Організаційний статус монарха

Аналізуючи співвідношення понять «інститут» та «статус», нам слід звернутися до вже напрацьованого досвіду українських та російських конституціоналістів. Зокрема, Н. Колобаєва у своїй дисертації згадує про доктора юридичних наук В.

Як на нашу думку, то такий підхід є достатньо вірним. Але він, утім, потребує певного уточнення, яке здійснив доктор юридичних наук В. Маліновський. Зокрема, вчений цілком слушно, на нашу думку, зазначав: «Конституційний статус є змістом, що «червоною ниткою» пронизує усі норми й деталі відносин, що складаються на їх основі»^[122]. Щодо інституту глави держави, то він наголошував на тому, що «...інститут зажди є формальним»^[123].

Таким чином, на нашу думку, поєднуючи ідеї В. Маліновського та В. Суворова, ми можемо зробити висновок, що, на нашу думку, категорії «інститут» (інститут держави) та «статус» співвідносяться між собою як форма (інститут) та зміст (статус), тобто інститут розкривається через його статус.

Аналізуючи конституційно-правовий статус монарха, слід пам’ятати, що здебільшого він є одноособовим органом. Саме тому викликають інтерес ті роботи, що розробляють структуру конституційно-правового статусу, враховуючи саме цю специфіку. На наш погляд, цікавою у цьому плані є робота О. Марцеляка, який, аналізуючи конституційно-правовий статус омбудсмана, поділяє його структуру на основні та неосновні елементи. До основних елементів він відносить загальну правоздатність омбудсмана, його права, обов’язки та гарантії діяльності. До неосновних - форми і принципи його діяльності та відповідальність^[124].

Проте така структура потребує певного корегування стосовно монарха, і тут, на нашу думку, доречно було б звернутися до співвідношення категорій «конституційно - правовий статус глави держави» та «конституційно-правовий інститут глави держави».

Так, на сьогодні здебільшого закріпилася думка про те, що статус глави держави є частиною правового інституту глави держави. Таке положення вперше було подано на розгляд І. Хутинаєвим^[125] і на сьогодні підтримано більшістю дослідників інституту президентства. Зокрема, А. Шир-огли Султанов, порівнюючи конституційно-правовий статус президентів Азербайджану та Росії, зазначав: «На відміну від правового статусу президента, нормативний обсяг інституту президента є більш ширшим. Він утворюється за рахунок правових норм, що визначають не лише функціонування, а й обрання (призначення) президента»^{[126] [127]}. Аналізуючи ж структуру інституту президента, учений включив до нього наступні субінститути (підінститути): порядок виборів президента (у тому числі й інавгурацію); положення президента у структурі вищих органів державної влади (конституційний статус - структурний підінститут); функції та повноваження президента (конституційний статус - функціональний підінститут); припинення виконання

повноважень президента. Сам же інститут президента ним було визначено як «...сукупність конституційно-правових норм, що регулюють формування і функціонування президентської влади»^[128]. Утім, на нашу думку, такий розподіл на формування глави держави (не статус) та функціонування глави держави (статус) є дещо штучним, адже, як цілком слушно припускав у своїй дисертації доктор юридичних наук В. Кайнов: «.президент може мати певний статус лише після обрання та інавгурації»^[129]. Тим самим категорія статусу розширюється: до структурного (положення в системі органів) та функціонального (функції, повноваження та відповідальність) статусів додається організаційний статус (формування та припинення повноважень).

Усе вищезазначене є доречним і при розгляді статусів монарха, але з одним уточненням: організаційний статус монарха виражається лише у його формуванні; припинення ж повноважень є малоактуальним, а тому не розглядається. Формування ж інституту монарха втілюється у трьох основних способах одержання трону: спадкуванні, виборах та узурпації.

Щодо спадкування, то зараз існує два підходи до системи престолонаслідування. Перша з них є загальноприйнятою і полягає у визначенні статі спадкоємця трону. Такими системами є салічна, кастильська та скандинавська.

Салічна система бере свій початок ще із Салічної правди, згідно з якою жінка не мала права спадкувати земельні ділянки. Згодом цей звичай у Франції змінився і став означати заборону жінці займати королівський трон. В умовах існування салічної системи пост глави держави може займати лише особа чоловічої статі. Така система характерна для більшості азіатських монархій, адже вона «...повністю виключає жінок як наступниць престолу»^[130]. Так, нинішня редакція статті 28 Конституції Йорданії від 8 січня 1952 року встановлює: «Трон Йорданського Хашимітського королівства спадкується в родині Короля Абдаллаха ібн-аль-Хусейна і переходить до його прямих нащадків чоловічої статі згідно з наступними постановами: а) Влада переходить від Короля, що займає трон, до його старшого за віком сина, потім до старшого сина цього старшого сина і надалі у порядку первородства. Якщо старший син помер ще до вступу на трон, влада переходить до його старшого сина, навіть якщо у померлого були брати. Однак король може обрати одного з братів у якості законного спадкоємця. У такому випадку право на трон повинно перейти до нього від вінценосця».

Кастильська система передбачає успадкування трону жінкою, якщо відсутніми є спадкоємці чоловічої статі. Такий порядок, наприклад, існує в Іспанії, Великобританії та Нідерландах. Так, п. 1 статті 57 Конституції Іспанії вказує: «Іспанська корона успадковується наступниками Його Величності Дона Хуана Карлоса де Бурбон, законного спадкоємця історичної династії.

Специфічним різновидом кастильської системи є австрійська система престолонаслідування, яка прямо передбачає можливість жінці наслідувати трон лише за умови відсутності спадкоємців чоловічої статі.

Скандинавська система передбачає отримання трону як принцом, так і принцесою у порядку старшинства. Ця система діє в Данії та Швеції. Так, п. 2 ч. І Конституції Королівства Данії встановлює: «Королівська влада успадковується представниками королівської династії чоловічої та жіночої статі згідно з положеннями Закону про престолонаслідування від 27 березня 1953 року». В законі ж було вказано: «Престол успадковують нащадки Короля Християна Х та Королеви Олександрини».

Інший підхід полягає у визначенні суб’єкта (чи порядку), який здійснює визначення спадкоємця. З цієї точки зору можна виділити такі системи спадкування, як петровська, органічна та сетлементова.

Петровську систему спадкування запропонував відомий білоруський конституціоналіст М. Чудаков^[131]. Вона полягає у тому, що кандидатура спадкоємця трону визначається правлячим монархом. Наприклад, у Катарі, відповідно до статті 9 Конституції 2003 року, законного спадкоємця призначає сам емір з числа членів правлячої династії чоловічої статі.

Органічна система спадкування передбачає створення спеціального органу, який визначатиме спадкоємця трону. Зокрема вказана система діє в Омані, Камбоджі та деяких інших. Так, у Камбоджі, відповідно до статті 13 Конституції, новий король обирається Королівською Тронною Радою у складі Голови Національних зборів, Голови сенату, їх заступників, Прем’єр- міністра та Патріархів буддійських общин Моханікай та Дхаммают не пізніше семи днів після смерті попереднього короля.

Основний закон Султанату Оман у статті 6 передбачив, що протягом трьох днів, коли трон султана стає вакантним, Правляча Сімейна Рада повинна визначити того, кому буде належати трон.

Досить цікавим є ситуація в Саудівській Аравії. Зокрема Ю. Коломієць, услід за В. Чиркіним^[132], наголошує на тому, що ця країна належить до систем наслідування, яку він визначає як мусульманську - коли трон успадковує по суті не визначена особа, а «шляхетна» правляча сім'я (частина династії), котра вже сама вирішує, хто саме з найближчих родичів покійного короля (не обов’язково син) сяде на звільнений трон^[133], тобто Ю. Коломієць та В. Чиркін фактично говорять про органічну систему престолонаслідування, де у ролі органу, котрий визначає спадкоємця, виступає «шляхетна» правляча сім’я. Скоріше за все, віднесення Саудівської Аравії до «мусульманської» (тобто органічної) системи зазначені науковці обґрунтовують тим, що «шляхетна» правляча сім'я дійсно свого часу впливала на спадкування трону. Так, у березні 1958 року група принців- Саудидів на чолі з Фахдом ібн Абу аль-Азізом передала королю Сауду IV ультиматум, вимагаючи передати всю повноту влади його молодшому брату Файсалу. Спроба не вдалася, але останнього 31 березня 1958 року було призначено прем’єр- міністром. Вдруге така спроба була здійснена у березні 1964 року, коли 68 принців знову зажадали від короля передачі влади Файсалу. Сауд був змушений підкоритися і 4 листопада він зрікся трону. Королем став Файсал ІІ. У 1975 році королем став Халид ІІ, а з 1982 року - Фахд І. Саме цей король прийняв Основний нізам про владу, п. с статті 5 якого закріпив положення стосовно того, що законного спадкоємця вибирає сам король. Це положення фактично нівелювало на конституційному рівні роль «шляхетної» правлячої сім'ї. Якщо ж такий вплив залишився, то це існує виключно на рівні звичаїв. Отже, на нашу думку, Саудівську Аравію слід віднести до петровської системи престолонаслідування.

Щодо сетлементової системи, то вона передбачає, що спадкоємець трону визначається спеціальним законодавчим актом (Act of Settlement - Закон про престолонаслідування) - Конституцією або спеціальним Актом про престолонаслідування.

Щодо виборної монархії, то здебільшого вона існує в умовах федерацій (ОАЕ, Малайзія) та так званої теократичної монархії (Ватикан або Тибет до його завоювання КНР).

Говорячи про Об’єднані Арабські Емірати, ми маємо справу із двома главами держави: колегіальний (Вища Рада Федерації) та одноосібний (раїс).

Щодо Вищої Ради Федерації, то вона повністю формується за рахунок салічної системи престолонаслідування: правитель (емір чи шейх) кожного емірату одержує своє місце в ВРФ автоматично як монарх відповідного суб’єкта федерації (на сьогодні їх сім: Абу-Дабі, Дубай, Шарджа, Рас-ель-Хайма, Аджман, Фуджейра та Умм-ель-Кайвайн).

Виборний же характер влади притаманний голові федерації - раїсу. Останній, згідно зі статтями 51 і 52 Конституції ОАЕ, обирається вказаною Вищою Радою семи правителів з числа своїх членів строком на п’ять років.

Ілюстрацією цього можуть служити події, що розпочалися 2 листопада 2004 року, коли на 87-му році життя помер раїс ОАЕ шейх Зеїд Бен Султан аль-Нахайян. Його обов’язки наслідував емір Дубай Мактум аль-Мактум. А 3 листопада новим раїсом ОАЕ було обрано шейха Халіфу Бен Зеїд аль-Нахайяна.

Щодо Тибету, то на сьогодні він є не державою, а особливим автономним районом у складі КНР. Якщо ж згадати Тибет до його захоплення Китаєм, то там існував специфічний різновид монархії. Далай-лама обирався не серед пересічних жителів Тибету, а серед новонароджених дітей, що народилися не раніше, ніж через 49 днів і не пізніше, ніж через рік після смерті попереднього Далай-лами. Це пов’язано з буддійськими традиціями, які закріплюють ідею сансари (переселення душ). Саме останнє положення фактично дозволяє тибетцям стверджувати, що дитина, яка народилася у вищевказаний термін, є новим втіленням Далай-лами^[134]. Таким чином, державний Тибет був монархічною державою, яка також опиралася не на кровну, а на духовну династію перевтілень єдиного Далай-лами.

Що ж стосується узурпації, то вона не відкидається категорично арабськими традиціями. Досвід палацових переворотів в умовах арабських абсолютних монархій свідчить про те, що різкі зміни у керівництві країною часто дозволяють тут здійснити заходи не лише для підтримки режиму та ослаблення напруги у суспільстві, а й до зміни важливих суспільно- політичних процесів, не говорячи про зміцнення стабільності монархії та політичної системи шляхом появи більш популярного лідера. Як приклад, можна навести ситуацію в Абу-Дабі 1962-66 років. У 1962 році з цього емірату почали експортувати нафту. Проте правитель емірату - шейх Шахбут ІІ, який, завдяки вказаному експорту, став мультимільйонером, навідріз відмовився витрачати гроші на потреби своєї убогої країни. У 1966 році, за згодою англійців, Шахбута було усунуто від влади. Престол зайняв його брат Зеїд ІІ. З приходом до влади цього енергійного та прозорливого правителя в Абу-Дабі розпочалася нова ера. Було затверджено новий п’ятирічний план економічного та соціального розвитку емірату, згідно з яким на реалізацію цілої низки проектів було асигновано 740 млн. дол. Рішучі кроки у зовнішній політиці дозволили Зеїду ІІ створити Об’єднані Арабські Емірати і саме він став їх першим раїсом. В 1981 році ОАЕ націоналізували шляхом викупу усі нафтові родовища та інфраструктуру її збуту і на сьогодні вони мають найвищий рівень життя у світі^[135]...

Щоб стати монархом, спадкоємець трону повинен відповідати певним вимогам, які, утім, досить детально регламентуються діючими основними законами. Так, конституції практично усіх країн вимагають, щоб законний спадкоємець належав до підданих своєї країни. При цьому в багатьох країнах обов’язковою є приналежність до правлячої династії. Так, ч. І статті 85 Конституції Бельгії закріплює, що конституційні повноваження короля є спадкоємними у прямому, природному та законному потомстві Його Величності Леопольда-Георга- Християна-Фредеріка Саксен-Кобургського у порядку первородства. Фактично це означає, що лише сини короля мають право на трон. У сусідньому ж з Бельгією Люксембурзі для спадкоємця головним є приналежність до родини Нассау (стаття 3 Конституції), а тому на конституційному рівні не існує заборони займати трон дядькам та племінникам Великого герцога. В Камбоджі також головним визнається приналежність насамперед до правлячої династії (адже короля вибирає Королівська Тронна Рада): відповідно до ч. І статті 14 король Камбоджі повинен бути членом королівської родини та походити від короля Анг Дуонга, короля Нородома чи короля Сисовата. Водночас в Монако, згідно із ч. ІІ статті 10 Конституції 1962 року, членами правлячої династії визнані також усиновлені діти Князя: положення, що існує ще з 1911 року, коли Князь Альберт Гримальді, з метою позбавити свою державу небезпеки династичної кризи, передбачив в першій конституції князівства цю норму^[136].

З приналежністю до правлячої династії пов’язано існуючий офіційно чи неофіційно ценз законнонароджуваності спадкоємця трону. Така норма передбачена, зокрема, Конституцією Йорданії (п. е статті 28), Катару (стаття 9), Кувейту (ч. 5 статті 4), Оману (стаття 5), Тонга (ч. ІІ статті 32) та ін. Серед європейських країн ценз законнонароджуваності закріплено Законом про престолонаслідування Королівства Данії, ч. І статті 5 якого лише діти, що народжені у законному шлюбі, мають право наслідувати престол.

В деяких країнах для спадкоємців трону введено ценз законності шлюбу спадкоємця. Так, у Бельгії ч. ІІ статті 85 Конституції наголошує на тому, що позбавляється права на трон спадкоємець, що одружився без згоди короля або регента. Аналогічна норма передбачається конституціями Іспанії (ч. 4

статті 57), Нідерландів (ч. 2 статті 28), Норвегії (§ 36) і Тонга (стаття 33). Якщо ж в країнах існують акти про престолонаслідування, то вони також приділяють цьому увагу. Зокрема можна навести Акти про престолонаслідування Данії (ч. ІІІ статі 5) і Швеції (§ 5), які прямо наголошують, що у тому випадку, коли шлюб спадкоємця укладено без відома чи згоди короля, він втрачає право на престол.

Іншим цензом зазвичай є психофізичний стан здоров’я короля або спадкоємця. Зокрема в Бельгії стаття 93 Конституції наголошує, що у тому випадку, коли король виявляється не здатним здійснювати владу, то королівські міністри повинні негайно скликати засідання палат парламенту, які встановлюють опіку над королем та призначають регента. Аналогічні норми існують і в конституціях Нідерландів (ч. 1 статті 35) та Швеції (§ 5 глави 5). В Данії (стаття 9), Монако (ч. ІІ статті 11) ця ситуація врегульовується спеціальними законами.

В Іспанії, якщо король виявляється не здатним виконувати свої повноваження, то, згідно з ч. 2 статті 59 Конституції, ця нездатність визнається Генеральними кортесами і призначається регент. Регентство також передбачається й Конституцією Великого Герцогства Люксембург у випадку неспроможності Великого герцога здійснювати свої повноваження, а також в Норвегії (§ 41), Камбоджі (стаття 11), Таїланді (стаття 18).

З іншого боку, аналогічні норми існують в державах Азії та Африки. Так, п. е статті 28 Конституції Йорданії закріплює норму про те, що носій королівської влади повинен мати здоровий глузд. Аналогічні норми існують також у Кувейті (ч. 5 статті 4

Конституції) та Омані (стаття 5 Основного закону).

В Малайзії Рада Правителів може заперечити Правителю стати Янг ді-Пертуан Агонгом, якщо він страждає на психічні захворювання (п. 1с статті 1 додатку Третього до Конституції Малайзії).

В Королівстві ж Тонга стаття 35 Конституційного Акта прямо забороняє займати трон особам, що страждають на тяжкі психічні захворювання або вчинення ними злочину.

Серед вимог, що пред’являються до королів та їх спадкоємців, немаловажне значення має приналежність до релігії. В більшості країн світу монархи є людьми віруючими. Так, в Великобританії (англіканська церква)^{[137] [138] [139] [140] [141]}, Данії (євангелічна лютеранська церква), Норвегії (євангелічна лютеранська релігія), Таїланді (буддизм) та Швеції (чиста євангелічна віра)¹⁴ усі монархи належать до відповідної державної релігії. У Ватикані, Іспанії та Монако, де більшість жителів сповідають римсько-католицьку апостольську релігію, монархи є також католиками, хоча прямо в конституціях такого обов’язку для них не встановлено. Однак найбільше релігійний чинник стосовно монархії виявляються в ісламських державах. Так, частина ІІ Конституції Брунею передбачила, що державною релігією султанату є іслам, а Його Величність Султан є главою віри. В конституції Йорданії п. е статті 28 закріплюється положення, що носій королівської влади повинен бути мусульманином. Аналогічні норми існують також в Катарі (стаття 9 Конституції), Кувейті (ч. 5 статті 4 Конституції) та Омані (стаття 5 Основного закону). В Марокко, поряд з положенням щодо ісламу як державної релігії (стаття 6 Конституції), існує положення, передбачене статтею 19 Конституції, згідно з яким король «...слідкує за дотриманням ісламу». Те ж саме передбачене і в Саудівській Аравії, де король контролює застосування ісламського шаріату (стаття 55).

Взагалі, саме Саудівська Аравія найбільше уваги приділяє релігійним обов’язкам та правам монарха. Так, відповідно до статті 5 Основного нізаму про владу королем Саудівської Аравії стає найбільш благочестивий, присягаючись на «Книзі Всевишнього Аллаха та сунні Його Пророка». Стаття 7 знову наголошує на тому, що влада в державі засновується на «Книзі Всевишнього Аллаха та сунні Його Пророка». Ці та інші положення прямо вказують на те, що король Саудівської Аравії повинен обов’язково бути мусульманином.

І, нарешті, в багатьох країнах для монархів та їх спадкоємців встановлено той чи інший віковий ценз. Найбільш поширеною є норма, згідно з якою монарх може стати повноправним главою держави після досягнення 18-річного віку. Такий віковий ценз для глави держави встановлено в Данії (стаття 7 Конституції), Йорданії (п. g статті 28), Катарі (стаття 16), Люксембурзі (ч. 1 статті 5), Марокко (стаття 21), Нідерландах (стаття 33) і Швеції (ч. І § 2 глави 5). Для короля Бельгії (ч. І статті 91) і князя Монако (ч. І статті 11) цей вік збільшено і складає 21 рік. В Камбоджі ж, відповідно до статті 14 Конституції, королем може стати лише особа, що досягла 30 років.

Також звертає на себе увагу й те, що в деяких країнах питання щодо повноліття монарха не врегульоване на конституційному рівні. І якщо в Саудівській Аравії та Таїланді це питання взагалі не існує на конституційному рівні, то в Іспанії (розділ 2), Кувейті (ч. 5 статті 4), Малайзії (п. 1а статті 1 додатку Третього до Конституції) та в Омані (стаття 5) конституції визначають, що монарх повинен бути повнолітнім. ^[142]

Зазначимо також, що в державах, які не знають конституційного закріплення віку досягнення повноліття монархом, наприклад, в Ліхтенштейні (стаття 3) та в Норвегії (ч. І § 8), це питання зазвичай визначається спеціальним законом. Так, зокрема § 2 закону Норвезького Королівства від 13 травня 1921 року вік повнолітнього короля встановлюється в 18 років.

Після того, як будуть усунуті всі перешкоди для монарха стати главою держави, настає черга вступу монарха на престол. Зазвичай в умовах монархії ця процедура має назву коронації.

Аналізуючи останню, слід мати на увазі, що вона може як закріплюватись у конституційних актах, так і фіксуватися у певних правових звичаях.

Процедура коронації зазвичай є досить чіткою і її порушення може призвести до негативних наслідків. Так, досить відомим є той факт, що вбивство російського імператора Петра ІІІ було значно полегшено його зволіканнями із своєю коронацією. І навпаки, Катерина ІІ після вбивства свого чоловіка не стала зволікати зі своєю коронацією, адже «...цей акт юридично закріплював її на російському троні»^{[143] [144]}.

Те ж саме стосується Наполеона Бонапарта. У 1804 році довічний консул Бонапарт став імператором Франції Наполеоном І. Коронація Наполеона відбулася з численними порушеннями. Так, коронувати Наполеона повинен був римський Папа Пій VII. Заарештованого Папу привезли до Парижа і під час коронації Наполеон вирвав з рук Папи корону і зі словами: «Я короную себе сам», надів її собі на голову. Цей крок став фатальним для імператора, адже саме він, поміж іншого, призвів до обвинувачення Наполеона в узурпації. Таким чином, не слід недооцінювати процедурні питання щодо вступу на пост глави держави.

Однак, іноді проблеми з коронацією викликають і інші проблеми із владою. Так, досить відомим є той факт, що коронація французького короля Карла VII у Реймському соборі відбулася за активної підтримки Жанни д’Арк. Її осудження святою інквізицією як чародійки викликало підозру французів у нелегітимності короля Карла. Саме тому у 1449 році він наказав розпочати розслідування про обставини процесу, адже «...з гідністю короля Франції був не сумісним той факт, що він був зобов’язаний троном засудженій та спаленій Церквою чародійці»^[145]. Ця справа стала тим поштовхом, що у 1456 році призвів до реабілітації Жанни д’Арк, а в 1920 - до її канонізації.

В сучасних конституціях повний порядок коронації здебільшого не приводиться, хоча деякі спроби сформулювати порядок вступу на пост монарха були як у минулому, так і зараз. Зокрема, розділом 5 Конституції Королівства Нідерландів 1887 року було закріплено порядок вступу короля на престол. Поміж іншого, закріплювалося, що король проголошувався таким, хто вступив на престол лише після прийняття ним присяги у м. Амстердам на публічному засіданні Генеральних Штатів. При цьому, саме останні в особі їх Голови проголошували спадкоємця трону королем.

Необхідність присяги була передбачена і в конституціях деяких практично необмежених монархій. Так, стаття 21 Конституції Ефіопської імперії передбачала необхідність присяги імператора.

Традиції конституційного закріплення вступу монарха на престол залишилися і в нині діючих основних законах. Так, ч. ІІ статті 91 Конституції Бельгії встановлює, що «...Король вступає на трон після урочистого принесення перед зібранням обох палат наступної присяги: «Клянуся дотримуватись Конституції та законів бельгійського народу, забезпечувати національну незалежність та територіальну цілісність». Аналогічні положення щодо присяг містяться і в Конституції Іспанії (п. 1 статті 61), і в Конституції Великого Герцогства Люксембург (стаття 5), і в Конституції Норвезького Королівства (§ 9). Більш детально

описує вступ монарха не престол Конституція королівства Данії. Так, зокрема, п. 7 вказаної Конституції зазначає, що «...Король вступає у права престолонаслідування по досягненні 18-річного віку», а п. 8 вказує наступне: «Король до вступу на престол приносить урочисту Присягу і підписує її перед Державною радою, приймаючи на себе обов’язок неухильно виконувати Конституцію. Підписуються два ідентичні тексти Присяги, один з яких віддається Фолькетингу і зберігається в його архівах, а інший передається на зберігання в Державний архів. Якщо король є відсутнім або в силу якихось інших причин не може підписати вказану Присягу безпосередньо перед вступом на трон, то правління до підписання Присяги здійснюється Державною радою, якщо законом не встановлено інше. У тому ж випадку, коли король прийняв вказану Присягу як спадкоємець трону, він вступає на престол негайно, як тільки-но престол стає вакантним». Як ми бачимо, зазвичай конституції монархічних держав вказують не стільки на порядок вступу на трон, скільки на тексти присяги, які приносить монарх, отримуючи владу.

Сам же церемоніал коронацій зазвичай конституціями не встановлювався. Так, Конституцією Ефіопської імперії передбачалося лише, що «...правила та подробиці коронування визначені коронаційним церемоніалом Ефіопської православної церкви 2 листопада 1930 року»^[146].

Іноді такі процедури є досить красивими. Ось, наприклад, як описує коронацію імператора Ефіопії Хайле Селассіє І відомий дослідник та письменник І. Во: «Церемонія передбачалася неймовірно довгою, навіть якщо судити за першим варіантом плану-розпорядку, але святі отці з успіхом розтягли її ще на півтори години. Наступних шість святкових днів були в основному віддані на відкуп військовим, але день коронації цілком належав Церкві, і священики старалися з усіх сил. Псалми, розспіви і молитви випливали нескінченним рядом, зачитувалися довгі уривки з Писання, і все це на стародавній священній мові, на гіз. Одна за одною запалювалися свічки; вимовлялися і приймалися престольні клятви; дипломати хвилювалися на своїх позолочених кріслах, а при вході у намет раз по раз розпалювалися гучні сварки між імператорською гвардією і свитами місцевих вождів. Професор Y., відомий по обидві сторони Атлантики фахівець з коптського обряду, час від часу коментував, що відбувається: «От, почали літургію», «Це була проскомідія», «Ні, здається, я помилився, це було освячення дарунків», «Ні, я помилився, це, напевно, була таємна заповідь», «Ні, скоріше за все, це було з Послань», «М-да, як дивно, а це, здається, і зовсім була не літургія», «А тепер вони починають літургію...» і далі в тому ж дусі. Але ось священики заметушилися біля капелюшних коробок - інвеститура почалася. Імператорові вручили мантію, потім, витримуючи кожного разу довгу паузу, - державу, шпори, спис і, нарешті, корону. Гримнув артилерійський салют, маси людей, що зовні заполонили весь можливий простір, вибухнули привітальними криками; імператорські коні зайшлися курбетами, збивши позолоту з передка карети й обірвавши постромки. Кучер зіскочив з передка і з безпечної відстані став бити коней батогом. У наметі також панували радість і полегшення; все вдалося на славу, дуже вражає, а тепер би запалити цигарку, і чого-небудь випити, і зняти із себе цю збрую. Але не тут то було. На черзі значилися коронації імператриці і спадкоємця престолу; ще один салют, і грума-абіссінця, що намагався розпрягти імператорських коней, віднесли з переломом двох ребер. Ми знову взяли було рукавички і капелюхи. Але коптський хор співав не перестаючи; єпископи з належними молитвами, речитативами і розспівами стали повертати регалії на місце»^[147].

В сучасних монархіях проблемам церемоніалу також надається значна увага. Так, королева Великобританії Єлизавета ІІ пройшла всі основні етапи цього церемоніалу, аби зайняти трон Сполученого Королівства. 2 червня 1953 року принцеса Єлизавета була коронована на трон королівства. Спочатку вона, одягнувши коронаційний одяг з білого сатину, що був розшитий перлинами та зображеннями кольорів, які вважалися символами Англії, Шотландії та Ірландії, а також країн-членів Британської співдружності, на спеціально підготовленому кортежі прибула у Вестмінстерське абатство. Саме там відбулося визнання, коли архієпископ Кентерберійський попрохав присутніх визнати нову королеву. Наступним етапом була присяга, коли Єлизавета дала слово дотримуватись законів та звичаїв Сполученого Королівства та захищати англіканську церкву. Після присяги слідувало помазання, коли архієпископ єлеєм намалював хрест на лобі королеви. І завершувало цей процес власне коронування, результатом якого було одягання королеви у державну мантію, облаштовану хутром горностаю, вручення їй королівських регалій. Саме після цього архієпископ Кентерберійський надів на голову Єлизавети корону короля Едуарда^[148].

У тому випадку, коли монарх не може безпосередньо займатися державними справами (неповноліття, хвороба тощо), його функції здійснює його заступник або регент.

Зокрема, правом призначити собі заступника володіють Великий герцог Люксембургу (стаття 42), імператор Японії (ч. ІІ статті 4) та деякі інші. В ОАЕ практика призначення заступника монарха регулюється звичаями, а на рівні всієї Федерації - главою ІІ розділу IV Конституції ОАЕ.

Існує принаймні три варіанти конституційного закріплення інституту монарших заступників.

Перший варіант передбачає, що заступник (або намісник чи регент) обов’язково повинен мати відношення до правлячої

родини. Зокрема стаття 42 Конституції Люксембургу передбачає, що Великий герцог може призначити своїм представником кровного принца, котрий носитиме звання «Намісника Великого герцога». Дуже часто такі заступники згодом стають правлячими монархами. Як приклад, можна навести Саудівську Аравію. Так, у 1975 році на трон зійшов Халед ІІ, який відповідним указом призначив свого молодшого брата Фахда законним спадкоємцем. Утім, страждаючи невиліковною хворобою, король мало займався державними справами, і фактично усі роки його правління (1975­1982) Фахд керував країною замість нього. У 1982 році Фахд сам зійшов на престол і конституційно закріпив (у статті 65 Основного нізаму про владу 1992 року) положення про те, що король може делегувати частину своїх прерогатив законному спадкоємцю. Саме цією нормою король скористався у 1996 році, коли, внаслідок тяжкого недугу, був змушений відійти від справ і передати повноваження щодо управління країною своєму молодшому брату наслідному принцу Абдаллаху. Аналогічні норми діють і в Катарі та Тонга. Так, стаття 13 Конституції Катару закріплює положення про те, що заступник еміра обов’язково повинен належати до правлячої родини. У Тонга ж сама посада заступника короля звучить як «Принц-регент» (статті 42 і 43 Конституційного Акта). До деякої міри положення щодо заступника монарха як такого, що належить до правлячої родини, діють і в Малайзії. Річ у тім, що заступник верховного глави Федерації (Тімбалан Янг ді-Пертуан Агонг), так само як і верховний правитель, обирається із середовища султанів - згідно зі статтею 7 додатку Третього до Конституції Малайзії, виключних суб’єктів обрання Янг ді-Пертуан Агонга.

Другий варіант закріплює положення щодо можливості призначення не члена правлячої династії (але чітко визначену категорію осіб) заступником монарха. Це положення діє в Бахрейні та Кувейті. Зокрема Конституція Бахрейну своєю статтею 34 (п. b) передбачає, що заступник короля може бути міністром (згідно з п. d статті 33 призначається королем за поданням призначеного ним прем’єр-міністра), членом Консультативної ради (згідно зі статтею 52 призначається королем) або Палати депутатів (згідно зі статтею 56 обирається на загальних виборах таємним голосуванням). У Кувейті заступник еміра, згідно зі статтею 62 Конституції, може також бути міністром (згідно з ч. 1 статті 56 призначається міністром за поданням прем’єр-міністра, призначеним монархом після «традиційних консультацій») або членом Національних зборів (формуються відповідно до ч. 1 статті 80 на загальних прямих виборах таємним голосуванням).

Третій варіант передбачає можливість призначення монаршим заступником будь-якої особи. Зокрема Конституція Таїланду закріплює положення про те, що король призначає регента у випадку відсутності монарха в королівстві. Утім Конституція не передбачає список осіб, що можуть бути заступниками короля.

Найчастіше заступником монарха виступає регент. В різних країнах регенти мають різні функції і повноваження, і навіть кількісний їхній склад є неоднаковим. Так, в Бельгії (ч. ІІ статті 90), Іспанії (стаття 59), Ліхтенштейні (стаття 13¹ Конституції), Люксембурзі (стаття 8), Нідерландах (стаття 37), Таїланді (стаття 18), Тонга (стаття 42), Швеції (§ 3 глави 5) існує інститут одноосібного регента. Водночас у Данії (стаття 8 Конституції) та Норвегії (§ 40) функції регента здійснює колегіальний орган - Державна рада, у Ватикані регентські повноваження може здійснювати, відповідно до ч. 2 статті 1 Основного закону, колегія кардиналів, а в Марокко - спеціально сформована регентська рада у складі чотирнадцяти осіб (стаття 21 Конституції): «Перший Голова Верховного Суду головує у цій раді. Крім нього, до ради входять Голова палати Представників, Голова Палати Радників, Голова Рабату та ради Улемів, а також десять сановників, призначених Королем на власний розсуд». Аналогічний орган існує і в Катарі (стаття 16), але його чисельний склад чітко не визначено: відомо лише, що він складається з Голови та членів (від трьох до п’яти). В Камбоджі ж, згідно зі статтею 11 Конституції, функції регента виконують голови Національних зборів та сенату.

Не визначеним є також кількісний склад інституту регентства і в Йорданії та Монако. Так, зокрема в Йорданії, відповідно до п. g статті 28, якщо трон переходить до особи, котра ще не досягла 18 років, то верховна влада здійснюється регентом або регентською радою. Те ж саме існує і в Монако, стаття 11 Конституції якого не визначає взагалі кількісний склад регентства, віддаючи вирішення питання щодо цього на волю князя.

Рівень повноважень регента також різниться в різних державах. Так, в деяких з них регент (або регентська рада) може здійснювати будь-які повноваження глави держави. Так, конституція Катару передбачає для регентської ради можливість управляти державою весь період неповноліття законного спадкоємця (стаття 16). Аналогічна норма існує в Королівстві Тонга (стаття 43): принц-регент повинен управляти справами королівства від імені короля. В інших же державах все ж таки встановлюються певні обмеження повноважень регента. Ці обмеження можуть носити як абстрактний, так і конкретний характер. Так, у Марокко, відповідно до ч. І статті 21 Конституції, регентська рада спроможна вирішувати будь-які повноваження глави держави, окрім повноважень, що стосуються перегляду конституції.

З урахуванням означених винятків, регент здійснює всю повноту влади, що належить монарху. Однак, незважаючи на колосальні повноваження регента, право державної влади належить монархові: регент лише здійснює її від імені монарха. Відповідно до цього він не є носієм монаршого титулу і не визнається як «Його Величність». Свого часу відомий

дореволюційний юрист М. Коркунов цілком вірно з цього

приводу вказав, назвавши регента правителем: «Так як Основні закони не встановлюють для правителя особливого титулу, то він повинен користуватися особисто йому приналежним за народженням або попередньому службовому становищу титулом».

Таким чином, регент є свого роду «виконувачем обов’язки» глави держави, а не самим главою держави.

¹⁴⁹ Коркунов Н.М. Русское государственное право: в 2 т. Т. 1: Введение и общая часть / Н.М. Коркунов. - СПб.: Типография М.М. Стасюлинича, 1899. - С. 244.

1.3.