Розшукова діяльність в Київській Русі
З виникненням державності на землях Київської Русі виникла і функція охорони громадського порядку. Видатний пам'ятник давньоруського права ІХ-ХІІ ст. «Руська правда» наводить яскраві картини міського життя Київської Русі, де мали місце бійки, погрози оголеними мечами, захоплення чужих коней і їзда на них по місту, бешкетництво на банкетах, виривання борід і вусів.
За ці порушення встановлювалась сувора відповідальність. У Київській Русі покладались обов'язки і передбачалась відповідальність за належне утримання шляхів сполучення, будівництво і ремонт мостів і перевозів, благоустрій міст і дотримання правил перевезення вантажів. Спеціальні посадові особи збирали торгове мито, слідкували за дотриманням мір і ваг, контролювали правила внутрішньої торгівлі. В Київській Русі прослідковується намагання виділити порушення порядку в громадських місцях (ринок, вулиця, банкет) і визначити коло посадових осіб із князівського оточення, наділених повноваженнями припиняти такі дії чи карати за них.Розшукова діяльність в древньокиївській державі проводилась в усіх випадках князівською владою, коли мало місце посягання на майно, життя, здоров'я князя або його оточення, громадську безпеку на його територіях, при встановленні місцезнаходження біглих рабів, захисту торгових шляхів.
У Київський Русі функції охорони громадського порядку і судові функції не були відділені від адміністрації, тобто князівської влади. Всю повноту влади, в тому числі і суддівської, вершив князь особисто або його представники на місцях. Найбільш важливі справи князь розглядав разом зі своїми боярами. Прийняття християнства і зростання впливу церкви на віруючих і справи в державі викликали створення церковного суду. Церковні посадові особи (єпископи, архієпископи, митрополити) виконували відносно чернецтва і монастирської челяді, а також у справах, так чи інакше пов'язаних з релігією, не тільки судові, а й поліцейські функції.
Охорона приватної власності - найважливіший напрямок в оперативно- розшукових заходах влади в Київській Русі. Порушення права феодальної власності на землю, знищення знака власності на бортних деревах, посягання на недоторканність хоромів власника, знищення або пошкодження тварин, майна, в тому числі і рабів, які були власністю господарів, вважалися тяжкими злочинами і суворо карались.
Тяжким покаранням у вигляді значного грошового стягнення на користь князя переслідувалось вбивство вільної людини. За голову потерпілого родичам вбитого надавалася грошова винагорода, яка називалася ґоловництвом, «уголовщиной» по- російські. Звідси походять назви таких понять, як «уголовное право», «уголовный розыск», «уголовное преступление», побутове «уголовник».
Розшуковий процес в часи Київської Русі здійснювався у формі «заклику», «звіду» і «гоніння по сліду».
Сутність «заклику» полягала в тому, що у випадку викрадення коня, зброї чи одежі або пропажі холопа, потерпілий оголошував, «закликав» про це на торжищі, зборах чи в інших людних місцях. «Заклик» - це один із можливих засобів розшукування злодія або майна, що мало індивідуальні ознаки, інформування громадськості про злочин. Другим характерним засобом розшуку злочинця був «звід». Він являв собою процедуру розшукування особи, звинуваченої в крадіжці, шляхом «зводин» різних людей для вияснення походження майна, на яке претендує потерпілий. «Гоніння сліду» виражалося в гонитві за злодієм по залишених ним слідах.
В процесі розшуку активна роль відводилась потерпілому, який виступав у суді в ролі позивача. Загальні правила проведення розшукових заходів встановлював князь, і вони проголошувались в нормах «Руської правди».
Розшукові функції в кримінальному судочинстві Київської Русі - початковій формі українського права, дозволяли проводити розшук і слідство щодо злочинів. Правило „куди приведе слід, там і знаходиться злочинець» якого дотримувались розшукувані тих часів, спонукало до участі в розшуку злочинця все населення общини.
Згідно цього правила, якщо сліди приводили в яку-небудь общину то на неї лягав обов'язок відшукати злочинця і видати його. В іншому випадку община повинна була сплатити штраф. Таким чином „гоніння сліду» - розшук злочинця по залишеним ним слідам, якщо вони приводили в населений пункт, ставив перед його мешканцями альтернативу, або сплачувати штраф і тим самим приймати на себе матеріальну і моральну відповідальність за злочин, або включатись в розшук злочинця і його слідів, що знімало підозру.В Київській Русі мала місце і приватна розшукова діяльність. Так, вбивство князя Ігоря, сина князя Олега Святославовича розслідується за дорученням князя Ізяслава приватними особами Дулебом і Іваницею, які під виглядом мандрівників зупинились в тому монастирі, де був вбитий князь Ігор. Дулеб та Іваниця обережно розпитували монахів про те, що сталося, встановлювали з ними добрі дружні стосунки, не розкриваючи своїх істинних намірів. Під час таких контактів Дулебу вдалося встановити, як тепер говорили б оперативні працівники, довірчі відносини з дівчиною на ім'я Ойка, яка розповіла мандрівнику про те, що князь Ігор захистив її від насильників, які потім йому помоталися. Вбивці після отримання такої інформації були встановлені і затримані князівськими дружинниками.
Приватних осіб для розшуку викраденого майна, встановлення і затримання осіб, підозрюваних у вбивствах, розбоях, розшуку боржників могли найняти тільки заможні люди.
В Київській Русі застосовувались особливі суворі покарання за тяжкі злочини. В роки правління Великого князя Київського Володимира (980-1015) обвинуваченого у розбої піддавали «потоку і розграбленню», що передбачало продажу його самого і членів його сім'ї в чужі країни і конфіскацію усього майна. Такі заходи були не тільки марою покарання, а й засобом наповнення казни коштами від продажі обвинуваченого і його сім'ї і конфіскації майна. Розшук розбійників організовувався княжими намісниками з залученням дружинників і встановленням винагороди за затримання злочинця.
Переслідуванню підлягали і члени сім'ї. Із літописних історій відомий випадок, коли один розбійник пограбував княжого слугу Никифора із Переяслава. Злочинець переховувався, але проведеним розшуком був затриманий. І він сам і його сім'я були піддані «потоку і розграбленню».В період прийняття християнської віри при тому ж князі Володимирі, окремі «язичники» не бажаючи її приймати, втікали в ліси і дикі поля, покидаючи домівки в Києві. Будучи бездомними, вони займалися розбоями на дорогах і крадіжками в населених пунктах. Дружинники князя розшукували таких, але не карали, а приводили до митрополита. Якщо такий розбійник- язичник каявся і приймав християнство, він звільнявся від покарання і міг повернутись до свого дому і своїх занять. Такий розшук носив релігійний характер, оскільки церква була зацікавлена у розширенні впливу, а князь у спокої на його території.
Розшук злочинців і міри покарання в Київській Русі залежали від того, хто потерпів від злочину, що вкрадено, хто злочинець. Наприклад, крадіжка коня каралася штрафом. Розшуком коня займався сам потерпілий. Якщо злодій затриманий і були докази його вини, то його представляли княжому наміснику і він визначав покарання в установленому порядку, але розшуком таких злочинців сам не займався.
Але, якщо крадіжки чи інший злочин вчиняв той злодій, що уже раніше вчиняв злочини, наприклад, професіональний конокрад, то розшуком злочинця займався княжий намісник, незалежно від того чи до нього за допомогою звертався потерпілий чи ні. Справа в тому, що професійних злочинців піддавали «потоку і розграбленню» тобто продавали у рабство разом із сім'єю і конфіскацією майна, а це - поповнення княжої казни.
За князя Олега (879 - 912 рр.), родича Рюріка, відомого історії як «Вещий Олег» вперше розшукова діяльність набуває міжнародного характеру. Ним був підписаний договір з греками, в якому, зокрема, говорилось про те, що коли вбивцю Русича не схоплять на місці злочину, то він буде знаходиться в розшуку і під судом до тих пір, поки його не знайдуть.
Якщо невільник (раб) втече від свого господаря, чи буде викрадений, або незаконно викуплений, то господар має право вести його розшук і схопити, де б він не був.Питаннями збору інформації, її вивчення і прийняття відповідних рішень серйозно займався київський князь Святослав, син князя Ігоря (пом. 972 р.). Людина безумовно хоробра, досвідчена у військових і дипломатичних справах, він тим паче своє знамените «Іду на ви» проголошував тільки після того, як збирав повну інформацію про суперників-князів чи про військові приготування своїх сусідів хазар.
Київські князі через лазутчиків, біженців, купців, розвідувальні і сторожові дозори контролювали степові племена, їх пересування, взаємовідносин між ними, зокрема, печенізькі і половецькі орди, з якими постійно велися військові сутички. Історія свідчить, що Київська Русь добре орієнтувалася в навколишньому світі, в хитросплетіннях європейської і східної політики, вміло вибираючи час для своїх військових і дипломатичних заходів і забезпечуючи їх інформаційно.
Розшукова діяльність та судова система Київської Русі у період феодальної роздробленості не зазнали яких-небудь значних змін. В цей час посилюється роль місцевих князів, зростає значення вічевих сходів. У вічах брало участь все міське вільне населення, але вирішальну роль грали на них князі, бояри, церковні ієрархи. На вічах вирішувались питання війни і миру, поточного законодавства, охорони громадського порядку, сплати податків, зміни і призначення міської адміністрації. Охорона громадського порядку і судова система в період феодальної роздробленості не були розділені і очолювались князями. Існував і церковний суд, юрисдикція якого була значною і поширювалася, крім церковних справ, також на майнові і шлюбно-сімейні відносини. Крім норм «Руської Правди», діяли і норми церковних статутів князів Володимира та Ярослава. На початку XIII ст. процес дроблення Русі посилився і на території Київській Русі з'явилося близько 50 окремих князівств і земель.
Роздробленість сприяла нескінченним війнам між окремими князівствами, пограбуванню земель, руйнуванню народного господарства.
Виникають нові види злочинів, посилюється карність за їх скоєння, насамперед таких, що спрямовані проти економічного і політичного панування феодалів, зростає незахищеність рядових людей. Економічна, соціальна та правова незахищеність посилюється в цей час також золотоординським ігом. І хоч в основних своїх рисах зберігалася правова система, яка склалася ще в Київській Русі, ефективність її впливу в умовах феодальної роздробленості значно впала.Характеризуючи князівське управління в Київській Русі, В.Латкін писав про систему органів, виконуючих і поліцейські функції: «Упорядкування судових органів в епоху Руської правди було дуже нескладним: головним суддею являвся князь, він або сам творив суд (в вигляді так званого «проїзжого суду» по містам і селам), або призначав спеціальних суддів для цього (тіуни)»'.
В законодавчих актах того періоду зустрічаються також назви інших посадових осіб, виконуючих разом з адміністративними і судово-поліцейські функції: «посадники», «намісники», «мечники», «отроки» і ряд інших. З часів Київської Русі, включно до кінця XVII ст., спеціального поліцейського апарату взагалі не було. Для всього цього періоду характерно покладання таких обов'язків або на органи загального управління, або на військові формування - від княжої дружини до військових посадових осіб більш пізнього часу (старшину, полковника, гетьмана).
Органи поліцейського управління, як органи державного примусу, сформувались в самостійну структуру пізніше, ніж виникла держава. І сам термін «поліція», яким тепер називають в більшості держав професійні органи охорони правопорядку, отримав таке значення набагато століть пізніше. Слово «поліція» грецького походження. Спочатку словом «поліція» позначалась вся система державного устрою і управління в грецьких містах-державах (полісах). З кінця XIV ст. його почали вживати у Франції, а потім в Німеччині є більш вузькім понятті - для позначання основних елементів громадського порядку, суспільного благополуччя, "урядової діяльності, направленої для його забезпечення. Як відмічав В.Ф. Дерюжинський, відомий дослідник поліцейського права, термін «поліція» «обіймав всю сукупність справ світського управління... на відміну від справ церковних».
Першим нормативним актом, яким створювались поліцейські органи в Росії, були «Пункти, данньїе С-Петербургскому Генерал-Полицмейстеру» від 25 травня 1718 р. Петро І на західний зразок надавав поліції досить широкі повноваження. Цей документ на Україну впливу не мав, оскільки в цей час українські землі ще зберігали, хоч і обмежену, юридичну автономність. Але підвалини, закладені ним в організацію поліції, були використані в Статуті благочиння 1782 р., який вносив ряд змін в поліцейські структури в містах, де створювались управи благочиння. В губернських містах вони очолювались поліцмейстерами, в інших містах - городовими. Передбачалась ціла ієрархія поліцейських чинів: рядові поліцейські-будочники, квартальні наглядачі, пристави, ратман. Ця система існувала аж до реформи 60-х рр. XIX ст. і була поширена й на Україну.
1.3.