Міжнародні (міжкнязівські) договори періоду Київської Русі

За своєю юридичною природою Київська Русь була надзвичайно цікавим утворенням. На жаль, фахівці з історії міжнародного права приділяли недостатню увагу цьому періоду вітчизняної історії, оскільки не бачили в

устрої стародавньої Русі нічого міжнародно-правового.

На наш погляд, Київську Русь можна розглядати як своєрідний міжнародно-правовий порядок або навіть як систему субрегіонального європейського міжнародного права.

Як зазначає дореволюційний історик російського права В.Сергєєвич, “взаємні відносини князів, як прави­телів незалежних одна від одної волостей, визначалися або миром, або війною. У разі виникнення якихось зіт­кнень, князі говорили один одному: “Владнаємося або миром, або війною”, чи: “Рать стоїть до миру, а мир до раті“. Якщо жодному з супротивників не вдавалося пов­ністю знищити іншого на ратному полі, війна призводи­ла до укладення мирного договору; мирний договір укла­дали князі й у тому випадку, якщо вважали за можливе припинити свій розбрат... не вдаючись до зброї. Князів­ські договори є, таким чином, джерелом першорядної важливості для вивчення взаємних прав і обов’язків владоможних князів“^[22].

По суті, договірне право в князівських відносинах про­низує всю історію Київської Русі. Війна і мир визначали взаємовідносини між князями-родичами непрямих ліній. І навпаки, князі-родичі по прямій лінії ніколи не укла­дали договорів, і їхні відносини регулювалися сімейним

правом, відповідно до якого діти підкоряються волі бать­ків. Таким чином, відносини між князями регулювались або своєрідним міжнародним, точніше “міжкнязівським“, правом, або сімейним правом.

Міжкнязівські договори, щодо їхнього змісту мають багато спільного з міждержавними договорами, що дає нам підстави вважати їх специфічним різновидом міжна­родного договору.

Особливе значення має, наприклад, мирний трактат, укладений князями - онуками Ярослава Мудрого в Лю- бечі, відповідно до якого встановлювалися межі володінь кожного з учасників, а також закріплювався принцип успадкованого володіння князівствами.

Аналізуючи історію Київської Русі, В.Сергєєвич до­ходить такого висновку: “Договірне право закріплює існу­вання окремих і незалежних одна від одної держав; воно забезпечує на вічні часи кожній такій державі недотор­канність кордонів і спадкоємність по низхідній лінії кня­зя, який царює”^[23]. Лише в окремих випадках князівські договори встановлювали залежність одного князя від іншого, але тільки у міжкнязівських зносинах, а не в пи­таннях внутрішнього управління. До речі, саме договірне право стало на заваді створенню єдиної централізованої держави в ті часи і в остаточному підсумку призвело до падіння Київської Русі під час татаро-монгольської на­вали.

Таким чином, на думку Сергєєвича, давні князівства були суверенними державами, а обмеження їхніх суве­ренних прав було можливим лише за допомогою відпо­відних договорів^[24]. З часом у договірному праві Київської Русі стали виокремлювати різні види міжнародних дого­ворів: мирні договори, союзницькі договори та ін.

Зазначимо, що тодішнє міжкнязівське право мало і деякі інші міжнародно-правові інститути, наприклад, такий інститут, як князівські з’їзди, що були прообразом міжнародних конференцій, на яких вирішувалися важли­ві політико-правові питання і укладалися договори.

Міжкнязівські договори зближує з міжнародними угодами й те, що для міжкнязівських договорів передба­чалася особлива форма укладання і гарантії виконання.

За своєю зовнішньою формою міжкнязівські догово­ри того часу укладалися переважно в письмовій формі. Поширення набули так звані “хресні грамоти”, назва яких пов’язана з тим, що князі, які укладали їх, цілували хрест на грамоті, в якій було записано умови миру. Пер­ший відомий випадок клятви на грамоті знаходимо в утвердженні киянами договору з греками, укладеного в 945 р. Християни клялися тоді в церкві святого Іллі

“чесним хрестом”, а не хрещена Русь - на своїх мечах і щитах. Статті договорів викладалися або в одній грамоті або в двох, за кількістю договірних сторін, і містили формулювання приблизно такого змісту: “На сем на всем целовали есмы крест межи собе у отня гроба по любви в правду”. При написанні договорів у двох окре­мих грамотах кожна з цих грамот писалася на ім’я лише однієї сторони. Крім грамот, в яких сторони намагалися окремо викласти зобов’язання кожної з них, в тодішній дипломатичній практиці використовували й подвійні грамоти, в кожній з яких однаково викладалися зобов’я­зання обох сторін. Особливістю цих грамот було те, що кожна сторона цілує хрест не на одній спільній грамоті, а лише на своїй. Причина укладення подвійних грамот полягала в тому, що кожна сторона хотіла мати у себе не копію спільної грамоти, а дійсний документ, на якому інша сторона цілувала хрест. Порушнику договору його грамота надсилалася для звинувачення в неправді та покладання відповідальності.

Договори з іншими країнами, наприклад з Візантією, укладалися на зразок міжкнязівських договорів.

Отже, як вважають історики міжнародного права Ю.Я. Баскін і Д.І. Фельдман, договірне право Київської Русі свідчить про “високу загальну і правову культуру на Русі того часу”^[25].