ВСТУП[1]

За своею природою міжнародне право є правом, створеним самими суб’єктами міжнародного права, пе­редусім державами, які в силу свого суверенітету юри­дично рівні та незалежні одна від одної.

У цьому відношенні міжнародне право має по-справ­жньому демократичний характер насамперед тому, що воно регулює міждержавні відносини за допомогою узгодження державної волі та інтересів, які втілюються

в джерелах міжнародного права. Серед цих джерел на сьогодні чільне місце посідає міжнародний договір, який є центральним об’єктом такої важливої галузі міжнарод­ного права, як право міжнародних договорів.

Водночас у сучасному міжнародному праві також по­ступово формуються певні об’єктивні елементи, пов’яза­ні з фактом існування міжнародного співтовариства дер­жав (наприклад, імперативні норми міжнародного права та міжнародні зобов’язання erga omnes), що неминуче впливає на розвиток права міжнародних договорів, ство­рюючи певні імперативні рамки, в яких укладаються та діють міжнародні договори.

З огляду на центральне місце права міжнародних до­говорів в системі міжнародного публічного права ця га­лузь відображає всі характерні риси сучасного міжна­родного права, і його основною функцією є регулювання укладення, дії та припинення міжнародних договорів.

З точки зору джерел міжнародного права міжнарод­ний договір, на відміну від міжнародного звичаю, є ре­зультатом не стихійного, а цілеспрямованого правотвор- чого процесу. Він створюється актом волі суб’єктів між­народного права і є втіленням демократичної природи сучасного міжнародного права.

У системі міжнародних відносин міжнародний дого­вір виконує низку важливих правових функцій.

Насамперед міжнародні договори упорядковують міжнародні відносини, формуючи їхню правову основу.

Вони також сприяють стабільності міжнародного правопорядку, підтриманню міжнародного миру та без­пеки, розвитку міждержавного співробітництва на заса­дах рівноправності.

Крім того, міжнародні договори є важливим засобом забезпечення національних інтересів держави та захисту основних прав і свобод людини.

Важливо наголосити, що дотримання та імплемента­ція міжнародних договорів забезпечується завдяки тісній взаємодії міжнародного та внутрішньодержавного права, які є юридичними гарантіями ефективної реалізації дого­вірних норм.

Водночас добросовісне дотримання мінміжнародні двосторонні та бага­тосторонні договори, сприяють поступовому формуванню загальної договірної практики, що випливає з “паралель­них” міжнародних договорів. На основі цієї практики, визнаної державами як юридично обов’язкової, виника­ють звичаєві норми, що також регулюють окремі питан­ня права міжнародних договорів.

На розвиток права міжнародних договорів істотно впливають рішення міжнародних міжурядових органі­зацій, у тому числі резолюції Генеральної Асамблеї ООН і Ради Безпеки ООН, прийняті відповідно до Статуту ООН, а також рішення Міжнародного суду ООН, міжна­родних арбітражів, національних судових органів, док­трина, наприклад праці видатних юристів-міжнародників і резолюції міжнародних неурядових організацій науко­вого спрямування (Інституту міжнародного права та Асоціації міжнародного права).

Рішення міжнародних і національних судових орга­нів охоплюється поняттям “прецедент” у міжнародному праві^[8].

лише судове рішення, як прийнято вважати у доктрині деяких країн, це більш широке поняття^[9].

Під прецедентом у міжнародному праві розуміють вирішення того чи іншого конкретного питання міжна­родних відносин у рамках і на основі міжнародного пра­ва будь-якими способами і засобами^[10].

Виходячи з цього, слід зазначити, що міжнародний договір може мати суттєве значення для формування прецеденту. В цьому плані не можна не погодитися з І.П. Бліщенком, який вважає; “Прецедент можресурсів та ін­телектуальна власність, засвідчила, що людство досягло якісно нового рівня в усвідомленні своїх спільних інте­ресів і потреб.

Відображенням цього стало обґрунтування видатним німецьким юристом Тріпелем концепції спільної волі (Vereinbarung), яку було покладено в основу його теорії права міжнародних договорів.

Іще одним важливим наслідком поглиблення міждер­жавного співробітництва та інтернаціоналізації, що від­бувалися впродовж XIX ст., стала поява міжнародних організацій, виникнення і діяльність яких нерозривно пов’язані з багатосторонніми міжнародними угодами.

Річ у тому, що міжнародні конференції та конгреси, на яких спочатку розроблялися багатосторонні угоди, поступово перетворюються на міжнародні органи, які 23

починають функціонувати на постійній основі й навіть отримують певну юридичну автономію щодо держав. Ці міжнародні організації діють на основі й у межах своїх статутів, тобто установчих багатосторонніх міжнародних угод, а також самі сприяють кількісному та якісному під­вищенню рівня договірного нормотворення. Причому міжнародні організації не лише слугують форумами, на яких розробляються міжнародні угоди, а й самі почина­ють виступати сторонами в договорах за участю держав та інших міжнародних організацій.

Як зазначає з цього приводу відомий французький юрист-міжнародник П.Ретер, “багатосторонні договори та міжнародні організації є, таким чином, основними факторами в еволюції договірних відносин, а також результатом зростаючої глобальної солідарності”^[18].

Говорячи про періодизацію історичного розвитку права міжнародних договорів, П.

Розглянемо основні історичні етапи розвитку права міжнародних договорів.

Період з 1815 р. до Першої світової війни. Між­державна договірна практика в період 1815-1914 рр. все ще ґрунтувалася на так званій “монархічній традиції”, згідно з якою в міжнародних відносинах, у тому числі при укладанні міжнародних договорів, глава держави виступав єдиним представником майже без втручання у

ведення зовнішніх справ держави з боку законодавчої влади. Така монополія глави держави у її зовнішньополі­тичному курсі пояснювалася насамперед політичною до­цільністю керування зовнішньою політикою країни через єдиний канал здійснення влади. Крім того, централізація зовнішньополітичних повноважень у руках глави держа­ви сприяла інтегрованому вираженню її загальнонаціо­нальних інтересів у сфері міждержавних відносин.

Визначальними рисами цього періоду з точки зору розвитку права міжнародних договорів були: 1) поява багатосторонніх міжнародних договорів, які оформляли­ся в єдиному документі, починаючи із Заключного акту Віденського конгресу від 9 червня 1815 р.; 2) створення на базі багатосторонніх міжнародних договорів перших міжурядових організацій (адміністративних союзів); 3) поширення діяльності міжнародних конференцій і конгресів, на яких приймаються багатосторонні догово­ри; 4) формування інституту депозитарію і визначення його повноважень щодо держав-учасниць договору.

Однак головним у цьому періоді стало те, що міжна­родний договір починає відігравати роль основного дже­рела міжнародного права. Було укладено найважливіші міжнародні договори: Аахенський протокол 1818 р., Кон­стантинопольську конвенцію 1888 р. щодо режиму Суець- кого каналу, Брюссельський договір 1890 р. про работор­гівлю, Гаазькі конвенції 1899-1907 р.р. у галузі законів і звичаїв війни та ін.

Період між Першою і Другою світовими війнами (1918-1939 рр.).

сформувався механізм розвитку цієї галузі міжнародного права. Відбулися й інші важливі зміни в праві міжнарод- них договорів^ 1} процедура укладення міжнародних до­говорів стала простішою й не вимагала безпосередньої участі глави держави, функції якого при укладенні дого­ворів могли виконувати глава уряду та міністр закордон­них справГЗ) було зроблено перші спроби кодифікації права міжнародних договорів на національному та між­державному рівнях (Гарвардський проект Конвенції про право міжнародних договорів 1935 р., Гаванська конвен­ція про міжнародні договори 1928 р., діяльність Комітету експертів у рамках Ліги Націй, створеного в 1929 р.); 3) поява інституту реєстрації міжнародних договорів Секре^ таріатом Ліги Націй і практика їх оприлюднення; Т) міжнародні організації почали самі укладати міжнародні угоди з державами, наприклад, щодо розташування штаб-квартири і статусу міжнародної організації.

Найважливішими договорами цього періоду є: Ста­тут Ліги Націй 1918 р., Версальський мирний договір 1919 р., Пакт Бріана-Келлога 1928 р., Міжамериканська конвенція про права та обов’язки держав 1933 р., Кон­венція 1936 р. про режим Чорноморських проток.

Період сучасного міжнародного права (з 1945 р. - по наш час). Після закінчення Другої світової війни еволюція права міжнародних договорів відбувалася в контексті експансії міжнародних організацій, зокрема 00Н. Під егідою чи в рамках цієї універсальної міжуря­дової організації було укладено чимало міжнародних до­говорів, і розпочався процес активної кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного права в багатьох 26

його галузях, включно з правом міжнародних дого­ворів^[19].

Цей період характеризується ’такими тенденціями: 1) стрімким зростанням кількості договорів, що уклада­ються за участю міжнародних організацій; 2) появою угод універсального характеру, предмет яких становить загальний інтерес для всіх держав світу; 3) кодифіка­цією галузей міжнародного права (міжнародне морське, космічне, повітряне, гуманітарне право, дипломатичне і консульське право) за допомогою міжнародних догово­рів; 4) появою нових видів і форм міжнародних догово­рів; 5) процесом подальшої деформалізації процедур укладення міжнародних договорів у практиці міжнарод­них організацій; 6) формуванням на основі міжнародних договорів права ЄС, норми якого мають прямий ефект щодо фізичних і юридичних осіб; 7) у певних аспектах процедура укладення договорів в рамках міжнародних організацій починає нагадувати законотворчий процес в національних парламентах (наприклад конвенції МОП, стандарти і регламенти ІКАО); 8) успішною кодифіка­цією права міжнародних договорів.

Одним із найбільших досягнень повоєнного періоду стало створення постійного механізму кодифікації в рам­ках ООН, який ґрунтується на таких принципах: Гене-

ральна Асамблея ООН (ГА ООН) обирає питання, які, на її думку, потребують кодифікації; Комісія міжнарод­ного права (КМП) готує проект кодифікаційного доку­мента з цих питань^[20]; річна робота КМП розглядається Шостим комітетом ГА ООН; у процесі своєї роботи КМП консультується з відповідними урядами та міжна­родними організаціями; після цих консультацій перегля­нутий проект договору передається на розгляд ГА ООН, яка може прийняти рішення про скликання міжнародної конференції для прийняття на ній відповідного договору.

Саме у такий спосіб КМП було розроблено і прий­нято на конференціях, скликаних під егідою ООН, низ­ку найбільш значущих міжнародних договорів, включно з Віденськими конвенціями про право міжнародних до­говорів 1969 р. і 1986 р.

КМП продовжує свою роботу в напрямі подальшої кодифікації права міжнародних договорів та інших галу­зей сучасного міжнародного права^[21].

2.2.