Поняття міжнародного договору в сучасній доктрині та практиці

Міжнародний договір є безпосереднім об’єктом права міжнародних договорів. Водночас міжнародний договір являє собою один із центральних інститутів міжнарод­ного права та важливу правову форму міждержавного співробітництва.

За своєю суттю міжнародний договір є юридичною формою, яка втілює угоду його учасників щодо змісту та обов’язкової сили положень, що містяться в. ньому. До­говірна форма згідно із загальним міжнародним правом є своєрідною презумпцією того, що весь її вміст має юридичну силу, доки не буде доведено інше^[27].

Віденська конвенція 1969 р. для цілей цієї Конвенції визначає міжнародний договір як “міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульова­ну міжнародним правом, незалежно від того, викладена така угода в одному документі, у двох чи декількох до­кументах, а також незалежно від її конкретного найме­нування” (ст. 2 (а))^[28].

Ця дефініція охоплює лише письмові міждержавні угоди й не стосується усних міжнародних договорів або договорів, укладених за участю інших суб’єктів міжна­родного права.

Як бачимо, Віденська конвенція не застосовується До договорів, що не мають письмової форми, однак, як свідчить сучасна практика, тепер не існує жодних пере­пон для укладення договорів за допомогою таких засобів зв’язку, як телеграми, телекс, факс чи електронна пошта.

Наведемо лише один приклад із сучасної диплома­тичної практики.

У вересні 1998 р. Президент США Б.Клінтон і прем’єр- міністр Ірландії Ахерн підписали Комюніке про елек­тронну торгівлю за допомогою електронних (цифрових) підписів. І хоча Комюніке не було міжнародним догово-

ром, не слід ігнорувати той факт, що сучасні високотех- нологічні засоби комунікації в принципі дають змогу укладати “електронні” міжнародні договори.

Зазначимо, що крім терміна “договір”, у міжнарод­ній практиці використовуються й інші терміни, зокрема такі, як конвенція, угода, трактат, пакт, статут, хартія, протокол, акт, конкордат (коли йдеться про двосторонні угоди між Ватиканом та іншою державою про статус ка­толицької церкви у цій державі), меморандум, деклара­ція, modus vivendi, proces-verbal, обмін нотами, обмін листами тощо.

Однак, і це принципово важливо, назва міжнародно­го договору не впливає на його юридичну силу.

Фраза “регульовану міжнародним правом” слугує для того, щоб відрізняти договори, які регулюються між­народним публічним правом, від договорів, які хоча й були укладені між державами, однак за вибором цих держав регулюються національним правом однієї з них чи якоїсь третьої держави.

Як відомо, в силу суверенітету держави-контрагенти можуть підпорядкувати свою угоду національному праву однієї з цих держав або навіть праву третьої держави. Вони можуть, приміром, зробити це, коли йдеться про суто комерційну угоду, пов’язану з купівлею якогось товару, або про оренду землі для будівництва диплома­тичного представництва.

Прикладом міжнародних угод, підпорядкованих на­ціональному праву, є кредитні угоди між державами і Міжнародним банком реконструкції і розвитку (спеціа­лізована установа ООН), які зазвичай підпорядковують­ся праву штату Нью-Йорк.

У міждержавних кредитних угодах також може міс­титися положення про підпорядкування цієї угоди праву держави-кредитора.

На думку авторів коментарю до проекту Віденської конвенції Комісії міжнародного права, фраза “регульова­ну міжнародним правом” включає елемент наміру сторін договору створити для себе обов’язки за міжнародним правом. Якщо такого наміру немає, цей документ не може вважатися міжнародним договором.

Щодо самого “наміру”, то, як свідчить практика Міжнародного суду 00Н, його можна визначити, спира­ючись на положення тексту договору, а також на обста­вини його укладення, але не на те, що сторони кажуть стосовно свого наміру після виникнення суперечки^[29].

Щодо фрази з Віденської конвенції “чи викладена така угода в одному документі, у двох чи декількох доку­ментах”, то в ній визнається практика укладення дого­ворів не лише за допомогою єдиного документа, й також шляхом обміну дипломатичними нотами або листами.

Зазвичай обмін нотами складається з двох нот: 1) но­та сторони ініціатора договору і 2) нота-відповідь. Однак практиці відомі складніші ситуації. Наприклад, у 1994 р. у справі Катар проти Бахрейну Міжнародний суд 00Н мав розглянути юридичний ефект “подвійного” обміну листами між: 1) Катаром і Саудівською Аравією та 2) Бахрейном і Саудівською Аравією.

У цій справі Саудівська Аравія погодилася надати добрі послуги задля мирного врегулювання територіаль-

ної суперечки між Катаром і Бахрейном і надіслала обом країнам листи, ідентичні за змістом, в яких пропонува­лися певні процедури врегулювання суперечки.

Катар і Бахрейн, у свою чергу, надіслали Саудів­ській Аравії листи, в яких висловили згоду з її пропози­цією, відтак Саудівська Аравія оголосила, що обидві країни погодилися скористатися арбітражем для вирі­шення свого спору.

В цьому прикладі, незважаючи на те, що у процесі укладення договору брали участь три країни, сторонами договору є тільки дві держави: Катар і Бахрейн.

На основі визначення міжнародного договору, за­кріпленого у Віденській конвенції 1969 р., окремі дер­жави включили до своїх законів про право міжнародних договорів поняття “міжнародний договір” певної держа­ви. Так, наприклад, згідно зі ст. 2 (а) Федерального за­кону “Про міжнародні договори Російської Федерації” 1995 р. для цілей цього Закону “міжнародний договір Ро­сійської Федерації” означає міжнародну угоду, укладену Російською Федерацією з іноземною державою (або дер­жавами) або з міжнародною організацією у письмовій формі й регульовану міжнародним правом, незалежно від того, міститься така угода в одному документі чи в декількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування”^[30].

На нашу думку, в Законі України “Про міжнародні договори України” 1993 р. також було б доцільно закрі­пити аналогічне поняття “міжнародний договір України”.

і У науковій літературі немає загальновизнаного ви­значення міжнародного договору, й різні автори пропо­нують різні дефініції.

Авторитетний представник радянської доктрини між­народного права А.Н.Талалаєв дає таке визначення між­народного права, насамперед і головним чином держав, укладена з питань, які мають для них загальний інтерес, і покликана регулювати їхні відносини шляхом створен­ня взаємних прав і обов’язків відповідно до основних принципів міжнародного права”^[31].

народного договору: “Міжнародний договір - це явно виражена угода класово-державних воль суб’єктів між­

Таке визначення, хоч і акцентує на “класово-вольо­вій” природі договору, що, можливо, є вимушеною дани­ною тодішнім політико-ідеологічним реаліям, охоплює основні елементи поняття “міжнародний договір”, на­самперед такі, як: суб’єкти міжнародного договору; його об’єкт, який не повинен суперечити основним принци­пам міжнародного права; його специфічна форма, що від­різняє договір від інших джерел міжнародного права^[32].

Як вважає французький учений Нгуєн Куок Дінь, “словом “договір” позначається будь-яка угода, укладена між двома чи більше суб’єктами міжнародного права, яка набирає юридичної сили та регулюється міжнарод­ним правом”^[33].

На думку іншого французького юриста П. Ретера, “міжнародний договір є вираженням воль, які збігаються

й які належать двом чи більше суб’єктам міжнародного права і мають на меті створення юридичного ефекту від­повідно до правил міжнародного права”^[34].

Подібної дефініції дотримується відомий юрист-між- народник В. Деган, який зазначає, що “договір полягає в узгодженні воль двох або більше суб’єктів міжнарод­ного права (тобто міжнародних осіб) і має на меті досяг­нення ефекту в міжнародному праві шляхом створення правових відносин, прав і обов’язків для його сторін”^[35].

Окремі вчені ототожнюють міжнародний договір ли­ше з договорами у письмовій формі. Так, наприклад, ан­глійський юрист лорд Макнейр визначає міжнародний договір як “письмову угоду, за допомогою якої дві чи більше держави або міжнародні організації створюють чи мають намір створити відносини між собою, що діють у сфері міжнародного права”^[36].

На нашу думку, з усіх наукових дефініцій міжнарод­ного договору, що пропонувалися в юридичній літерату­рі, найбільш змістовним і точним є визначення професо­ра 1.1. Лукашука: “Міжнародний договір являє собою яв­но виражену угоду суб’єктів міжнародного права, призна­чену для регулювання їх взаємовідносин шляхом ство­рення міжнародно-правових зобов’язань”^[37].

Виходячи з вищезгаданих різних визначень міжнародного договору, доцільно акцентувати на деяких його рисах.

По-перше, договір є угодою юридично рівних суб’єк­тів, яка втілює збіг їхніх воль. Суб’єкти права, що укла­дають договір, не завжди за своєю правоздатністю є рів­ними. До того ж, не завжди вони бувають рівними і фактично. Так, наприклад, держава і міжнародна органі­зація, що укладають між собою договір, не володіють од­наковою правоздатністю. Однак юридична рівність сто­рін договору означає, що ці сторони не підпорядковані одна одній юридично і мають рівні можливості щодо взяття на себе зобов’язань за цим договором.

По-друге, договір повинен бути явно вираженим у тому сенсі, що волі сторін договору мають отримати чіт­ке зовнішнє виявлення. Іншими словами, воля сторін по­винна втілюватись у певній об’єктивній формі, оскільки право не враховує суб’єктивні міркування сторін, прихо­вані в їхній свідомості. Крім того, волі сторін договору мають збігатися, щоб сформувати спільний об’єкт і ціль жуть, а можуть узгоджуватися лише волевиявлення, тобто зовнішні виявлення воль суб’єктів. Для права інтерес становить не воля per se, що може існувати ли­ше у свідомості, а її виявлення у певній поведінці суб’єк­та (його діяльності чи бездіяльності).

угоди.

Як наголошує російський учений С.В. Черніченко, “слово “явно” вказує на намір сторін, заздалегідь сфор­мований і цілком визначений, укласти договір з якихось питань, що містить міжнародно-правові норми чи індиві­дуальні настанови”³⁸.

На думку С.В. Черніченка, правильніше було б також говорити, що за своєю суттю міжнародний договір вті­лює узгодження (збіг) не воль, а волевиявлень його сто­рін³⁹. Річ у тому, що волі як такі узгоджуватися не мо-

Воля (волевиявлення) сторін договору може бути виражена в різних формах: як у письмовій, так і в усній.

У доктрині міжнародного права ще й досі б.гдцжим питання про юридичну природу так званих угод, або угод, “які маються на увазі”.

Багато юристів припускають можливість існування мовчазних угод, що укладаються за допомогою символіч­них дій чи шляхом прийняття паралельних законів.

Щодо статусу цих угод можна в цілому погодитися з думкою 1.1. Лукашука, який вважає, що “це не правові, а політичні угоди, домовленості, офіційно не оформ­лені”^[38].

Водночас слід додати, що в принципі будь-яка пове­дінка сторін може виражати їхню волю; особливо такий активний вид поведінки, як виконання угоди. Однак чи може виражати волю сторони її пасивна поведінка, ска­жімо, її мовчання у відповідь на якісь дії іншої сторони? На нашу думку, хоча за допомогою пасивної (мовчазної) поведінки суб’єкта міжнародного права і можуть виник­нути певні зобов’язання, на практиці жодна угода не мо­же виникнути внаслідок такої поведінки. Крім того, держави не схильні вважати себе юридично пов’язаними зобов’язаннями, які виведені з недостатньо чіткого та авторитетного вираження їхньої суверенної волі.

У будь-якому разі, правова природа міжнародних зобов’язань, що виникають внаслідок пасивної поведін­ки, може пояснюватися не наявністю угоди, а такими інститутами, як односторонні акти, естоппель (estoppel), мовчазна згода і навіть звичай.

З іншого боку, деякі авторитетні представники док­трини міжнародного права, зокрема Нгуєн Куок Дінь, вважають, що “угода не обов’язково виражається пара­лельним і одночасним прийняттям: договір може виник­нути з одностороннього волевиявлення однієї зі сторін, яке може бути прийнято іншою стороною, або з колек­тивної заяви, яка буде затверджена в майбутньому кожною стороною окремо”^{[39] [40].}

Як приклад Нгуєн Куок Дінь наводить заяву Франції від 18 та 20 березня 1980 р., направлену Головнокоман­дувачу багатонаціональних сил в Синаї, в якій Франція дала згоду на участь у цих силах і оголосила про свою згоду з принципами, що регулюють статус вказаних сил, встановленими Протоколом, підписаним Єгиптом, США та Ізраїлем, в якому Франція формально не брала участі.

Іноді в юридичній літературі зустрічається теза, що в основу міжнародного договору покладено “загальну во­лю” сторін договору, під якою розуміють їх загальне во-

левиявлення. Концепція загальної волі (Vereinbarung), яку висунув німецький юрист Х.Тріпель, є суто цивіліс- тичною, некритично перенесеною на ґрунт міжнародного права. Насправді концепція загальної волі побудована на поєднанні двох різних явищ: волевиявлень, хоч і узгод­жених, але таких, що існують окремо, та їхніх результа­тів, їхнього втілення. Іншими словами, метою договору може бути досягнення спільної мети, але при цьому не відбувається злиття воль сторін в одну спільну волю. Щодо цього не можна не погодитися з С.В. Чернічен- ком, який вважає: “Скоріш за все волевиявлення, що повністю збігаються, не створюють загального волевияв­лення у буквальному значенні. Кожне з них залишаєть­ся волевиявленням окремого суб’єкта права. Злиття суб’єктів в одну особу, в єдиний суб’єкт права (там, де це реально можливо) призводить до того, що волевияв­лення цього нового суб’єкта права відрізнятиметься від волевиявлень суб’єктів, які створили його до їх злиття. Однак волевиявлення нового суб’єкта не можна розгля­дати як спільні волевиявлення, як втілення спільної волі суб’єктів, що злилися. Вони є втіленням єдиної волі саме нового суб’єкта. Цілком очевидно, що єдність волі та волевиявлення держави чи іншого утворення, здатно­го брати участь у міждержавних відносинах, є віднос­ною. Такі волі чи волевиявлення є складними в тому сенсі, що являють собою складові багатьох воль чи воле­виявлень, але які, однак, якісно відрізняються від ком­понентів, що їх утворюють”⁴². ^[42]

По-третє, міжнародний договір виникає в результаті узгодження воль принаймні двох суб’єктів міжнародного права. І хоча на перший погляд ця теза видається досить тривіальною, в реальності можуть мати місце істотні проблеми, пов’язані з функціонуванням міжнародних ор­ганізацій. Так, наприклад, рішення державних делегацій, що зустрічаються як орган міжурядової організації в рамках статуту цієї організації, розглядається не як до­говір, а як односторонній акт міжнародної організації. Міжнародній практиці відомі випадки, коли важко було провести чітку юридичну межу між договором і односто­роннім актом міжнародної організації. Можна уявити си­туацію, коли сесія певного органу міжнародної організації може фактично перетворитися на міжнародну конферен­цію, в результаті чого постане питання про правову при­роду документа, який було прийнято внаслідок цього.

По-четверте, міжнародні угоди укладаються не лише між державами, а й за участю інших суб’єктів міжнарод­ного права. Проблема, однак, полягає в тому, що в доктри­ні немає єдності думок щодо чіткого переліку всіх суб’єк-

тів міжнародного права. Як свідчить сучасна практика, укладати угоди міжнародного характеру можуть не лише держави та міжурядові організації, а й міжнародні неуря­дові організації (наприклад, Міжнародний комітет Чер­воного Хреста), суб’єкти федерацій, муніципальні орга­ни, публічні інституції, державні агентства та ін. Річ у тому, що таких угод з кожним роком стає дедалі більше, і не завжди ясно, чи можуть згадані утворення створю­вати міжнародно-правові зобов’язання для своїх держав.

Не менш складним є й питання статусу міжнародної угоди між державою і приватною особою (індивідом чи

юридичною особою), оскільки існують конкретні прикла­ди, коли такі угоди підпорядковувалися за взаємною зго­дою сторін нормам міжнародного права. Ці угоди нази­вають “інтернаціоналізованими контрактами”, оскільки вони нерідко близькі за змістом до міжнародних дого­ворів.

На сьогодні в доктрині міжнародного права домінує лумка, що так звані “інтернаціоналізовані контракти” (наприма^ю^^ саміу.як-иугоди.-Де.р-

жав з неурядовими.організаціями і товариствами приват­ноправової форми, не можуть вважатися міжнародними договорами через те, що приватні особи та неурядові ор­ганізації не мають статусу повноправних суб’єктів між­народного права.

Так, наприклад, Швейцарія відмовилася визнати ста­тус міжнародного договору про місцезнаходження за “домовленістю” 1976 р. з Міжнародною асоціацією по­вітряного транспорту, а Касаційний суд Франції дійшов ви­сновку, що “угода” між іноземною державою і організацією, створеною відповідно до французького закону 1901р., не є міжнародно-правовим зобов’язанням Франції.

Водночас деякі автори ставлять питання про те, чи підпадають під дію права міжнародних договорів ті між­державні угоди, в яких сторони поводяться так, як пово­дилися б приватні партнери^[43]?

\ По-п’яте, міжнародний договір має містити намір -Сторін надати угоді юридично обов’язкового (норматив­ного) характеру. В цьому плані дуже важливо відрізняти

міжнародний договір від інших, неправових міжнародних угод. Такі угоди існують у двох основних формах: резо­люції міжнародних органів та організацій і політичні уго­ди (домовленості) між державами.

В основі резолюцій міжнародних організацій і кон­ференцій - угода держав-учасниць, але, на відміну від міжнародного договору, резолюції не є юридично обов’яз­ковими, ці акти мають морально-політичну силу. При­клад таких резолюцій - резолюції Генеральної Асамблеї 00Н, характерною рисою яких є їх “політичний автори­тет”^[44] і які відповідно до Статуту 00Н являють собою рекомендації членам 00Н.

Як приклад міждержавних політичних домовленос­тей можна навести резолюції Ради НАТО.

Політичні домовленості існують як у письмовій, так і в усній формах. Найпоширенішими письмовими форма­ми політичних домовленостей є спільні комюніке, заяви та декларації. Деякі автори (І.І.Лукашук, В.Деган, П.Ре- тер) ототожнюють усні політичні домовленості з понят­тям “джентльменська угода”; на думку інших (А.Н.Та- лалаєв), джентльменська угода є за своєю суттю усним міжнародним договором.

Під політичними домовленостями розуміють так би мовити “декларації про наміри” представників держав без наміру брати на свої держави будь-які юридичні зобов’язання. Укладаючи політичну домовленість, держа­ви мають на меті виразити у спільному документі тим­часовий збіг їхніх політичних цілей. Причому в подаль­шому кожна сторона такої угоди має право змінити свою політику і не нестиме жодної міжнародно-правової від­повідальності в разі порушення досягнутої домовленості.

“Основна санкція за порушення таких норм, - за­значає про політичні домовленості І.І.Лукашук, - нега­тивні політичні наслідки...”^[45].

У результаті аналізу поглядів західних юристів на природу політичних домовленостей Р.А.Мюллерсон до­ходить такого висновку: “...головною особливістю між­народних політичних домовленостей є те, що вони укла­даються з урахуванням політичної ситуації на певний момент і мають на увазі можливість відмови від них у разі зміни обставин, що уможливили їхню появу”^[46].

Політичні домовленості набули поширення в міжна­родній практиці завдяки тому, що не потребують склад­ної процедури ратифікації, і уряди легко погоджуються на укладення цих домовленостей, оскільки в будь-який момент можуть відмовитися від них.

З огляду на те, що політичні домовленості позбавле­ні юридичної сили, для їхніх сторін існує певна спокуса не ставитися достатньо серйозно до політичних зобов’я­зань, закріплених у цих домовленостях. Однак слід брати до уваги той факт, що ці зобов’язання політичного ха­рактеру не повинні ігноруватися, оскільки необхідність їхнього виконання випливає із загального принципу до­бросовісності. З іншого боку, хоча невиконання політич­них домовленостей однією із сторін і не спричиняє юридичних наслідків, це може зашкодити моральному авторитету держави-порушника, а також викликати серйозну політичну реакцію з боку іншої держави.

Оскільки більшість держав все-таки намагається під­тримувати позитивний власний імідж на міжнародній арені, вони переважно виконують політичні зобов’я­зання.

І.І.Лукашук пояснює поширення політичних домов­леностей такими основними причинами: 1) потребою спростити та прискорити процес досягнення угоди; 2) ба­жанням уникнути жорстких правових зобов’язань; 3) мож­ливістю спрощеного перегляду й удосконалення залежно від мінливих умов; 4) бажанням уникнути складної про­цедури ратифікації^[47].

Найбільш відомими прикладами політичних домовле­ностей, юридична природа яких викликала спори серед юристів, є Атлантична хартія 1941 р. та Гельсінський за­ключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Єв­ропі 1975 р. У сучасній зовнішньополітичній практиці України мабуть найвідомішою політичною домовленістю є Хартія про особливе партнерство між НАТО та Украї­ною^[48], укладена в липні 1997 р.

Той факт, що політичні домовленості, на відміну від міжнародних договорів, не мають юридичної сили, не означає, що вони завжди є менш ефективними. У дійс­ності ефективність політичних норм, що містяться в по-

літичних домовленостях, може іноді бути більшою, ніж ефективність договірних норм. Як засвідчує практика, незважаючи на різницю, політичні домовленості та між­народні договори взаємодіють, а іноді перетворюються одне на одного.

У теоретичному плані не важко провести межу між політичною домовленістю і міжнародно-правовим догово­ром, оскільки все залежить від наміру сторін надати своїй угоді тієї чи іншої сили. Так, для укладення між­народного договору потрібна угода учасників не лише щодо його змісту, а й щодо надання цій угоді міжнарод­но-правової зобов’язальної сили, тобто підпорядкування її праву міжнародних договорів.

У практичному аспекті справа буває складніша. Річ у тому, що, аналізуючи конкретний міжнародний доку­мент, іноді важко з’ясувати його юридичну природу, тоб­то чи мали сторони, які підписали цей документ, намір створювати юридичні зобов’язання. Зокрема, важко встановити справжні наміри сторін угоди, коли вони на­магалися за фасадом урочистих фраз і формулювань приховати її політичний характер. Ситуація може усклад­нюватися й тоді, коли в одній угоді містяться як полі­тичні, так і юридичні норми.

В окремих випадках сторони угоди можуть у тексті угоди виразити намір не надавати цій угоді юридичного обов’язкового характеру, тобто зробити її політичною до-

обов’язковими”; в преамбулі Декларації про торгівлю послугами, підписаній США та Ізраїлем 1985 р., йдеться про те, що “принципи, викладені нижче, не є юридично обов’язковими”, політична домовленість, прийнята 1992 р. Конференцією ООН з навколишнього середовища та роз­витку (UNCED) має назву “Не юридично обов’язкове авторитетне викладення принципів щодо лісів”, а в преамбулі Основоположного акту 1997 р,, підписаного між Росією і НАТО, йдеться про “політичні” домовле­ності.

Ознакою того, що сторони уклали політичну домов­леність, може бути положення в цій домовленості сто­совно того, що вона не підлягає реєстрації.

Так, Заключний акт НБСЄ 1975 р. містить поло­ження про те, що він “не підлягає реєстрації згідно із статтею 102 Статуту” ООН, Паризька хартія ОБСЄ 1990 р. також передбачає, що вона не підлягає реєс­трації.

Водночас реєстрація акта в ООН відповідно до ст.102 Статуту ООН сама по собі не перетворює угоду на між­народний договір, якщо ця угода вже не є договором.

Правильніше сказати, що реєстрація є одним із дока­зів того, що держави, які підписали угоду, вважають її договором.

Аналіз угод, зареєстрованих в ООН і опублікованих в її збірнику договорів (United Nations Treaty Series) з 1980 по 1989 р., засвідчує, що лише чотири із зареєс­трованих угод є політичними домовленостями, а не дого­ворами. Причому всі чотири політичні домовленості бу­ли зареєстровані США.

З іншого боку, якщо держава не зареєструвала до­говір в ООН, це не позбавляє договір його статусу, а лише унеможливлює посилання на цей договір в органах ООН. Причому якщо йдеться про усний міжнародний договір, який за своєю природою не може бути зареєс­трований, на нього можна посилатися в органах ООН.

Як відомо, Віденська конвенція 1969 р. не регулює політичних домовленостей. Водночас Комісія міжнарод­ного права у своєму коментарі до остаточного проекту Конвенції наголосила, що “тією мірою, якою це має зна­чення, елемент наміру (сторін - О.М.) охоплюється фразою ’’регульовану міжнародним правом”^[49].

У рамках travaux preparatoires Комісії, яка серед ін­шого включає доповіді її чотирьох спеціальних допові­дачів, найбільший інтерес з цього питання становить коментар видатного вченого Х.Лаутерпахта, який на під­ставі аналізу міжнародної практики зробив такий висно­вок: “...форма, що надається документу, не є вирішаль­ною для визначення його юридичного характеру як договору. У разі виникнення спору щодо цього предмета головне юридичне питання полягає у з’ясуванні того, чи було фактичною метою цього документа, незалежно від його найменування, створити юридичні права та обов’яз­ки між його сторонами, і чи підпадає цей документ як такий під категорію договорів. Той факт, що цей доку­мент було зареєстровано в ООН однією чи декількома сторонами як міжнародний договір чи угоду, не є вирі­шальним для з’ясування згаданого питання - хоча сам факт реєстрації як результат спільних дій сторін ство­рює сильну презумпцію в цьому напрямі”^[50].

Інститутові міжнародного права, який також вивчав цю проблему, не вдалося досягти єдиної позиції в одній із своїх резолюцій.

На думку І.І.Лукашука, в ситуаціях, коли треба ви­значити природу певної угоди, “...необхідно враховувати зміст, характер зобов’язань. Але головну роль відіграє форма угоди, наявність у ній традиційних для договору положень про порядок набрання чинності, ратифікації тощо"^[51].

Водночас він робить застереження, що в наш час і в політичні угоди стали включати положення, які регулю­ють їх дію^[52].

На думку П.Ретера, чим урочистішою є форма уго­ди, тим очевиднішим є бажання сторін надати їй водно­час “юридичного” і “політичного” характеру^[53].

Дещо іншоу, більш обережну позицію займає В.Де- ган, який у цьому зв’язку наголошує, що форма між­народного документа не є вирішальним доказом, хоч і являє собою певну презумпцію щодо природи узятих зобов’язань^[54].

Деган зазначає: “Існує презумпція, що більшість по­ложень у формальному договорі створюють юридичні зобов’язання і що, з іншого боку, вміст неконвенційного документа позбавлений цих зобов’язань. Але... незалеж­но від форми текст кожного документа слід ретельно проаналізувати, щоб встановити існування чи відсут­ність узгодження воль усіх відповідних сторін з метою досягнення ефекту в міжнародному праві, оскільки пи­тання форми не має вирішального значення в міжнарод­ному праві”⁵⁵.

Щодо практики різних держав стосовно різниці між договором і політичною домовленістю, то вона здебіль­шого є єдиною.

Так, у 1996 р. Секретаріат Ради міністрів ЄС розі­слав усім своїм державам-членам документ із запитан­нями стосовно “внутрішніх процедур держав-членів щодо укладення міжнародних угод, укладених відповідно до спрощеної процедури, чи угод, позбавлених юридично обов’язкової сили”.

Як з’ясувалося, майже для всіх держав-членів клю­човим фактором при з’ясуванні різниці між договором і політичною домовленістю є намір сторін.

Ірландія, наприклад, відповіла, що якщо сторони не мали наміру укладати договір, цей намір буде виражено в самому тексті, і що ірландські суди розрізняли догово­ри і політичні домовленості за допомогою аналізу мови тексту угоди та формальних моментів, властивих до­говору.

Відповіді інших країн €С у цілому збігаються з від­повідями Ірландії. Водночас інші країни вказали на деякі додаткові аспекти, які, на їхню думку, відрізняють політичну домовленість від договору: титул акта, відсутність імперативного стилю мови, відсутність заключних поло­жень, типових для договору,, а також відсутність парла­ментської процедури ратифікації.

Узагальнюючи підходи різних країн стосовно відмін­ностей між політичними угодами і договорами, доцільно послатися на інструкцію держдепартаменту США, в якій з приводу різниці між договорами і політичними домов­леностями йдеться про таке: “Зобов’язання, сформульо- вані в нечітких або найзагальніших виразах, що не містять об’єктивних критеріїв для встановлення можли­вості забезпечення їх здійснення, зазвичай не є міжна­родними договорами....Однак ключовим фактором є намір сторін”.

Звертає на себе увагу той факт, що іноді суб’єкти міжнародного права можуть свідомо укладати угоди, позбавлені міжнародно-правового характеру, з метою за­побігти застосування до них норм права міжнародних договорів або внутрішньодержавних процедур ратифі­кації. Прикладом таких угод є домовленості “стенд-бай” (stand-by arrangements), що укладаються між МВФ і державами-членами цієї організації. Мета домовленостей “стенд-бай” - надання коштів Фонду країні-члену для розв’язання проблем, пов’язаних з платіжним балансом цієї країни, в обмін на виконання певних економічних умов МВФ (так звана “політика обумовленості” надання кредитів МВФ). Як засвідчують документи і практика МВФ, домовленості “стенд-бай” не є міжнародними до­говорами, і при їхньому укладенні Фонд намагається уникнути будь-яких натяків у формулюваннях цих до- 54

мовленостей, які б вказували на договірний характер до­мовленостей “стенд-бай”^[56].

У такий спосіб Фондом було штучно сконструйовано схему взаємодії між “листом про наміри” (letter of intent) держави-члена щодо надання кредиту і домовленістю “стенд-бай”, яка постає не як укладення договору, а як юридично не пов’язані між собою односторонні дії МВФ і держави-члена.

Виходячи з вищесказаного, ми можемо зробити ви­сновок, що у підсумку визначити природу (політичну чи юридичну) певної угоди, коли наміри її сторін не є чіткими, можна лише за допомогою принципів і засобів тлумачення міжнародних договорів з урахуванням усіх обставин конкретної справи, а також з урахуванням на­ступних дій сторін угоди, наприклад, такої, як її реєс­трація чи нереєстрація.

Аналізуючи характер певної угоди з точки зору того, є вона договором чи політичною домовленістю, важливо також звертати увагу на стиль і термінологію, що вико­ристовуються в тексті угоди.

Щодо стилю політичні домовленості нерідко містять положення дуже загального, декларативного характеру, приміром, такі, як: “сторони будуть прагнути”, "докла­дуть усіх зусиль” тощо.

Приблизну термінологічна відмінність між договором і політичною домовленістю наведено в такій порівняль­ній таблиці.

Близькою до питання про статус політичних домов­леностей є проблема так званих особистих зобов’язань.

Особисті зобов’язання - це не юридичні, а моральні зобов'язання, які беруть на себе вищі посадові особи держави у межах їхньої компетенції (як правило, на період перебування цих осіб на посаді) і які зобов’язу­ють особисто їх, а не державу. Хоча особисті зобов’я­зання і обслуговують міждержавні відносини, вони не є міжнародними договорами.

Прикладом особистих зобов’язань можна вважати зобов’язання перед керівництвом колишнього СРСР наприкінці 80-х років, узяті тодішніми главами Німеччи­ни, Франції та США не допустити розширення НАТО на Схід, в обмін на сприяння об’єднанню Західної та Східної Німеччини.

Ці особисті зобов’язання не були дотримані новими главами західних держав, що свідчить про необхідність 56

РОЗДІЛ з надавати міжнародно-правової форми найважливішим політичним домовленостям.

Значний внесок у точніше визначення міжнародного договору зробив Міжнародний Суд ООН. У низці справ, які розглядав Суд, питання, чи є певний документ між­народним договором, мало вирішальне значення для встановлення його юрисдикції щодо конкретної справи. В силу цих обставин Міжнародному Суду неодноразово доводилося вирішувати практичні питання, пов’язані з міжнародними договорами, які на перший погляд здава­лися суто академічними.

Так, у справі англо-іранської нафтової компанії 1952 р. (Anglo-Iranian Oil company) Міжнародному Суду необ­хідно було визначити природу міжнародної концесійної угоди, підписаної між урядом Ірану та англо-іранською нафтовою компанією в 1933 р.

Великобританія доводила, що ця угода має подвій­ний характер, будучи водночас концесійним контрактом між урядом Ірану та приватною компанією, а також міжнародним договором між Великобританією та Іраном.

Суд не підтримав аргументацію Великобританії, зая­вивши, що ця угода є “не більше ніж концесійним кон­трактом між урядом та іноземною корпорацією” і що Великобританія не може вважатися стороною цього кон­тракту^[57]. Таке рішення Міжнародного суду означає, що під міжнародним договором Суд має на увазі угоду між декількома державами, які пов’язані взаємними правами і зобов’язаннями. Водночас було б помилково вважати, що в цій справі Суд схвалив обмежене визначення дого-

вору як угоди, укладеної між двома чи декількома дер­жавами.

У рамках юрисдикційної фази справи про Південно- Західну Африку (South West Africa case) 1962 p. Суд дійшов висновку, що поняття “договір” охоплює також угоду між державою та міжнародною організацією, напри­клад такою, як Ліга Націй^[58]. У цій справі для цілей вста­новлення своєї юрисдикції Суд вирішив, що мандат “з фактичної та юридичної точок зору має характер догово­ру чи конвенції”^[59]. Це рішення стало юридичною підста­вою дій Генеральної Асамблеї, яка скасувала мандат Південної Африки з огляду на постійні порушення цією країною його положень.

У юридичній літературі неодноразово висловлюва­лася думка про необхідність вилучення з визначення договору декларацій про принципи, комюніке, політич­них заяв чи “джентльменських угод”, які хоч і втілюють узгодження воль, але не мають жодного юридичного ефекту.

Однак у світлі одного з рішень Суду не можна пов­ністю відкидати можливість того, що такі документи мо­жуть бути міжнародними договорами. Йдеться про юрис- дикційну фазу справи 1978 р. щодо континентального шельфу Егейського моря (Aegean Sea Continental Shelf case).

У цій справі уряд Греції намагався встановити юрис­дикцію Суду на основі спільного комюніке прем’єр-мініст­рів Греції та Туреччини, в якій ішлося про те, що про­блеми, які виникають між цими двома країнами, будуть розв’язуватися мирно, “а щодо континентального шель­фу Егейського моря - Міжнародним судом”.

Туреччина, зі свого боку, подала до Суду заяву про те, що/ на її думку, “очевидно, що спільне комюніке не являє собою угоду за міжнародним правом”^[60].

З цього приводу Міжнародний суд заявив, що “не існує жодної норми міжнародного права, яка б запере­чувала можливість того, що спільне комюніке становить міжнародну угоду”^[61].

Водночас Міжнародний Суд, виходячи з положень самого комюніке і конкретних обставин його створення, не прийняв цей документ як основу своєї юрисдикції.

У цілому практика Міжнародного суду впливає на подальший розвиток права міжнародних договорів.

Як бачимо, поняттю міжнародного договору власти­ва певна динаміка, і в його розвитку беруть участь як представники міжнародно-правової доктрини, так і між­народні суди, передусім Міжнародний суд ООН.

3.2.