нав’язував цьому обвинувач, тобто статус селянина-вті- кача, коли це заперечення він підтверджував своєю присягою та присягою ще 6 осіб. Така присяга називалася у польському середньовічному праві “самосім”. Коли піддані селяни втікали до іншої землі, судовий розгляд не відбувався. Феодал, якому вони належали, надсилав володарю відповідної землі лист з витребуванням підданих або уповноваженого представника, котрому віддавали втікачів.

Коли кметь без згоди феодала покидав його, це також вважалось втечею, але правові наслідки цієї втечі були інтими.

Феодал мав право володіти, користуватися та розпоряджатися майном, яке кметь-втікач залишив у його селі. Відповідно до Вартського статуту 1423 p., власник села повинен був 4 рази викликати кметя-втікача, щоби він повернувся на своє господарство, а тоді мав право присвоїти це майно іншій особі[1380].

Підсумовуючи, доходимо висновку: процесуальному праву Польського Королівства, куди входила і Галичина, були характерні такі особливості, як наявність справ, за котрими переслідування здійснювалося від імені держави, тобто справ, що набували публічно-правового характеру, а також наявність елементів слідчого начала у судочинстві та формуванні специфічних видів доказів, ще не відомих “Руській правді” (наприклад, протокол огляду місця події).

Польський учений С.Кутжеба виділив такі основні риси процесуального права Польського Королівства:

- не відбулося розмежування цивільного та кримінального процесу;

- в основу кримінально-процесуального права було покладено принцип приватного інтересу, а не публічного;

- двома визначальними принципами судового процесу були гласність та усність;

- як і в усіх європейських державах епохи Середньовіччя, польський процес у суді був формалізований; найвиразніше цей формалізм виявлявся щодо правового інституту позовів;

- у судовому процесі функціонувала диспозитивність, яка широко застосовувалась на практиці[1381].

До наведених польським ученим характерних рис процесуального права можна додати:

- судовий процес мав позовний (змагальний) характер;

- сторонам судового процесу надавалися достатньо широкі процесуальні права;

- реальний обсяг справ кожної зі сторін судового процесу залежав від її станового й майнового становища;

- на всіх етапах розвитку судового процесу в Руському Королівстві (1349-1434 pp.)> а відтак Руському воєводстві (1434-1569 pp.) значна роль належала українському звичаєвому (копному) праву, яке засвідчило наступність і живучість українського права на етнічних українських землях.

Отже, можна дійти загального висновку про те, що в польському праві раніше, ніж у праві інших західноєвропейських країн, отримала розвиток законодавча діяльність польських королів з такими джерелами права, як Віслицький статут 1347 p., спеціально перекладений руською мовою для Галичини, і Повний звід статутів Казимира Великого. Водночас право Польського Королівства, поряд із загальними правовими інститутами, відомими іншим державам, мало низку специфічних інститутів (наприклад, наявність колективної відповідальності громади за злочини, вчинені на її території, коли злочинець не був виявлений). Визначальною ознакою є також порівняльний розвиток кримінального та процесуального права, що підтверджувався чіткою регламентацією судового процесу і розширенням кола правопорушень, переслідування за вчинення котрих здійснювалося від імені держави. Загалом польське право було розвинутим як для середньовічного суспільства і повністю відповідало історичним реаліям та вимогам феодального ладу.

<< | >>
Источник: Бойко І.Й.. Органи влади і право в Галичині у складі Польського Королівства (1349— 1569 pp.) : монографія /І. И. Бойко. - Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка,2009. - 628 c.. 2009

Еще по теме 4.2.3. Процесуальне право:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -