Поняття, географія і класифікація монархій

Відомий дореволюційний російський юрист С. Котляревський цілком вірно наголошував: «В курсах конституційного права зазвичай розрізняють три форми організації вищої виконавчої влади: монархічну, президентську та колегіальну»^[17].

Не погоджуючись повністю з віднесенням монарха до виконавчої влади, ми, водночас, не можемо пройти проти того факту, що С. Котляревський фактично визначив три основні моделі інституту глави держави. Перша з них полягає у існуванні одноосібного монарха як глави держави. Друга - у наявності одноосібного глави держави в умовах республіки. Третя - колективна модель інституту глави держави.

Перша модель існує виключно в країнах з монархічною формою правління.

Загальновідомо: форма правління, як один з елементів форми держави, відповідає на питання: хто або що править у державі. Загалом сучасне державознавство розуміє під формою державного правління «спосіб організації державної влади, який засвідчує взаємозв’язки між вищими органами держави, насамперед між органами законодавчої і виконавчої влади, та особливості статусу глави держави»^[18]. Проте таке визначення є занадто широким. Річ у тім, що взаємозв’язки між парламентом і урядом (органи законодавчої та виконавчої влади) аж ніяк не характеризують ту чи іншу країну як монархію або республіку. Фактично такий розподіл відбувається виключно виходячи із статусу глави держави. Саме тому абсолютно вірний підхід щодо форми правління сформулював доктор політичних наук В. Якушик. Виходячи з нього, «...критерієм для розгалуження монархій і республік є статус глави держави (статус у широкому сенсі слова, тобто з урахуванням норм, що регулюють процес зміни осіб на посту глави держави)»^[19].

Таким чином, під формою правління попередньо можна розуміти спосіб організації державної влади, що засвідчує особливості статусу глави держави, виходячи з якого можна виділити дві основні форми правління: монархію і республіку.

Для монархії характерними є припущення, згідно з яким влада монарха вважається такою, що не походить від будь-якого іншого органу влади чи виборчого корпусу, як це притаманне республіці. Вважається, що монарх владарює за власним правом і формально визнається джерелом усієї державної влади. Все законодавство та державне управління зазвичай не може оминати монарші прерогативи. Свого часу відомий дореволюційний російський юрист В. Гессен зазначав: «Монархічна держава, як така, не може мати - ані у сфері законодавства, ані у сфері управління - легальної волі, що водночас не була б легальною волею монарха»^[20].

На сьогодні ж під монархією розуміється така форма правління, за якої «формально спадкоємний одноосібний глава держави здійснює свої повноваження безстроково і звільняється від юридичної відповідальності перед своїми підданими»^[21]. Утім таке визначення є також занадто широким, адже може існувати так звана «республіканська» чи «виборна» монархія, за якої монарх обирається на певний термін. Так, відповідно до статей 51 і 52 Конституції ОАЕ голова Вищої Ради Федерації - раїс - обирається вказаною Радою, що складається з правителів усіх семи еміратів, з числа своїх членів строком на п’ять років. Фактично еміри та шейхи ОАЕ можуть закріплювати ту чи іншу особу в якості раїса довічно, але такі вибори відбуваються все ж таки кожні п’ять років, а тому в умовах монархічної держави глава держави може не лише обиратися, але й обиратися на певний період. Саме тому, на нашу думку, головною відмінністю монархії від республіки є не виборність або спадкоємність, безстроковість або строковість його повноважень, а наявність або відсутність юридичної відповідальності глави держави перед своїми підданими.

Таким чином, під монархією слід розуміти таку форму правління, за якої глава держави звільняється від юридичної відповідальності перед своїми підданими.

Глава держави в умовах монархії може мати різні назви: король, цар, шах, великий герцог або князь.

Здебільшого інститут монарха існує у формі одноосібного глави держави, для якого характерними є низка привілеїв- прерогатив. При цьому під прерогативою спочатку розумілася «влада діяти на власний розсуд заради суспільного блага, незважаючи на норми закону, а іноді навіть проти нього»^[22], а потім будь-яке виключне право монарха.

Означені привілеї-прерогативи визначаються насамперед відповідними конституційними нормами. Проте вже на початку ХХ століття відомий російський юрист професор О. Єлістратов доводив, що їхня кількість зводиться до п’яти: «До прерогатив монарха відносяться: 1) невідповідальність, 2) недоторканність, 3) утримування за рахунок державних коштів, 4) почесні знаки та назви, 5) служба Двору»^[23].

Щодо невідповідальності монарха, то вона зводиться до того, що монарх не несе юридичної відповідальності перед своїми підданими за свої дії.

На нашу думку, таке уточнення є абсолютно доцільним, адже навіть мислителі минулого, що були прихильниками монархії, здебільшого наголошували на моральній відповідальності монарха (перед Богом, нацією, народом, своєю совістю тощо).

Так, ще видатний давньогрецький філософ Аристотель наголошував: якщо правителі «...мають за мету загальне благо», то такий устрій є правильним, а якщо «лише благо правлячих», - помилковим^[24].

Фактично ж така мета, по суті, є нічим іншим, як закріпленням на філософському рівні моральної відповідальності монарха. Більше того, залежно саме від такої відповідальності Аристотель поділяє одноосібне правління на царську владу (правильну форму правління) та тиранію (неправильну форму правління): «Монархічне правління, що має за мету загальне благо, ми зазвичай називаємо царською владою... Тиранія - це монархічна влада, що має за мету лише вигоди одного правителя»^[25].

В часи Середньовіччя ідеї Аристотеля розвиває відомий богослов-схоласт Фома Аквінський: «.царем слід вважати того, хто головує один, причому він є пастирем, що піклується про загальне благо множини, а не про власну вигоду»^[26].

Критиком Аристотеля та Фоми Аквінського виступив Томас Гоббс, який вказував на суб’єктивізм розгалуження монархії й тиранії: «Насправді, ті, кого було ображено за монархії, називає її тиранією»^[27].

Водночас Т. Гоббс наголошував на тому, що «.суверени підлягають природним законам, так як ці закони дані Богом і не можуть відмінятися ані людиною, ані державою»^[28]. Ця ідея дозволила доктору юридичних наук В. Нерсесянцу висловити цілком слушну думку про те, що «єдине обмеження суверена пов’язане із тим, що, будучи сам підданим бога, він повинен дотримуватись природних законів. Але якщо суверен порушить їх, завдавши тим самим шкоди підданим, він, за смислом гоббсовської концепції суверенітету, лише вчинить гріх перед богом, але ніяк не несправедливість щодо підданих»^[29]. Фактично ж такі ідеї дозволяють стверджувати, що ідеї моральної відповідальності монархів перед Богом мають довгу історію. Проте їхніми прихильниками здебільшого виступали не філософи, а короновані особи. Так, свого часу апологет абсолютизму французький король Людовик XIV висловився: «Той, хто дав людям королів, хотів, щоб їх шанували як його намісників і тільки Собі дав право бути їх суддею»^[30].

Особливо ж ця ідея юридичної невідповідальності монарха або його відповідальності лише перед Богом була сформульована в Росії.

Так, ще в «Затвердженій грамоті» 1613 року на московського царя Михайла Романова покладалася «відповідальність у своїх справах перед єдиним небесним царем»^[31].

У ХХ столітті ідея відповідальності монарха перед Богом була домінуючою у працях І. Ільїна та Л. Тихомирова.

Зокрема останній наголошував, що: «...істинна монархія може бути лише одна.

Відомий російський філософ та юрист І. Ільїн взагалі вказував, що «.влада монарха відносить його відповідальність до вищих джерел правосвідомості - до совісті, до патріотизму, до Бога»^[33].

Проте, незважаючи на винятково морально-божественний характер відповідальності монарха, історія знає низку прикладів його юридичної відповідальності. Найбільш відомими серед них вважається доля Карла І в Англії, Людовика ХУІ у Франції та Миколи ІІ в Росії.

Однак стосовно останнього у автора монографії є певні заперечення. Перше з них полягає у тому, що на момент своєї смерті Микола ІІ зрікся з престолу на користь свого брата Михайла, а не на користь свого сина Олексія, що дозволило б вважати, що була вбита родина царя Олексія ІІ. Цим самим будь - які дії, спрямовані проти Миколи ІІ, не можуть вважатися «притягненням царя до відповідальності», а тому слід погодитись із думкою відомого російського письменника О. Бушкова, який зазначав: «Мені жаль розстріляних в Єкатеринбурзі д і т е й. Але немає ані краплі жалості до д в о р я н и н а Романова (оскільки після зречення він був усього лише дворянином, і не більше цього, і стверджувати, що «більшовики вбили ц а р я», якось смішно)»^[34].

Друге ж заперечення морально є менш важливим, але з правової точки зору також має сенс: як такого суду над Миколою Романовим та його родиною взагалі не було. У квітні 1918 року заарештованих членів родини колишнього імператора перевезли до Єкатеринбурга, а 12 липня 1918 року Уральська Рада отримала дозвіл від Москви самостійно вирішити долю в’язнів.

В силу всього зазначеного вище, можна вважати, що в історії було лише декілька випадків притягнення монархів до юридичної відповідальності, найбільш відомими з яких були суди над королями Англії (Карл І) та Франції (Людовик XVI).

Зокрема в Англії 23 грудня 1648 року палата громад парламенту прийняла рішення про створення комітету для притягнення короля до судової відповідальності. 1 січня 1649 року палатою громад було видано постанову, де зазначалося: «Карл Стюарт... поставив собі за мету повністю знищити давні та основні закони й права цієї нації і запровадити замість них свавільне й тиранічне правління, заради чого він розв’язав страшенну війну проти парламенту і народу, котра спустошила країну, виснажила казну, призупинила корисні заняття й торгівлю і взяла життя багатьох тисяч людей. Тому короля слід притягнути до відповідальності спеціальною судовою палатою, що складатиметься із 150 членів, призначених цим парламентом, під головуванням двох верховних суддів»^[35].

Проте таке рішення викликало бурхливу реакцію як навколишнього світу (проти суду виступили Голландія, Шотландія і Франція), так і всередині країни. Зокрема постанову заперечила палата лордів. У відповідь на це палата громад прийняла три резолюції: «1. Народ, що знаходиться під божим керівництвом, є джерелом будь-якої справедливої влади. 2. Громади Англії, що зібрані в парламенті, будучи обрані народом та представляючи його, мають найвищу владу в державі. 3. Те, що громади оголосять законом у парламенті, повинно мати силу закону, навіть якщо ані король, ані лорди не погодяться на це»^[36].

Крім того, кількість членів Верховного суду справедливості була скорочена до 135, а кворум було визначено у 20 осіб. Головою ж суду було призначено Джона Бредшоу.

На суді Карл І, посилаючись на божественну теорію королівської влади, заперечував саму легітимність такого суду. «Пам’ятайте, - казав він, - я ваш король, ваш законний король. Мої повноваження, успадковані за законом, надані мені самим Богом. Я не зраджу їх, відповідаючи новій незаконній владі»^[37].

Як ми бачимо, під час суду над королем Карлом І у політико-правовому світогляді того часу також домінувала ідея невідповідальності монарха в силу божественного характеру походження його влади, і щоб переломити ситуацію, судді були змушені звернутися до іншої доктрини - договірного походження держави. Зокрема Дж. Бредшоу під час винесення вироку зазначив: «Існує договір, укладений між королем та його народом, і це накладає зобов’язання на обидві сторони: обов’язок суверена - захищати свій народ, обов’язок народу - вірність суверену. Якщо король одного разу порушив клятву та власні зобов’язання, він знищує свій суверенітет... Ми творимо велику справу справедливості. Якщо навіть нам судилося загинути, творячи її, ми, милістю божою не відступимо від цього. Зазначений Карл Стюарт як тиран, зрадник, вбивця та відкритий ворог присуджується до смертної кари через відсічення голови від тіла»^[38].

Протести короля не були вислухані, так само, як засудженому не було надано останнє слово.

30 січня 1649 року короля Карла І Стюарта було страчено і, на думку деяких дослідників^[39], це стало тим прецедентом, який дозволив згодом стратити іншого короля - Людовика XVI.

Як відомо, Велика Французька буржуазна революція у своєму розвитку пройшла три етапи. На першому етапі (домінування конституціоналістів на чолі з абатом Е.Ж. Сийєсом) монархія була лише обмеженою: за Конституцією, прийнятою 3 вересня 1791 року, «вища виконавча влада зосереджувалась винятково в руках короля». Він же проголошувався верховним головнокомандувачем.

20 квітня 1792 року, як верховний головнокомандувач, король, під тиском депутатів, але проти своєї волі, був змушений оголосити війну Австрії. Війна виявилася невдалою для французів і вони почали підозрювати свого короля у зраді.

20 вересня Національні збори припинили своє існування і влада відійшла до Національного конвенту, який на своєму другому засіданні 21 вересня прийняв закон про ліквідацію королівської влади: «Національний Конвент одноголосно

декретує, що королівська влада у Франції ліквідується».

Щодо короля, то для оцінки його діяльності була створена спеціальна комісія, якій було доручено проаналізувати його кореспонденцію. 6 листопада комісія доповіла, що знайшла достатньо даних, щоб віддати короля суду. 7 листопада питання щодо засудження було вирішено позитивно і 3 грудня Конвент утворив спеціальну комісію у складі 21 особи для підготовки обвинувачення.

Людовика привели на засідання Конвенту і задали 33 запитання щодо його поведінки під час революційних подій. На відміну від Карла І, Людовик визнав право Конвенту судити його і не скористався можливістю заперечити це право, посилаючись на «божественні прерогативи монарха».

Конвент вирішив провести показовий суд і королю було надано право взяти собі адвокатів. Людовик сам вибрав собі трьох, у тому числі Раймона де Сеза. Саме останній 26 грудня зумів спростувати більшу частину обвинувачень.

Суд тривав до 15 січня 1793 року. Саме тоді перед депутатами Конвенту було поставлено три запитання. На перше з них: «Чи є винуватим Людовик Капет у змові проти громадської свободи та у посяганні на безпеку держави?», Конвент майже одноголосно висловився позитивно. Потім було задано друге питання: «Чи повинен бути відданим на затвердження народом вирок, винесений Конвентом Людовику Капету?». Більшість депутатів висловилось проти. Після цього винесення вироку було відкладено на два дні. 17 січня на питання «Якої кари має зазнати Людовик, колишній король французів?», більшість висловилось за страту. Зокрема, підбиваючи підсумок обговоренню цього питання, голова Конвенту жирондист Верньо зазначив: «Із 745 членів, що входять до складу Конвенту, один помер, 6 хворих, 2 відсутні з невідомих причин, і їх поведінка засуджена в протоколі засідання, 11 відсутні через те, що виконують доручення, 4 відмовились брати участь в голосуванні; на підставі цього кількість голосів зводиться до 721. Більшість становить 361. Один член голосував за смертну кару з переданням народові права пом’якшити кару; 23 голосувало за смертну кару з вимогою обговорити питання про те, чи буде вирок виконано негайно, чи з відстрочкою; 8 голосів - за смертну кару з вимогою відкласти її аж до повного вигнання роду Бурбонів; два голоси - за тюремне ув’язнення, два голоси - за смертну кару з вимогою відкласти її аж до укладення миру; 319 членів голосували за тюремне ув’язнення аж до закінчення війни і за вигнання негайно після укладення миру; 366 членів голосували за смертну кару. Від імені Національного Конвенту я заявляю, що він визнає Людовика Капета засудженим до страти».

Вранці 21 січня 1793 року короля привезли на місце страти. Коли його повели на ешафот, він повернувся до натовпу і сказав: «Я помираю невинуватим у всіх злочинах, в яких мене обвинувачують, і молю Бога вибачити ворогам моїм»^{[40] [41]}. Через хвилину ніж гільйотини відтяв йому голову.

Утім такі суди не були притаманні більшості інших держав: монархів вбивали, але не судили. У ХІХ ж столітті монарх став визначатися як глава держави, що не несе відповідальності за свої дії і принцип невідповідальності монарха став практично загальновизнаним у конституційному законодавстві світу.

Однак, з цього правила є виняток. Так, стаття 49 Конституційного Акта Тонга передбачає, що протизаконно притягувати короля до суду за його провини без згоди Кабінету. Така формула дозволяє висунути гіпотезу про те, що, у випадку згоди Кабінету, короля Тонга можна притягти до відповідальності. В реальності ж такого ніколи не може бути, і перш за все тому, що сам Кабінет, відповідно до статті 51, формується королем, а його члени перебувають на своїх посадах до тих пір, поки цього бажає монарх.

Таким чином, незважаючи на наявність в історії випадків притягнення королів до відповідальності, існуюча конституційна практика пішла шляхом закріплення принципу юридичної непідсудності монарха, його невідповідальності.

Історія пояснення інституту невідповідальності монарха пройшла чотири етапи: теократично-абсолютистський,

трансцендентальний, політичний та юридичний.

На першому етапі будь-який монарх визнавався таким «Божою милістю, священним коронуванням та миропомазанням». Як слушно зазначав відомий дореволюційний правознавець О. Алексєєв: «Він ставав помазаником Божим, освітленим божою благодаттю, боговінчаним государем, коритися якому не лише за страх, а й за совість Сам Бог наказує»^[42].

З поступовою відмовою від теократичних ідей точка зору на відповідальність монарха також поступово змінюється. Зокрема він залишається істотою вищого порядку, але ця трансцендентальна властивість пояснювалась вже не божественним походженням влади монарха, а тією висотою його становища, котра пом’якшує його пристрасті і робить його недоступним для людських слабостей: монарх не може умисно робити зла, але його може бути введено в оману; тому відповідальність за урядові акти, які порушують закон чи державне благо, не може покладатися на нього, а повинна покладатися на його радників, на міністрів. Відомий юрист Г. Блекстон з цього приводу зазначав: «Король не може здійснювати неправого; якщо ж випадково він погоджується затвердити урядовий акт, який суперечить законам та інтересам держави, то слід припустити, що його було введено в оману міністрами, що зловжили його довірою»^[43].

Означені ідеї були закріплені в законодавчих актах ХІХ століття.

Як приклад, можна навести закон про міністерську відповідальність великого герцогства Гессенського, вступ до якого містить положення про те, що монарх не може помилятися: «Повеління, що мають своїм наслідком протизаконні дії чи порушення даних ним обіцянок, ніколи від нього не виходять, а можуть випливати лише з непорозуміння, пояснення якого є обов’язком вищих посадових осіб та державних установ»^[44]. Коментуючи це положення, німецький правознавець Г. Цепфль писав: «...монарх, який, згідно з поняттям суверенітету, є безвідповідальним, ніколи не може прагнути до неправди та порушення прав станів чи окремих осіб; монарше повеління, що дає підстави до обвинувачення в порушенні чиїхось прав, ніколи не може мати своєю першопричиною вину монарха, його джерело слід шукати у вині вищих сановників»^[45].

Але і теократично-абсолютистський, і трансцендентальний періоди розвитку інституту невідповідальності монарха багато у чому випливають з точки зору на монарха як на суверена, влада якого охоплює усі сторони державного життя. Нові погляди на монарха багато в чому намагалися детально описати його роль у державному механізмі.

Утім такі погляди здебільшого схилялися до політичних розмов щодо ролі монарха в сучасних державах. Відомий німецький правознавець Г. Єллінек так визначав характерні риси монархії: «Характерною ознакою монарха є виключно те, що монарх являє собою вищу владу держави. Це та влада, яка приводить у рух державу і підтримує цей рух. Доки ця вища влада, що збуджує і підтримує діяльність держави, знаходиться в руках одного, доти ця держава - монархія, безвідносно того, які влади ще здійснюють інші державні завдання. Приналежна монархові функція - приводити у рух діяльність держави - може бути пов’язана з найбільш широкою, але і з найнезначнішою владою над усім державним життям. Однак є дещо спільне для усіх монархій: із зникненням монархічної влади відразу ж були б порушені усі найважливіші державні функції, і держава перетворилася б на анархію. Саме тому монарх є першоджерелом державних функцій, які щільно пов’язані з ним, хоча й необов’язково йому підлягають. Якщо положення, що вся влада належить монархові, й є неправильним, то все ж таки до будь-якої монархії, не виключаючи й ті, що засновують свій державний устрій на демократичному принципі, є притаманним положення, що всі державні функції виходять від монарха і в ньому об’єднуються»^[46].

Така характеристика призвела до того, що й принцип невідповідальності монарха здебільшого отримав не юридичний, а політичний зміст. Це було закріплено у працях засновників школи німецького державознавства: «Ідея безвідповідальності монарха полягає у наступному: жодна політична боротьба ніколи не повинна бути спрямована проти глави держави, незмінний та абсолютний інтегрітет якого є необхідною умовою того, щоб державне життя за будь-якого руху, що відбувається у ньому, завжди залишалося б непорушною правовою єдністю. Принцип невідповідальності монарха висуває міністрів відповідальною мішенню і цим відволікає політичну боротьбу у бік, що не загрожує небезпекою державній цілісності»^[47]. І ще: «Положення „король не може помилятися” не слід розуміти буквально. Воно являє собою ніщо інше, як політичний принцип, що має собі за мету забезпечення інтегрітету суверена й усунення його від політичної боротьби. Справжню причину та дійсне оправдання безвідповідальності монарха слід шукати у сфері політичних інтересів. Вже політичний смисл римлян створив необхідність в інтересах державної безпеки визнати вищі магістрати, на час відправлення ними їх обов’язків, священними й недоторканними, і вони вперто дотримувались цього принципу. Історія всіх часів і народів вчить, що відповідальність вищих органів не служить на благо держави: вона вражає не лише главу держави, а й весь уряд, всю державу»^[48].

Утім така політична характеристика інституту невідповідальності монарха задовольнила далеко не всіх юристів. Зокрема О. Алексєєв заперечував те, що «.. л ^відповідальність влади могла підняти престиж влади і сприяти зміцненню її авторитету», адже «.якщо державний орган порушує закон і не несе за це відповідальності, то стверджувати, що ця безкарність обрамляє його престиж, значить бути невисокої думки про почуття законності, що живе у суспільстві»^[49].

Саме на основі праць О. Алексеева, О. Градовського та інших склалося юридичне розуміння інституту невідповідальності монарха. Зокрема О. Алексєєв, пояснюючи суть цього інституту, зазначав: «Глава держави в конституційній монархії є

невідповідальним не тому, що він монарх Божою милістю, не тому, що він має трансцендентальні властивості, які не дозволяють йому вчиняти неправди, не тому, нарешті, що ця невідповідальність охороняє престиж й авторитет влади. Монарх є невідповідальним тому, що він, поряд із народним представництвом, є органом верховним; верховні ж органи, встановлюючи норми й директиви державної діяльності, не можуть при їх встановленні ними ж бути зв’язаними. Але ця невідповідальність монарха й встановлює межі його діяльності. Будучи невідповідальним органом, він не може відправляти відповідних функцій: урядова діяльність, зв’язана нормами й директивами, встановленими верховними органами, не може виходити від цих органів, а повинна бути надана органу зв’язному - відповідальному міністерству»^[50].

О. Градовський трохи інакше пояснює причини невідповідальності монарха: «Особа монарха вилучена з-під дії загальних законів держави. Юридичним наслідком цього принципу є невідповідальність монарха за свої дії, так як у державі немає влади, що юридично могла б притягнути його до відповідальності»^[51].

Принцип невідповідальності монарха закріплено в більшості монархічних конституцій світу. Так, стаття 13 Конституції Данії закріплює, що король не несе відповідальності за свої дії. В статті 56 (ч. 3) Конституції Іспанії також передбачається те, що король не підлягає відповідальності. § 7 глави 5 шведської Форми

правління закріплює положення: «Короля не може бути притягнуто до відповідальності за його дії». В Азії принцип невідповідальності монарха закріплено в конституціях Малайзії, Таїланду та інших. Так, в Королівстві Таїланд, згідно з ч. ІІ статті 8 Конституції, «ніхто не повинен піддавати Короля будь-якому виду обвинувачення». В Малайзії, де Верховний глава Федерації обирається султанами, він «...не несе відповідальності перед будь-яким судом» (ч. 1 статті 32).

В умовах же абсолютної монархії принцип невідповідальності монарха випливає з існуючої в країні державно-правової практики.

Утім на сьогодні можливість притягнення глави держави до юридичної відповідальності не вичерпується лише національним законодавством, адже під час зарубіжних відвідин інших країн глава держави повинен поважати закони країни перебування. Слід також мати на увазі, що офіційний статус цих осіб не ставить перепонів щодо притягнення їх до кримінальної відповідальності за, наприклад, такий злочин, як злочин проти миру. Інакше кажучи, міжнародно-правовий статус глави держави передбачає його міжнародно-правову відповідальність, тим самим покладаючи її на свою країну.

У минулому не було процедур, за допомогою яких можна було б притягнути за порушення закону главу держави. Це питання вперше постало лише у ХХ столітті в результаті якісного прогресу міжнародного права, що визначило рамки поведінки держави та її глави не лише всередині країни, а й за її межами.

Головними передумовами для виникнення міжнародно- правової відповідальності глав держав стало визнання світовою спільнотою неприпустимості війни як засобу вирішення міжнародних суперечок та визнання необхідності міжнародної охорони прав людини, які перестали бути виключно внутрішньою справою держави.

Вперше спробували притягти главу держави до персональної відповідальності після завершення Першої світової війни. Зокрема, у статті 227 Версальського мирного договору зазначалося, що країни Антанти «...публічно засуджують Вільгельма ІІ, колишнього германського імператора, за злочини проти міжнародної спільноти і святість договору»^[52]. При цьому союзники звернулися до уряду Голландії, де переховувався колишній імператор, і зажадали його видачі з метою притягнення до судової відповідальності. Утім Голландія відмовилася видати екс-імператора, обґрунтовуючи це тим, що дії останнього складали не правовий, а політичний злочин, а тому судовий варіант відповідальності глави держави не може бути реалізовано.

Після завершення Другої світової війни була здійснена спроба притягти до кримінальної відповідальності і тих, хто виконував злочинні накази (як нацистських, так і військових злочинців), і тих, хто віддавав такі накази. Одним з них був глава японської держави Хірохіто (імператор Сева). Як відомо, на цьому, зокрема, наполягав Президент США Г. Трумен. Проте, на вимогу командувача американських окупаційних сил в Японії Д. Макартура, воля Президента не була виконана: Хірохіто залишився імператором і символом японської нації.

Проте на сьогодні монархів практично не притягають до відповідальності і на рівні міжнародно-правовому. Саме тому, закріплюючи принцип невідповідальності монарха, більшість сучасних конституцій покладає відповідальність на його міністрів. Зокрема, в статті 88 Конституції Бельгії передбачається: «Особа Короля неторкана; його міністри відповідальні». Аналогічна норма закріплена в Конституції Данії (стаття 13): «Відповідальність за правління несуть міністри».

Крім того, конституціями передбачається низка випадків, коли монарх та регент не здійснюють своїх повноважень, а їх повноваження здійснюються окремими урядовцями. Так, ч. ІІ статті 90 бельгійської конституції визначає: «З моменту смерті Короля і до складання присяги його спадкоємцем на трону чи Регентом, конституційні повноваження Короля здійснюються від імені бельгійського народу відповідальними міністрами, об’єднаними в раду».

Говорячи ж про співвідношення відповідальності монарха й уряду (міністрів), О. Алексєєв свого часу дещо поетично зазначав: «Як можна собі уявити рух корабля без капітана, але не можна собі його уявити без кормчого, так можна припустити і в житті конституційної монархії моменти, коли є відсутнім безвідповідальний орган - монарх, - але не можна припустити моменту, коли б не функціонував відповідальний орган уряду - міністерство»^[53].

Багато у чому відповідальність міністрів пов’язана з номінальним характером влади монарха. Про це, наприклад, може свідчити стаття 3 Конституції Японії, зміст якої полягає у тому, що «всі дії імператора, що стосуються державних справ, можуть здійснюватись лише у разі їх схвалення Кабінетом, який несе за них відповідальність».

Виходячи з цього, В. Шатіло зробив висновок, що в конституційних монархіях «...глава держави повинен

здійснювати свої повноваження лише з дозволу Уряду»^[54]. Формально така залежність встановлюється інститутом контрасигнування (скріплення) актів глави держави підписами окремих міністрів. Так, у статті 106 Конституції Бельгії закріплено, що жоден акт короля не може мати сили, якщо його не контрасигновано міністром, який тим самим несе за нього відповідальність. В Іспанії рішення короля скріплюється підписом голови уряду і, за необхідністю, відповідних міністрів (ч. 1 статті 64 Конституції). І в Люксембурзі розпорядження Великого герцога повинні бути контрасигновані членом відповідального уряду (стаття 45 Конституції).

Інститут контрасигнування практично нівелює владні повноваження монарха, але тим самим убезпечу його. Як цілком слушно зазначав радянський конституціоналіст А. Мішин: «Безпека сучасних парламентарних монархів забезпечена їх безправ’ям»^[55].

Другим привілеєм є недоторканний характер самого монарха. Це забезпечується здебільшого тим, що кримінальне законодавство покладає більш суворе покарання за замах на життя, здоров’я і честь монарха, порівняно з покараннями, призначеними за інші злочини такого роду. Свого часу О. Градовський з цього приводу зазначав: «Особа монарха користується, відповідно, виключним кримінальним захистом»^[56].

Недоторканність монарха передбачається як на конституційному рівні, так і на рівні кримінальному: встановлення покарання за посягання на особу монарха. Так, Конституцією Таїланду (ч. ІІ статті 8) встановлено, що ніхто не може наражати короля на будь-який вид дії. Саме на основі цієї конституційної норми в Таїланді існують досить жорсткі покарання не лише за замах на монарха, а й за будь-які інші дії, що можуть зашкодити життю, здоров’ю або іміджу короля. Як приклад, можна навести події грудня 2006 року, які відбулися із 57-річним громадянином Швейцарії Олівером Жюффером у містечку Чайанг Маї, де відбувалося святкування 79-річчя тайського монарха Пуміпона Адульядета. Швейцарцю не сподобалось, що в цей день рано припинили продаж алкоголю і він закрасив чорною фарбою чотири портрети короля, розвішані на вулицях містечка. Ці дії були зафіксовані камерами зовнішнього спостереження. Спочатку після арешту Олівер Жюффер заперечував свою вину, однак згодом у всьому признався. Обвинувачення зажадало його засудження на 75 років ув’язнення, однак суд спочатку вирішив ув’язнити іноземця на 20 років - 5 років за кожен з чотирьох зіпсованих портретів монарха, але, враховуючи його добровільне визнання своєї вини, суддя Пітсану Танбуаклі скоротив строк ув’язнення у два рази.

Аналогічні положення, що мають відношення до недоторканності монарха, закріплено конституційним актами Бахрейну (п. а статті 33), Бельгії (стаття 88), Данії (стаття 13), Іспанії (ч. 3 статті 56), Йорданії (стаття 30), Камбоджі (ч. ІІІ статті 7), Катару (стаття 64), Кувейту (ч. ІІ статті 54), Ліхтенштейну (ч. ІІ статті 7), Люксембургу (стаття 4), Марокко (стаття 23), Монако (ч. ІІ статті 3), Оману (стаття 41) та деяких інших.

Водночас в деяких країнах принцип недоторканності монарха значною мірою регулюється звичаєвими та релігійними нормами. Як приклад, можна згадати про долю еміра Файсала ібн Мусаїда, який у 1975 році вбив свого дядька - короля Саудівської Аравії Файсала ІІ. За цей злочин еміра, відповідно до норм мусульманського права, було страчено: відтято голову на очах багатотисячного натовпу трьома ударами шаблі через хвилинні інтервали.

Недоторканність же монархів ОАЕ охороняється нормами мусульманського права. Посягання на життя монарха там розглядається як посягання на релігію, адже походження влади в країнах Арабського Сходу вважається божественним. За такий злочин мусульманське кримінальне право також передбачає особливо суворе покарання.

Наступний привілей - утримування монарха за рахунок державних коштів.

В більшості країн це регулюється певним чином на конституційному рівні в рамках так званого «цивільного листа». Зокрема в Бельгії стаття 89 Конституції передбачає, що цивільний лист встановлюється на період кожного правління. В Данії (ч.1 статті 10), Кувейті (стаття 78), Малайзії (стаття 35) та

Нідерландах (ч. 1 статті 40) питання щодо цивільного листа (а також королівської нерухомості: замків, палаців тощо)

регулюється спеціальним законом. У Великому Герцогстві Люксембург Конституція передбачає, що цивільний лист встановлюється у розмірі 300 тис. золотих франків на місяць. Проте ця сума може змінюватись на початку кожного царювання (стаття 43). Закріплено на конституційному рівні і нерухомість, що належить Великому Герцогу: Великогерцогський палац в Люксембурзі та замок Берг (стаття 44). В Монако передбачається, що склад та режим майна Корони, згідно з ч. ІІІ статті 34, визначається статутами князівської родини.

За загальним правилом, цивільний лист та майно монарха не може оподатковуватись або бути об’єктом боргу. Це передбачається конституційними актами Данії (ч. 2 статті 10), Монако (ч. ІІ статті 34), Нідерландів (ч. 2 статті 40) і Тонга (стаття 48). Утім з цього правила є виняток: король Іспанії Хуан Карлос щорічно не лише подає декларацію про прибутки, а й особисто сплачує податки разом зі своїми підданими.

Законодавство окремих країн не врегульовує питання щодо матеріально-фінансової діяльності монарха.

Так, в Японії Конституція не передбачає цивільного листа. Утім матеріальні питання на конституційному рівні регулюються: стаття 8 забороняє імператорській родині отримувати будь-яке майно без спеціального дозволу парламенту.

В Катарі стаття 17 Конституції закріплює положення, згідно з яким фінансова винагорода від еміра, а також його подарунки та допомога повинні визначатися спеціальним щорічним рішенням самого еміра.

В Таїланді заробітки та інша винагорода членів Таємної Ради, парламентарів та Лідера Опозиції, відповідно до статті 229 Конституції, здійснюються відповідним королівським декретом.

В Саудівській Аравії Основний нізам про владу передбачає, що витрати з бюджету, що не були передбачені його положеннями, можуть бути зроблені відповідно до королівського указу (стаття 73). Це положення стало необхідним для забезпечення колосальної реформаторської діяльності, якою славилися ще королі Файсал та Фахд. Результатом такої діяльності стало те, що в Саудівській Аравії була створена одна з найкращих у світі систем охорони здоров’я, причому для усіх підданих королівства медичне обслуговування є безкоштовним. Освіта також є безкоштовною - від дитячого садка до університетів. Держава частково оплачує навчання своїх підданих за кордоном. Кожна саудівська родина безкоштовно отримує 627 м² землі і на 30 років безпроцентну позику у розмірі 80 тис. дол. на будівництво житла. Все населення королівства на сьогодні звільнено від оподаткування.

Наступним привілеєм-прерогативою є наявність у монарха почесних знаків та назв. Кожен монарх користується відповідними регаліями (корона, скіпетр тощо), відповідним титулом (найпоширеніший - Його Величність), монаршими гербом та печаткою. Відомий російський дореволюційний юрист В. Грибовський, проаналізувавши титул російського імператора, висунув ідею, що він складається з чотирьох частин. У першій вказується на самостійне, релігійне джерело влади імператора - «Божою милістю»; у другій частині визначається власне ім’я царюючого імператора: «Ми, Микола ІІ»; у третій визначається ранг та особливі властивості влади: «імператор і самодержавець»; в четвертій частині, найбільшій, перераховуються окремі області, що поступово входили до складу імперії»^[57]. Фактично цю схему можна накладати на кожен з титулів нині діючого монарха. Так, титул королеви Великобританії Єлизавети ІІ звучить так: «Єлизавета Друга, Божою милістю Королева Великобританії, Північної Ірландії та інших володінь і територій, Королева, Глава Співдружності, Захисниця Віри»^{[58] [59]}. В інших же джерелах титул королеви звучить так: «її Пречудова Величність». У першому випадку ми маємо справу зі скороченим титулом королеви, у другому - з коротким. У повному ж титулі повинні перераховуватися усі території та держави, главою яких є королева.

В конституціях більшості європейських держав повні титули практично не вказуються. Більшою популярністю користуються короткі титули: Його Величність Дон Хуан Карлос І де Бурбон - король Іспанії, Його Величність Король Альберт ІІ - король Бельгії.

Щодо скорочених титулів, то іноді такі титули мають місце: «Ми, Іоанн ІІ, Божою милістю суверенний Князь Ліхтенштейну, герцог Троппау, граф Рітберг і далі».

Серед основних почесних відзнак монарха найбільш відомими є прапор, штандарт, герб та державна печатка.

Так, стосовно монаршого прапора, то в деяких країнах саме він визнається державним. Зокрема стаття 47 Конституційного Акта Королівства Тонга передбачає: «Прапор Тонга (прапор короля Джорджа) ніколи не повинен змінюватись і завжди повинен бути прапором цього Королівства. Саме цей Королівський Прапор повинен назавжди залишитись прапором Королівської Сім’ї Тонга».

Щодо монаршого штандарта, то в Монако, відповідно до ч. І статті 7 Конституції, княжий штандарт включає герб Дому Гримальді на білому фоні.

Відносно ж монаршого герба, то, наприклад, в Ліхтенштейні, згідно зі статтею 5 Конституції, саме герб Княжого Дому Ліхтенштейну є державним гербом Князівства.

Що ж стосується державної печатки, то ч. 3 статті 20 Основного закону Ватикану, який набув чинності 21 лютого 2001 року передбачає: «На державній печатці в центрі зображена тіара з ключами, а по колу слова: Stato della Citto del Vaticano». В іншій виборній монархії - Малайзії, стаття 36 Конституції передбачає, що саме Янг ді-Пертуан Агонг зберігає державну печатку Федерації і користується нею.

Служба Двору є п’ятим привілеєм монарха. Як відомо, останній користується службою більш-менш значної кількості наближених осіб, що у своїй сукупності утворюють монарший Двір. У більшості монархічних країн придворна служба зазвичай розглядається не як державна, а як особиста служба монарху. Т ак, зокрема, державними службовцями в Малайзії не визнаються члени особистого персоналу Янг ді-Пертуан Агонга. Щодо європейських конституцій, то в них практично не врегульовано питання щодо функціонування монаршого Двору. Так, в Іспанії цьому питанню присвячено лише статтю 65 Конституції: «Король отримує з державного бюджету кошти на утримування своєї родини та Двору і вільно розпоряджається ними. Король сам призначає на посади та звільняє з посад цивільних та військових службовців свого Двору». В Монако князь, відповідно до статті 46 Конституції, самостійно призначає членів Княжого Дому. В Конституції Норвезького Королівства § 24 дозволяє королю на власний розсуд призначати та звільняти палацових службовців.

Аналогічна норма існує і в Конституції Таїланду. Зокрема стаття 17 закріплює: «Призначення та звільнення посадових осіб Королівської Родини та Головного Королівського Ад’ютанта повинно повністю залежати від волі Короля».

Крім внутрішніх привілеїв, інститут монарха висвітлювався й на міжнародно-правовому рівні. Востаннє це відбулося у 1814 році на Віденському конгресі. Саме тоді було детально регламентовано міжнародно-правовий статус монарха, тобто статус, згідно з яким особа може визнаватися монархом іншими країнами. Монархом стала визнаватися особа, яка має прерогативи суверена, а саме:

jus majestatis (право величі) - право іменуватися та кваліфікуватися як монарх за особистою знатністю у беззаперечному визнанні суверенними монархами. У випадку позбавлення суверенітету це право не втрачається;

jus gladii (право меча) - право на застосування збройної сили. Тобто беззаперечне право контролювати виконання законів та підзаконних актів у межах території власної держави, вимагати їх виконання та карати за їх невиконання, оголошувати війну і підписувати мир з будь-якою суверенною державою від імені своєї держави. Термін, який застосовується для визначення суверенітету в цілому. При втраті jus gladii втрачається і суверенітет;

jus imperii (право імперії) - право правління взагалі. Тобто право на володіння територіями у певних кордонах, їх об'єднання та роз'єднання, надання їм юридичного статусу та його зміну, видання законів та підзаконних актів, чеканка монети та здійснення грошового обігу. Це право існує тільки за наявного суверенітету, тобто за наявного jus gladii. Разом jus gladii та jus imperii складають суверенне право активного та пасивного законодавства. Синонімами сукупності цих прав (для монархії) є терміни - Престол, Трон, Корона;

jus honorum (право честі) - право нагородження відзнаками Честі. Тобто право створення нагород, почесних звань та титулів і дарування їх на власний розсуд. Діє самостійно при наявному jus gladii. У випадку визнання позбавленого суверенітету монарха як font honorum (суб'єктом права честі) з боку інших суверенних монархій, це право лишається стосовно тих видів почестей і у тій формі, які визнані. Причому, щодо спадкової монархії, встановлено також - jus sanguinis (право крові) - право успадкування кровними нащадками. Тобто право успадкування прерогатив суверена кровним нащадком Суверенного Монарха чітко, згідно із законом про престолонаслідування, який видав або затвердив попередник у стані суверенітету (при наявному jus gladii)^[60].

В ХХ столітті такі грандіозні за своїми масштабами потрясіння, як революції, світові війни та розпад колоніальних імперій призвели до утворення багатьох нових держав. І хоча у більшості з них було започатковано інститут президента, утім в деяких з них монархія отримала другий шанс.

Так, в Іспанії у квітні 1931 року відбулася революція, результатом якої стало падіння монархії: король Альфонсин ХІІІ залишив країну і була проголошена республіка. До влади прийшов об’єднаний блок лівих республіканців та соціалістів (Народний фронт), що очолювався М. Асаньйою. У 1933 році уряд М. Асаньї було відправлено у відставку, але у лютому 1936 року ліві сили знову повернулися до влади: в результаті виборів перемогу отримав демократичний Народний фронт. Утім це задовольнило далеко не всіх. Лідером опозиційних сил став Франциско Франко Баамонде. В результаті запеклої громадянської війни він прийшов до влади і був проголошений довічним главою («каудильйо») іспанської держави.

У лютому 1946 року Франко вперше заявив, що бачить майбутнє Іспанії в монархічній формі правління. 26 липня 1946 року було прийнято новий «Закон про наслідування поста глави держави», за яким «главою держави є каудильйо Іспанії та Хрестового походу, Генералісимус збройних сил Франциско Франко Баамонде». Термін його перебування на цій посаді не обмежувався. Однак все ж таки диктатора було обмежено у владних повноваженнях. Поряд з ним на чолі держави тепер стояла Рада королівства з 17 осіб та Регентська Рада з трьох осіб: голови кортесів, єпископа та генерал-капітана. Регенти повинні були готувати спадкоємця престолу до вступу на трон. Фактично функції регента виконував і Франко^[61], але формально цього ніколи не визнавалося. У 1947 році в Іспанії відбувся референдум, результатом якого стало формальне відродження монархії: більшість іспанців висловилася за відродження цієї форми правління. У 1948 році з онуком Альфонсина ХІІІ Хуаном Карлосом була досягнута домовленість про те, що останній приїде до Іспанії. У січні 1955 року сімнадцятирічний принц прибув до Мадрида. Франко особисто склав для нього навчальний план. Хуан Карлос прослухав лекції в декількох військових навчальних закладах - сухопутних, морських та повітряних, навчався в Академії Генерального штабу, пройшов курс університету (економічні та соціальні науки). Познайомившись з принцом ближче, каудильйо зібрав 23 липня 1959 року надзвичайну сесію кортесів, яка оголосила Хуана Карлоса спадкоємцем іспанського престолу.

1 жовтня 1975 року Франко востаннє з’явився на люди. 14 жовтня він пережив інфаркт. Через півтора місяці, 20 листопада, його не стало. Через два дні Хуан Карлос був коронований і Іспанія повернула собі монарха.

Під час перехідного періоду (від смерті Ф. Франко до прийняття нині діючої Конституції) король виявив себе рішучим прихильником демократичних цінностей. І недаремно професор Університету штату Індіана Р. Агранофф щодо подій в Іспанії під час прийняття нині діючої Конституції абсолютно вірно зазначав, що «...демократичні досягнення періоду 1977-1982 років врятувала одна людина - Хуан Карлос»^[62].

На сьогодні ж глава держави в Іспанії є одним з найдемократичніших монархів світу, адже він - єдиний з королів, хто щорічно подає прибуткову декларацію та сплачує податки разом з іншими підданими. «Я такий же, як і ви, - наголошує Хуан Карлос у бесідах з іспанцями, - тільки працюю королем»^[63].

Практично аналогічною виявилася ситуація в Камбоджі. Зокрема у 1970 році, в результаті військового путчу, принц Нородом Сианук був змушений залишити країну. Після приходу до влади «червоних кхмерів» він повернувся і деякий час очолював країну. Утім у 1976 році прихильники Пол Пота усунули його від влади і заарештували. 5 синів та 14 онуків Сианука загинули в застінках «червоних кхмерів». Самого ж принца відпустили і в 1979 році він оселився у Пекіні. У 1991 році, разом із своєю дружиною принцесою Малікою та сином - принцом Ринарітом, принц Сианук повернувся до Камбоджі. Відразу оточений повагою камбоджійців (у тому числі й комуністів), він до виборів 1993 року був Головою Вищої Національної Ради Камбоджі. Після перемоги на виборах монархічної партії Фунсинпек Нородом Сианук був проголошений королем Камбоджі.

На відміну від Іспанії та Камбоджі, де монархи в результаті демократичних процедур були обмежені в повноваженнях навіть після реставрації монархії, в Ліхтенштейні князь Ганс Адам ІІ, після численних протистоянь з Ландтагом та урядом, в яких народ здебільшого підтримував свого главу держави, пішов на рішучий крок: зажадав внесення змін до Конституції. 16 березня 2003 року на референдумі конституційна реформа, ініційована князем, отримала підтримку 87,7% виборців. Така підтримка підданих Ліхтенштейну свого князя змусила визнати результати референдуму і за кордоном. Зокрема, генеральний секретар Ради Європи В. Швіммер, після отримання результатів голосування в Ліхтенштейні, взяв їх до відома, і, враховуючи абсолютну підтримку ініціативи князя з боку населення країни, був змушений визнати необхідність поваги «...суверенної волі народу, що була виражена у вільній та демократичній формі»^[64].

І якщо раніше князь міг лише розпускати Ландтаг та скликати дострокові вибори, а також володів, до певної міри, правом вето, то після затвердження на референдумі змін до Конституції глава держави отримав деякі додаткові права: право відправляти у відставку уряд та призначати його тимчасовий склад (стаття 80.1); право відхиляти кандидатів у члени уряду, що не мають його довіри (стаття 80.2); право вето на будь-який законопроект (стаття 65.1); право запровадження надзвичайного стану та обмеження дії конституції (стаття 10). Крім того, з тексту конституції в окремий документ виведено Закон про Княжий Дім, який віднині не підлягав веденню Ландтагу, а будь-які зміни до нього міг вносити лише правлячий князь^[65].

Такі колосальні княжі прерогативи дозволили одному з основоположників сучасного українського монархізму визначити Ліхтенштейн як абсолютну монархію^[66]. Проте, утім, на нашу думку, більш вірною є точка зору доктора юридичних наук В. Шаповала, який визначив Ліхтенштейн як країну з дуалістичною монархією^{[67] [68]}.

Не менш драматичною була ситуація і в Британській колоніальній імперії, яка після Другої світової війни почала занепадати: від неї відділилися колосальні території (Індія, Пакистан, Непал та інші). Однак далеко не всі території відмовилися від британської корони. Зокрема ч. 1 статті 82 конституції Незалежної Держави Папуа - Нової Гвінеї передбачила: «Її Величність Королева запрошується народом Папуа - Нової Гвінеї, через їхні Установчі Збори, стати Королевою і Главою Держави Папуа - Нової Гвінеї». В Канаді ж, яка вже з 1982 року фактично отримала незалежність, формальний крок у цьому напрямку (позбавити королеву Великобританії статусу канадського глави держави) поки що не призводив до позитивних наслідків: жоден референдум щодо повалення монархії не мав позитивного результату. Це, врешті- решт, змусило канадців - прихильників незалежності звернутися до ідей встановлення власного канадського монархізму: родоначальником династії було запропоновано молодшого брата спадкоємця британського престолу - герцога Иоркського. Утім і ця ідея поки що не отримала схвальності переважної більшості канадців.

Процеси демократизації, що розпочалися в монархічних державах Азії, торкнулися навіть абсолютних систем правління. Як приклад, можна навести ситуацію в Омані. До 1996 року в Омані не існувало конституції та парламенту. Вся повнота законодавчої влади була зосереджена в руках султана, а роль конституції виконував Коран. Вся ж виконавча влада також зосереджувалася в руках монарха, а до 1970 року не існувало й уряду: замість нього діяли радники султана. Після 1970 року було вперше сформовано уряд, що очолювався самим монархом. Процеси демократизації, що розпочалися з початку 1990-х років, сприяли появі в 1991 році дорадчого органу султана - Шури, котрий мав право давати султану рекомендації про перегляд законів, що мали відношення до соціально-економічної сфери. Даний орган був далеким від демократичних принципів

формування: його члени призначалися султаном з числа

кандидатів, що рекомендувалися найвпливовішими підданими султана від кожного губернаторства. 6 листопада 1996 року султан Оману Кабус ібн Саїд своїм декретом № 101/96 затвердив Основний закон Султанату Оман.

Процеси лібералізації розпочалися і в Йорданії. Як відомо, в ході арабо-ізраїльської війни 1948-49 рр. король Хашимітського Королівства Йорданії Абдаллах І ввів свої війська на територію Західного палестинського берега річки Йордан і, зайнявши Вифлиєм, Єрихон, Хеврон та Східний Єрусалим, приєднав їх до свого королівства. У квітні 1949 року усі ці території, що отримали назву Західного берега річки Йордан, перейшли під управління військового губернатора, що підкорявся виключно наказам короля Абдаллаха. У квітні 1950 року йорданський парламент прийняв рішення про приєднання Західного берега до Йорданії (щоправда, з умовою тимчасовості такого становища до визначення статусу Арабської Палестини). Близько одного мільйона палестинців зрівнювались у правах з йорданцями та отримували йорданське підданство. Такі конституційні зміни виявилися вдалими для економіки Йорданії, але занадто загострили соціально-політичну ситуацію в країні, адже більшість палестинців виступало проти деспотичних методів правління. 20 квітня 1951 року Абдаллаха було вбито при вході до мечеті Аль­Акса в Єрусалимі бойовиком палестинської націоналістичної організації «Аль-Джихад».

Спадкоємцем Абдаллаха І став Таляль І, котрий, з причини душевної хвороби, перебував при владі недовго, але встиг 1 січня 1952 року прийняти нині діючу Конституцію Хашимітського Королівства Йорданії. 11 серпня 1952 року парламент прийняв зречення короля Таляля і передав владу його сину Хусейну.

Поступово створивши в країні режим особистої влади, Хусейн зумів сконцентрувати діяльність держави в економічній сфері. Багато дослідників не без підстав вважають заслугою Хусейна активізацію промислового виробництва, пожвавлення торгівлі, бурхливий розвиток міського господарства Амману. І хоча король діяв в інтересах елітарних верств населення, його популярність як особистості була дуже високою.

Багато в чому це забезпечувалося самим королем. Як згадують очевидці, свого часу Хусейн не встояв перед спокусою відродити традиції Гаруна аль-Рашида, що начебто практикував спілкування з народом «інкогніто». Так, не одну ніч король Хусейн провів за кермом звичайного таксі на жвавій трасі «Амман - Ез-Зарка»^[69].

У 70-і роки ХХ століття становище в країні загострилося: боротьба між королівською владою та палестинським рухом, який був широко представлений у державі, увійшла до нової стадії. Саме тому, а також через ізраїльську агресію, король Хусейн 23 листопада 1974 року розпустив обидві палати парламенту і самостійно правив аж до 1989 року, коли відбулися нові вибори^[70].

Фактично саме з 1989 року почав виправдовуватися прогноз, зроблений відомим дослідником С. Камінським, який знаходив багато спільних рис між Йорданією, Марокко та європейським монархіями: «У перспективі в Йорданії та Марокко є можливим створення парламентських форм правління, аналогічних сучасним європейським моделям»^[71].

На сьогодні монархія існує на всіх континентах, окрім Антарктиди.

Сучасне державознавство, в основному, розглядає монархію як форму правління, яка або притаманна малорозвиненим країнам, або є всього лише даниною традиціям тієї чи іншої країни. Утім, як зазначав доктор юридичних наук Е. Григоніс: «Монархія, без сумніву, ще не зжила себе. Усі її сучасні

різновиди, за винятком абсолютної монархії, достатньо

узгоджуються і з ідеєю правової держави, і з принципом поділу влади»^[72]. Щодо абсолютної монархії, то на її захист цілком

слушно висловився основоположник ідей неомонархізму відомий письменник Р. Злотніков: «Аристотель... прийшов до висновку, що найкращою формою правління, котра забезпечує найвище процвітання держави та щастя народу є саме тиранія (тобто абсолютна монархія). Але при наявності у якості тирана розумної та талановитої людини. Інакше усі переваги тиранії тут же перетворяться на її недоліки»^[73]. Таким чином, успіх тієї чи іншої монархічної країни багато у чому залежить від існуючої в ній системі правління.

На сьогодні можна виділити декілька основних класифікацій монархії. По-перше, поділ усіх монархій на абсолютні, парламентарні і дуалістичні. По-друге, поділ усіх монархій на династичні, представницькі, теократичні та виборні.

Щодо поділу монархій на абсолютні, дуалістичні та парламентарні, то це є основною класифікацією систем монархічного правління.

Аналізуючи абсолютну монархію, слід мати на увазі, що на сьогодні існує велика кількість її характеристик. Так, кандидат філософських наук А. Громико визначає абсолютну монархію як форму правління, «...за якої верховна державна влада юридично належить одній особі, що займає свою посаду у встановленому порядку престолонаслідування... повністю і неподільно»^[74]. Кандидат юридичних наук Ю. Коломієць визначає, що в «умовах абсолютної монархії всіма правами монарх користується безумовно і необмежено, незалежно від будь-якої іншої влади»^[75]. Доктор юридичних наук Е. Григоніс характеризує абсолютну монархію як необмежену монархію, державний механізм якої «засновано на принципі єдиновладдя, що є повністю протилежним принципу поділу влади. Вся державна влада в умовах абсолютної монархії неподільно зосереджується в руках монарха»^[76].

Доктор юридичних наук А. Мишин щодо абсолютної монархії зазначав: «Для абсолютної монархії (самодержавства) характерною є відсутність будь-яких представницьких установ, абсолютне зосередження усієї державної влади в руках монарха»^[77]. Відомий російський правознавець І. Алебастрова наголошує на тому, що «абсолютна монархія характеризується зосередженням усієї повноти державної влади в руках монарха, принцип поділу влади заперечується»^[78]. Практично те ж саме зазначає відомий білоруський конституціоналіст М. Чудаков: «Абсолютна монархія означає необмежену владу правителя - короля, султана, шейха тощо. Практично ж це зводиться до того, що, окрім монарха, в державі практично це існує інших гілок влади: є відсутнім парламент, судова влада або є відсутньою, або втілюється в особі короля або ж тих осіб, яким він доручає її реалізацію»^[79].

Доктор юридичних наук В. Чиркін вважає, що абсолютна монархія «характеризується юридично, а часто й фактично необмеженою владою монарха»^[80]. Доктор юридичних наук Ю. Лейбо наголошує на тому, що «абсолютна монархія характеризується всевладдям глави держави, і лише він визначає її межі в нормативних актах, які він дарує своїм підданим. В основі закону лежить воля монарха»^[81]. І ще: «Абсолютна монархія характеризується колосальними повноваженнями монарха в законодавчій, виконавчій та судовій сферах. Закони видаються від імені монарха, йому підпорядкований весь адміністративний апарат держави, які-небудь виборні органи в умовах абсолютної монархії, як правило, є відсутніми, що не виключає наявності різного роду дорадчих установ»^[82]. Доктор юридичних наук С. Кашкін охарактеризував абсолютну монархію тим, що «в руках монарха зосереджується вся повнота державної влади. Він сам видає закони, може безпосередньо керувати адміністративною діяльністю або призначати для цього уряд, вершить вищий суд. Жодних обмежень його влади не існує, зокрема юридичних»^[83].

Приділили увагу абсолютній монархії й автори «Юридичної енциклопедії». Так, кандидат юридичних наук В. Тимошенко визначила абсолютну монархію як форму правління, «за якої влада (законодавча, виконавча, судова) цілковито належить одній особі (цареві, королю, імператору)»^[84]. Кандидат історичних наук О. Дубина вказав, що абсолютною є «необмежена монархія, де верховна влада цілком і повністю належить імператору (королю, царю і т.д.)... Абсолютна монархія прагне до максимальної політичної централізації»^[85].

Фактично це означає, що в умовах абсолютної монархії інститут монарха повністю домінує над іншими державними органами, а парламенти цих країн здебільшого виконують виключно консультативні функції. На відміну від дуалістичних, глави держав в умовах абсолютної монархії на власний розсуд формують свої урядові кабінети і затвердження парламентами призначених монархами урядовців в конституціях цих держав не передбачено.

Значними є й права монархів в сфері економічної політики держав. Це зумовлено тим, що для більшості абсолютистських держав характерним є наявність великої кількості державних компаній, що не лише формально належать главам держав на праві власності, а й знаходяться під контролем урядів, очолюваних монархами. Контроль над економікою дозволяє деяким монархам істотно впливати на життя в своїй державі. Як приклад, можна навести еміра Кувейту Джабіра ІІІ. Зокрема після окупації Кувейту Іраком у 1990 р. саме за його наказом було списано всі борги громадян Кувейту та сплачена зарплатня за 7 місяців вимушеного безробіття. Було також виплачено борг 11 комерційним банкам у розмірі 20 млрд. дол., що виник внаслідок війни. Саме піклуючись про своїх підданих, емір Кувейту створив найкращу в світі систему соціального забезпечення, яка передбачає, зокрема, надання кувейтцям безплатної освіти, найрізноманітніших видів медичної допомоги, видачу безвідсоткових позик на будівництво житла. У 1997 році в Кувейті нараховувалось 14 багатопрофільних лікарень, десятки клінік, родильних будинків та центрів здоров’я. Вони обладнані найкращим обладнанням, у розпорядженні лікарів знаходяться найновіші лікарські препарати. Усі види лікування та профілактики є безплатними. Хворих, якщо в цьому є необхідність, можуть відіслати за кордон у найкращі лікарні світу, усі витрати бере на себе держава. Сфера освіти також була предметом постійного піклування еміра Джабіра ІІІ. Лише в 1990-93 рр. на потреби освіти було витрачено близько 1,5 млрд. доларів - 12 % загальних державних витрат. В країні нараховується більше двохсот загальноосвітніх шкіл. Усі учні забезпечуються одягом, підручниками, транспортом та харчуванням. Класні кімнати обладнані комп’ютерами, магнітофонами та іншою технікою. До послуг учнів спортивні зали, майданчики та басейни.

Таким чином, аналізуючи усе вищевикладене, можна зробити висновок, що абсолютною є монархія, в умовах якої монарх має усю повноту законодавчої, виконавчої та судової влади. Однак, така точка зору не завжди відповідає дійсності. Так, більшість із вищевказаних авторів, а також таких дослідників, як С. Камінський, В. Шаповал та ін., абсолютно вірно відносять до абсолютної монархії Султанат Оман та Саудівську Аравію. Однак, згідно зі статтею 60 Основного закону Султанату Оман «судова влада є незалежною і втілюється в судах загального права будь-якого типу чи статусу, яка виносить вироки відповідно до Закону». Аналогічна ситуація існує і в Саудівській Аравії, де стаття Основного нізаму про владу також проголошує незалежність судової влади.

Проте детальний аналіз зазначених актів дозволяє стверджувати саме про абсолютний характер влади монархів, адже їм належить як законодавча, так і виконавча влада, а повноваження свої вони реалізують незалежно від будь-яких інших державних органів. Саме тому, на наш погляд, цілком слушною думкою є точка зору С. Камінського^[86] та Ю. Коломійця^[87] про те, що основним критерієм для класифікації монархічної форми правління є спосіб відповідальності уряду. Цей критерій дозволяє підрозділити сучасні монархії на дві групи. І одна з них включає абсолютні монархії, де уряд несе відповідальність тільки перед главою держави.

Таким чином, на нашу думку, абсолютною слід вважати таку систему правління, де уряд несе відповідальність лише перед монархом-законодавцем, котрий реалізує свої повноваження у виключно дискреційному порядку.

До абсолютних монархій такого типу, з нашої точки зору, належать Бахрейн, Бруней, Ватикан, Кувейт, Об’єднані Арабські Емірати, Оман та Саудівська Аравія.

Формула ж абсолютної монархії є наступною:

Щодо парламентарної монархії, то її сучасне розуміння й досі залишається неусталеним. Так, на рівні теорії держави і права існує два підходи до поняття цієї системи правління. Перший підхід виходить з характеристики парламентарної монархії як системи правління, за якої «...влада монарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади і за яким лише формально зберігається статус глави держави, але виключно з представницькими повноваженнями»^[88]. Проте таке визначення дозволяє стверджувати не стільки про парламентарну, скільки про представницьку монархію.

Інший підхід визначає парламентарну монархію як таку, в якій влада монарха обмежена парламентом, за відсутності в державі писаної конституції^[89]. На сьогодні до таких монархій належить Великобританія та Швеція.

Що ж стосується науки конституційного права, то в її рамках парламентарна монархія характеризується з точки зору трьох підходів. Перший підхід полягає в описовій характеристиці парламентарної монархії. Зокрема, професор МДУ А. Мішин стосовно парламентарної монархії зазначав так: «Влада монарха обмежена не лише у сфері законодавства, а й у сфері державного управління та контролю над урядом. Юридично за монархом зберігається право призначення глави уряду та міністрів, але робить він це у відповідності з пропозиціями лідерів партійної фракції, що має більшість місць у парламенті (точніше, у нижній палаті парламенту). Формально міністри вважаються слугами монарха, а сам уряд - урядом монарха, але ані міністри, ані уряд жодним чином відповідальності (індивідуальної чи колегіальної) перед монархом не несуть. Внаслідок принципів парламентаризму, що застосовуються в цій формі правління, уряд формується парламентським шляхом і несе відповідальність за свою діяльність лише перед парламентом»^[90].

Аналогічним є й підхід В. Чиркіна. З його точки зору, в парламентарній монархії діє конституція, прийнята демократичним шляхом, законодавчою владою володіє обраний парламент (принаймні обирається його нижня палата). Монарх юридично залишається главою держави, але участі в управлінні державою фактично не бере. Уряд у парламентарній монархії відповідає лише перед парламентом. Щоправда, за конституцією, він зазвичай призначається монархом, проте таке призначення, як правило, є суто формальним актом. Насправді уряд формується лідером партії більшості у парламенті, якого король призначає прем’єр-міністром. Призначити іншого прем’єр-міністра він не може, адже інший склад кабміну не отримає вотуму довіри (затвердження) у парламенті при представленні парламенту урядової програми^[91].

Проте такий підхід, виділяючи загальні ознаки, здебільшого зосереджується на низькому рівні можливостей монарха вплинути на стан справ у суспільстві. Саме тому, на нашу думку, більш коректною є характеристика парламентарної монархії шляхом перерахування її ознак або шляхом її визначення.

Зокрема шляхом перерахування ознак характеризували парламентарну монархію видатні державознавці В. Шаповал, Е. Григоніс та Ю. Лейбо. Зокрема останній вказує: «Парламентарна монархія характеризується тим, що монарх не має реальних повноважень для управління державою. Його повноваження, в основному, мають представницький характер. Крім того, він виконує своєрідну функцію державного нотаріуса, скріпляючи своїм підписом усі важливі державні акти»^[92].

Е. Григоніс виділив наступні ознаки парламентарної монархії: законодавча влада належить парламенту; виконавчу владу здійснює уряд, що є відповідальним перед парламентом; глава держави відіграє у держаному механізмі номінальну роль і займає свою посаду у спадок і довічно^[93].

Проте найбільш повно охарактеризував заначену систему правління професор В. Шаповал, вказавши на наступні ознаки парламентарної монархії, в якій «...глава держави визначається в порядку престолонаслідування»^[94]: 1) здійснення повноважень глави держави (монарха) і глави уряду різними особами; 2) обмеженість владних повноважень глави держави і водночас віднесеність реальної компетенції у сфери виконавчої влади до уряду та його глави; формування уряду парламентом за участю глави держави, яка в багатьох випадках є майже номінальною; 4) формальна політична відповідальність уряду (колективна та індивідуальна) перед парламентом; 5) право глави держави розпускати парламент, здійснення якого, як правило, ефективно контролює уряд; 6) контрасигнування актів глави держави главою уряду та (або) відповідним міністром^[95].

Згодом погляди вченого були дещо модернізовані і він наголосив на існуванні чотирьох основних політико-правових ознак парламентської системи правління: 1) побудова державного механізму за принципом так званого часткового розподілу влади, який пов'язаний з презумпцією сумісності мандата депутата і посади члена уряду; 2) формування уряду парламентом за участю глави держави, яка звичайно є мінімальною або номінальною; вирішальна роль де-факто (іноді де-юре) політичної партії чи коаліції партій, що має більшість у парламенті у процесі формування уряду; 3) політична відповідальність уряду перед парламентом; 4) належність виконавчої влади, насамперед уряду, котрий відіграє роль найвищого органу виконавчої влади^{[96] [97]}.

Однак і такий підхід не зміг уникнути деяких прогалин. Зокрема, далеко не завжди глава держави в умовах парламентарної монархії визначається в порядку

престолонаслідування. Так, Конституцією Малайської Федерації передбачається, що її Верховний Глава Федерації (Янг ді-Петруан Агонг), згідно з п. 3 статті 32, обирається Радою Правителів на п’ятирічний термін.

Крім того, на нашу думку, не зовсім коректними є формулювання щодо визначення участі глави держави у формуванні уряду як майже номінального, так само як і право глави держави розпустити парламент, що ефективно контролюється урядом.

Проте В. Шаповал абсолютно вірно вказав на те, що глава держави та глава уряду є різними особами, а також те, що уряд несе політичну відповідальність перед парламентом, на чому наголошували й інші правознавці.

« ¹ 97 98

Зокрема С. Кашкін та Ю. Коломієць зазначали: «Головною відмінністю парламентарної монархії можна вважати політичну відповідальність уряду перед парламентом (нижньою палатою) за свою діяльність».

О. Дубина зазначає, що в умовах парламентарної монархії «...монарх здійснює владу через міністрів, відповідальних перед парламентом»^{[98] [99]}.

М. Чудаков ототожнює парламентарну монархію з конституційною і зазначає, що головною ознакою останньої є «...відповідальність уряду перед парламентом, а не перед монархом»^[100].

Доктор юридичних наук І. Алебастрова: «Для

парламентарної ж монархії характерним є наявність поста прем’єр-міністра. Саме він, а не монарх, очолює уряд, політичну ж відповідальність уряд несе не перед монархом, а перед парламентом, який може висловити йому вотум недовіри чи відмовити у довірі»^[101].

Таким чином, головними ознаками парламентарної монархії, з нашої точки зору, є політична відповідальність (індивідуальна і колегіальна) членів уряду перед парламентом та наявність поста прем’єр-міністра, який контрасигнує підписи монарха.

Політична відповідальність уряду перед парламентом закріплюється принаймні у двох варіантах. Перший варіант передбачає конституційне закріплення права парламенту проголосити уряду вотум недовіри.

Зокрема в Данії ч. 1 статті 15 Конституції Королівства Данії від 5 червня 1953 року передбачає, що міністр йде у відставку, якщо Фолькетинг (датський парламент) винесе йому вотум недовіри. Передбачається вотум недовіри усьому уряду (ч. 2

статті 15 Конституції).

Інший варіант передбачає конституційне закріплення принципу колективної відповідальності уряду перед парламентом або перед його нижньою палатою.

Так, Принципат Андорра має главу держави (двох співправителів), законодавчий орган (Генеральну Раду) та вищий виконавчий орган (Уряд)^[102], який, згідно з ч. 1 статті 69 Конституції Князівства Андорра від 14 березня 1993 року «несе політичну та солідарну відповідальність перед Генеральною Радою».

В Бельгії ч. І статті 101 передбачається відповідальність міністрів перед Палатою представників.

В Іспанії стаття 108 Конституції від 29 грудня 1978 року передбачає, що «за свою політичну діяльність Уряд несе солідарну відповідальність перед Конгресом депутатів».

В Камбоджі стаття 121 закріплює колективну відповідальність уряду перед Національними зборами за політику королівського уряду.

Малайзія також передбачає колективну відповідальність уряду. Зокрема ч. 3 статті 43 Конституції цієї держави передбачає: «Кабінет несе колективну відповідальність перед Парламентом».

Таїланд передбачає як індивідуальну, так і колективну відповідальність уряду. Зокрема в статті 212 Конституції передбачається, що міністри «...повинні відповідати індивідуально перед Палатою Представників за виконання своїх обов’язків та також повинні колективно відповідати перед Національними Зборами за загальну політику Ради Міністрів».

В Швеції, яка не має єдиної писаної конституції, основи державного ладу закріплені в так званій «Формі правління», що була прийнята 27 лютого 1974 року. При цьому § 6 глави 1 вказаного закону закріплює відповідальність уряду перед Риксдагом - парламентом Швеції.

Ч. ІІІ статті 66 Конституції Японії передбачає: «Кабінет при здійсненні виконавчої влади несе колективну відповідальність перед Парламентом».

Проте парламентська відповідальність уряду далеко не завжди тягне за собою віднесення тієї чи іншої монархії до парламентарної системи правління. Як приклад, можна навести Йорданію, яка також закріплює виключно парламентську відповідальність уряду. Зокрема, стаття 51 Конституції Хашимітського Королівства Йорданії передбачає, що прем’єр- міністр та міністри повинні колективно відповідати перед Палатою депутатів стосовно загальної політики держави. Крім того, кожен міністр повинен відповідати перед Палатою депутатів за справи свого міністерства. Утім загальновідомим є той факт, що у листопаді 1974 року Національні збори були розпущені і до 1989 року уряд відповідав виключно перед королем, чого Конституція взагалі не передбачала.

Таким чином, парламентська відповідальність уряду далеко не завжди характеризує монархію як парламентарну, а тому набагато більше цю систему правління визначає наявність інституту контрасигнування. Так, наприклад, Нідерланди та Норвегію можна віднести до парламентарних в силу того, що будь-які рішення королів цих країн контрасигнуються прем’єр- міністром. Зокрема стаття 48 Конституції Королівства Нідерландів від 17 лютого 1983 року вказує, що указ короля про призначення прем’єр-міністра, а також призначення чи звільнення з посад міністрів чи державних секретарів контрасигнуються прем’єр-міністром. Необхідність контрасигнування передбачається й у § 31 Конституції Норвезького Королівства від 17 травня 1814 року.

Виходячи з цього, В. Шатіло зробив висновок, що в парламентарних монархіях «...глава держави повинен здійснювати свої повноваження лише з дозволу Уряду»^[103]. Формально саме така залежність і встановлюється інститутом контрасигнування (скріплення) актів глави держави підписами окремих міністрів. Так, у статті 106 Конституції Бельгії закріплено, що жоден акт короля не може мати сили, якщо його не контрасигновано міністром, який тим самим несе за нього відповідальність. В Іспанії рішення короля скріплюється підписом голови уряду і, за необхідністю, відповідних міністрів (ч. 1 статті 64 Конституції). І в Люксембурзі розпорядження Великого герцога повинні бути контрасигновані членом відповідального уряду (стаття 45 Конституції).

Свою специфіку має Великобританія, яка не знає писаної конституції, але, з точки зору британських правознавців, цю конституцію складає статутне право, загальне право та угоди. Угоди - це правила та методи, що юридично не здійснюються, але які зате розцінюються як обов’язкові для роботи уряду; багато з них отримано з історичних подій, через які британська система еволюціонувала^[104].

Крім того, значну роль в британській конституції відіграють звичаї. Саме внаслідок цього склалася система, яка виключає можливість монарха видавати акти без згоди прем’єр-міністра^[105]. І, нарешті, в англійській парламентській практиці уряд несе колективну відповідальність перед парламентом^[106].

Виходячи з цього, до парламентарних монархій можна віднести як держави в Європі, так і в Азії. Це - такі країни, як Андорра, Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Йорданія, Камбоджа, Малайзія, Нідерланди, Норвегія, Таїланд, Швеція та Японія.

Аналізуючи відмінність абсолютної монархії від парламентарної, слід наголосити, що в умовах останньої глава держави не відіграє істотної ролі в політичному житті держави, хоча й має «високий морально-політичний статус». В Японії монарх - імператор оголошується символом нації та єдності народу. В Іспанії король - «...глава держави, символ її єдності та наступництва, арбітр та миротворець в повсякденній діяльності державних органів. »

Таким чином, в умовах парламентарної монархії глава держави реалізує свої повноваження виключно у порядку контрасигнування.

Але найбільш цікавою уявляється ситуація щодо

дуалістичної монархії.

Історично ця система правління стала результатом процесів трансформації та певною мірою демократизації інституту абсолютного монарха. Порівняння усіх цих систем дозволяє нам стверджувати, що дуалістична монархія відрізняється як від абсолютної, так і від парламентарної.

Як відомо, інститут глави держави зародився у Франції. Саме вводячи у себе посаду глави держави, французькі та німецькі королі заклали фундамент для формування моделі, яку з упевненістю сьогодні можна назвати дуалістичною монархією.

Творці інституту глави держави створили не просто сильну, а й одноосібну монархічну владу, поєднавши в одній особі повноваження і глави держави, і голови уряду.

В монархіях дуалістичного типу зазвичай існує конституція (як правило, вона «дарується» народу монархом) та парламент, без участі якого закони не можуть прийматися. Крім того, парламент може впливати на уряд. Утім такий вплив є можливим лише за рахунок встановлення бюджету держави. І хоча цей важіль і є достатньо потужним, але може застосовуватися лише один раз на рік. Крім того, парламентарі, вступаючи у конфлікт з урядом (а значить - і з монархом) ризикують втратити місце внаслідок розпуску парламенту.

Хоча закони й приймаються парламентом, монарх користується правом абсолютного вето, тобто без його затвердження закон ніколи не набуде чинності. Крім того, монарх має право видавати надзвичайні декрети, що мають силу закону. ^[107]

Таким чином, фактично в дуалістичних монархіях в результаті впливу традицій, особистості монарха, різного роду релігійних чинників, влада монарха фактично є навіть більшою, аніж передбачена конституцією. Слід мати на увазі, що деякі дуалістичні монархії більше наближені до абсолютних (Катар), а деякі - до парламентарних (Люксембург). На нашу думку, це пов’язано як із виборним представницьким органом, що зближує дуалістичну монархію з парламентарною, так і наявністю сильної монархічної влади (як і в умовах абсолютної монархії).

Утім, на відміну від інших монархічних систем, визначення дуалістичної монархії все ще стикається з труднощами насамперед методологічного характеру, які не дозволяють відокремити її від абсолютної монархії. Зокрема, автором виявлено декілька підходів щодо цього.

Так, досить цікавою уявляється точка зору українських правознавців, які визначають дуалістичну монархію як таку, де носієм суверенітету є монарх, який формує уряд за наявності парламенту. При цьому в умовах абсолютної монархії парламент є відсутнім^[108]. Але ця точка зору не завжди відповідає дійсності. Як цілком слушно зазначав Е. Григоніс: «...існує і така точка зору, згідно з якою в дуалістичній монархії главу держави не можна визначати як носія виконавчої влади. Стверджується, що монарх має реальніші й значні прерогативи, а парламент є дорадчим органом при монархові. На наш погляд, така характеристика є більш прийнятною для абсолютної монархії»^[109]. Виходячи з точки зору Е. Григоніса, ми можемо зробити висновок, що і в умовах абсолютної монархії може існувати парламент, який дійсно здійснює дорадчі функції при монархові і здебільшого має назву консультативної ради. Це можна підтвердити Основним нізамом про владу (конституцією) Саудівської Аравії 1992 року, який встановив можливість існування представницького органу - Консультативної Ради (стаття 68).

Крім вищевказаної точки зору українських правознавців, існує ще декілька підходів щодо визначення дуалістичної монархії.

Перший підхід ґрунтується на характеристиці означеної монархії як такої, де обмежений у владі монарх зберігає «домінуючі» або «лідируючі» позиції. Зокрема, цю точку зору поділяють такі вчені, як І. Алебастрова, Ю. Лейбо та інші. Проте зазначений підхід є не зовсім коректним з науково-методологічної точки зору, адже «домінування» або «лідерство» є оцінювальною і занадто суб’єктивною категорією. Фактично такий підхід дозволяє зарахувати до дуалістичних будь-яку з монархій, адже будь-хто з монархів є лідером своєї нації.

Другий підхід ґрунтується на спробі визначити суть дуалізму зазначеної монархії як такий, що означає поділ повноважень між двома владними структурами: монархом та парламентом. Зокрема, такий підхід сповідають такі вчені, як І. Алебастрова, А. Венгеров, А. Громико, М. Хмелінін, М. Чудаков, В. Шаповал та інші.

З цим підходом пов’язано підхід, що виходить з принципу поділу влади, який означає, що законодавча влада належить парламенту, а виконавча - монарху та його уряду. Зокрема такі погляди є характерними для таких вчених, як Е. Григоніс, С. Кашкін, Ю. Коломієць, Р. Мухаєв, В. Протасов, О. Скакун, Є. Темнов, З. Трохимова, В. Четвернін та інші.

Певною мірою цей підхід до дуалістичної монархії поділяє й автор монографії^[110]. Тим більше, що це можна довести, якщо проаналізувати Конституцію Катару. Переважна більшість дослідників визначає означену державу як абсолютну монархію. Проте здебільшого цей погляд існує в джерелах, що вийшли до 29 квітня 2003 року, коли на референдумі була затверджена нині діюча Конституція Катару. Відповідно до статті 61 Конституції законодавча влада належить Консультативній Раді, а виконавча, відповідно до статті 62 - еміру Катару. І хоча емір, відповідно до статті 77 Конституції, призначає третину складу парламенту, проте сам він не має формального права видавати закони, як це існує, наприклад, у Кувейті чи Бахрейні, де монархи мають законодавчу владу. Саме тому Катар слід визначати як дуалістичну монархію.

Певною мірою до дуалістичних монархій можна також віднести й Велике Герцогство Люксембург, де стаття 33 Конституції закріплює той факт, що Великий герцог здійснює виконавчу владу. Законодавча ж влада, як це випливає зі статті 46 Конституції, належить Палаті депутатів, яка ухвалює кожен закон. Той факт, що Великий герцог сам визначає організацію свого уряду (стаття 76 Конституції) і між членами уряду й Великим герцогом немає посередника (стаття 79 Конституції) у вигляді прем’єр-міністра, також вказує на дуалістичний характер монархії Люксембургу. Це підкреслюється і у праці Е. Григоніса «Форми держави у сучасному світі»^{[111] [112] [113]}.

Проте визначати дуалістичну монархію лише як таку, де глава держави є одночасно главою виконавчої влади, є некоректним, адже існує низка держав, які не є дуалістичними, проте їхні конституції закріплюють саме виконавчу владу глави держави. Так, в § 3 Конституції Норвезького Королівства

закріплено: «Виконавча влада належить Королю чи Королеві». Проте, як ми визначили, Норвегія належить до парламентарних монархій, адже акти монарха потребують контрасигнування з боку голови уряду чи відповідного міністра.

Однак існує ще один підхід до визначення дуалістичної монархії, який полягає в аналізі відповідальності уряду.

Як відомо, абсолютна більшість вчених визначає дуалістичною таку монархію, де уряд формується монархом і несе відповідальність лише перед ним. Зокрема така точка зору притаманна таким вченим, як І. Алебастрова, А. Венгеров, А. Громико, С. Кашкін, Ю Коломієць, Ю. Лейбо, А. Мішин, Р. Мухаєв, В. Протасов, О. Скакун, Є. Темнов, З. Трофимова, М. Хмелінін, В. Четвернін, В. Чиркін, М. Чудаков та інші.

Проте, є й інша точка зору, що, на нашу думку, більше відповідає дійсності і відображає суть дуалізму (подвійності). Ця точка зору вказує, що уряд несе відповідальність як перед монархом, так і перед парламентом. Зокрема, саме цю точку зору відстоюють такі вчені, як О. Дубина¹¹ та В. Шаповал¹. До

деякої міри ідею подвійності відповідальності уряду, як ознаки дуалістичної монархії, можна знайти у роботі С. Камінського «Інститут монархії в країнах Арабського Сходу», де, зокрема, зазначається: «Основним критерієм для класифікації різновидів монархічної форми правління виступає спосіб відповідальності уряду. Цей критерій дозволяє поділити усі сучасні арабські монархічні держави на дві основні групи. Перша з них включає у себе абсолютні монархії, де уряд є відповідальним лише перед главою держави. Це - ОАЕ, Оман, Катар та Саудівська Аравія. До іншої групи - конституційних монархій - належать Кувейт, Бахрейн та Марокко, де уряд несе відповідальність і перед монархом, і перед парламентом, а також Йорданія, де уряд, за конституцією, несе відповідальність лише перед парламентом»^[114].

Аналіз С. Камінського, зроблений наприкінці 70-х років, сьогодні потребує певного корегування. Зокрема слід наголосити, що сьогодні емір Катару не має законодавчої влади (стаття 61 Конституції, затвердженої на референдумі 29 квітня 2003 року), а у Бахрейні уряд несе відповідальність виключно перед королем (п. (с) статті 33 Конституції Королівства Бахрейну від 14 лютого 2002 року). Крім того, виходячи зі статті 58 Конституції Кувейту від 11 листопада 1962 року, уряд несе колективну відповідальність лише перед еміром Кувейту. Саме тому сучасні Бахрейн та Кувейт не повинні розглядатися як такі, де уряд несе відповідальність і перед монархом, і перед парламентом.

Дослідження діючих конституцій передбачає лише декілька країн, що визнають дуалізм відповідальності уряду. Такі країни існують як у Європі (Ліхтенштейн), так і в Азії (Бутан), Африці (Марокко) та Океанії (Тонга).

Зокрема, ч. І статті 78 Конституції Князівства Ліхтенштейн закріплено, що «Уряд, як колегіальний орган, є відповідальним перед Князем та перед Ландтагом».

В Бутані поки що немає діючої конституції, хоча її проект вже обговорюється підданими королівства. Як відомо, 28 березня 2005 року правлячий тоді король Бутану Джигме Сингай Вангчук виступив з ініціативою демократичних перетворень, висунувши на обговорення проект конституції та розіславши його усім своїм підданим із напученням: «Суверенність, стабільність та добробут країни є найвищими з усього. Країна є важливішою за короля»^[115]. Після обговорення проект було доопрацьовано і 18 серпня 2005 року підготовлено до референдуму, який планувався на кінець 2005 року. Референдум не відбувся, хоча процес демократизації не було зупинено. Виступаючи перед жителями містечка Траши- Янгце, яке знаходиться у трьох днях автомобільного пробігу від столиці Бутану Тимпу, король зазначив, що у 2008 році в країні відбудуться демократичні вибори, а трон перейде до сина монарха Джигме Хезара Намгуэля Вангчука. Зокрема було наголошено: «Я хочу, щоб наш народ знав, що перші національні вибори уряду за системою парламентської демократії відбудуться у 2008 році»^[116]. І хоча референдуму щодо конституції проведено не було, але якщо означена подія мала б місце, то на голосування було б винесено проект від 18 серпня 2005 року, ч. 7 статті 20 якого передбачає, що Рада міністрів повинна колективно відповідати перед королем та парламентом^[117]. 1 серпня 2007 року було підготовлено новий проект Конституції Бутану, який зберіг дуалістичний характер монархії Бутану і подвійний характер відповідальності уряду: відповідно до ч. 7 статті 20 нового законопроекту уряд ніс відповідальність як перед королем, так і перед парламентом^[118].

В силу ж того, що зазначеного плебісциту не проводилось, слід мати на увазі що проект Верховної конституції Бутану на сьогодні формально конституцією не є і зараз в зазначеному королівстві писаної конституції немає.

В Марокко ч. І статті 60 Конституції передбачено, що уряд несе відповідальність перед королем та парламентом.

У Королівстві Тонга відповідальність уряду перед королем та Законодавчими зборами (парламентом) витікає зі статті 51 Конституційного Акта Тонга. На відміну від Ліхтенштейну, Бутану та Марокко, в Королівстві Тонга відповідальність уряду означає його звітування перед королем та подання відповідей на запити членів Законодавчих зборів.

Що ж стосується таких африканських держав, як Лесото та Свазіленд, то аналіз їхніх конституцій не дозволяє однозначно віднести їх до дуалістичних монархій. Так, зокрема, Конституція Свазіленду від 26 липня 2005 року передбачає парламентську відповідальність уряду (ч. 2 статті 69 Конституції Королівства Свазіленду), так само як і Конституція Королівства Лесото (ч. 2 статті 88 Конституції Лесото від 25 травня 1993 року).

Отже на сьогодні до дуалістичних монархій належать такі держави, як Ліхтенштейн та Люксембург в Європі, Катар в Азії, Марокко в Африці і Тонга в Океанії.

Таким чином, можна класифікувати усі монархії на абсолютні, дуалістичні та парламентарні. При цьому в умовах абсолютної монархії уряд несе відповідальність виключно перед монархом-законодавцем, який реалізує свої повноваження у виключно дискреційному порядку. Парламентарна монархія передбачає контрасигнування будь-яких актів монарха головою уряду або відповідним міністром. І, нарешті, дуалістичною визнається монархія, яка не відноситься до абсолютної (нема якоїсь складової, передбаченої вищевказаною формулою) або до парламентарної (далеко не всі повноваження реалізуються в порядку контрасигнування).

Означена класифікація, на нашу думку, дозволяє більш чітко класифікувати монархію і уникнути суб’єктивізму при віднесенні певної країни до тієї чи іншої системи правління.

Інша класифікація передбачає поділ усіх монархій на династичні, теократичні, представницькі й виборні.

В умовах династичної монархії глава держави походить з певної династії (Вінзорська династія в Великобританії, династія Саудидів в Саудівській Аравії, династія короля Нородома в Камбоджі тощо) і одержує владу в порядку престолонаслідування. На сьогодні абсолютна більшість монархічних країн є династичними.

Теократична монархія передбачає, з одного боку, певний елемент спадкування, а з іншого - фактично глава держави завжди обирається. Як приклад, можна навести Ватикан. Як відомо, в Ватикані Папа обирається Священною колегією, куди входять кардинали римсько-католицької церкви. Цей порядок було затверджено ще Латеранським церковним собором 1059 року. Зокрема стаття 3 Декрету про папські вибори передбачає: «Щоб по смерті першосвященика римської вселенської церкви кардинали-єпископи перш за все, зібравшись разом, ретельно обміркували кандидатури і, негайно запросивши кардиналів - кліріків, провели вибори, а інше римське духовенство та миряни виявили б своє схвалення вибору нового папи». Нинішні ж жителі Риму сповіщаються про те, що Папу обрано через димові сигнали: як тільки-но закінчується підрахунок голосів, виборчі бюлетені кидаються у стару піч. Згораючи, бюлетені дають білий дим і це означає, що нового Папу обрано. Якщо ж кардинали не дійшли згоди, то, окрім бюлетенів, у полум’я кидається кипа тирси, змішана з каніфоллю, і тоді дим стає чорним. Це означає, що вибори ще будуть тривати.

Утім, не зважаючи на виборний характер влади Папи, він однозначно є монархом, хоча й таким, що має свою специфіку. ^[119] Остання ж полягає у тому, що глава Ватикану є представником династії не кревної, а духовної: династії святого Престолу, заснованої апостолом Петром. І. Юркович щодо династичного характеру влади Папи писав, що саме в останньому «зосереджено служіння, яке особливим чином довірене Господом Петру, першому з Апостолів, і підлягає передачі його спадкоємцям»^[120].

Виборна монархія являє собою своєрідний симбіоз монархії та республіки (недаремно таку ситуацію низка державознавців визначає як змішану або гібридну форму правління). Зокрема, до таких країн належать Об’єднані Арабські Емірати та Малайзія. Проте, навіть формально і фактично виборний характер влади раїса та Янг Ді-Пертуан Агонга не дозволяє визначити їх як республіканських глав держави, адже, останній, згідно з ч. 1 статті 32 Конституції Малайзії, має абсолютний імунітет щодо притягнення до судової відповідальності, а також, згідно з додатком Третім до Конституції Малайзії, обирається виключно з числа султанів Малайзії. Щодо раїса, то його також обирають шейхи та еміри ОАЕ із свого числа (стаття 53 Конституції ОАЕ), а тому він також відноситься до монархів.

І, нарешті, представницька монархія передбачає, що монарх реалізує надані йому повноваження через своїх представників. До представницьких монархій належать формальні монархії британських домініонів (Канада, Австралія, Папуа-Нова Гвінея тощо), а також Принципат Андорра.

Так, наприклад, стаття 2 Конституції Нової Зеландії передбачає, що главою держави цієї країни є монарх (ч. 1) -

королева Великобританії. Відповідно до ч. 2 означеної статті він (вона) призначає свого представника в Нову Зеландію. Цим представником є генерал-губернатор. Таким чином, в Новій Зеландії, так само як і в інших британських домініонах, є два глави держави: номінальний (королева Великобританії) та реальний (генерал-губернатор), якого призначають на посаду.

1.2.