Висновки

Парламентські вибори 2006 року багато в чому стали унікальним прецедентом у вітчизняному виборчому процесі.

По-перше, це пов’язано з загальним рівнем демократичності виборчої кампанії.

По-друге, минулі вибори проходили за новим виборчим законодавством, в основу якого було закладено пропорційну модель.

По-третє, парламентські перегони відбувалися у перехідний період - введення в дію конституційно-політичної реформи.

То ж, підсумовуючи плюси і мінуси впровадження в Україні пропорційної системи, можна констатувати, що вона показала себе працюючою в наших умовах. Головний висновок полягає в тому, що впровадження пропорційної виборчої моделі, попри всі розглянуті ризики, стало безумовним кроком вперед на шляху загальної модернізації політичної системи та демократизації влади в Україні. І саме в цьому контексті необхідно цей факт сприймати. Для України, яка зараз знаходиться на етапі активного інституційного оформлення конституційно-політичної реформи, існує атрибутивний, майже симбіотичний, зв’язок між розбудовою ефективної представницької демократії і запровадженою пропорційною системою представництва. Застосування пропорційної системи в Україні створило сприятливі умови для партійного будівництва, структурування суспільства щодо визначення головних напрямків державного розвитку та забезпечення максимальної репрезентативності виборних органів влади.

Партії, що представляють більшість виборців, сформували коаліцію і коаліційний уряд і вперше, наголошую - вперше в нашій новітній історії, несуть безпосередню політичну відповідальність за діяльність виконавчої влади. Це надає змогу виборцям адекватно оцінити ту чи іншу політичну силу і свідомо віддати свій голос на наступних виборах.

В цьому плані, необхідно чітко давати собі звіт щодо того, що ностальгія за "ручним режимом" одноосібного керування непродуктивна ані з суто політичної, ані з системно-державної точки зору. А намагання повернутися у "світле минуле" прямо суперечить демократичній логіці суспільного розвитку.

Що ж до зазначених проблемних питань, то завдання як раз і полягає в тому, щоб за рахунок загального балансування політичної системи і, зокрема, її виборчої підсистеми, мінімізувати ризики пропорційної моделі, а переваги, навпаки, максимально реалізувати. Крім того, необхідно враховувати, що частина проблем, які є, по суті, "хворобами росту", буде знята за рахунок становлення інституціонально-політичної системи, процедурно-правового унормування і практики застосування пропорційної моделі.

Пропорційна модель виборчої системи, як до речі будь – яка інша, має не тільки модельні переваги, а й модельні недоліки.

Виходячи з цього, можливі напрямки вдосконалення виборчої системи України в загальносистемному контексті.

Перше. Не дивлячись на нібито безпосередню непричетність до обговорюваної теми, окремо зупинюсь на необхідності прийняття низки системних законів - про Кабінет Міністрів, про Президента, про Верховну Раду, про опозицію тощо. Справа в тому, що неврегульованість розподілу повноважень між інститутами влади поширює політичні конфлікти та створює додаткове навантаження на стабільність парламентської більшості та коаліційного уряду. Це викликає дещо оманливе відчуття відносно того, що саме пропорційна система та продукований нею коаліційний формат політики є джерелом для такого роду конфліктів, хоча насправді це не так.

Друге.

Третє. Необхідно повернутися до розгляду проблеми створення верхньої палати парламенту в Україні, що має на меті вирішити проблему репрезентації регіональних інтересів. Причому не на рівні заполітизованої „тріскотні”, а на рівні серйозної професійної розмови.

Четверте. Оскільки створення другої палати - це питання поки що, на жаль, не найближчої перспективи, а інтереси регіонів потребують представлення на загальнонаціональному рівні вже зараз, можливо, доцільним є створення Ради регіонів, яка б мала дорадчо-консультативні функції та складалась з представників депутатського корпусу місцевих рад.

П\'яте. На мою думку, нам необхідно рухатись до впровадження відкритих партійних списків. Тут можливі різні варіанти з технологічної точки зору. Наприклад, партійні списки з правом вибору одного кандидата, коли голос віддається не лише за партію, а й за її конкретного представника. Або ж введення регіональних партійних списків, коли у кожному окрузі, а в Україні їх 225, партія має право виставити окремий список.

Шосте. З тим, щоб місцеві вибори були менш політизованими і більш прагматичними, я би запропонував обирати місцеві ради за змішаною системою - 50% місць за пропорційною, 50% за мажоритарною системою. Це б дозволило і зберегти принцип політичного представництва і, водночас, посилити зв‘язок між виборцями та депутатами місцевих рад.

Сьоме. Нам, безумовно, потрібно розводити у часі вибори до Верховної Ради і місцевих органів влади. І в цьому сенсі я наголосив би на необхідності якнайшвидшого ухвалення законопроекту N3207-1. В іншому випадку ми не зрушимо з місця, і вибори до органів місцевого самоврядування й надалі нестимуть присмак вторинності.

Ще раз підкреслюю, що цей перелік не є вичерпним, а окреслює лише ключові напрямки подальшої оптимізації.

Якщо ми реалізуємо системний підхід, що органічно поєднує названі аспекти, то зможемо в Україні підтвердити відому тезу про те, що вибори - це єдина „гонка”, в якій виграє більшість учасників.