Джерело обов’язкової сили міжнародного договору і принцип pacta sunt servanda

Окрім джерел права міжнародних договорів у фор­мально-юридичному сенсі, в доктрині міжнародного пра­ва обговорюється проблема визначення матеріального джерела міжнародного договору.

Відповідь на питання, що саме слід вважати джере­лом міжнародного договору, безпосередньо залежить від визначення джерела самого міжнародного права, точ­ніше, основи його обов’язкової сили.

З цього приводу в доктрині міжнародного права іс­нує широкий спектр різноманітних думок, який можна звести до двох діаметрально протилежних напрямів: со- лідаристський підхід і волюнтаристський підхід.

Юридичний волюнтаризм, який разом з етатизмом покладено в основу юридичного позитивізму, на перед­ній план висуває тезу, що норми права - це результат людської волі, вони існують для цієї волі, а також за її допомогою та через цю волю.

На думку волюнтаристів, міжнародне право і всі йо­го норми, в тому числі договірні, є виявом і результатом суверенної волі держав.

З іншого боку, прихильники солідаристського напря­му переконані, що міжнародне право випливає із загаль­ної волі держав, втіленої в концепції міжнародного спів­товариства. Виразниками солідаристського напряму в доктрині міжнародного права є прихильники соціологіч­ного позитивізму, солідаристської теорії Дюгі, а також деякі представники теорії природного права. Зокрема, французький юрист Ж. Сель розглядає право - внутріш­нє і міжнародне - як “суспільний імператив, що вира­жає необхідність, яка виникла з природної солідарнос­ті”. Іншими словами, для солідаристів основою права є суспільна солідарність, що надає міжнародним договорам обов’язкового характеру.

Волюнтаризм, який домінує в теорії міжнародного права з XIX ст., базується на тезі, що жодна правова 60

норма не може бути обов’язковою для держави без її прямої згоди.

Волюнтаристській підхід знайшов відображення у відомому рішенні Постійної Палати міжнародного право­суддя у справі Лотус 1927 р.

У цьому рішенні Палата так охарактеризувала дже­рело міжнародного права: “Міжнародне право регулює відносини між незалежними державами. Таким чином, норми права обов’язкові для держав, випливають з їхньої власної вільної волі, вираженої в конвенціях або у звичаях, загальноприйнятих як такі, що відоображають принципи права і встановлені для того, щоб регулювати відносини між цими співіснуючими незалежними співто­вариствами або з метою досягнення спільних цілей. З цього випливає, що обмеження на незалежність держав не можуть бути презумпцією”^[62].

Сучасні послідовні прихильники волюнтаризму, як і їхні попередники, відкидають існування таких об’єктив­них факторів в міжнародному праві, що не залежать від суверенної волі держав, як фундаментальні права і обов’язки держав, створення норм міжнародного звичає­вого права більшістю держав і навіть наявність імпера­тивних норм jus cogens.

Різновидами волюнтаристського підходу є доктрина автолімітації (самообмеження) та консенсуальна теорія міжнародного права.

Доктрина автолімітації бере свій початок від філо­софського вчення Гегеля, з його “Філософії права”.

Як писав Гегель, “взаємовідносини між державами - це взаємовідносини між самостійними сторонами, які між собою стипулюють, але водночас стоять над цими стипуляціями”^[63].

Стосовно міжнародних договорів Гегель, з одного бо­ку, визнавав, що принцип міжнародного права полягає в тому, що “договори, на яких ґрунтуються зобов’язання держав одна щодо одної, повинні виконуватися”, але, з іншого боку, він стверджував, що “оскільки взаємовід­носини держав засновані на принципі суверенності, то вони в цьому аспекті перебувають у природному стані... й їхні права мають свою дійсність не в загальній, кон­ституйованій над ними як влада, а в їхній власній волі”^[64].

Як бачимо, Гегель фактично сформулював волюнта­ристську тезу, що міжнародний договір і його дійсність залежать від самообмеження суверенної волі держави. Саме йому належить афоризм, що “держави несуть від­повідальність за дотримання договорів такою мірою, якою їм це вигідно”.

Основним популяризатором доктрини автолімітації в доктрині міжнародного права став німецький учений Георг Єллінек, який у своїх класичних працях “Die rechtlicher Natur der Staatsvertage” (“Юридична природа договорів”, 1880) та “Allgemeine Rechtslehre” (“Загальна юриспруденція”, 1914) висунув тезу, що оскільки держа­ва може створювати юридично обов’язкове національне право, вона може створювати і юридично обов’язкове

міжнародне право. Водночас Єллінек стверджував, що якщо держава своєю волею створила певну норму між­народного права, наприклад, шляхом укладення міжна­родного договору, вона може в будь-який момент одно­осібно припинити чи скасувати цю норму.

Як зазначив Єллінек, “усі спроби вивести обов’язко­вість міжнародного права з якогось правового джерела, що стоїть над державами, були й неминуче будуть мар­ними, як би часто до них не повертались. Оскільки пра­во можна вивести тільки з вольових відносин: обов’язко­вість вольових актів залежно від інших вольових актів. Держава є членом спілкування держав. Якщо б воля останньої творила право, то воно мало б бути спілкуван­ням, яке само володіло б єдиною волею, що стоїть над державами; але це означало б визнати в новій формі старе уявлення про civitas maxima і відмовитися від усього історичного процесу, який призвів до визнання суверенітету”^[65].

Таким чином, теорія автолімітації в інтерпретації Єл- лінека зводиться до таких постулатів: по-перше, міжна­родне право виникає з визнання держави, що вона пов’язана міжнародним правом, причому це визнання виявляється як самообмеження волі держави^[66]; по-друге, міжнародне право є анархічним правом, оскільки воно регулює не відносини влади та підпорядкування, а являє собою право між координованими елементами^[67].

Доктрину автолімітації іноді відносять до моністич­ної концепції співвідношення між національним і міжна­родним правом, оскільки ця доктрина віддає перевагу на­ціональному праву і по суті розглядає міжнародне право як “зовнішньодержавне право”.

Порівняно з доктриною автолімітації консенсуальна теорія міжнародного права є більш прагматичною.

Згідно з цією теорією основою обов’язкової сили норм міжнародного права є згода держав, оскільки з огляду на свій суверенітет держава не повинна бути пов’язана тією нормою, на яку вона не давала своєї явної згоди.

З іншого боку, якщо держава в чіткій і відкритій формі не заперечувала проти певної норми, вона може вважатися такою, що дала імпліцитно свою згоду на цю норму (наприклад, при формуванні звичаю).

Радянська доктрина міжнародного права в основно­му базувалася на консенсуальній теорії, її провідним ви­разником став видатний радянський учений Г.І. Тункін.

У сучасній пострадянській доктрині міжнародного права спостерігається посилення критичного ставлення до доктрини автолімітації та консенсуальної теорії й по­ступове повернення до відновлення традицій дореволю­ційної школи міжнародного права.

Один із найвідоміших представників російської доре­волюційної школи міжнародного права А.С. Ященко ще на початку XX ст. виступив проти доктрини автолімі­тації.

Головний методологічний недолік цієї доктрини А.С. Ященко вбачав у тому, що “цим волі дається неви- 64

рішуване завдання з самої себе, з свого суб’єктивного світу створити об’єктивне обмеження”^[68].

А.С. Ященко наголошував: “Теорія самообмеження волі є найбільш невдалою з усіх вольових теорій. Право, яке ґрунтується винятково на вільному самообмеженні воль окремих держав, було б химерою; кожна з держав залишалася б господарем цього права; з моменту її від­мови це право не існувало б для неї. Проголошення до­говору “вічним” нічого б у цьому не змінило; якщо обов’яз­кова сила договору залежить від самого контрагента, він має право від нього відмовитись у будь-який момент. Таке право було б не порядком, а анархією”^[69].

Водночас А.С. Ященко обґрунтував тезу, що справж­нім джерелом міжнародного права та обов’язковості його норм є авторитет людства як спільноти цивілізованих народів, а також визнання цього авторитету з боку дер­жав.

“Міжнародні договори, - писав у цьому зв’язку А.С. Ященко, - завжди укладаються з розумінням їхньої обов’язковості для контрагентів; в їх основу покладено норму об’єктивного права, яка передбачає дотримання договорів (pacta sunt servanda)....Джерелом цієї норми може бути авторитет лише всього цивілізованого люд­ства як єдиного цілого”^[70].

Солідаристська теорія міжнародного права знайшла яскраве відображення в працях видатного російського вченого Ф.Ф. Мартенса, наукова система якого отрима­ла назву “теорія міжнародного спілкування”.

На його думку, джерело обов’язкової сили міжнарод­ного договору, так само як і міжнародного права в ціло­му, слід шукати не в суверенній волі держави, а в між­народному спілкуванні держав.

“Міжнародне спілкування, - констатував Мартене, - є вільним союзом держав для досягнення спільними діями повного розвитку своїх сил і задоволення своїх ро­зумних потреб. Сукупність юридичних норм, які визна­чають здійснення ідеї міжнародного спілкування, стано­вить право міжнародного спілкування; це і є міжнародне право”^[71].

Ідея міжнародного спілкування втілена в концепції міжнародного співтовариства, яка, у свою чергу, може вважатися вираженням солідаристської теорії міжнаро­дного права.

Як зазначає Нгуєн Куок Дінь, у сучасному міжна­родному праві “спостерігається поступове, повільне та обережне визнання певної правосуб’єктності за співтова­риством держав”^[72].

Свідченням цього процесу є й те, що в різних міжна­родно-правових актах дедалі частіше з’являються поси­лання на “співтовариства держав у цілому”, “все люд­ство”, “міжнародне співтовариство” та ін.

Так, наприклад, у Віденській конвенції 1969 р. під нормами jus cogens розуміють норми, які визнаються як такі “співтовариством держав у цілому” (ст. 53), в Кон­венції ООН 1982 р. про міжнародне морське право дно океану за межами національної юрисдикції оголошується частиною “спільної спадщини людства” (ст. 136), в До­говорі про космос 1967 р.

Звідси випливає, що міжнародне співтовариство все- таки визнається суб’єктом міжнародного права, хоча цей суб’єкт не володіє поки що прямою дієздатністю і його права можуть здійснюватися лише державами чи міжна­родними організаціями.

Юридичною формою міжнародного співтовариства є міжнародний правопорядок, завдяки якому міжнародне співтовариство держав стає міжнародно-правовим спів­товариством.

Підтвердженням тези про існування сучасного між­народного правопорядку, який стоїть над державами і який не можна вивести з сукупності суверенних воль окремих держав, оскільки він є чимось більшим, ніж проста сума держав, може вважатися наявність основ­ного принципу права міжнародних договорів і міжнарод­ного права в цілому - принципу pacta sunt servanda.

У найзагальнішому сенсі під принципом pacta sunt servanda в міжнародному праві розуміють обов’язок його суб’єктів добросовісно виконувати норми міжнародного права, насамперед міжнародні договори. З іншого боку, цей принцип передбачає юридичну відповідальність дер­жав за порушення міжнародного договору.

Хоча в сучасному міжнародному праві не піддається сумніву сам факт існування цього принципу, щодо розу­міння його походження і природи в доктрині міжнарод­ного права ще й досі немає єдності.

Деякі вчені заперечують його юридичну природу.

Так, відомий юрист-міжнародник Анцилотті, вважає, що принцип pacta sunt servanda не має юридичного обґрунтування, хоча це не виключає його обґрунтування з точки зору етичної або політичної.

Анцилотті зазначає: “Цей принцип саме тому, що він є основою норм, про які йдеться, не підлягає подаль­шому доведенню з точки зору самих норм. Він має роз­глядатись як об’єктивна абсолютна цінність або, іншими словами, як вихідна гіпотеза, яку не можна довести і до якої з необхідністю зводиться цей, як і будь-який інший відомий людству порядок”^[73].

На думку класика міжнародного права Блюнчлі, яку він виразив у статті 410 свого Кодексу міжнародного

права 1866 р., “обов’язок поважати договори базується на свідомості та почутті справедливості. Повага до дого­ворів є однією з необхідних основ політичної та міжна­родної організації світу”^[74].

Інші юристи вбачали в принципі pacta sunt servanda водночас норму моралі та частину міжнародного права.

Сучасні автори вважать витоками цього принципу одне з джерел міжнародного права: міжнародний дого­вір, міжнародне звичаєве право або загальні принципи права.

Насправді принцип pacta sunt servanda ґрунтується на цих трьох джерелах міжнародного права і має юри­дично обов’язковий характер.

Радянська доктрина міжнародного права, визнаючи юридичну природу принципу pacta sunt servanda і наго­лошуючи, що він є фундаментальним принципом, “без якого неможливе існування міжнародного права”, все ж відносила його до імперативних норм сучасного міжна­родного права^[75].

Погоджуючись з цією точкою зору, доцільно також зазначити, що принцип pacta sunt servanda є не лише імперативною нормою міжнародного права, а й загаль­ним принципом права, без якого неможливе існування права як такого.

Саме це мав на увазі лорд Макнейр, який писав: “У кожній некодифікованій правовій системі існують певні елементи та універсально узгоджені принципи, для яких майже неможливо знайти певне авторитетне джерело. Де ви можете знайти певне джерело в загальному праві Англії та Сполучених Штатів Америки для принципу, що людина повинна виконувати свої контракти? І все- таки майже кожне рішення щодо контракту передбачає існування цього принципу. Те саме стосується й між­народного права. Жоден уряд не відмовиться прийняти принцип pacta sunt servanda; і сам факт, що уряди вважають за необхідне докладати таких зусиль, роз’яс­нюючи у кожному конкретному випадку, що pactum пе­рестав існувати або що дія, на яку скаржаться, не є його порушенням... є найкращим визнанням цього прин­ципу...”^[76].

Аналогічну точку зору висловив відомий англійський правознавець Дж. Фітцморіс: “...Це правило не потребує пояснення в термінах будь-якого іншого правила. Воно не може не бути чи бути чимось іншим, ніж воно є. Во­но не залежить від згоди, оскільки воно існуватиме без цієї згоди. Не може бути правила pacta sunt non-servan- da чи non sunt servanda, оскільки тоді pacta більше не буде pacta. Не може також бути правила pacta sunt in- terdum servanda et interdum non sunt servanda. Ідея servanda є невід’ємним і необхідним компонентом тер­міна pacta”^[77].

Як бачимо, принцип pacta sunt servanda є необхід­ною передумовою існування та функціонування будь- якого правопорядку. Цей принцип властивий не лише всім національним системам права, а й міжнародному, наднаціональному та транснаціональному праву. Він існує незалежно від його втілення в позитивному праві, і без нього існування будь-якої правової системи є ло­гічно неможливим.

Принцип pacta sunt servanda є також міжнародною звичаєвою і договірною нормою, про що свідчить між­державна договірна практика та численні рішення між­народних судів і арбітражів.

Наведемо лише деякі приклади міжнародних актів, у яких відображено цей принцип як норму універсальної дії та значимості.

Так, у Лондонському протоколі 1871 р., прийнятому після односторонньої денонсації Росією умов нейтралі­зації Чорного моря, європейські держави наголосили на тому, що: “...необхідним принципом права народів є те, що жодна держава не може звільнити себе від обов’язків за договором чи змінити його положення, інакше як за згодою договірних держав шляхом дружньої угоди”^[78].

У резолюції Ради Ліги Націй 1935 р. стосовно одно­сторонньої відмови Німеччини від положень Версаль- ського мирного договору 1919 р. про роззброєння серед іншого зазначалося: “(1) Скрупульозна повага до всіх договірних зобов’язань є фундаментальним принципом міжнародного життя та необхідною умовою підтримання миру; (2) Суттєвим принципом права народів є те, що жодна держава не може звільнити себе від зобов’язань за договором чи змінити його положення, інакше як за згодою інших сторін...”^[79].

Крім того, ми можемо знайти численні арбітражні та судові рішення, в яких також підкреслюється важливість цього основоположного принципу.

Розглянемо деякі з цих рішень.

У своєму рішенні 1900 р. щодо справи Metzger Claim між Сполученими Штатами та Гаїті арбітраж заявив: “На­вряд чи необхідно підкреслювати, що договірні зобов’я­зання є обов’язковими для держав так само, як і приват­ні контракти для індивідів. На цей принцип надто часто посилалися публіцисти і його надто часто втілювали в жит­тя міжнародні рішення, щоб тут наголошувати на ньому”^[80].

У справі про прибережне рибальство в північноатлан­тичному районі (North Atlantic Coast Fisheries Arbitra­tion) 1910 p. арбітраж заявив, що “кожна держава по­винна виконувати зобов’язання за договором bona fide і спонукається до цього звичайними санкціями міжнарод­ного права щодо дотримання договірних зобов’язань...”^[81].

Постійна Палата міжнародного правосуддя у кон­сультативному висновку 1922 р. (справа щодо нідерланд­ських делегатів-робітників) підкреслила, що договірне зобов’язання “...не є лише моральним зобов’язанням. Воно є частиною Договору і становить зобов’язання, яким сторони Договору пов’язані між собою”^[82].

У своєму рішенні 1927 р. (Factory of Chorzow Case) Постійна Палата міжнародного правосуддя звернула увагу на юридичні наслідки, що випливають з факту порушення принципу pacta sunt servanda: “Принципом міжнародного права є те, що порушення зобов’язання тягне за собою зобов’язання здійснити репарацію в адекватній формі. Таким чином, репарація є невід’ємним елементом невиконання конвенції, і немає жодної необ­хідності в тому, щоб вказувати на це в самій кон­венції”^[83].

Водночас судові та арбітражні рішення, в яких йдеться про принцип pacta sunt servanda, не розкрива­ють його зміст, вважаючи цей принцип чимось самозро­зумілим та іманентно наявним в кожному міжнародному договорі.

Принцип pacta sunt servanda було також закріплено в найважливіших міжнародних актах.

Так, у преамбулі Статуту Ліги Націй 1919 р. згаду­валося про “підтримання справедливості та ретельну по­вагу до всіх договірних зобов’язань”.

Преамбула Статуту ООН 1945 р. наголошує на рі­шучості “народів Об’єднаних Націй...створити умови, за яких можуть дотримуватися справедливість і повага до зобов’язань, що випливають з договорів та інших джерел міжнародного права...”.

Один з основоположних принципів, на яких ґрунту­ється діяльність ООН, сформульовано в статті 2 (2) її Статуту таким чином: “Усі Члени Організації Об’єдна­них Націй добросовісно виконують узяті на себе за цим Статутом зобов’язання, щоб забезпечити їм усім в

сукупності права та переваги, які випливають з належ­ності до складу Членів Організації”.

Принцип pacta sunt servanda було зафіксовано в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. у такий спосіб: “Кожна держава має зобов’язання добро­совісно виконувати свої зобов’язання за міжнародними угодами, дійсними за загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права”.

Аналогічне формулювання цього принципу міститься також у параграфі X Декларації принципів Гельсінського заключного акту 1975 р.

Крім того, підтвердження принципу pacta sunt ser­vanda чи посилання на нього можна знайти в багатьох універсальних, регіональних і двосторонніх міжнародних угодах.

Ще до прийняття Віденської конвенції 1969 р. у між­народній практиці робилися спроби включити цей прин­цип у кодифікації з права міжнародних договорів.

Так, наприклад, ст.10 Гаванської конвенції з міжна­родних договорів 1928 р. встановлює: “Жодна держава не може звільнити себе від договірних зобов’язань чи змінити їхні положення, окрім угоди, забезпеченої мир­ними засобами...”.

У ст. 20 Гарвардського проекту з права міжнародних договорів йдеться про те, що “держава зобов’язана до­бросовісно виконувати зобов’язання, які вона узяла на себе за договором (pacta sunt servanda)”.

Зазначимо, що цей принцип було закріплено в кон­ституціях і законодавстві більшості країн світу.

Немає сумніву, що найважливішим міжнародним

договором, в якому міститься принцип pacta sunt ser­vanda, є сама Віденська конвенція про право міжнарод­них договорів 1969 р.

Стаття 26 Віденської конвенції, що має назву “ pacta sunt servanda”, так формулює цей принцип: “Кожен чин­ний договір є обов’язковим для його учасників і повинен НИМИ добросовісно виконуватися”. (---------

Юридичний зміст принципу pacta sunt servanda зво­диться до наступногб.^По-перше, цей принцип нерозрив^: но пов’язаний з принципом добросовісності (bona fides, good faith). Причому сфера дії принципу добросовісності ширша, ніж сфера дії принципу pacta sunt servanda, оскільки він застосовується не лише при виконанні до­говорів, а й при їхньому тлумаченні. Добросовісне і пов­не виконання договору передбачає, що договір викону­ється чесно, без наміру ввести контрагента в оману, а також у повному обсязі, тобто у суворій відповідності з кількісними та якісними показниками, встановленими в договорі. Причому договір має виконуватися в терміни, передбачені в ньому.

По-друге, оскільки у ст. 26 йдеться про те, що “дого­вір'є обов’язковим для його учасників”, це вказує на те, що в принципі правило pacta sunt servanda не застосо­вується щодо третіх сторін, які не є сторонами цього договору.

5\По-третє, принцип pacta sunt servanda стосується лише “чинних договорів”, тобто договорів, які є чинними на певний момент. Цей принцип не застосовується до договорів, які перестали бути чинними або тимчасово призупинені. З іншого боку, принцип pacta sunt servanda

застосовується до договорів, які застосовуються тимча­сово до набрання ними чинності (ст. 25 Віденської кон­венції)^[84].

Ч\ По-четверте, згаданий принцип не застосовується до тих договорів, які згідно з відповідними положеннями ^Віденської конвенції вважаються недійсними.

і } По-п’яте, принцип pacta sunt servanda означає, що міжнародний договір має виконуватися незалежно від внутрішніх і зовнішніх чинників. Так, приміром, зміна уряду чи політичного устрою в країні не повинні впли­вати на суворе дотримання договорів цієї країни. Винят­ком з цього правила є лише абсолютна неможливість ви­конання договору (у разі безповоротного зникнення або знищення об’єкта, докоріної зміни обставин).

С ) По-шосте, цей принцип не допускає односторонньої відмови від договору чи односторонньої зміни його по­ложень.

J По-сьоме, держава-учасниця договору не може поси­латися на положення свого внутрішнього права як ви­правдання для невиконання цього договору (ст. 27 Віден­ської конвенції).

о ) По-восьме, держави не мають права укладати догово­ри, що суперечать їхнім зобов’язанням за чинними дого­ворами, які вони уклали раніше з третіми державами.

По-дев’яте, розрив дипломатичних або консульських відносин між учасниками договору не впливає на пра­вові відносини, встановлені між ними договором, за ви-

нятком випадків, коли наявність дипломатичних або консульських відносин потрібна для виконання договору (ст. 63).

(р ] По-десяте, як і інші принципи міжнародного права, принцип pacta sunt servanda перебуває у тісному зв’язку та взаємодії з ними, насамперед з такими, як принцип суверенної рівності держав, самовизначення, терито­ріальної цілісності та ін. Правильне застосування і тлу­мачення цього принципу можливе лише з урахуванням всіх інших основних принципів сучасного міжнародного права.

Таким чином, принцип pacta sunt servanda, будучи загальним принципом права, а також нормою міжнарод­ного звичаєвого та договірного права, є юридичним джерелом обов’язкової сили міжнародних договорів і надає об’єктивного характеру всій системі міжнародного права.

Щодо волюнтаристської теорії міжнародного права, яка випливає з ідеї абсолютного суверенітету держави, то вона, в підсумку, веде до заперечення як принципу pacta sunt servanda, так і самого міжнародного права.

Як зазначав у цьому зв’язку Л. Денніс у книзі “Ди­наміка війни та революції”, “цільна спільнота може здій­снювати впорядковану конкуренцію лише у війні або конкуруючи зі спільнотою зовнішньою щодо неї. Таким чином, під час війни будь-яка воююча спільнота на внут­рішньому рівні діє на основі кооперації, а на зовнішньо­му - на основі конкуренції. В результаті - усередині порядок, а ззовні - анархія. Вочевидь, неминучим ста­ном будь-якого співтовариства суверенних держав має бути анархія. Велика кількість суверенітетів - всього 77

лише синонім анархії. Міжнародна анархія - неминучий наслідок державного суверенітету”^[85].

З цієї причини послідовні прихильники волюнтарист­ського підходу називають міжнародне право “анархічним правом”^[86].

Насправді суверенітет держави не слід розглядати як щось абсолютне. В цьому плані можна цілком пого­дитися з Ф.Ф. Мартенсом, який вважає, що ідея держав­ного суверенітету вказує лише на те, що держава є в міжнародних зносинах “самобутньою юридичною осо­бистістю” і що “постійні зносини, в яких перебувають освічені народи, змушують їх взаємно обмежувати безу­мовне застосування свого самодержавства...”^[87].

Таким чином, виходячи з сучасної практики, а також тенденцій розвитку міжнародного права, можна стверджу­вати, що в міжнародному праві хоча і зберігається зна­чимість принципу суверенної рівності держав, водночас відбувається формування універсального міжнародного правопорядку, основою якого є об’єктивні норми у ви­гляді імперативних норм міжнародного права, загальних принципів права та міжнародних зобов’язань erga omnes, що діють поза і над суверенною волею окремих держав.

Все це свідчить на користь солідаристської теорії міжнародного права і дає нам підстави вбачати джерело обов’язкової сили міжнародного договору в факті існу­вання міжнародно-правового співтовариства.