Розшукова діяльність на Україні в XIV- XVIIIct.

Особливості історичного розвитку України полягають у тому, що вона практично постійно в ролі об'єкта посягань перебувала на лінії протистояння або різних політичних сил, або у складі різних державних структур: Татари - Литва, Литва - Польща, Росія - Польща, Туреччина - Польща, Швеція - Росія, Росія - Німеччина, Росія - Австро-Угорщина.

Поряд з віковічним державотворенням в Україні існує і українська правова думка, частиною якої є галузі права, що регламентують розшукову діяльність, захист прав людини, захист суспільних і державних інтересів. «Українська правова думка, - відзначає Т.Г. Андрусяк, - це сукупність правових вчень, теорій, розробок, спрямованих на вирішення та врегулювання тих суспільних відносин, які виникли в процесі історичного розвитку українського народу та потребували правового регулювання».

При вирішенні проблем, пов'язаних з розвитком оперативно-розшукової діяльності в Україні, виникають питання сучасної юридичної термінології. Юридична термінологія як мова законів та інших нормативних актів є тим знаменником, через який досягається адекватне, ідентичне розуміння змісту закону, його точне значення, від чого нерідко залежить доля і навіть життя людини.

Перебування давньоруських земель під різними державними юрисдикціями призвело до виникнення на території колишньої Київської Русі двох самостійних правових систем, які мали провідний вплив на формування державних інститутів, у тому числі й поліцейської системи. В юридичній науці ці правові системи визначені як східноруська (московська) і західноруська (литовсько-руська). Вивченням західноруського або українського права, як його називають окремі дослідники, займалися вчені школи професора права М.Ф.Владимирського- Буданова - Г.Ф.Демченко в роботі «Наказание по Литовскому Статуту в его трех редакциях 1529, 1566, 1588 гг», І.О.Малиновський, автор низки цікавих праць, таких як «Учение о преступлении по Литовскому Статуту», «Лекции по истории русского права», «Кари майнові і кари особисті», «Про студії над злочинністю та злочинцями», О.М.Максименко у роботі «Про уголовное право Литовского Статута в связи с развитием русского уголовного права вообще» та інші науковці активно розробляли питання боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку, проблеми кримінального права в історичному аспекті. Як підкреслює Т.1 Бондарук, вже в цих дослідженнях зверталася увага на важливі для охорони громадського порядку особливості, якими відрізнялася правова система Литовсько-руської держави від аналогічної московської системи.

Г оловні відмінності між двома системами права полягають у наступному.

1. Найважливіший принцип правосуддя - покарання тільки за рішенням суду і за конкретну провину - московська "система тривалий час не визнавала. Розправа без суду (так звана «опала») була привілеєм московських князів і царів, а в редакціях Литовського Статуту, що діяли на землях України, в міських і земських привілеях цей принцип був законодавче визнаний, хоч застосовувався по-різному до «шляхти» і «хлопів».

2. Західноруське право беззастережно визнавало принцип індивідуальності покарання. Він закріплювався у всіх трьох редакціях Литовського Статуту. Східноруське (московське) право довгий час допускало покарання невинних родичів політичних та кримінальних злочинців і проголосило відмову від нього лише у Зводі законів Російської імперії. З проголошенням радянської влади в 1917 р. ця зловісна практика знову відродилася і мала місце до кінця сталінського режиму.

3. Заміна майнових кар особистими покараннями була характерною реакційною рисою обох правових систем. Але у Московському царстві цей перехід відбувся майже на століття раніше, повернувши суспільство до «менш цивілізованого стану».

4. Особливості були і в розподілі пріоритетів в епоху майнових кар в законодавстві двох держав. В Московській державі в першу чергу задовольнялися інтереси самої держави (цікаво, що так було і в радянській державі). У Литовсько-руській державі перевага надавалася інтересам потерпілого.

5. Західноруським правом було передбачено такий вид кари, як позбавлення честі. Законодавство Московської держави ввело таке покарання тільки у XVIII ст. Правовий статус населення визначався не правами, а обов'язками, всі мали служити державі, а поняття «честь» як об'єкт правового захисту фактично в судах не розглядалося, і навіть бояри до царя звертались, називаючи себе «холопами».

Характерним є також те, що в західноруських правових актах детально розписувались права і обов'язки посадових осіб і загальне їх означення на відміну від московського законодавства навіть пізніших часів, що призводило до самосуду і свавілля можновладців.

Для західноруської правової системи показовим є декларування можливих на той час прав і свобод людини. Для абсолютистського режиму, який склався у Московській державі, характерним є детальне регламентування особистого життя населення, втручання у його справи, загальний нагляд за населенням. У Соборному Утюженні (1649) мали місце норми, які зобов'язували в недільні і святкові дні «никаких дел не делати, опричь самых нужных государственных», «нарядов не отпирать, ничем не торговать, никому не работать».

Історики відзначають бідність документальних джерел стосовно окремих періодів розвитку правоохоронних систем, вплив яких поширювався і на територію України.

В XIV - XVII ст. розшуковою діяльністю займалися в основному представники влади за дорученням князя, або сам князь, коли виникала загроза його інтересам чи його близьких. В Галицько-Волинському князівстві в XIII - XIV ст. крім князя і його найближчого оточення, організацією розшуку злочину і майна займався і княжий двір.

В тій частині України, яка входила до складу Литовського князівства, розшукова діяльність з метою попередження правопорушень, їх розкриття, розслідування, винесення покарань і їх виконання здійснювалось через копний круг. Копний круг представляв собою форму взаємодії населення окремої території (міста, села) між собою у справі місцевого самоврядування та охорони правопорядку. Копний круг призначав особливо довірених осіб із числа місцевих жителів, як правило, найбільш авторитетних, для здійснення розшукової діяльності в інтересах общини і окремих її мешканців. Коли такі розшукувані виходили на слід, що давав підстави підозрювати когось у злочині, то підозрюваний зобов'язаний був відвести, спростувати підозру, дати пояснення.

Розшукувач, здійснюючи розшук, мав право опитувати потерпілого, свідків та інших осіб, проводити обшуки, вилучати речі, які мали відношення до вчиненого правопорушення, тобто збирав інформацію і докази вини підозрюваного. Коли розшук закінчувався, підозрюваний і зібрані докази представлялись на розгляд малого копного кругу, де власне давалась оцінка результатам розслідування. На великому копному крузі оголошували обвинувачення і призначали покарання звинуваченому.

В Київських землях, які після татарсько-монгольського поневолення були включені до Литовського князівства, розшукова діяльність здійснювалась старостами і війтами, міськими головами. На початку XVI ст. в Києві було введено магістратське управління, яке здійснювало правління за магдебурзьким правом. Магістрат мав міську поліцію, яка забезпечувала охорону громадського порядку шляхом патрулювання на ринках і в інших громадських місцях. Міська поліція займалась і розкриттям злочинів, розшуком і затриманням злочинців під керівництвом регіментаря, який підпорядковувався голові міського управління.

З утворенням в XVI - XVII ст. Запорізької Січі і введенням на Україні полкового устрою вся охоронна і розшукова діяльність зосереджується в руках отаманів і гетьманів, а кримінальне судочинство здійснюється полковими суддями, писарями за дорученнями полковників і гетьманів. На їх рішення в мирний час великий вплив мали рішення козацької громади, а під час воєнних дій влада гетьманів і отаманів була безмежна. За злочини, скоєні в поході, вони могли звинуваченого скарати на смерть.

Після приєднання у 1654 р. Лівобережної України до Московського царства на Україну прийшли російські війська, які стали гарнізонами в містах Миргороді, Полтаві, Ромнах, Опішні та в інших.

На Україну в січні 1666 року прибув за дорученням Московського уряду Петро Ізмайлов - заступник Білгородського воєводи. Він розпочав розшук і особисто опитав усіх потерпілих від злочинів російських служивих людей. їх показання були записані, допитувались і свідки, були зібрані докази проти конкретних підозрюваних, встановлено їх місце перебування і знаходження награбованого майна.

Архівні історичні документи приводять цілий перелік злочинів, вчинених московськими ратниками і результати розслідування.

Московський полковник Тур в п'яному стані взяв штурмом замок в Гадячі і розграбив його із своїми людьми. По розпорядженню Ізмайлова Тур був арештований, проведено слідство, частина пограбованого майна була повернута потерпілим.

Шинкар Шнуренко із Ромен скаржився, що два російські офіцери протягом двох днів гуляли у шинку і нічого не заплатили, хоч випили цілу бочку меду. За результатами розшуку винні були встановлені. Ними виявились поручик Телікарт і прапорщик Сафламі. Вони були пред'явлені для впізнання шинкарю і той їх впізнав. Після допиту Телікарт і Сафламі признались у вчиненому. Ізмайлов зобов'язав їх негайно розрахуватись, що і було зроблено.

В Гадячі була вчинена крадіжка грошей із магазину міщанина Трегуба. Злодії забрали 500 злотих срібними і мідними монетами, одяг і скатерті. Ізмайлов допитав Трегуба про прикмети вкрадених речей, про тих, кого він може підозрювати. Але його показання розшуку не допомогли. Були також допитані ратники, які несли дозорну службу в караулі, але крадіжка так і залишилась нерозкритою.

В Ромнах донський козак Кіндрат Білий із товаришами забрав у місцевих жителів чоботи. При обшуку у Білого було знайдено 5 пар чобіт, які були повернуті потерпілим.

В Ромнах також було пограбовано садибу Животовського. Розшуком було встановлено, що пограбування вчинено прапорщиком Шпиголем і його товаришами по службі, всі були арештовані, у них було вилучено крадене майно. Потерпілому відшкодовано збитки.

В Гадячі із дому місцевого жителя Іванова невідомими особами була вчинена крадіжка одягу і інших речей. І хоч пройшло кілька місяців, Ізмайлов прибув на місце події і став проводити розшук. Підозри впали на ратника Дементьева. Після допиту віч-на-віч з потерпілим, Дементьєв був підданий тортурам і признався, що крадіжку через вікно вчинив за допомогою металевого крюка.

Майже півроку Ізмайлов проводив розшукову діяльність на Лівобережній Україні за скаргами місцевих жителів. В усіх звернень він не розслідував тільки одне - про крадіжку в Гадячі із магазину Шинкаренка.

Функції попереднього розслідування злочинів в часи Гетьманщини (1648­1764 рр.), розшукової діяльності, охорони громадського порядку були покладені на осіб, які мали певну державну владу, тобто виконували адміністративні, виконавські, судові, в тому числі поліцейські функції.

Навіть гетьман приймав участь у розслідуванні окремих злочинів, наприклад таких, як державний заколот Худолія. Полковники на території полків, сотники на території сотень, особисто відповідали за підтримання громадського порядку, розшук злочинів та безпеку. На практиці злочини документувалися та готувалися до судового розгляду канцеляристами полкових та сотенних управ. Особливо багато подібних матеріалів відклалося у фондах Гетьманської військової канцелярії за часів К. Розумовського.

Так, миргородський полковник у 1746 р. особисто звертався до коша Війська Запорізького з приводу запитання коша щодо обвинувачення ханом Селім-Гіреєм семи запорожців у пограбуванні в степу кримського купця, які на допиті у Миргороді не визнали себе винними. Зберігся лист київського генерал-губернатора до гетьмана К.Розумовського про відправку гайдамаків у Глухів разом з постановою оберкоменданта Києва про повернення польському шляхтичу речей, захоплених гайдамаками. Вочевидь подальше розслідування було в прерогативі канцелярії гетьмана. Разом цей випадок свідчить про незалежність українського судочинства від російської юрисдикції в середині XVIII ст.

У великих привілейованих містах влада належала магістратам. У дрібних привілейованих містах правили отамани з виборними від міського населення. В архівах зберігається донесення до військової канцелярії глухівського сотника Дем'яна

Туринського, із змісту якого видно існування в Глухові посади поліцмейстера, зайнятої городовим отаманом Іваном Ульяновим, перелік вимог до поліцейської служби та розподілення обов'язків по їх виконанню міським населенням. Це свідчить про те, що поступово характер поліцейської справи набував (з 1757р.) загальноросійського характеру.

Задовго до возз'єднання Лівобережної України з Росією (1654р.) тут склались свої системи управління і судоустрою із козацьких, міських і сільських судів. Обидві ці системи були настільки злиті між собою, що в судах різного рівня головували відповідні голови адміністрації, включаючи і самого гетьмана. Слід мати на увазі, що виконання найбільш важливих завдань внутрішньої і зовнішньої безпеки при Гетьманщині забезпечувалось використанням військових підрозділів, які мали досить чітку розбудову по централізованому принципу: сотня-полк -«Військо Запорізьке». Як у «статтях» 1654 р., так і пізніше при підтвердженні повноважень кожного новообраного гетьмана включно до ліквідації гетьманства і розподілу всієї території на три губернії у 1781 р., в царських указах і маніфестах неодмінно підтверджувались права України на автономію державного управління і власну систему судочинства. Більш того, з 1728 по 1743 рік була проведена велика робота по кодифікації усіх діючих правових актів, які були зведені до збірки, виданої у Глухові в 1743 р. під загальною назвою «Права, по яким судиться малоросійський народ».

Як відмічає сучасний дослідник цього пам'ятника української правової думки В.А.Дядиченко, він був складений на основі судової практики того часу і «був одним із найбільш досконалих юридичних збірників XVIII століття».

Із змісту зібраних там наказів і розпоряджень, а також із матеріалів судових справ того часу складається система виконання поліцейських функцій органами вищого і місцевого управління. Зокрема, при відсутності поліцейського апарату, вони виконувались або безпосередньо судами, або особами, спеціально уповноваженими для конкретних випадків. При загальному розподілі адміністративних і судових функцій, не були визначені повноваження суду щодо проведення попереднього слідства і судового розгляду справи, і те і друге проводилось якщо не одними і тими ж особами, то з їх особистою участю, включаючи і катування, як звичайний атрибут судочинства того часу. Це було властиво для всієї системи судоустрою - від гетьмана, генеральної старшини, полкового суду до сотенної і сільської адміністрації, главами якої і очолювались відповідні суди. Із матеріалів судових справ ХУІІ-ХУШ ст. видно використання багатьох прийомів розслідування і судового розгляду, витоки яких ідуть ще від «Руської правди», а також використання термінології давньоруського права.

Такими були прийоми розкриття злочинів як «гоніння сліда» і його більш пізніший варіант «шляхування коней»; оголошення про розшук злочинців із закликом до властей про допомогу, яке в «Руській правді» називалось «закличем», а в Україні - «обволанням» від слова «волати», тобто кричати. «Обволання» робилось різними способами, в тому числі і шляхом неодноразових оголошень на ярмарках та в інших людних місцях у присутності осавула або ж ним самим. Досить часто в матеріалах судових справ згадується про проведення «трусу» з метою виявлення викрадених речей або розшуку підозрюваного у злочині і результатів таких слідчих дій. Розкриття інших поширених злочинів (крадіжки, зґвалтування, образи і т.ін.), як правило, розпочиналось з опитування свідків, огляд у речових доказів, огляду місця скоєння злочинів. По справам про зґвалтування, як експерти чи спеціалісти (по сучасній термінології), запрошувались старші жінки. В обов'язок місцевої влади входило забезпечення явки до суду свідків, потерпілого, підозрюваного.

Поліцейські функції забезпечення встановлених порядків в феодальних маєтках українських і польських магнатів виконували управителі та наглядачі, а кінцеве рішення про покарання приймав сам пан, який також займав, як правило, високе місце в адміністративній ієрархії. Автономність управління, в тому числі і при виконанні поліцейських функцій і акцій, зберігалась в Україні до 1783 р., коли на її територію була розповсюджена дія загально російського законодавства, зокрема, Постанови для управління губерніями Всеросійської імперії від 7 листопада 1775 р. З цього часу на території України, що входила до складу Російської імперії, стало діяти російське законодавство.

На територію України, яка в XVII ст. ввійшла до складу імперії, поширюється законодавство Росії. У вересні 1695 р. був виданий царський указ, який дозволяв воєводам отримувати інформацію про злодіїв і розбійників всіма можливими засобами для їх своєчасного виявлення з метою попередження і розкриття злочинів. Цей нормативний акт прямо регламентував розшукову діяльність, яка з цього часу удосконалюється швидкими темпами, набуває ознак професіоналізму і самостійної функції державної влади.

В 1697 році в Москві створюється Преображенський приказ, відомство, яке стало спеціалізованим державним органом, що забезпечував організацію розшукової діяльності по злочинам, направленим проти царя, вищих посадових осіб царського правління, державних основ. Справи, по яким Преображенський приказ вів розшук і слідство, носили переважно політичний характер, але він займався і кримінальними справами.

Преображенський приказ широко використовував досвід опричини Івана Грозного і Розбійного приказу, який був створений ще в 1539 році саме для боротьби з кримінальними злочинами, але займався і політичними справами.

Преображенський приказ займався інформаційно-розшуковою діяльністю, використовуючи як тайних інформаторів, так і офіційних чиновників, спеціальністю яких була суто розшукова діяльність.

В розшуковій діяльності широко використовувались доноси про задумані, підготовлювані і скоєні злочини. Одним із методів розшукової роботи були катування, допити віч-на-віч і інше. Свідоцтва, або визнання своєї вини на допиті осіб, до яких застосовувалися катування, вважалися доказами і покладалися в основу звинувачення.

У Києві, який був включений до складу Російського царства, в 1699 році була створена військова поліція, яка несла патрульну службу, здійснювала нагляд за приїжджаючими до міста, вела розшук злочинців. Поліція нараховувала дві сотні стрільців, яких очолювали сотники. Київ був єдиним містом на Правобережній Україні, яке відійшло до складу Російського царства. В ньому були сильні впливи недавнього володарювання Речі Посполитої. Одним із завдань поліції було переслідування прибічників польської орієнтації і «підозрілих скопищ», які розоряли край.

В другій половині XVII ст. на цій території України поряд з традиційними формами забезпечення правопорядку, які склалися в період Гетьманщини, поширюється і судово-розшукова система російського уряду.

Свої особливості мала розшукова діяльність на землях України, що знаходилась під польською владою. До 1647-1648 рр. у воєводствах, повітах, коштелянствах та староствах ці функції

виконували воєвода та його помічник (підвоєвода), генеральний возний повітового (земського) суду з помічниками, каштелян - керуючий королівської фортеці та її округи, каштелярії, королівський староста та його помічник (підстароста). Воєводам та королівським старостам адресовані численні звернення сеймів та указів щодо розшуку, затримання, ув'язнення та покарання втікачів, злодіїв, порушників кордонів держави.

Найчастіше в численних описових актах книг згадується возний повітового (земського) або градського суду - особа, яка безпосередньо виїздила до місця пригоди, робила його огляд, опитувала свідків, розшукувала злочинців або втікачів-селян, документувала нанесення пошкоджень потерпілому або псування його майна.

В містах магдебургського права поліцейські функції виконував війт - голова лави (судового органу магістрату), який був головною посадовою особою в забезпеченні правоохоронної діяльності в місті, "нічним" бурмістром - начальником міської варти, що слідкував за дотриманням громадського порядку, вимог протипожежної безпеки та додержанням правил торгівлі. У Львові нічна варта, що охороняла місто в нічний час, діяла уже в 1507 р.

Попереднє слідство по злочинам вів інстігатор - службова особа допоміжнього апарату магістрату, він же виступав у лаві (суді) як позивач. При суді був і кат, посада якого була офіційною. В його обов'язки входило катування обвинувачених на допитах. В маєтках поліцейські функції виконувалися їх володарями (князями, шляхтичами), різними управителями та наглядачами, в королівських маєтках - намісниками. В селах (містечках) поліцейські функції виконували громадські старости. Крім того, існували так звані сеймові комісари, яким давали тимчасові доручення щодо розслідування злочинів і розшуку злочинців у надзвичайних обставинах.

Розвинута система охорони громадського порядку і розшуку склалась на Запорізькій Січі. Представники козацької старшини наділялись додатковими повноваженнями поліцейського характеру. Так, довбиш Війська Запорозького (відповідаючий за військові літаври, котрими скликалися козаки на Раду та інші зібрання на Січі) вів також розшук так званих харцизяк-гультяїв, гайдамаків, які грабували купецькі каравани. Для цього йому придавилися відповідні козацькі команди. Був на Січі охоронець і наглядач за мірами і вагами, які служили еталоном для купців - кантаржій. Він збирав прибутки на користь війська з товарів, що ввозилися на Січ.

Попереднє слідство доручалося вести або осавулам., або спільно військовому довбишу та полковникам паланок, на території яких скоївся злочин. На допитах у пушкарні, яка служила в'язницею, був присутній пушкар Війська.

Кош видавав також накази щодо охорони лісів, про заборону випалювати вугілля і нищити ліси: «Щоб защадевши леса... можно было й попереды чем корыстоватись)...»

Відомо також, що відряджались особливі козацькі команди для охорони байраків від знищення їх російськими військовими. Існувала і річкова охорона на човнах запорозьких, або дубах. Була спеціальна охорона й на перевозі у Кодаку, якою відав шараф. Пристав кримських соляних озер видавав дозволи козакам на забезпечення сіллю.

Про високий розвиток поліцейських функцій у Запорізькій Січі свідчить те, що кіш видавав козакам, які виїздили за кордони Січі, паспорти. Відомий паспорт коша Війська Запорозького від 2 травня 1741 р.., що був виданий Василю Звіру на право поїздки для продажу риби в містах Лівобережної України: «Сего явитель, Василь Звир, з работником..., козак куреня Дядковского двома возами при статку коней за ведомом нашим кошовским в малоросийские городы для продажи рибу отвозит. За которого давши знать всих властей належите просим хотеть ему певную подавать виру й свободный показуйте туда й обратно пропуск, понеже бо они с татарами нигды не сообщалися. Чего ради во вернисть, с подписанием имени нашого кошовского, дан ему сей паспорт з благополучного места. З Коша, майя 2, 1741 году.

Вашим Панским Милостям всего добра приятель Семен Иеремиевич, атаман кошовий войска Запорожского Низового з товариством.

Мисце печатки Вийська Запорозького Низового».

Характерно і те, що потерпілі, які мали тілесні ушкодження, підлягали обслідуванню на наявність побоїв. В архівах коша є акт обслідування потерпілого Івана Г араджі у Новому Кодаку.

У 1772 р. Східна Галичина була приєднана до складу Австрійської монархії Габсбургів, як королівство Галичини і Володомерії, у зв'язку з чим відбулась заміна польського законодавства на австрійське. Австрійський кримінально- процесуальний кодекс 1768р. був розповсюдженій і на територію західноукраїнських земель. У 1796 р. було введено в дію західноукраїнський кримінальний кодекс, який був відносно прогресивним на ті часи, пом'якшував покарання, передбачав правовий захист, розгляд справ тільки в судах. Судочинство здійснювали, як правило, поміщики - судді, але вони мали складати спеціальні іспити на право здійснення судової влади. Якщо ж хто не складав іспиту, то мав на свої кошти утримувати особливого суддю. В розгляді справ в судах мали право приймати участь і адвокати, але їх було мало, і їхні послуги коштували дорого. Розшукові функції виконували військові начальники, старости і начальники повітів. Адміністрація місцевих територіальних одиниць підпорядковувалась Міністерству внутрішніх справ, представники якого призначались королем з вищої аристократії.

1.4.