Становлення принципу та сучасні міжнародно-правові механізми регламентації

Витоки формування вказаного принципу припадають на період форму­вання національних держав.^[344] 1 хоча ще протягом тривалого часу тери­торія залишалася метою чи «трофеєм» воєн, так що, здавалося б, важко було стверджувати про наявність імперативної норми, складалося й уяв­лення про те, що зазіхання на чужу територію — протиправне діяння, си­лова відповідь на яке цілком правомірна.^[345]

Зобов’язання щодо територіальної цілісності закріплювали у двосто­ронніх договорах, згодом відповідні норми стали вносити до національ­ного законодавства, особливо активно — в період буржуазних революцій.

Декрет Національних зборів Франції від 27.05.1790 р. визначив, що «вторгнення в державу з боку іншої загрожує свободі та безпеці всіх» і що «відтепер французький народ забороняє собі будь-яку війну, спрямовану на збільшення його теперішньої території». У розділі VI Конституції Фран­ції 1791 р. «Про ставлення французької нації до іноземних націй» вказа­но: «Французька нація відмовляється вести війни з завойовницькими ці­лями й ніколи не буде застосовувати свої сили проти свободи будь-якого народу».^[347] Водночас держави продовжували вести війни за території, їх не визнавали неправомірними і, звісно, територіальна цілісність не була принципом міжнародного права.

Одним з ініціаторів встановлення заборони територіальних змін че­рез застосування сили був 28-й президент СІЛА В. Вільсон, який у своїх відомих «Чотирнадцяти пунктах» від 8.01.1918 р.

Статут Ліги Націй 1919 р. став першою спробою заборонити силове захоплення території іншої держави та її долучення до свого складу (анек­сію) і створити ефективний механізм гарантування територіальної ціліс­ності.^[349] У ст. 10 Статуту передбачено: «Члени Ліги зобов’язані поважати та охороняти від будь-якого зовнішнього вторгнення територіальну ці­лісність та існуючу політичну незалежність усіх членів Ліги. У разі напа­ду, загрози або небезпеки нападу Рада визначає заходи забезпечення ви­конання цього зобов’язання».^[350] Однак закріплення цього положення все ще не означало проголошення принципу територіальної цілісності, адже ухвалення Статуту Ліги Націй відбувалось на тлі визнання територіаль­них змін у Європі, що часто супроводжувались далеко не взаємною зго­дою суб’єктів.^[351]

Варто вказати, що укладений у 1925 р. Німеччиною, Бельгією, Фран­цією, Великою Британією та Італією Локарнської договір про взаємні га­рантії недвозначно передбачав збереження територіального status quo, що походить з кордонів між Німеччиною та Бельгією і між Німеччиною та Францією,^[352] і непорушність кордонів, як вони визначені Версальським мирним договором 1919 р.^[353]

Важливу роль у становленні принципу територіальної цілісності ві­діграв Паризький договір про відмову від війни як засобу національної політики (Пакт Бріана — Келлога) 1928 р., яким сторони зобов’язалися розв’язувати мирним шляхом свої спори, зокрема ті, що стосуються дер­жавної належності територій.^[354]

Схоже положення містилось в Антивоєнному договорі про ненапад і примирення («Пакті Сааведра Ламаса») 1933 р.,^[355] підписаному низкою держав Америки, Туреччиною, Італією, Іспанією, Чехословаччиною та ще сімома державами Європи, у ст. II якого вказано, що, по-перше, територі­альні питання (territorial questions) у відносинах між сторонами не пови­нні розв’язуватись шляхом насилля, і, по-друге, вони не визнаватимуть ані будь-які територіальні зміни, крім досягнутих мирними засобами, ані чинність (validity) окупації або надбання території в результаті застосу­вання збройної сили.^[356]

У ст.

Принцип територіальної цілісності держав став одним з наріжних каменів системи ООН і міжнародного правопорядку після Другої світо­вої війни,^[359] хоч у Статуті ООН відповідне посилання міститься тільки у ч. 4 ст. 2 в контексті заборони застосування сили: «Держави-члени пови­нні утримуватися у своїх міжнародних відносинах від погрози силою або використання сили проти територіальної цілісності (territorial integrity) або політичної незалежності будь-якої держави...».^[360]

Як відомо, положення ч. 4 ст. 2 Статуту не належить до договорів з територіальних питань, укладених до його ухвалення. Інакше поставило б під сумнів правомірність багатьох давно сформованих державних кордо­нів. Законність відторгнення частин території держав, які несуть відпові­дальність за розв’язання Другої світової війни, визнана ст. 107 Статуту.^[361]

Після ухвалення Статуту ООН правовий захист територіальної ці­лісності держав значно посилено. Закріплення в низці рішень Організа­ції і міжнародних договорах додало положенням про територіальну не­доторканність держав ще більшого авторитету, сприяло їх зміцненню.^[362]

Декларація про принципи міжнародного права 1970 р.

Виходячи з цього, положення Декларації 1970 р. про основні елемен­ти принципу незастосування сили чи погрози силою передбачають клю­чові обов’язки держав щодо територіальної цілісності:

по-перше, утримуватися в своїх міжнародних відносинах від погро­зи силою або її застосування проти територіальної цілісності або політич­ної незалежності будь-якої держави (преамбула та «Принцип незастосу­вання сили»);

по-друге, утримуватися від вказаних дій як засобу врегулювання між­народних проблем;

по-третє, утримуватися від погрози силою або її застосування для порушення чинних міжнародних кордонів іншої держави або як засобу розв’язання міжнародних спорів, зокрема територіальних спорів і питань, які стосуються державних кордонів;

по-четверте, не перетворювати територію іншої держави на об’єкт військової окупації, як результату застосування сили і при цьому пору­шення положень Статуту;

по-п’яте, не перетворювати її на об’єкт надбання в результаті погро­зи силою або її застосування;

по-шосте, не визнавати законним жодне територіальне надбання, як результат погрози силою або її застосування («Принцип незастосуван- ня сили»);

по-сьоме, утримуватися у своїх міжнародних відносинах від військо­вої, політичної, економічної чи будь-якої іншої форми тиску, спрямова­ного проти політичної незалежності або територіальної цілісності будь- якої держави (преамбула);

по-восьме, не робити спроб, спрямованих на часткове або повне руй­нування національної єдності і територіальної цілісності держави або кра­їни чи їхньої політичної незалежності, як несумісних з цілями і принци­пами Статуту («Принцип рівноправності і самовизначення народів»).^[364]

Очевидно, що ці формулювання передбачають тлумачення змісту принципу територіальної цілісності держав в значно ширшому сенсі, ніж положення ч.

Слід додати, що при визнанні Декларацією 1970 р. принципу рівно­правності і самовизначення народів приписами щодо його нормативного змісту визначено: «...Ніщо в наведених вище пунктах не повинно тлума­читися як таке, що санкціонує або заохочує будь-які дії, які вели б до роз­членування або до часткового чи повного руйнування територіальної ці­лісності або політичної єдності суверенних і незалежних держав, що до­тримуються у своїх діях принципу рівноправності і самовизначення на­родів, як цей принцип, викладений вище, і, внаслідок цього, мають уряди, що представляють незалежно від раси, віросповідання чи кольору шкі­ри весь народ, що проживає на даній території. Кожна держава повинна утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на часткове або повне по­рушення національної єдності і територіальної цілісності будь-якої іншої держави або країни».^[366] Ці норми мають особливо важливе значення при аналізі дій Російської Федерації проти України.

Надалі ООН у своїх актах неодноразово посилалась на принцип те­риторіальної цілісності держав. Так, у Резолюції Генеральної Асамблеї № 3314 (XXIX) «Визначення агресії» 1974 р. вказано, що агресія — засто­сування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної ці­лісності або політичної незалежності іншої держави, або будь-яким іншим чином, несумісним із Статутом ООН (ст. І).^[367]

У статті 5 Декларації про право на розвиток, затвердженої Резолюці­єю ГА ООН № 41/128 від 4.12.1986 р., міститься заклик до держав вжива­ти рішучих заходів, спрямованих на ліквідацію «загроз національному су­веренітетові, національній єдності і територіальної цілісності».^[368] У пунк­ті 3 Керівних принципів з надання гуманітарної допомоги (Резолюція ГА ООН № 46/182 від 19.12.1991 р.) передбачено, що «суверенітет, територі­альна цілісність і національна єдність держав повинні повною мірою по­важатися відповідно до Статуту Організації».^[369]

У Віденській декларації Всесвітньої конференції ООН з прав люди­ни 1993 р.

Ухвалена під егідою Ради Європи Рамкова конвенція про захист на­ціональних меншин 1995 р., що передбачає основні права осіб, зумовле­ні належністю до меншин, містить норму, відповідно до якої ніщо в цій Рамковій конвенції не може тлумачитись як таке, що передбачає будь-яке право займатися будь-якою діяльністю або чинити будь-які дії, що супер­ечать основним принципам міжнародного права, і зокрема принципам суверенної рівності, територіальної цілісності та політичної незалежнос­ті держав (ст. 21).^[371]

Резолюцією «Підтримання міжнародної безпеки — запобіган­ня насильницькому розчленуванню держав» № 53/71 від 4.01.1999 р. ГА ООН вказала, що відповідні події становлять загрозу міжнародно­му мирові і безпеці (преамбула), у п. З закликала держави розв’язувати свої міжнародні спори мирними засобами згідно зі Статутом Органі­зації; у п. 4 підтвердила «необхідність суворого дотримання принципу непорушності міжнародних кордонів» (у цих формулюваннях просте­жується взаємозв’язок відповідних основних принципів міжнародного права)^[372] і «дотримання принципу територіальної цілісності кожної дер­жави» (п. 5).^[373]

У Декларації тисячоліття ООН 2000 р. підтверджено зобов’язання го­лів держав і урядів підтримувати, зокрема, «всі зусилля, спрямовані на за­безпечення суверенної рівності всіх держав, поваги їхньої територіальної цілісності та політичної незалежності» (п. 4),^[374] таке ж положення містить­ся у Підсумковому документі Всесвітнього саміту 2005 р. (п. 5),^[375] відобра­жене в Глобальній контртерористичній стратегії Організації Об’єднаних Націй 2006 р. (преамбула).^[376]

Організація неодноразово зверталась до принципу територі­альної цілісності у своїй актах щодо конкретних подій, наприклад у Резолюції «Становище на окупованих територіях Азербайджану» № 62/243 від 14.03.2008 р. Генеральна Асамблея ООН заявила про незмін­ну повагу та підтримку суверенітету і територіальної цілісності Азербай­джану в межах його міжнародно визнаних кордонів (п. 1); висунула вимо­гу негайного, повного і беззастережного виведення всіх вірменських сил з усіх окупованих територій Азербайджану (п. 2); заявила, що жодна дер­жава не повинна визнавати законною ситуацію, що склалася в результаті окупації територій Азербайджану, і не повинна сприяти збереженню цієї ситуації (п. 5).^[377]

У Заяві Голови Ради Безпеки ООН від імені цього органу від 22.05.2008 р у зв’язку з досягненням в Досі 21.05.2008 р. під егідою Ліги арабських держав угоди, яка «являє собою важливий крок на шля­ху врегулювання кризи в Лівані, відновлення нормального функціону­вання демократичних інститутів цієї держави, її єдності і стабільності», РБ ООН підтримала рішення продовжити національний діалог про шля­хи зміцнення влади держави на всій її території таким чином, щоб гаран­тувати суверенітет і безпеку держави і народу Лівану, підтвердила свою рішучу підтримку територіальної цілісності, суверенітету, єдності і полі­тичної незалежності цієї держави в межах її міжнародно визнаних кордо­нів і під єдиною та винятковою владою уряду Лівану.^[378]

Важливе положення, що стосується тлумачення взаємозв’язку прин­ципу територіальної цілісності з іншими основними принципами між­народного права, міститься у п. 4 Манільської декларації про мирне розв’язання міжнародних спорів 1982 р.: «Держави, сторони спору, про­довжують дотримуватися у своїх відносинах своїх зобов’язань відповід­но до основних принципів міжнародного права, що стосуються суверені­тету, незалежності та територіальної цілісності держав...».^[379]

Положення щодо зобов’язань держав з дотримання принципу те­риторіальної цілісності містяться в основоположних актах регіональних організацій — Статуті Організації американських держав (ОАД) 1948 р., Пакті Ліги арабських держав (ЛАД) 1945 р. із дальшими змінами, Хартії африканської єдності 1963 р. та Установчому акті Африканського сою­зу 2002 р., Статуті Організації «Ісламська конференція» (Організація іс­ламського співробітництва) 1972 р. і документі, що замінив його 2008 р., Договорі про дружбу і співробітництво у Південно-Східній Азії 1976 р., Статуті АСЕАН 2007 р., Заключному акті Наради з безпеки і співробітни­цтва у Європі 1975 р., відображені в Угоді про створення Співдружності Незалежних Держав 1991 р. та дальших актах цієї організації.

Так, у Статуті ОАД передбачено, що захист суверенітету, територі­альної цілісності та незалежності американських держав — одна з цілей створення Організації (ст. 1); територія держави недоторканна, не може ні за яких обставин бути об’єктом військової окупації або інших насиль­ницьких дій, прямо або опосередковано вжитих іншими державами, на­віть якщо ці дії мають тимчасовий характер; сторони не визнаватимуть те­риторіальних надбань або інших спеціальних вигод, здобутих силою або за допомогою застосування будь-яких інших заходів примусу (ст. 20). У контексті колективної безпеки (розділ IV Статуту) закріплено, що будь- яка агресія будь-якої держави проти цілісності і недоторканності терито­рії американської держави буде розглядатися як акт агресії проти всіх ін­ших американських держав (ст. 27); якщо недоторканність або цілісність території будуть порушені в результаті будь-якого іншого факту або ситу­ації, які можуть поставити під загрозу мир в Америці, американські дер­жави, розвиваючи принципи континентальної солідарності і законної ко­лективної самооборони, застосовують заходи та процедуру, передбачені в спеціальних договорах з цього питання (ст. 28).^[380]

Одна з цілей Ліги арабських держав, відповідно до Пакту ЛАД, — за­безпечення їхньої незалежності і суверенітету (ст. II); цим договором за­кріплено й положення про захист територіальної цілісності держав (ст. V і ст. VI).^[381] Статут Організації «Ісламська конференція» 1972 р. передбачає з-поміж принципів, викладених у статті II, «повагу суверенітету, незалеж­ності та територіальної цілісності кожної держави-члена» і «утримання від погрози силою або її застосування проти територіальної цілісності, націо­нальної єдності або політичної незалежності будь-якої з держав-членів».^[382]

У переглянутому Статуті Організації 2008 р. визначено, що одна з її цілей — повага «суверенітету, незалежності та територіальної цілісності кожної держави-члена», а друга — «підтримка відновлення повного суве­ренітету і територіальної цілісності будь-якої держави-члена, що перебу­ває в умовах окупації в результаті агресії, на основі міжнародного права та співробітництва з відповідними міжнародними та регіональними ор­ганізаціями» (ст. 1). У ст. 2 перелічено принципи діяльності Організації, з-поміж них і принцип, згідно з яким всі держави-члени «зобов’язуються поважати національний суверенітет, незалежність і територіальну ціліс­ність інших держав-членів і утримуються від втручання у їхні внутріш­ні справи».^[383]

Положеннями преамбули Хартії Організації африканської єднос­ті 1963 р. (з 2002 р. — Африканський союз), проголошено про рішучість захищати і зміцнювати «здобуті дорогою ціною незалежність і сувере­нітет, а також територіальну цілісність наших держав і вести боротьбу проти неоколоніалізму в усіх його проявах» (п. 7 преамбули); однією з цілей організації вказано захист суверенітету, територіальної ціліснос­ті та незалежності держав-членів (п.1 ст. II), повага суверенітету і те­риторіальної цілісності кожної країни і її невіднятного права на неза­лежне існування — серед основних принципів, якими мають керувати­ся держави — члени організації (п. З ст. III).^[384] В Установчому акті Аф­риканського союзу 2000 р. однією з цілей організації також визначено захист суверенітету, територіальної цілісності та незалежності держав- членів (п. Ь ст. З).^[385]

У Договорі про дружбу і співробітництво в Південно-Східній Азії 1976 р. держави-учасниці домовилися керуватися низкою «фунда­ментальних принципів», викладених у статті 2, зокрема «взаємною пова­гою незалежності, суверенітету, рівності, територіальної цілісності та на­ціональної самобутності всіх держав». У статті 10 передбачено, що «жод­на з договірних Сторін жодним чином і в жодній формі не бере участі в

діяльності, що створює загрозу політичній та економічній стабільності, суверенітетові чи територіальній цілісності іншої договірної сторони».^[386] Положеннями Статуту Асоціації регіонального співробітництва країн Південної Азії 1985 р. держави-учасниці заявили про бажання сприяти зміцненню миру, стабільності, дружби і прогресу в регіоні на основі суворого дотримання принципів Статуту ООН, зокрема поваги принципів суверенної рівності, територіальної цілісності, національної незалежності, незастосування сили та невтручання у внутрішні спра­ви інших держав і мирного врегулювання всіх спорів (п. 1 преамбу­ли); в основному тексті міститься практично таке ж формулювання — співпраця в рамках Асоціації повинна засновуватись на повазі принци­пів суверенної рівності, територіальної цілісності, політичної незалеж­ності, невтручання у внутрішні справи інших держав і взаємної вигоди (п. 1 ст. II «Принципи»).^[387]

Статут Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) 2007 р. вказує на повагу державами-членами «принципів суверенітету, рівності, територіальної цілісності, невтручання, консенсусу і єдності в різнома­нітті» (преамбула). Крім того, у ст. 2 зазначено, що АСЕАН та її держа- ви-члени повинні діяти відповідно до низки принципів, зокрема «пова­ги незалежності, суверенітету, рівності, територіальної цілісності та на­ціональної самобутності всіх держав — членів АСЕАН».^[388]

Однак, можливо, найповніше нормативний зміст принципу тери­торіальної цілісності розкрито в Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва у Європі 1975 р. (яка визначила одним зі своїх завдань саме утвердження цього принципу і закріплення державних кордонів, що склалися у Європі в результаті Другої світової війни), а також у даль­ших актах НБСЄ — ОБСЄ.

Заключним актом 1975 р. передбачено, що «держави-учасниці бу­дуть поважати суверенну рівність і своєрідність одна одної, а також усі права, властиві їхньому суверенітетові й охоплені ним, до яких входить, зокрема, право кожної держави на юридичну рівність, на територіаль­ну цілісність, на свободу і політичну незалежність» (ст. 2) і «держави- учасниці розглядають як непорушні всі кордони одна одної, як і кордо­ни всіх держав у Європі, й тому будуть утримуватися тепер і в майбут­ньому від будь-яких посягань на ці кордони» (ст. З).^[389]

Декларацією принципів акта передбачено, що держави-учасниці будуть поважати територіальну цілісність кожної з них, і, відповідно до цього, утримуватися від будь-яких дій, несумісних з цілями і принци­пами Статуту ООН, проти територіальної цілісності, політичної неза­лежності або єдності будь-якої держави-учасниці й, зокрема, від будь- яких таких дій, що являють собою застосування сили або погрозу силою.

Крім того, зазначено, що держави-учасниці будуть утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної на об’єкт військової оку­пації або інших прямих чи непрямих заходів застосування сили з пору­шенням міжнародного права або на об’єкт надбання за допомогою та­ких заходів або погрози їх вчинення. Жодна окупація або надбання та­кого роду не будуть визнаватися законними.^[390]

Принцип територіальної цілісності, загалом, особливо важливі для Європи, адже лише його неухильне дотримання в умовах існування ба­гатьох потенційних конфліктів щодо територій, зумовлених історични­ми причинами, може забезпечити мир і стабільність у цьому регіоні. По­казово, що в низці договорів, укладених між державами Європи протя­гом 1970-1977 рр., визнано «недійсним від самого початку» та «таким, що не має правових наслідків» Мюнхенський договір 1938 р., який до­зволив гітлерівській Німеччині анексувати Судетську область Чехосло- ваччини.^[391]

Беззаперечне і одностайне визнання державами Європи важливості дотримання принципу територіальної цілісності відображене не лише в положеннях Гельсінського заключного акта, а й у документах ОБСЄ, Ради Європи, Європейського Союзу, міждержавних договорах, односторон­ніх актах держав.

У Паризькій хартії НБСЄ для нової Європи 1990 р. вказано на ви­знання державами їхніх зобов’язань за Статутом ООН і Гельсінським за­ключним актом, і «відновлення запевнень» в тому, що держави будуть утримуватися від застосування сили або погрози силою проти терито­ріальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави і від будь-яких інших дій, несумісних з принципами та цілями цих докумен­тів. Учасники ОБСЄ також нагадали, що недотримання зобов’язань за Статутом ООН являє собою порушення міжнародного права.

При цьому підтверджено рівноправність народів та їхнє право роз­поряджатися своєю долею згідно зі Статутом ООН і відповідними нор­мами міжнародного права, зокрема тими, що стосуються територіаль­ної цілісності держав.

Крім того, проголошено намір співпрацювати в справі захисту де­мократичних інститутів від дій, що порушують незалежність, суверен­ну рівність або територіальну цілісність держав-учасниць. До них від­несено такі незаконні дії, як тиск ззовні, примус і підривну діяльність.^[392]

В Угоді щодо адаптації Договору про звичайні збройні сили в Євро­пі, укладеній на саміті ОБСЄ в Стамбулі 1999 р., вказано на зобов’язання держав утримуватися в їхніх взаємних, як і взагалі в їхніх міжнарод­них відносинах від застосування сили або погрози силою проти тери­торіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави (преамбула).^[393]

В ухвалених тоді ж Хартії європейської безпеки зазначено про пра­во держав на індивідуальну або колективну самооборону, якщо їхній су­веренітет, територіальна цілісність і політична незалежність опиняться під погрозою (п. 1 б),^[394] в Декларації зустрічі ОБСЄ на вищому рівні — про повагу, у зв’язку із відомими конфліктами, територіальної цілісності Грузії (п. 15), Молдови (п. 18), Росії (п. 23).^[395] Положення такого ж спря­мування містяться й у дальших актах ОБСЄ.

2.2.