Монархічна державність у політико-правовій думці минулого

Регіонально стародавній світ розглядається крізь призму дослідження стародавньої історії країн Близького, Середнього та Далекого Сходу (історія Стародавнього Сходу), стародавніх полісів Еллади (історія Стародавньої Греції) та Стародавнього Риму.

У свою чергу країни Стародавнього Сходу регіонально поділяються на три регіони: країни Близького та Середнього Сходу (Єгипет, Вавилон, Персія), Індія і Китай. Практично усі вони виникли як результат вирішення спільних справ і, перш за все, як результат спільного спорудження іригаційних систем. Як цілком слушно висловився з цього приводу один з основоположників марксизму Ф. Енгельс: «Скільки б не було в Персії та Індії деспотій, що послідовно розквітали, а потім загинули, кожна з них знала дуже добре, що вона насамперед є сукупним підприємцем у справі зрошування дельти річок, без чого там неможливо будь-яке землеробство»^[149]. Результатом такого вирішення спільних справ стало абсолютне домінування держави в житті східних суспільств: державі належала і вода, і земля, і, як це не парадоксально, раби. Таке становище вело до того, що жодна із держав Стародавнього Сходу «...ніколи не визнавала за приватними особами права власності на землю. За будь-яких обставин вона зберігала його за собою, хоча б у формі верховної власності, що практично не відокремлювалася від державного суверенітету. Правитель був «господарем» усього, що знаходилося в його власності - «деспотом» у буквальному значенні цього слова»^[150]. Фактично це означало, що політико- правова думка Стародавнього Сходу так чи інакше висвітлювала роль одноосібного правителя держави - царя, тобто монарха.

Так, у Стародавньому Єгипті гераклеопольський цар Х династії Ахтой ІІІ, написавши своєрідний заповіт своєму сину Мерикара, прямо зазначив: «Гарна посада - царська влада»^[151].

На відміну від Єгипту, в Стародавній Персії формування Східної деспотії стало результатом трансформаційних процесів у релігійному житті країни. Як відомо, в цій державі закріпилася така релігія, як зороастризм (маздеїзм), зокрема його моністичний варіант - зурванізм. На думку узбецьких вчених, його монізм виявляється у тому, що вихідною основою у ньому було проголошено не єдиного Бога-творця і не двох деміургів, що борються між собою, а єдину, абстрактно-метафізичну основу - Безкінечний Час (Зурван Акарано). Зурванізм користувався підтримкою іранських Сасанідів. Так, зокрема, перший Сасанід Ардашир використав цю релігію, намагаючись залучитися підтримкою усіх своїх підданих. Зокрема він говорив: «У цій великій державі, що дали мені боги, я буду творити добро і здійснювати справедливий суд. І зроблю чистою зороастрийську релігію, і буду ставитися до підданих, як до своїх синів. Хвала всевишньому творцю (Ормузду), дарителю та хранителю, котрий створив усе суще і доручив мені управління сімома кешварами і, як належне, оцінив»^[153]. Через завойовницьку політику Сасанідів зороастризм отримав могутню підтримку світської влади.

На відміну від обожнених монархів-деспотів Єгипту та Персії (між їхніми статусами є певна різниця, але про це буде сказано нижче), Стародавня Індія від самого початку складалася як певна традиціоналістична монархія, де влада князя-раджі від самого початку обмежувалася існуванням сильного жрецтва - брахманів.

Таке становище не могло не викликати певного незадоволення варни кшатріїв (воїнів), з якої походили раджі. Внаслідок цього в Індії виникає перший єретичний трактат, що заперечував канонічний брахманізм (Закони Ману, що віддавали перевагу варні брахманів над іншими варнами: кшатріями, вайш’я і, звісно, шудрами) - Артхашастра (наука політики).

Проте, найбільш вдало серед країн Азії ідеологія царської влади була розроблена у стародавньому Китаї у працях Конфуція, Лао-цзи, Мо-ді, Шан Яна, Хань Фея та інших.

Так, відомий китайський філософ Конфуцій у своїй праці «Луньюй» наголошував на необхідності високих моральних якостей правителя: «Правитель, що поклався на добро, є подібним Полярній зірці, що замерла на своєму місці серед інших сузір’їв, що крутяться навколо неї»^[155]. Велике значення також філософ приділяв правовому закріпленню статусу правителя, зокрема його процесуальній діяльності, себто ритуалу: «Якщо правити за допомогою закону, врегульовувати покараннями, то народ застережеться, але не буде знати сорому. Якщо ж правити на основі добра і врегульовувати за ритуалом, народ не лише засоромиться, але й виявить покору»^[156]. Були й поради правителю в управлінні справами. Так, на питання одного з князів: «Як привести народ до покори?», Конфуцій відповів: «Якщо звеличувати та поставити чесних над безчесними, то народ прийде до покори. Якщо ж звеличувати безчесних, ставлячи їх над чесними, то народ не підкориться»^[157]. Інша ж порада стосовно того, щоб народ був шанобливим, відданим та натхненним звучала так: «Будь з ним серйозним, і він тебе вшанує; дотримуй борг сина та батька, і він буде відданим; звелич здібних, навчи невдах, і він стане натхненним»^[158].

Дещо інші ідеї пропагував сучасник Конфуція Лао-цзи у своєму трактаті «Дао де цзин». І якщо уособленням усіх чеснот у Конфуція є шляхетна людина, а усіх вад - мала людина, то Лао- цзи вважає, що усі чесноти зосереджуються у так званому «досконало мудрому».

Щодо царя, то Лао-цзи наголошував на такому: «Найкращим правителем є той, про якого народ знає лише те, що він існує. Дещо гіршими є ті правителі, які вимагають від народу їх любити та звеличувати. Ще гіршими - ті правителі, яких народ боїться, і найгіршими з правителів є ті, котрих народ зневажає»^[160]. Зневажає ж народ того, хто, згідно з «Дао де цзин», зневажає сам народ^[161]. Прикладом же найкращого правителя є «мудрий цар», якого інший основоположник даосизму Чжуанцзи характеризував так: «Коли правив мудрий цар, успіхи поширювалися на всю Піднебесну, а не вважалися його особистими; перетворення доходили до кожного, а народ не опирався [на царя]; ніхто не називав його імені, і кожен радів по-своєму. [Сам же цар] знаходився у безначальному і подорожував у небутті»^[162].

Про необхідність використання правителем в управлінні державою мудреців наголошував один з перших основоположників казарменого соціалізму Мо-ді. Так, зокрема, він зазначав: «Немає нічого кращого, аніж взяти за зразок небо. Дії неба об'ємні і безкорисливі. Воно щире і [не чванливе], воно сяє довго і неослабно. Саме тому досконало мудрі вани наслідували йому, тобто брали за зразок. Готуючись до дій, слід порівнювати свої вчинки з [бажаннями] неба. Того, чого небо прагне, роби, а чого небо не хоче, заборони робити. Однак, чого ж небо прагне, а чого не хоче? Небо обов’язково прагне, щоб люди любили одне одного і приносили одне одному користь, але небу неприємно, якщо люди несуть одне одному зло, оманюючи одне одного».

Крім видатних філософів, Китай знаменитий і своїми юристами (легістами). На відміну від Конфуція та Лао-цзи, які наголошували на перевазі моралі та традицій над законами, китайські легісти завжди говорили зворотне. Так, відомий легіст

Шан Ян наголошував на тому, що закон є виразом «...любові до

165 *^z *^{z j a} 166

народу», тоді як ритуали «...сприяють розпусті».

Звертаючись до правителя, Шан Ян наголошує: «Повелителю, скоріше дійдіть до думки про зміну законів, і вам не слід брати до уваги те, що Піднебесна може засудити вас за це. Адже той, кому властиві вчинки видатної людини, неминуче відчуває протидію з боку [звичайних людей] свого віку; той, кому властиві міркування [людини] незалежної, завжди буде засуджуватися людьми... Той, хто розмірковує про найвищі чесноти, не стане узгоджувати [свої думки] з домінуючими уявами; той, хто досягає великого успіху, не повинен радитися з натовпом»^{[164] [165] [166]}.

Досить цікавими є погляди іншого китайського легіста Хань Фея, який наголошував: «Мистецтво управління полягає у тому, щоб на чиновницькі посади призначати за здібностями, вимагати [від чиновника] старанності відповідно до назви [його посади], тримати в руках ручку життя та смерті, вивчати можливості чиновництва - усе це тримають в руках правителі. А [принцип] закону полягає у тому, що укладення та накази видаються державними установами, а народ в своєму серці добре пам’ятає про покарання, нагороджуються ті, хто стережеться закону, караються ж ті, хто порушує накази, - це керівництво для підданих. Якщо ж правитель не володіє мистецтвом управляти, то у верхах виникають зловживання; якщо піддані не слідують закону, то низи приходять до смути, і тут не можна відмовитись від чогось одного, обидві ці речі є необхідними для царів»^[167].

Небезпеку для правителя Хань Фей вбачає не лише у традиціях та ритуалах, а й у радниках. Так, зокрема, він пише: «[Якщо] справа провалена і [нікого за це] не було покарано, то як же радникам-мандрівникам не використовувати вістря своїх порад і не домагатися результатів від них? Тому руйнують державу і занапащають правителя тим, що слухають лепет легковажних радників. Чому ж так буває? Тому, що правитель не зрозумів суспільної та приватної вигоди, не розуміється на правильних та нікчемних розмовах, а покарання та кара не ^j 169

обов’язково стають наслідком таких речей».

Утім, незважаючи на велику кількість доктрин, що існували у Стародавньому Китаї, слід зазначити, що сакральна концепція монархії ставила царя вище за будь-яке релігійно-етичне вчення. Як цілком слушно зазначав з цього приводу доктор філософських наук А. Буровський: «В Азії... усі були підданими царя. У будь- якої людини влада могла відібрати її власність, а з нею вчинити як завгодно»^{[168] [169]}.

На відміну від країн Стародавнього Сходу, в античному світі (Еллада і Рим) існував інститут громадянства і певних прав людини. Більше того, в одному з центрів античного світу - Аттиці низи (демос) одержали громадянські права і виникла демократія - влада народу (а вірніше, це слід було б визначити як владу низів).

Ідеологом демократії був давньогрецький матеріаліст Демокріт, який вважав, що бідності в демократичній державі слід віддати перевагу перед багатством в монархічній^[170]. Що ж стосується державців, то філософ зазначав: «За нині існуючої форми управління немає жодного засобу завадити, щоб правителі, якщо навіть вони й є достатньо добрими, не вчиняли несправедливо. Адже не пристало, щоб правитель був відповідальним перед кимось ще, окрім самого себе, і негоже тому, хто панує над іншими, самому підпадати через рік під владу інших»^{[171] [172]}. І ще: «Державний муж не зневажатиме справжнього вшанування та виявленої до нього прихильності, заснованій на любові та гарному відношенні до нього тих, хто шанує, і не зневажатиме думкою суспільства про себе, водночас уникаючи ’’подобатися близьким».

Утім далеко не всі філософи підтримували демократію, що також знайшло своє відображення у давньогрецькій політико- правовій думці. Так, зокрема, у своєму діалозі «Держава» Платон, звертаючись до свого брата Главкона, зазначає: «Доки у державах не будуть царювати філософи, або ж так звані нинішні царі та владики не стануть шляхетно та ґрунтовано філософствувати і це не зіллється воєдино - державна влада й філософія, і поки не будуть обов’язково усунуті від влади ті люди - а їх багато, - котрі нині прагнуть окремо або до влади, або до філософії, до тих пір, дорогий Главконе, державам не позбавитись зла...»¹⁷. Усі інші форми держави Платон вважав негативними, неправильними, хоча і розрізняв ті форми, що взагалі є неприйнятними, і ті форми, що деякої мірою є вдалими, хоча й не ідеальними. До неправильних форм він відносив тімократію, олігархію, демократію і тиранію. Так, характеризуючи тімократію, Платон наголошував, що в її умовах існує лише «...суперництво і честолюбство внаслідок того, що там панує ярий дух»^{[173] [174]}. Олігархія, з його точки зору, заснована на майновому цензі, а біднота там не має права голосу. Демократія ж, на його погляд, здійснюється тоді, коли біднота, «...одержавши перемогу, деяких із своїх супротивників знищує, інших виганяє, а решту зрівнює у громадянських правах та в заміщенні державних посад, що в умовах демократичного ладу зазвичай відбувається за жеребом»^[175]. Щодо тиранії, то вона виникає внаслідок того, що нічим не обмежена демократія веде до появи тирана і «...народ із покори вільним людям потрапляє у служіння до деспотичної влади»^[176].

Досить цікавою також уявляється спроба Платона розмежувати форми правління за метою діяльності правителя. Так, у діалозі «Політик» він вказує на те, що існує три форми державного правління: монархія, влада небагатьох та влада більшості. При цьому Платон розділяв монархію на царську владу і тиранію, владу небагатьох - на аристократію і олігархію, владу ж більшості - на демократію, обмежену законом, та протизаконну демократію. Залишаючись супротивником демократії, Платон, однак, віддаючи їй належне, писав: «...якщо усі види державного устрою засновані на законності, цей вид виявляється найгіршим; якщо ж усі вони є беззаконними, він виявляється найкращим; річ у тім, що, якщо у всіх них царює розпуста, демократичний уклад життя отримує перемогу; якщо ж повсюди царює порядок, то життя в умовах демократії виявляється найгіршим, а найкращим - в умовах монархії...»^[177].

Ще далі у такому підході пішов учень Платона Аристотель Стагірит. Так, у своїй роботі «Політика», він пише: «Державний устрій означає те ж, що і порядок державного управління, останнє ж уособлюється верховною владою у державі, і верховна влада обов’язково знаходиться або в руках одного, або в руках небагатьох, або ж у руках більшості. І коли чи то одна людина, чи то небагато або ж більшість править, керуючись суспільною користю, природно, такі види державного устрою є правильними, а ті, які насамперед мають на увазі вигоди або однієї особи, або небагатьох, або ж більшості, є відхиленнями. Адже слід визнати одне з двох: або люди, що беруть участь у державному спілкуванні, не є громадянами, або усі вони повинні бути залучені до загальної користі. Монархічне правління, що має на увазі загальну користь, ми зазвичай називаємо царською владою; владу небагатьох, але більше ніж одного - аристократією (або тому, що правлять кращі, або тому, що мається на увазі вище благо держави та тих, хто в нього входить); а коли ж заради загальної користі керує більшість, тоді ми вживаємо визначення, що є загальним для усіх видів державного устрою, - політія. І таке розмежування виявляється логічно правильним: одна людина або декілька можуть виділятися своїми чеснотами, але мати безліч чеснот для більшості - справа усе ж таки є досить важкою, хоча й найлегшим варіантом є військова доблесть, так як остання зустрічається саме у народній масі. Ось чому у такій політії верховна влада зосереджується в руках воїнів, що озброюються за власний рахунок. Відхиленнями від вказаних устроїв є наступні: від царської влади - тиранія, від аристократії - олігархія, від політії - демократія. Тиранія - це та ж сама монархічна влада, що має за мету задоволення вигод одного правителя; олігархія захищає вигоди багатих громадян; демократія - вигоди бідноти; загальної ж користі жоден з цих видів не передбачає»¹⁷.

Аналізуючи форми державного устрою, Аристотель наголошував: якщо правителі «...мають за мету загальне благо», то такий устрій є правильним, а якщо «лише благо правлячих», - помилковим.

Аристотель, як відомо, був вихователем Олександра Македонського. Останній, завоювавши Персію та її сателітів, створив передумови для поширення ідей давньогрецьких філософів на завойовані території. Таким чином розпочиналася епоха еллінізму, яка істотно вплинула також на римських ораторів, юристів та імператорів. ^{[178] [179]}

Так, зокрема, видатний римський оратор Марк Тулій Цицерон у своїй роботі «Про державу» вказує на те, що найкращим державним устроєм є такий, що містить суміш царської влади, влади оптиматів і влади народу. Це мислитель пояснює тим, що кожен з державних устроїв має певні вади, адже «...з названих видів державного ладу нема жодного, який би не вів по крутому і слизькому шляху до того чи того нещастя»^[180]. Щоб запобігти цьому, і потрібна змішана форма державного устрою, адже, з його точки зору, передбачити всі підводні мілини майже неможливо: «Якщо знати їх - справа мудрого, то передбачити їхню загрозу, перебуваючи біля керма держави, спрямовуючи її рух і утримуючи її у своїй владі, - справа, так би мовити, великого громадянина і, либонь, богами натхненого мужа»^{[181] [182] [183]}. На друге місце, після змішаної форми правління, Цицерон ставить царську владу, коли цар піклується про своїх підданих. В іншому випадку, як зазначає оратор, все це «...легко перетворюються на свою хибну протилежність, внаслідок чого цар стає тираном, оптимати - клікою, народ - мінливим натовпом»¹⁸.

У І столітті н.е. в Римі зародилося християнство. На відміну від інших релігій (окрім буддизму), що здебільшого мали характер містечкових чи родових вірувань, християнство стало другою (після буддизму) світовою релігією, основним джерелом якої стала Біблія.

На цілком слушну думку відомого радянського історика Л. Гумильова, сучасна Біблія остаточно оформилася у 180-190 рр. н.е., коли об’єднала у собі Старий Завіт (юдейську Тору) та Новий Завіт (безпосередньо ідеї Ісуса Христа, викладені його апостолами). Саме тому, при аналізі християнської думки часів її становлення, слід аналізувати насамперед Новий Завіт. Ця частина Біблії вперше спробувала відокремити владу світських правителів від влади Бога. Так, зокрема, в Євангелії від Луки описувалася ситуація, коли юдейські первосвященики намагалися знайти компромат на Христа: «І надзираючи над ним, вони послали підглядачів, що з себе праведних удавали, щоб його піймати на слові й видати начальству і владі намісника. І ті спитали його: „Учителю, ми знаємо, що ти говориш і навчаєш правильно, і не дивишся на обличчя, але навчаєш Божої путі по правді. Чи вільно нам давати кесареві податок чи ні?” Він же, побачивши їх лукавство, промовив до них: „Покажіть мені динарій. Чий на ньому образ і напис?” Ті відповіли: „Кесарів”. І він сказав їм: „Віддайте, отже, що кесареве - кесареві, а що Боже - Богові”. І не могли піймати його перед людьми на слові та,

дивувавшися його відповіді, замовкли».

І якщо спочатку християнство було дещо революційною релігією, що заперечувало божественність імператорів^{[184] [185]}, то згодом воно стало вчити покорі цим імператорам. Так, у І Соборному посланні святого апостола Петра говорилося: «Коріться ради Господа кожній людській установі: чи то цареві, верховному володареві чи то правителям, ним посланим на кару лиходіям і похвалу доброчинцям. Така бо воля Божа, щоб ви, добро творивши, змусили мовчати неуцтво безглуздих. Поводьтесь як вільні, та не як ті, що з волі роблять покривало злоби, але як слуги Божі. Усіх поважайте, любіть усіх братів, Бога страхайтеся, царя шануйте»^[186].

Переслідування християн римськими імператорами Траяном, Діоклетіаном та іншими не зломили дух прихильників цієї релігії, і за часів Костянтина Великого християнство було визнане державною релігією Римської імперії. Проте такий крок викликав необхідність перегляду Біблії. Церковні собори, проаналізувавши різні тексти Святого Письма, одні з них визнали канонічними, а інші - апокрифічними. Останні церква вважала такими, що не відповідають дійсності. Однак це ж викликало зворотну реакцію у вигляді перших християнських єресей: монтономістів, гностиків (юдо-християн) та агоністиків. На відміну від канонічного християнства, єретики визнавали й деякі апокрифи. Так, зокрема, проповідуючи перевагу багатства над грубою силою, яку уособлювала імперія, вони спиралися на слова Ісуса, що той сказав апостолу Фомі: «Той, хто зробився багатим, хай царює, і той, у кого сила, хай зречеться»^[187].

Що ж стосується інших ідей, то тут більш цікавими уявляються слова відомого попередника гностиків Екклизіаста на царя та князів: «Горе тобі, земле, коли цар твій отрок, і коли князі твої їдять рано! Благо тобі, земле, коли цар у тебе з шляхетного роду, і князі твої їдять вчасно, для споживання, а не для насичення!»^[188]. Проте, утім, сам Екклезіаст чітко розумів можливості царів щодо контролю над підданими, а тому застерігав: «Навіть в думках своїх не говори зле про царя, і в спальній кімнаті своїй не кажи зле про багатого; тому що птах небесний може перенести слово твоє, а крилатий - розказати промову твою»^[189].

Не менш цікавими були й інші думки гностиків. Так, в Книзі Премудрості Соломона, цар Соломон робить своєрідний заповіт судити справедливо: «Отже, слухайте, царі, і розумійте, навчайтеся, судді кінців землі! Слухайте уважно, володарі багатьох, і ви, ті, хто пишаєтеся перед народами! Від Господа дана вам держава, і сила - від Всевишнього, Котрий дослідить наші справи і випробує намір. Адже ви, будучи служителями Його царства, не судили справедливо, не дотримували закону, і не вчиняли за Божою волею. Страшно і скоро Він з’явиться перед вами, - і суворим буде суд над керуючими, адже менший заслуговує на помилування, а сильні сильно будуть віддані тортурам. Господь усіх не боїться особи і не нажахається величі, адже Він створив малого і великого і однаково думає про всіх; але керуючим в майбутньому буде суворе випробування. Отже, до вас, царі, слова мої, щоб ви навчилися премудрості і не падали»^[190].

Як відомо, гностики наріжним каменем свого вчення вважали знання - премудрість. Соломон наголошував, що початком премудрості є «...щире прагнення вчитися, а піклування про навчання - любов, любов же - зберігання законів її, спостереження законів - запорука безсмертя, а безсмертя наближає нас до Бога; тому прагнення премудрості призводить до царства. Отже, владарі народів, якщо ви насолоджуєтесь престолами та скіпетрами, то шануйте премудрість, щоб вам царювати вічно»^[191].

Ще далі йде Ісус - син Сірахів. Зокрема він, наголошуючи на ролі правителя у житті суспільства, говорить: «Мудрий правитель навчить народ свій, і правління розумного буде добрим. Який правитель у народу, такими є й ті, хто служить при ньому; і яким є керуючий містом, такими є й усі, хто живе в ньому. Цар ненавчений згубить народ свій, а при розважливості сильних, влаштується й місто»^[192].

Боротьба гностиків проти церкви закінчилася їх поразкою. Це дозволило церкві зосередитись на питаннях релігійного життя Римської імперії.

З часу визнання християнства державною релігією на території імперії поступово затверджується теократична доктрина підпорядкування світської влади імператорів владі духовній. Зокрема такі погляди проповідував гіпонський єпископ Аврелій Августин, якого католицька церква вважає Святим, а православна - Блаженним. Так, у своєму трактаті «Про Град Божий», він наголошує на тому, що у граді земному «...панує збочення панування, яке керує і правителями його, і підлеглими йому народами»^[193]. При цьому жителі Граду земного повинні бути віддані на «...вічне покарання разом із дияволом»^[194].

Після падіння Західної Римської імперії в Європі розпочалася доба, що отримала назву Середніх (між стародавньою античністю Еллади і Риму та Відродженням античності у XVI столітті) віків.

Проте, незважаючи на абсолютне домінування релігійного (теологічного) світогляду в часи Середньовіччя, античні ідеї не були відкинуті повністю. Зокрема, загальновідомим є той факт, що ідеї Аристотеля розвивав відомий богослов-схоласт Фома Аквінський, який, утім, віддавав перевагу саме одноосібному правлінню - царській владі.

На відміну від Західної Європи, мусульманська держава виникла не як результат розвитку античного світу (Римська і Візантійська імперії), а насамперед внаслідок діяльності купця з Мекки Магомета. Як відомо, спочатку іслам був єдиним. Лише потім він, подібно християнству, розійшовся на дві течії: шиїзм та сунізм. Шиїти визнавали джерелом ісламу лише її святу книгу - Коран (висловлювання пророка Магомета). Суніти ж до Корану додавали Суну (святий заповіт), що була побудована на розповідях людей, які нібито знали пророка^[195]. Однак, незважаючи на ці відмінності, і шиїзм, і сунізм першоджерелом своєї релігії визнають Коран, де у сурі 67 «Влада» прямо записано: «Благословенний той, хто має владу»^[196]. Проте здебільшого Коран не аналізував, як саме формується і функціонує державець. Саме тому шиїти та суніти спробували вирішити це питання самостійно. Так, шиїтська концепція держави передбачала те, що імам (правитель держави) наділений божественною владою, стоїть вище общини, його особа священна. Рішення імама як головного знавця шаріату, до ІХ століття мали силу закону. На відміну від шиїтів, суніти вважали, що влада державного правителя обмежена, він не користується якими-небудь привілеями чи імунітетом. Як і кожного мусульманина, його можна покарати за злочини чи проступки, а його повноваження не носять божественного характеру.

Взагалі, ісламська цивілізація епохи Середньовіччя була більш розвиненою, аніж західноєвропейська. Це можна пояснити як абсолютним домінуванням теології в середньовічній Європі, так і розвитком античної філософії в роботах мусульманських авторів. Так, зокрема, відомий тлумач Платона Абу-ль-Валід Мухаммед ібн-Ахмед ібн-Рушд у своєму коментарі до «Держави» Платона детально розглядає якості, якими повинен володіти ідеальний державець. Правителя, зазначав він, слід обирати з військового стану. Щоб процес такого обрання не призвів до розброду, особи, відповідальні за його проведення, зобов’язані розтлумачити громадянам, що всі вони - брати і сестри, сини і дочки єдиної матері-землі, що одних доля наділила темпераментом золота, інших - срібла, третіх - міді. Що ж стосується тих, чий темперамент відповідає сріблу та міді, то в них можуть народитися діти, здатні стати людьми з темпераментом, який відповідає більш благородному металу. Правитель обирається з категорії громадян з темпераментом золота. Він повинен бути фізично досконалим, великодушним, хоробрим, красномовним, рішучим, проникливим, мати добру пам’ять і відстоювати правду. Крім цих, таких собі «природжених», якостей, він повинен мати ще одну - набуту - властивість, а саме - не мати нічого такого, щоб виділяло його із середовища співгромадян.

Державець, за ібн-Рушдом, повинен вміти тлумачити закон шаріату, однак це вміння є менш важливим порівняно з практичним розумом правителя. Ібн-Рушд не наділяє останнього ніякими релігійними, жрецькими функціями^[197].

Інший ісламський філософ Мухаммад аль-Бухарі в одному з розділів своєї праці (хадісі) «Сахіх», що мав назву «Книга настанов», також досліджував проблему взаємодії правителів та підданих. Так, зокрема, стосовно покори підданих він наголошував: «Корися (своєму правителю) навіть якщо поставлять над вами ефіопського раба»^[198]. Проте, слід мати на увазі, що така покора має свої межі. Так, у главі 3 «Книги настанов» аль-Бухарі наголошує: «Якщо Аллах доручить комусь із рабів піклуватися про підданих, а той не стане сердечно до них ставитись, то йому нізащо не відчути аромату раю», або: «Аллах обов’язково зробить рай забороненим для будь-якого правителя, котрий буде правити мусульманами і помре, оманюючи їх»^[199].

«Книга настанов» встановлювала й два варіанти присяги підданих своїм правителям. Перший звучав так: «Ми поклялися посланнику Аллаха, хай благословить його Аллах та привітає його, у тому, що будемо слухатися та підкорятися, будемо діяльними і не станемо виявляти недбалості у легкому чи важкому, і не станемо робити спроб позбавити влади тих, кому вона буде належати за правом, і що будемо стояти за істину (або: казати істину), де б ми не були, не боячись докорів того, хто докоряє заради Аллаха»^{[200] [201] [202]}. Інший же варіант був менш довгим: «Коли ми клялися посланнику Аллаха, хай благословить його Аллах та привітає його, слухатися та підкорятися, він зазвичай говорив нам: «У тому, що буде вам по силах»²⁰.

«Сахіх» був видатною пам’яткою ісламської культури. Саме він закріпив вперше ідею сунізму про можливість виборності халіфів. Як сказано у «Книзі настанов»: «Одного разу Умара спитали: «Чи не призначиш ти собі спадкоємця?» - на що він сказав: «Якщо я призначу його, то так зробив і той, хто є кращим за мене (а саме - ) Абу Бакр, а якщо ж я не зроблю цього, то відмовлявся від цього й той, хто був кращим за мене (а саме - ) посланник Аллаха, хай благословить його Аллах та привітає його». В силу ж того, що «посланник Аллаха» - пророк Муххамед стоїть вище, аніж його заступник (халіф) Абу Бакр, то й виборність халіфів була визнана більш вірним способом формування правителя держави, аніж його призначення попередником.

Не менш цікавою уявляється думка про державу, її форму та державця не лише філософів, а й окремих правителів.

Найвидатнішим серед них був емір середньовічного Мавераннахру (Середньої Азії) Тимур, який протягом свого життя створив колосальну імперію, об’єднавши всю Середню Азію, північну Індію, окремі території Поволжя. Часи його правління (1370-1405 рр.) були періодом неабиякого розвитку ісламської культури, а столиця імперії Самарканд стала другим (після Мекки) святим містом мусульман. Не вміючи ні читати, ні писати, Тимур (або Тамерлан), однак, був одним з найосвіченіших правителів свого часу. В своїй «Автобіографії» він це пояснював так: «Я завжди ставився з повагою до сеїдів, шанував улемів та шейхів. Ці особи завжди брали участь у моїй раді і все, що ними вказувалося щодо справ віри, я завжди вислуховував з увагою і виконував з точністю»^{[203] [204]}.

Ахмад. Мухтасар:

Взагалі «Автобіографія» є цінною насамперед тим, які саме якості правителя Тимур вважав найнеобхіднішими. Так, зокрема, він наголошував на тому, що його успіх став результатом дотримання дванадцяти основних моральних якостей (див. додаток 1).

Проте більш істотним у справах управління державою були поради, дані в «Укладенні Тимура». Досить привести дві цитати, щоб зрозуміти, як цей правитель піклувався про своїх нащадків і вимагав, щоб ті дотримували певних правил, адже лише це дозволить їм зберегти трон. Так, в «Постанові для розширення моєї могутності» Тимур, застерігаючи від надмірної довіри до радників, вказував: «...суттєво необхідним є те, щоб монарх, слідуючи порадам та прикладу іншого, не посадив його поряд із собою на трон; змушений приймати від усіх добрі пропозиції, монарх не повинен підпадати під їхній вплив до такої міри, щоб вони могли вважати себе рівними йому і, нарешті, бути вищими його у справах управління». Майже те ж саме Тимур пропонує царю у випадку зради міністрів: «Якщо який-небудь міністр виявиться зрадником або задумає повалити вищу владу, навіть і тоді не слід надто поспішно виносити йому смертний вирок. Зібравши найповніші довідки про обвинувачів, слід ще раз перевірити справедливість самих звинувачень. Тому що часто буває так, що злі люди та заздрісники, спокушені своїми дурними якостями, удавано надають брехні вигляд істини. Зустрічаються низькі зрадники, які підбурюють ворогів проти влади і роблять усі можливі кроки, аби згубити вірних слуг. Часто своїми підступними діями вони підривають спокій держави»^[205].

Саме в часи Середньовіччя в країнах мусульманської цивілізації на інтуїтивному рівні була закладена органічна теорія держави, яка вчила, що правитель є главою держави або главою країни. Останнє можна пояснити тим, що тоді державу розуміли не стільки як певний механізм, скільки як країну. Саме тому в казках, анекдотах, притчах та інших витворах фольклору правитель уявлявся як глава країни (див. додаток 1).

Все вище викладене дозволяє стверджувати, що на мусульманському Сході поступово починає регламентуватися статус монарха.

У 1453 році турки-османи узяли штурмом Константинополь - столицю православної Візантійської імперії і останній осередок стародавньої античності. Місто було перейменоване на Стамбул і стало столицею новонародженої ісламської Османської імперії. Далеко не всіх візантійців така ситуація задовольнила і значна їхня частка була змушена емігрувати на Північ - на землі православних руських князівств, та на Захід - до Італії. Та частина емігрантів, що прибула до Італії, принесла з собою античну спадщину. Саме з цього періоду відроджується загальний інтерес до античності і згодом сама ця епоха одержала назву Ренесансу - Відродження (античності).

Результатом Відродження стала світоглядна революція - на місце теологічному світогляду (усе від Бога) прийшов світогляд гуманістичний (людина є мірою всіх речей). Крім того, саме тоді зароджується автократичний напрямок державної ідеології, представлений такими іменами, як Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Т. Гоббс, Ж. де Местр та ін. Але першим філософом автократії доби Відродження, безсумнівно, був Ніколо Макіавеллі - автор «Державця», «Міркувань про першу декаду Тіта Лівія», трактату «Про військове мистецтво» тощо. В своїх працях філософ визнавав два головні устрої (форми держави) - республіку та монархію, відкидаючи змішані форми, тому що держава, на його думку, може бути сильною тільки тоді, якщо є або чистою монархією, або чистою республікою. Змішування форм є зло, - вважав Макіавеллі. Однак його владар не вміщується в образ монархії - це, скоріше, авторитарний принципат. Суть держави полягає у забезпеченні підданим безпеки і миру: у внутрішніх справах - це захист власності і безпеки особи громадянина, у міжнародних - незалежність, яку забезпечує сильна армія. Міць держави залежить від рівня розвитку єдиної мови, одних традицій і звичаїв та загального дотримання законів і права. Об’єднують суспільство також єдина релігія, школа та національна армія. Якщо ці чинники діють у суспільстві, тоді в ньому формуються громадянські доброчинності, політична свідомість та загальнодержавні цінності. Тільки таке суспільство може існувати в республіці, де громадяни не лише користуються свободою, а й самі управляють.

Наприкінці першої книги «Міркувань про першу декаду Тіта Лівія» Макіавеллі твердить про переваги республіканського ладу навіть над найкращим правлінням аристократів. Однак важливою умовою існування республіки є домінування загальнодержавних інтересів громадян над приватними, партикулярними.

Якщо ж громада не розуміє необхідності єдності, зайнята власними, дрібними інтересами, панує егоїзм, відсутній патріотизм, то актуальними стають авторитаризм та примус - лише такими засобами можна домогтися від громадян усвідомлення вищості спільних державних інтересів. Тому людина, яка втілює ці загальні інтереси, мусить бути сильною, безжалісною і рішучою, адже «...люди поводяться добре лише у разі потреби; але, якщо їм надається вибір і якщо вони можуть діяти абияк, негайно виникають усілякі смути і безпорядки. От чому й кажуть, що голод і нестаток роблять людей митцями, а закони - добрими. Де справи добрі самі собою, без будь-якого закону, там закон не потрібний; але якщо немає доброї волі, необхідним є закон»^[206].

У доктрині Макіавеллі немає догматичних постулатів на всі часи і ситуації. Сильним у його теорії є, власне, конкретно- історичний підхід: все залежить від певної ситуації у певному суспільстві. Так, якщо майже вся перша книга «Міркувань» присвячена обґрунтуванню переваг республіканського ладу, то «Державець» - це приклад звеличування авторитарного режиму влади, одновладдя. Державу цей володар формує за власним бажанням у подібності собі. Тільки відкинувши закон і принципи моралі, правова авторитарна диктатура «Великого перетворювача» може висунути революційну функцію перетворення суспільства та об’єднання держави. При цьому «.найбільш.головне для державця - поводитися з підданими так, щоб ніяка подія - ні добра, ні погана - не змушувала його змінити свого ставлення до них, тому що, якщо трапиться лихо, зло робити пізно, а добро даремно, тому що його будуть вважати вимушеним і не віддадуть за нього шани»^[207]. Таким чином, у трактаті «Державець» Макіавеллі досить яскраво малює модель такого абсолютного монарха, який за допомогою будь-яких засобів - жорстокості і обдурювання, демагогії і підступності, хитрості і наклепу - об’єднує і перетворює суспільство, незважаючи на протидію ворогів. Як зазначається в трактаті: «Слід знати, що з ворогами можна боротися двома способами: по- перше, законами, по-друге, силою. Перший спосіб притаманний людині, другий - звіру; однак так як першого часто недостатньо, то доводиться застосовувати другий. Саме тому державець повинен засвоїти те, що закладено в природі і людини, і звіра... З усіх же звірів хай державець стане подібним двом: левові та лисиці. Лев боїться пасток, а лисиця - вовків, отже, слід походити на лева, щоб налякати вовків, і на лисицю, щоб не потрапити до пастки. Той, хто завжди є подібним леву, може не побачити пастку. Отже розумний правитель не може і не повинен залишатися вірним своїй обіцянці, якщо це зашкоджує його інтересам і якщо відпали причини, що змусили його щось пообіцяти”^[208].

Такі ідеї дуже не подобалися як іншим філософам, так і окремим правителям. Так, критикуючи Н. Макіавеллі, король Прусії Фрідріх ІІ Великий у своїй роботі «Анти-Макіавеллі» наголошував на необхідності чесності державця у зовнішній політиці, адже чесність «...схожа на просту та природну їжу, яка є корисною для будь-якого організму, адже вона зміцнює тіло, не розпаляючи його. Державцю, чесність якого відома кожному, без сумніву, буде довіряти вся Європа. Він без омани буде щасливим та могутнім - лише завдяки своїй доброчесності»^[209].

Розмірковуючи на тему ідеального правителя, Фрідріх ІІ зазначав: «Для державця існує два способи піднятися, один - це завоювання земель, якщо той, хто воює, збільшує межі своїх володінь силою зброї, інший же - гарне управління, якщо працівник у своїй державі підтримує мистецтва та науки, які роблять її могутньою та доброю»^[210]. І далі: «Найнеобхідніші та найкорисніші для життя людей науки - це землеробство, торгівля та мануфактура. Науки ж, що роблять честь людському розуму, - це геометрія, філософія, астрономія, риторика, поезія, живопис, музика та скульптура, тобто все те, що відноситься до вільного мистецтва. Але оскільки усі держави дуже розрізняються між собою, то у одній розвиненим є землеробство, в іншій - виноградарство, в одній - мануфактура, а в іншій - торгівля, в деяких же державах усі вони знаходяться у квітучому стані. Державець, який прагне для свого підвищення обрати цей спокійний та привабливий спосіб, повинен обов’язково знати в деталях свою державу, щоб зрозуміти, які з цих мистецтв краще в ній можуть розвиватися і, відповідно, що йому слід робити для їх заохочення»^{[211] [212]}.

Приділяв король увагу й вірним помічникам державця: «Розумні державці для управління державними справами всередині країни вибирали людей, які мали чесне серце, і, навпаки, тим, хто славився гострим розумом, доручали вести переговори з представниками іноземних держав. Адже всередині держави не потрібно нічого, окрім порядку та правосуддя, і для управління потрібною є лише чесна людина, але якщо потрібно спонукати до чогось сусідні держави, то тут доречним є не стільки чесність, скільки хитрість та дотепність. Мені здається, що державець, як би не старався, не в змозі винагородити достатньою мірою тих, хто служить йому вірно та з осердям. Користь державця, так само як і інших знатних осіб, полягає в тому, що вони повинні являти свою великодушність в нагородах та покараннях. Адже якщо міністри зрозуміють, що доброчесність відкриває для них шлях до благополуччя, то вони не звернуть з дороги благочестя, але віддадуть перевагу благодіянням свого

213 владики перед підкупом чужого двору».

Іншим відомим критиком Н. Макіавеллі можна вважати французького мислителя Жана Бодена, який вважав, що державець повинен бути зв’язаним певними правилами, які сам філософ називав законами Бога та природи. «Однак, - як наголошував він у своєму трактаті «Шість книг про державу», - необхідно, щоб суверени не підлягали вказівкам інших людей і щоб вони могли давати закони підданим та відміняти, позбавляти сили непотрібні закони, замінюючи їх іншими, чого не може вчиняти той, хто підпорядкований законам та людям, що мають право давати йому вказівки»^[213].

Але найбільшого свого апогею ці автократичні концепції досягли в Росії. Так, ще в добу існування Московського царства великого значення мали так звані «похвали цареві». Як приклад, можна навести концепцію «Москва - Третій Рим», у якій старець (за іншими даними вчений інок) Філофей з Єліазаровського монастиря писав: «І хай буде твоя держава, благочестивий царю, немов усі царства православної християнської віри зійшлися в твоє єдине царство: лише ти є у всьому піднебессі християнам цар. Слід тобі, царю, це тримати у страху Божому, Бога бійся, що дав тобі це; і не уповай на злато й багатство та славу: адже все це існує тут; тут на землі й залишиться»²¹.

Похвали цареві, а особливо його обожнення, остаточно стали нормою після воцаріння Івана IV, який увійшов до історії під іменем Івана Грозного.

Як відомо, опричнина, яка існувала в часи його правління, призвела до того, що майже було знищено вище боярство. Більшість з них були піддані тортурам і страчено. Саме про це писав князь Андрій Курбський, який вказував цареві, що той «...одноплемінних князів з роду великого Володимира різними смертями уморив»^{[214] [215]}.

Цар же у своєму першому посланні до Андрія Курбського наголошував на обґрунтованості такої політики адже «...царям слід бути обережними: іноді лагідними, іноді жорстокими, для добрих бути милосердними та лагідними, для злих - жорстокість та розправи. Якщо ж цього немає, то він - не цар, адже цар змушує тремтіти не тих, хто творить добро, а зло. Хочеш не боятися влади? Роби добро; а якщо робиш зло - бійся, адже цар недаремно меча носить - для остраху злодіям та похвали добродіям»^{[216] [217]}. Іван Грозний наголошував на верховному

характері своєї влади: «Нічим я не пишаюся та не похваляюся, і нічим мені хизуватися, адже я виконую свій царський обов’язок і √ ⁷ 218 *^{z 1}

нікого не вважаю вищим за себе».

Цар вважався уособленням мудрості й сили. З цього приводу найкраще сказав Іван Пересвєтов, звертаючись до царя: «...від великої грози твоєї мудрості немов від сну прокинуться царські

лукаві слуги, щоб засоромитись своїх лукавих справ, і самі будуть збентежені, що обирали нескінченно». Ототожнюючи царські

можливості з божественними, Пересвєтов пише: «Ти, грізний та мудрий державцю, приведеш до каяття грішників, введеш у своєму царстві справедливість, а Богу надаси сердечної радості»^{[218] [219] [220]}.

Порівнюючи Івана Грозного з Октавіаном Августом та Олександром Македонським, які завжди щедро винагороджували своїх прихильників за інформацію, Пересвєтов жаліється: «А ось я, холоп твій, Івашка Пересвєтов, одинадцять років потому, як пробитися до тебе не можу, повелителю благовірний, царю та великий князю. Кому не подам записки, а вони, вельможі твої, до

∙^z 221 ^j

тебе, правителю мій, і не донесуть».

Фактично саме з часів Івана Грозного починає складатися ідеологія, згідно з якою суспільство Московії розколюється на три частини: народ, вельможі й цар. При цьому народ працює й страждає, але цар цього не знає, адже вельможі приховують від нього правду. «Велика чолобитна» Івана Пересвєтова вся побудована на потребі донести царю ідею недовіри своїм слугам і вельможам.

Після смерті Івана Грозного та його синів Федора і Дмитра закінчилася династія Рюриковичів. У 1598 році Земський Собор обрав царем Бориса Годунова. В 1613 році цей же орган обрав царем Михайла Романова. Період між смертю Бориса Годунова та обранням Михайла Романова отримав назву «Смутний час».

Після смерті царя Михайла трон відійшов до його сина Олексія Михайловича. Під час його правління Московія досягла неабиякого рівня розвитку. Були захоплені нові території. Розпочався процес приєднання українських земель. В історії російської політико-правової думки прославилися такі імена, як Ю. Крижанич, Б. Морозов, А. Матвєєв та ін. Особливо цікавими були ідеї хорвата московського підданства Юрія Крижанича. У своєму трактаті «Руська держава у половині XVII століття» він наголошує на ідеї об’єднання усіх слов’ян під скіпетром Московського царства. Саме Ю. Крижанич був першим російським ідеологом «просвітницького абсолютизму». У вступі другому до своєї праці він писав: «Улюбленим вірним нашим підданим усіх станів та багатств, всьому народу руському здоров’я та спасіння вам від Бога, від нас же милості. Перша та найперша з усіх привілей є - правосуддя. Цю привілею ми прагнемо дати вам усім і встановити так, як немає вище та краще у жодній іншій державі»^[221].

Розмірковуючи на теми царського життя, Крижанич пише, що «Нам самим, цареві, не можна вести життя марного, але повинні ми пильнувати денно і нічно під тягарем царських обов’язків»^[222]. І ще: «Обов’язок царя - робити благополучним народ свій. Тому нашим царським обов’язком та обов’язком наших нащадків ми оголошуємо, - піклуйся про віру, правосуддя, захист і добробут народу, наскільки дозволяє це країна. Адже саме у цьому полягає добробут народу, і піклуватися про це й надалі ми вам свято за себе обіцяємо, а стосовно наших нащадків встановлюємо ми, щоб вони обіцяли це при вступі на трон і затверджували б клятвою. Але яким же чином ми зможемо зробити народ благополучним? Звісно, ми не можемо наказати ані землі, щоб вона зрощувала плоди, ані морю, щоб у ньому була риба. Але ми можемо створювати добрі закони, ці знаряддя доброго та благополучного життя, без яких жоден народ не може бути щасливим. Де добрі закони, там благодать божа, добра слава людська, і все добро, можливе для відповідного народу і для відповідної країни. А де немає добрих законів, там обов’язково повинно бути різного роду суспільне зло, повинні бути несправедливості та лиха. І для того ми, з милості всемогутнього бога, хочемо створити для вас добрі закони і зробити вас щасливими»^[223].

Вважаючи, що найвища влада належить цареві, Крижанич, утім, розмірковує і над її недоліками. Зокрема він пише: «Ніщо настільки вірно й легко не вивертає царську владу, як якщо державні посади робляться довічними або спадковими; і загальному народному благу ніщо ще не протидіє більше, аніж це насильницьке присвоєння посад. Адже там, де цар не може усунути з посади тих, хто погано керує та виявляється негідними звання уряду, там, звісно, цар не має повної влади, необхідної для створення та дотримання загального народного блага»^[224].

Після смерті Олексія Михайловича влада перейшла до його дітей, з яких найвидатнішим вважається перший російський імператор Петро І. Як відомо, він був затятим прихильником ідей регулярності державного ладу, які проповідували Г. Гроцій, С. Пуфендорф, К. Лейбніц та Х. Вольф.

Але не слід вважати, що політико-правова думка того часу втілювалася виключно у цих філософах. Серед інших визначних мислителів того часу слід, насамперед, назвати імена Ф. Прокоповича, В. Татищева та І. Посошкова.

Так, колишній ректор Київської академії, а згодом обер- прокурор Священного Синоду Феофан Прокопович, якого можна було б назвати головним ідеологом російської імперської думки, у своїй знаменитій «Правді волі монаршої» чітко наголошує на легітимності саме монархічної форми правління, незалежно від того, чи є монархія виборна, чи вона є спадковою. Зокрема, торкаючись легітимності виборної монархії, Прокопович зазначає: «...усі хочемо, звертається народ до першого Монарха, щоб ти володів нами задля загальної нашої користі доки живим будеш, і ми усі з’єднуємо волі наші, і тобі коримося.»^{[225] [226]}. Стосовно ж спадкової монархії, то народ, звертаючись до монарха, каже: «Усі ми спільно хочемо, щоб ти задля нашої спільної користі володіючи над нами вічно, оскільки ж ти є смертним, то повинен ти залишити нам наслідного владаря.»²²¹.

У своєму ж іншому творі «Слово в тиждень квітучий про владу й честь царську.» Феофан Прокопович наголошує на тому, що «влада є найпершою та найвищою вітчизною, адже на неї спирається не якась одна людина, не один дім, але всього великого народу життя, цілість і безпека»^[227].

28 квітня 1734 року Ф. Прокопович висловив промову в день коронації Анни Іоанівни, де ще раз підтвердив свої монархічні уподобання: «Росія монаршою рукою, а не багатьма

розслабленими руками, не тільки скинула з себе іго вороже, а й своє ярмо на шию ворогів своїх накинула. Та хіба лише це? Коли Росія багатостраждальна на різні частини була розколота, тоді Росію знайти в Росії було важко, а коли частини свої союзом одновладдя в одну державу зібрала, і немов зрослася в одне тіло, тоді не лише вищезгаданих тиранів своїх під ноги свої кинула, але зверх того великі й далекі царства та князівства прийняла під •• 229

крила свої».

Прокопович завжди наголошував на провідній ролі монарха. Так, звертаючись до такого собі абстрактного іноземця, він зазначає: «Коли б того від нас вимагав якийсь новий гість, що з далеких країн з Японії, чи з Ефіопії, або з тієї довго невідомої Америки прибув до нас, хіба б тому слід казати та й то коротко, ясно, і вказуючи на небачене раніше загального нам добра достатку, такими чи подібними речами: дивись, гість дорогий, чин, хоробрість та мистецтво воїнства Російського, так і знай, що все це нове, а раніше було не так, дивись на багаті міста та фортеці, дивись на морський та великий і сильний флот. Що ж ти думаєш про зміцнення кордонів наших, які ти бачив, коли їхав сюди? Що думаєш про ці новозавойовані провінції? Дивись: у нас чудесні рудокопні заводи, різні майстерності й мистецтва, виправлене й примножене купецтво, кораблі, що постійно приходять та відходять. Що ж ти думаєш і про ці регламенти й статути, котрими суддівські та урядові місця виправлені? Сподіваємось, що не будеш ганьбити й житлових будинків наших, не лише для проживання, а й для розваг придатних; знай і те, що багато з іноземних народів, що раніше нас не вельми шанували, зараз прагнуть до союзу та дружби з нами, а ворожі стали боятися нас. Усі ж ці користі і блага наші від самодержавних владарів дані нам»^{[228] [229]}.

Інший російський мислитель, відомий історик Василь Татищев також наголошував на необхідності існування одноосібного правителя, який вирішує всі основні питання державності. Так, у своїй книзі «Розмова двох приятелів про користь науки та училищ» історик наголошує на тому, що одноосібне правління необмеженого монарха сприяє розвитку науки. Зокрема він наводить приклади Франції та Росії, де науки розвиваються. Так, стосовно Франції часів її розквіту, він пише: «В силу того, що Франція є державою самовладною і більше, аніж Італія, Іспанія, Німеччина та Польща, керується владою державця, однак же поширенню наук не лише не перешкоджає, а й любов’ю та мудрістю державців і старанністю підданих науки примножуються та розквітають»^[230].

Стосовно ж Росії він також вказує на те, що «...в нашій державі правління з деяких причин змінювалося: спочатку монархічне, потім аристократичне, і, нарешті, демократичне або загальнонародне, і як в цих правліннях науки змінювались, то достатньо взнаєш, що в умовах власне монархічного чи одноосібного правління науки поширювались. А нарешті безспірною істиною визнаєш, що до Петра Великого такого одноосібного правління у нас не було, так і про науки в Росії ніхто не чув, які при ньому взнали, і ця користь з честю та славою безсмертного його імені залишилась усій Росії»^[231].

При цьому Татищев виступає проти обмеженої монархії, яка, на його думку, взагалі не може сприяти розвитку науки. Як приклад, історик наводить ситуацію в Німеччині, де «...добрий цезар Карл Великий і багато при ньому над поширенням наук працювали, але відсутність старанності підданих необхідним плодам, а тим більше існуюче там папське ярмо запобігло»^[232].

На відміну від Прокоповича, який вважав можливість вдалого існування як виборної, так і спадкової монархії, Татищев наполягає, що лише спадкова самовладна монархія сприяє збереженню держави. Як приклад, він порівнює Францію з Німеччиною: «Великі та від сусідів небезпечні держави без самовладного державця існувати та у цілості зберегтися не можуть, як ми це бачимо на прикладах, коли Франція самовладдям державців усіх корисних результатів, будь-то сила, честь, багатство, наука тощо, досягла. Навпаки ж, Німеччина внаслідок незгоди обраних правителів, тобто курфюрстів та князів, безперервно в усьому умаляється, і якби не власна сила цезаря та допомога інших держав її захищала, то вони давно французам чи то туркам підданими були б»^[233].

Досить цікавими були й погляди російського купця Івана Посошкова. У своїй роботі «Книга про бідність та багатство» він, звертаючись до Петра І, називає його батьком вітчизни^[234]. Більше того: якщо царська влада ще з часів Івана ІІІ визначалася такою, що має божественний характер, то вже в часи правління Петра І ситуація змінилася, про що пише Посошков: «І ще великий наш монарх Петро Олексійович, за даною йому богом благодаті та за самодержавною своєю владою, усі нижче наведені мною пропозиції реальністю накаже зробити, то, на мою думку, і без звичних поборів надмірно царська казна збагатиться. І лише на бога уповаємо, якщо і існуючих поборів з селян знімуть.

На мою думку, ця справа є невеликою та досить неважкою, якщо царська казна збагатиться, якщо ж цар, немов бог, захоче ще, то в цій сфері ще можна щось зробити»^[235]. Як ми бачимо, Посошков не лише вважає, що влада царя має божественний характер, а й самого царя вважає Богом.

Після смерті Петра І розпочалася епоха гвардійських палацевих переворотів, що припинилася із воцарінням Катерини ІІ, яка у 1787 році наказала розробити проект «Фундаментальних законів Російської імперії», який складався з трьох частин: «Маніфесту», «Про Сенат» та «Наказ Сенату». Саме у семи главах розділу «Наказ Сенату» визначалися основні

повноваження та прерогативи необмеженої самодержавної влади російських монархів, порядок престолонаслідування, становище Ради при імператорі, інші непорушні принципи державного права імперії, гарантом яких повинен був стати сенат.

У своєму «Наказі», що був даний комісії, котра займалася створенням проекту нового Укладення, Катерина ІІ вказувала, що в силу колосальних розмірів російської держави:

«9. Державець є самодержавним, адже ніяка інша, аніж об’єднана в його особі влада, не може діяти відповідно до просторів настільки великої держави.

10. Велика за просторами держава передбачає самодержавну владу у тій особі, яка нею править. Потрібно, щоб швидкість у веденні справ, які надсилаються з далеких країв, винагороджувала повільність, що причиняється внаслідок віддаленості місця.

11. Будь-яке інше правління не тільки було б для Росії шкідливим, а й вкрай витратним.

12.Інша причина полягає у тому, що краще коритися законам під одним володарем, аніж догоджати багатьом.

13. Який привід самодержавного правління? Не той, щоб у людей забрати їх природну свободу, а щоб спрямувати їхні дії для досягнення найбільшого з усіх добра.

14. І так правління, що на сьогодні є найкращим серед інших, і при цьому таке, що найменш обмежує природні свободи, є таким, що найкраще співвідноситься з намірами, які передбачаються у розумних тварин, і відповідає меті, на яку в установах громадянських суспільств дивляться безперервно.

15. Наміром та метою самодержавних правлінь є слава громадян, держави та Державця.

16. Але від цієї слави з’являється у народі, що одноосібно керується, розум свободи, який в цих державах може зробити стільки ж великих справ, і стільки ж сприяти добробуту підданих, як і сама свобода»^{[236] [237]}.

Залежність форми правління від території держави, яка була покладена в основу «Наказу», знаменита фраза Катерини ІІ, що «...велич та простір Російської імперії вимагає, щоб правитель її був самодержавним», багато у чому була втіленням ідей Ш.Л. Монтеск’є на визначенність територією деспотичного правління: «Великі розміри імперії - передумова для деспотичного управління»^[238]. Стосовно ж монарії Монтеск’є зазначав: «Монархічна держава повинна бути середньої величини»^[239]. При цьому монархічним філософ визнавав образ правління, за якого «управляє одна людина, але шляхом встановлення незмінних законів; тоді як у деспотичному все поза будь-яких законів і правил рухається волею та свавіллям однієї особи»^[240].

Захищаючи погляди Монтеск’є, Катерина ІІ також наводила в приклад розмір території Росії: «Така велика імперія, як Росія,

неминуче загинула б, якби у ній було встановлено інший образ правління, аніж деспотичний, тому що лише він один в змозі з необхідною швидкістю пособити в потребах окремих губерній, тоді як будь-яка інша форма паралізує своєю тяганиною діяльність, що дає усьому життя»^{[241] [242] [243]}. Погляди Катерини ІІ відображали модну у XVIII столітті доктрину «просвітницької монархії». Означеній доктрині свого часу віддали належне і Ш.Л. Монтеск'є, і Вольтер, і Д. Дідро. В Росії ж ідея «просвітницької монархії» простежувалася у працях

С. Десницького, О. Радищева та ін. Зокрема останній спочатку був прихильником монархії, про що свідчать його праці «Бесіда про те, що є син Вітчизни» та «Досвід законодавства», і лише згодом у своїй знаменитій «Подорожі з Петербурга до Москви» він починає відстоювати республікансько-демократичні ідеї. Така еволюція поглядів пояснюється тим, що Радищев ніколи не був прихильником необмеженої монархії. Проте спочатку він дещо ідеалізував цю форму правління, говорячи, що сином Вітчизни є син монархії: «Цим хай почне прикрашати він величне найменування сина вітчизни, монархії»²⁴, а монарха він називає державцем, що «...є батьком народу». Більше того, благородних синів вітчизни, на думку Радищева, можуть створити лише просвітницькі монархи, яких він називає «богомудрими монархами»^[244].

Ідея «просвітницької монархії» фактично була нівельована з закінченням епохи Просвітництва. Епоха ж від початку Відродження (XVI ст.) і до завершення Просвітництва (XVIII ст.), на нашу думку, може визначатися як епоха Революцій.

ХІХ століття вперше серйозно почало розглядати монархію як протилежність республіці. Фактично саме в цей період здебільшого розпочинається широка філософська дискусія щодо переваг тієї чи іншої форми правління. Так, один з основоположників авторитарних теорій Ж. де Местр, віддаючи належне певним республіканським ідеям, усе ж таки наполягає на перевагах монархії: «...навіть якщо приблизно більшість у Франції виступають за Республіку (а це безсумнівно є брехнею), то яке це має значення? Коли з’явиться Король, очевидно, що не будуть підраховувати голоси, і ніхто не зрушить з місця; перш за все з тієї причини, що навіть той, хто віддає перевагу республіці над монархією, усе ж таки цінує спокій вище за республіку; і ще тому, що волі, які є протилежними королівській владі, не зможуть об’єднатися»^[245].

У ХХ столітті з’явилися праці І. Ільїна та Л. Тихомирова, які, як вже зазначалося вище, відстоювали ідею відповідальності монарха виключно перед Богом.

Початок ХХІ століття ознаменувався появою доктрини неомонархізму, яка намагалася висвітити роль монарха в нових геополітичних умовах.

Таким чином, політико-правова ідеологія усе ще не відкидає монархію як свого роду ідеальну форму правління, адже, як цілком слушно зазначав з цього приводу вустами одного із своїх героїв відомий російський письменник-фантаст С. Фрумкін: «В основі держави знаходилась і повинна знаходитись влада однієї людини, що заперечує деструктивне суперництво правителів, організацій та партій»^[246].